Основи віри

Притча – це невелика оповідь алегорично-повчального змісту, в якій хід подій подається у залежності від Божественного замислу, Господнього задуму. Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість та Божу науку.

У перекладі з грецької мови «притча» – це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях.

Притчі були надзвичайно популярні серед Стародавніх народів Сходу і це був фольклорний, народний жанр. Народні притчі нерідко містили в собі викривальні мотиви.

Всім відома Соломонова книга притч. Це збірник мудрих, моральних, наставницьких висловів, багато з яких належить царю Соломону, частину з яких він зібрав серед народу за волею Божою.

Багато притч розповідав Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос під час Свого земного життя. Він застосовував притчі для передання народам світу Божественних ідей, законів, бажань. З допомогою притч Ісус Христос повчав. Він застосовував притчі також для більшої дохідливості Його Вчення і для ліпшого запам’ятовування того, що Він сказав людям.

Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів. Отже, ми не все знаємо про Ісуса, Господа нашого.

Таким чином, притчі Ісуса Хреста – це дохідливе Слово Боже, це Божественне повчання для нас – грішників, це наші моральні, духовні та житейські настанови.

 

18.1. Про дім, заснований на камені й побудований на піску

Повчаючи, одного разу Ісус Христос сказав апостолам Своїм та тим людям, котрі були поряд, що всі звуть Його «Господи, Господи!», але ж не виконують того, що Він говорить, проповідує, чого їх научає.

Розвиваючи цю думку, Ісус роз’яснює, що людина, котра приходить і слів Його слухає і виконує їх схожа на такого чоловіка, який, будуючи дім все робить ґрунтовно і правильно. Він глибоко викопав землю, поклав туди камінь і на ньому звів дім. Це міцний, добротний дім.

Коли злива настала, розлилася річка і буря знялася, вся ця стихія накинулася на дім, вода з вітром ривками тиснуть на той дім, але не змогли захитати його, бо цей дім був добре збудований (Лк. 6. 47 – 48). Оце був чоловік розумний, бо свій дім збудував на камені (Мт. 7. 24).

А хто слухає і не виконує Його слів, той схожий на того чоловіка, що свій дім збудував на землі без основи, без кам’яного фундаменту, а на піску.

Коли линула злива, розлилася ріка і буря знялася, то вода з вітром наперли на цей дім і він впав та зробилася з дому розвалина-руїна (Лк. 6. 49). Оце був чоловік необачний (Мт. 7. 26).

«Отож, не будуйте на піску!» – закликає Ісус.

У цій притчі про дім, заснований на камені й побудований на піску, Ісус Христос говорить про істинний, правдивий, щиросердечний послух. Зