18.31. Про несправедливого управителя
Один багатий чоловік мав управителя свого господарства. В Ісусові роки, як відомо, багаті люди часто наймали управителів і довіряли їм ведення фінансових та інших господарчих справ. Такий управитель повинен був турбуватися про збільшення доходів свого пана і мав право розпоряджатися його грішми задля доходу.
Мабуть управитель цей більше тратив, аніж складав грошей. Господарю, можливо, донесли, а, можливо, сам він запідозрив якийсь негаразд, буцімто управитель переводить його добро, багатство і маєток.
Господар викликав до себе управителя і каже: «Ходять чутки про тебе, що ти непорядно працюєш, руйнуєш моє господарство, переводиш мій маєток. Дай звіт про своє управління, бо, якщо це так, то більше не зможеш працювати».
Управитель почав міркувати, що якщо пан відійме від нього цю управлінську владу, то невідомо, що йому далі робити: копати не можу, просити милостиню соромлюсь. А трохи пізніше, розвинувши свої думки, управитель зрадів, що придумав, що він зробить, коли його звільнять із цієї роботи. Й зробив він перед звільненням таке.
Управитель почав почергово скликати всіх боржників свого пана і запитує першого боржника:
– Скільки ти заборгував моєму панові?
А той відповідає:
– Сто діжок оливи.
А управитель каже цьому боржникові:
– Візьми ось розписку свою, швидко сідай та перепиши: п’ятдесят діжок оливи.
Потім управитель питає другого боржника:
– А скільки ти винен панові?
Другий мовить:
– Сто центнерів пшениці.
Тоді управитель каже йому:
Візьми ось розписку свою та заново пиши: 80 центнерів пшениці.
І так з іншими боржниками він зробив. Так управитель нечесно, хитрощами набув собі друзів на майбутнє, бо дав їм можливість переписати свої боргові записки, зменшивши величину боргу (100 діжок оливи на 50; 100 центнерів пшениці на 80). Невірний панові управитель робив цю аферу з помислами, щоб боржники прийняли його в оселі свої, коли його зніме пан з посади управителя.
Пан, дізнавшись про цю аферу, за це похвалив свого хитрого управителя за здогадливість, що він продумано вчинив. Звичайно, цей вчинок не був достойним. Він не заслуговував похвали, але управитель мудро спланував все щоб забезпечити собі майбутнє. «Бо сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла».
«А Я вам кажу: – мовив Ісус Христос. Користуйтесь вашим земним багатством для набуття вами вічних цінностей, щоб, коли минеться земне багатство, прийняли вас до вічних осель.
Хто вірний у найменшому, той і у великому вірний; хто несправедливий у найменшому, той і у великому несправедливий.
Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, то хто вам правдиве довірить?
І коли ви в чужому не були вірні, то хто ваше вам дасть?» (Лк. 16. 1 – 12).
«Жоден слуга не може служити водночас двом панам. Він, або одного буде ненавидіти, а любити другого, або ж буде сердечно служити одному і занедбувати іншим. Ви не можете одночасно служити і Богові, і мамоні», себто багатству: грошам, набутку, прибутку, матеріальному (Лк. 16. 13). Мамона – це уособлений божок грошолюбства.
У притчі про несправедливого управителя Ісус роз’яснює своїм послідовникам, щоб вчилися користуватися земним багатством для досягнення цілей Царства Божого.
Ісус, звичайно, не закликає тут Своїх послідовників до безчесних і несправедливих справ. Але інакомовно, алегорично Ісус виражає думку про досягнення духовних цілей ціною матеріальних багатств.
Словом, Ісус тут на, так би мовити, поганому прикладі дає добрий урок для кожної достойної земної людини, якій належить жити серед невіруючих людей і грішників. Ісус дає наприкінці три поради.
1. «А Я вам кажу: Користуйтесь вашим земним багатством для набуття вами вічних цінностей, щоб, коли минеться земне багатство, прийняли вас до вічних осель». Отже, неправедним (суєтним, швидкоплинним) земним багатством треба користуватися для залучення людей у Царство Боже. Ісус підкреслює, що ваше земне, матеріальне багатство втратить силу, минеться після другого приходу Ісуса Христа на землю, то щоб ви не були не праведниками через багатство і щоб вас прийняли «до вічних осель» у Царство Боже.
«Бо сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла». Тут Ісус якби відділяє Своїх учнів («синів світла») від невірного управителя («сина свого покоління»), який лише думає про земне, матеріальне. Таким багатством треба розпоряджатися на землі мудро, не треба ставати рабом свого багатства.
Земне багатство треба використовувати так, щоб спрямовувати його на благо, на милостиню, на допомогу бідним, на збільшення духовності народу, на сіяння добра, мудрості, праведності серед людей.
2. «Хто вірний у найменшому, той і в великому вірний; хто несправедливий у найменшому, той і в великому несправедливий». Це означає: хто мудро розпоряджається «малим» (земним багатством), той достойний отримати «велике», істинне багатство, цебто достойний отримати духовні блага в Царстві Божім.
«Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, то хто вам правдиве довірить? І коли ви в чужому не були вірні, то хто ваше вам дасть?». Отже, якщо ви «малим» (земним) розпоряджалися не чесно, не справедливо, не правильно, то вам «правдивого», «вашого» ніхто не дасть, себто Царства Божого вам не довірять.
3. «Жоден слуга не може служити водночас двом панам. Він, або одного буде ненавидіти, а любити другого, або ж буде сердечно служити одному і занедбувати іншим. Ви не можете одночасно служити і Богові, і мамоні». Це підкреслює, що любов до грошей, до «несправедливого багатства» віддаляє людину від Бога. І навпаки, любов до Бога переучує світогляд людини й тоді вона в грошах і багатстві не бачить головного сенсу життя, основної цінності.
Все це чули срібло- та золотолюбні фарисеї та нічого так і не зрозуміли. Вони сміялися над Ісусом, бо Сам Ісус та Його учні були бідними людьми. Через те на хибний погляд фарисеїв, Ісус не мав права вчити їх стосовно грошей і багатства, оскільки Сам був дуже бідний. Хоч і Юда Іскаріотський був касиром серед Дванадцяти учнів Ісусових, але ці мізерні кошти вони використовували для прожиття, роздавали їх бідним, убогим. Цими діями Ісус показував, що не в грошах щастя людини, не в тілесному чи матеріальному щастя кожного з нас, а найбільше багатство людини – це духовне багатство, її мораль, теплота і любов до ближнього.
18.32. Про багача і Лазаря
Жив один багатий чоловік. Він завжди вдягався в коштовну порфіру (коштовну пурпурну тканину) й вісон (тоненька лляна тканина), щодня розкішно бенкетував.
І жив також один вбогий чоловік на ймення Лазар. Він щодня лежав біля воріт, весь покритий струпами, й просив милостиню. Він завжди був голодний і волів їсти крихітки, що падали у багатого пана зі столу. Приходили пси і лизали йому ці рани на ногах, щоб швидше гоїлися.
Отже, Лазар (ім’я це походить від єврейськ. – Бог – Помічник) був крайнім бідняком. Він не мав ні багатства й був хворий, тому надіявся лише на Бога і був праведний.
Сталося так, що вбогий Лазар помер. Його поховали, а душу Лазаря Ангели віднесли «на Авраамове лоно».
Невдовзі помер і багатий. Його теж поховали, а душу його занесли в пекло. Там, в пеклі, він терпів страшні муки. Одного разу звів багатий в пеклі очі свої догори і побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його, себто у раю. Він не стримався і закричав:
– Змилуйся, отче Аврааме, над мною, пошли мені Лазаря, нехай змочить водою хоч кінчик свого пальця та нехай зволожить мені губи і язика мого прохолодить, бо я нестерпно мучуся в цьому полум’ї (Лк. 16. 24).
Авраам промовив, до колишнього багача:
– Згадай, сину, що ти вже добре прожив життя своє земне, а Лазар так само прожив лихе життя; тепер Лазар тут тішиться, а ти мучишся.
А крім того всього, поміж нами (у раю) та вами (у пеклі) велика безодня знаходиться. Так, що ті, котрі хочуть, не можуть переходити ані звідси (з раю) до вас (у пекло), ані від вас (з пекла) до нас (до раю).
А колишній багатій тоді каже:
– Отче, благаю тебе, щоб Лазаря Ти послав у дім до мого батька. Я маю п’ятьох братів і нехай Лазар засвідчить й розкаже їм як тут, щоб і вони не потрапили до мене на це місце безмірного страждання.
Авраам повідомив колишньому багачу:
– Вони на землі мають Мойсея та Пророків, – нехай слухають їх!
Тоді багатій з пекла мовить:
– Отче Аврааме, коли ж прийде хто з мертвих до них, розкаже як тут, то вони тоді на землі каятимуться. А так не вірять тому, що їх повчає Бог через пророків.
Авраам сказав тоді:
– Якщо земляни Мойсея і Пророків не слухають, то навіть коли й хтось із мертвих воскресне, то вони не повірять! (Лк. 16. 19 – 31).
Ця притча має подвійне повчання:
1) вона показує, що багатство не ототожнюється з праведністю;
2) вона переконує нас, що існує загробне життя.
Ісус розкриває нам цю таємницю, що душа після смерті зберігає свою повну свідомість. Після смерті душі покійників потрапляють на тимчасове перебування й очікують Страшного Суду перед Великим Білим Престолом.
Душі грішників, тобто не спасенних померлих, потрапляють в пекло (від грецьк. – «гадес»; від єврейськ. – «шеол») – місце мук. Там душі терплять страшні пекельні муки і горять в полум’ї.
А блаженним пристановищем для душ Богоугодних є «Авраамове лоно», котре є прообразом Старозавітного раю, з якого були вигнані Адам і Єва. Ми дізнаємося, що рай і пекло розділені безоднею, прірвою, тому ніхто не може перейти ні туди, ні сюди. Ще ми дізнаємося, що душа багача могла говорити з Авраамом.
Коли душа багача хотіла, щоб хтось із мертвих прийшов на землю і розказав як там у раю і у пеклі, то тут багатій символізує фарисеїв, які вимагали від Ісуса якогось очевидного знамення, доказу, щоб повірити в Нього. Хоча Ісус невдовзі після цих вимог воскресив іншого Лазаря, себто дав їм доказ, але вони не урозуміли його, бо ще більше згуртувалися проти Ісуса.
Окрім того, в цій притчі «Про багача і Лазаря» Ісус дуже гарно і яскраво змалював нам, що після смерті людини її життя не закінчується, а душа померлого залежно від заслуг на землі потрапляє або до пекла, або до раю. У пеклі – вічні муки, в раю – вічне блаженство і щастя. До того ж, душа має свідомість, може міркувати, спілкуватися. У неї залишається відчуття – і душа у пеклі страждає, терпить нескінченні вічні муки. То хіба кожен із нас не повинен бути стурбований про своє подальше позаземне життя! Ось чому треба вести праведний спосіб життя на землі, щоб заслужити собі благе життя після смерті.
18.33. Про нікчемних рабів
Ісус починає цю притчу з запитання: «Чи хтось із вас, що має раба, який важко орав чи пас худобу й повернувся з поля, скаже йому зразу ж: «Негайно іди та сідай до столу та їж?». Ні, ви швидше скажете рабові: «Переодягайся і прислуговуй мені, доки я їстиму й питиму, а опісля сам будеш їсти і пити». Чи хтось дякує тому рабові, що виконав все, що йому наказували?» (Лк. 17. 7 – 9).
«Так й ви, – каже Ісус Христос, – коли зробите все, що вам наказано було зробити, то кажіть: «Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні були зробити!» (Лк. 17. 10).
У цій притчі Господь говорить про покірливе служіння Богові. Якщо послідовники Христа роблять лише те, що вони повинні робити, то не слід очікувати за це особливої похвали. Це так як і раб не очікує подяки за цю роботу, яку належить йому виконувати.
Подібно до цього й учні та послідовники Ісуса повинні усвідомлювати себе перед Богом як «нікчемні раби», себто раби, що нічого не вартують.
З іншого боку ми «раби Божі», окрім повсякденних своїх турбот, та належних нам виконувати робіт, повинні усвідомити свою гріховність, каятися і благати Господа, щоб відкрив ваші губи, і язик та уста ваші щоб сповіщали хвалу Богові.
Мало того, кожна земна людина повинна вести себе на землі достойно і бути законослухняною як й щодо світських, так і щодо духовних, моральних Законів Божих.
18.34. Про вдовицю та несправедливого суддю
Ця притча оповідає про те, що в одному місті був суддя, який не боявся Бога і людей не соромився.
В цьому ж місті жила вдова, котра прийшла до судді й каже:
– Захисти мене від мого суперника!
Суддя довгий час не хотів виконати бажання вдови, а вона ходила і ходила, ходила і благала неправедного суддю. Суддя думав-думав і розміркував нарешті так:
– Хоч і Бога я не боюся і людей не соромлюся, але через те, що оця вдовиця мені часто докучає, то візьмусь її захищати, щоб вона не ходила до мене без міри часто і не набридала мені.
Завершивши цю думку, суддя почув голос Господа:
– Чи чуєш суддя неправедний? Хіба Бог не охоронятиме Своїх обраних, котрі голосять, прохають і благають Його день і ніч. Невже Бог стане бариться щодо них?!
– Кажу вам, – наголошує Ісус Христос, що незабаром Господь подасть їм (тим, що прохають) захисту! А Син Людський, коли прийде, то чи Він знайде ще віру на землі? (Лк. 18. 1 – 8).
Ісус Христос розповів цю притчу про те, що треба молитися завжди, невідступно й не занепадати духом, молитися і просити Бога. Якщо навіть несправедливий суддя врешті-решт захистив вдовицю, то тим більше Справедливий Бог, Суддя Істинний не залишить без захисту обраних Своїх.
Запитання Ісуса Христа: «А Син Людський, коли прийде, то чи Він знайде ще віру на землі?» є стимулом до Своїх учнів та послідовників, щоб вони невідступно молилися на землі.
Ця притча є добрим уроком і прикладом для всіх земних людей і християн зокрема.
По-перше, треба неухильно молитися, в молитві розмовляти з Богом, щоб Господь допомагав вам і дав вам того, чого ви просите.
По-друге, не треба зневірюватися, а зміцнювати віру і християнську церкву, щоб віра у людей зосталася й тоді, коли вдруге прийде Син Людський Ісус Христос на землю.
18.35. Про митника та фарисея
Для людей, що хибно переконані в тому, що вони ніби праведні, непомітно для себе зневажають інших, Ісус Христос розказав таку притчу.
До храму водночас прийшли помолитися два чоловіки: один фарисей, а другий митник.
Фарисей молився так: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди; здирники, неправедні, несправедливі, перелюбні, або як цей митник. Я пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!».
А митник здалеку стояв, каявся і навіть не міг до неба звести очей, лиш бив себе в груди й повторяв: «Боже, будь милостивий до мене грішного!».
Розповівши це, Ісус зробив таке повчання: «Говорю вам, що митник повернувся до свого дому більш виправданий, аніж фарисей. Бо кожен, хто високо підноситься, – буде понижений , хто ж принижається, – той піднесеться» (Лк. 18. 9 – 14).
Притча про фарисея та митника навчає нас, що нікому не слід оцінювати своєї справедливості, виходячи з власних, часто хибних, переконань, хвалитися нею, тим гірше, не слід відноситися до інших із презирством, неповагою, нешанобливістю, непошаною, гордістю, хвалькуватістю, як це учинив фарисей.
Митник же, навпаки, засмучувався своєю гріховністю, бо він вважав, що тільки Бог може оцінити праведний він чи ні. Він справедливо усвідомлював, що йому не залишається нічого іншого, як молити Отця Небесного про прощення і сподіватися на милість Господню.
Висновок цієї притчі такий: Кожен, хто високо підноситься, – буде понижений, хто ж принижається, – той піднесеться». Це істинно так.
18.36. Про десять мін срібла
Ісус перебував неподалік від Єрусалиму і всі гадали, що якраз в цей час об’явиться і проявиться Боже Царство. Знаючи гадки людей, їх думки та уявлення, Ісус розказав таку притчу.
Був один чоловік славного роду й він відправився у подорож в далеку країну, щоб прийняти там царство та повернутися. Перед цією мандрівкою цей чоловік покликав своїх десятьох рабів й дав їм 10 мін (1 міна = 1 фунту срібла = 100 драхм). Одна міна – це трьохмісячний заробіток трударя. Даючи ці 10 мін, господар сказав: «Торгуйте, аж поки я не повернуся з подорожі».
Громадяни цієї місцевості ненавиділи цього свого господаря і, як він тільки відбув, вони слідом за ним послали гінців, щоб повідомити цього чоловіка, що люди не хочуть, щоб він був царем над ними.
Але сталося так, що господар прийняв царство і повернувся. Зразу ж він скликав рабів, яким давав срібло, щоб довідався, якого прибутку вони домоглися.
Підійшов перший раб і каже:
– Пане, міна твоя принесла 10 мін.
Вдячний пан сказав цьому рабові:
– Гаразд, рабе добрий! Ти в малому був вірний, – володій десятьма містами.
Другий раб прибув і розповідає:
– Пане, твоя міна п’ять мін принесла.
– Керуй і ти п’ятьма містами, – каже пан.
Третій раб наблизився і ніяковіло мовив:
– Пане, ось міна твоя, я її заховав у хустці та зберіг, бо я боявся тебе. Ти ж людина жорстока: береш, чого не поклав, і жнеш, чого не посіяв.
Пан відказав третьому:
– Устами твоїми, злий рабе, суджу я тебе! Ти знав, що я – жорстока людина, беру, чого не поклав, і жну, чого не посіяв. Чому ж ти не віддав міняльникам мого срібла, і я, повернувшись, взяв би своє з прибутком?
І сказав пан присутнім:
Візьміть міну від нього та дайте тому, хто 10 мін має.
Адже кожному, хто має, то дасться йому, а хто ж не має, то забереться від нього й те, що він має.
А тих ворогів моїх, які не хотіли, щоб я царював над ними, приведіть сюди, – і на очах моїх їх повбивайте.
Розповівши це, Ісус Христос пішов простуючи в Єрусалим (Лк. 19. 11 – 28).
Ця притча є зверненням не тільки до учнів Ісуса, але й до всього Ізраїльського народу й до інших народів. Ісус дає зрозуміти всім, хто не звернеться до Нього, не увірує в Нього, то отримає покарання.
Цю притчу Ісус розказав перед славним в’їздом у Єрусалим і, по суті, Він оповів Свою історію. Один чоловік, господар, цар – це Ісус. Для отримання Божого Царства Він відправився у далеку країну, на Своє місце залишив учнів Своїх – апостолів, давши їм знання, а потім повернеться.
Громадяни, що ненавиділи майбутнього царя, відправили вслід за ним посольство – це духовні вожді Ізраїльського народу, вся невіруюча, атеїстична маса людей. Сюди й відноситься третій раб, який не хотів, щоб цар царював над ним і міну в нього відібрали. Вороги Ісуса будуть віддані смерті на очах у всіх.
Отже, Ісус повинен залишити землю, щоб отримати Боже Царство. Й вдруге, повернувшись на землю, Ісус встановить Своє Царство. А до цього часу послідовникам Ісуса (рабам і всім нам) треба правильно розпоряджатися мінами і служити Господу. Коли Ісус знову прийде на землю, то нагородить Своїх вірних послідовників й засудить Своїх ворогів.
18.37. Про грішницю
Ісус пішов молитися на Оливну гору, а зранку знову прийшов у храм. До Нього прийшло багато людей, Він сів і навчав їх.
У цей час книжники і фарисеї привели до Ісуса жінку, яку вони схопили в перелюбі. Вони виставили цю жінку посеред людей і розказують, що зловили її на гарячому вчинку перелюбу. Й тут же книжники й фарисеї посилаються на Закон Мойсея, який велів таких побивати камінням.
«А що Ти говориш? – питають книжники і фарисеї Ісуса, бо хотіли спокусити Ісуса, щоб мати потім підстави для оскарження Його, звинувачення до страти.
У цей час Ісус нахилився додолу і щось по землі писав пальцями. А коли книжники і фарисеї завершили свою розповідь словами: «А що Ти говориш?» і замовчали, то Ісус підвівся і промовив до них: « Хто з вас без гріха, той нехай першим в неї кине каменем!». Після цього Ісус знову нахилився додолу і писав по землі.
Книжники, фарисеї та інший люд, почувши Ісуса, стали один за одним виходити і так всі пішли. Залишився лише Сам Ісус та ця жінка, що стояла посеред натовпу.
Ісус підвівся й нікого, окрім жінки не бачить, та каже їй: «Де ж всі ті, жінко, що тебе оскаржили? Чи ніхто тебе не засудив?».
А жінка мовила: «Ніхто, Господи».
Тоді сказав Ісус жінці: «Не засуджую й Я тебе. Йди собі, але більше не гріши!» (Ів. 8. 1 – 11).
Є думки, що цей текст раніше, себто у перших примірниках не входив до складу Євангелії від Івана, а з’явився у пізніших перекладах цієї Євангелії. Хоча є й протилежні думки, бо оповідання про блудницю є у Вульгаті. А значить, якщо ця реальна оповідь є у Вульгаті, себто у Латинській Біблії, яку переклав Блаженнійший Єронім і схвалили Вульгату для народного користування на Триденському соборі, то сумніву немає, що ця притча придумана чи з’явилася безпідставно. Ця притча є канонічна, Богом натхненна і Богоугодна.
Якщо ми прочитаємо розділ 21, вірш 25 Євангелії від Івана, то там написано «Багато є іншого, що Ісус учинив». Ось цю притчу можна віднести до цих інших. Це є ілюстрація цих слів.
Тут, мабуть, спостерігається лукавість книжників та фарисеїв, бо мало ймовірно, що вони схопили цю жінку в момент перелюбу, бо у такому випадку треба було б привести й чоловіка – прелюбодійного. Набагато імовірніше, що книжники і фарисеї заздалегідь спланували таку акцію, щоб зібрати компромат на Ісуса. А можливо, чоловік втік й упіймали жінку. У будь-якому разі книжники фарисеї мали на меті дискредитувати Ісуса.
А тепер поміркуймо. Якщо б Ісус засудив цю жінку за Законом Мойсеєвим, то програв би в очах простого народу. Якщо б Ісус зовсім не засудив цю жінку – грішницю, то вступив би у протиріччя із Законом Мойсеєвим.
Через те Ісус знайшов оптимальний і, я би сказав, геніальний вихід, сказавши «Хто з вас без гріха, той нехай першим в неї кине каменем».
Мабуть, читача зацікавить, що ж Ісус писав на землі. Цього ніхто не знає, і найважливіше те, що це не має жодного суттєвого значення для нас.
У цій притчі стержнем проходить теза, що жодний гріх не повинен залишитися без засудження. Ось і тут Ісус засудив гріх жінки, що прелюбодіяла, й водночас простив їй гріх. Прощення цього важкого гріха Спасителем і Господом Богом нашим Ісусом Христом вказує на велику милість і благодать Божу до всіх нас.
18.38. Про сіль
«Сіль, – каже Ісус Христос, – добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її? Ні на землю, ні на гній не потрібна вона, – її геть викидають. Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає!» (Лк. 14. 34 – 35).
Це повчання Ісус Христос зрівнює з куховарською сіллю, яка зберігає свої властивості до тих пір, поки сіль солона, має силу і гарні смакові якості. А коли сіль втрачає цінність, не солона, втрачає силу, то робиться непридатною.
Й так само відносно послідовників Ісуса Христа. Коли вони втрачають свої обов’язки учнів, зокрема позбуваються бажання й спроможності страждати, мучитися за Ісуса Христа, то вони уподібнюються цій непотрібній кухонній солі, що перестала бути солоною, згіркла чи зіпсувалася.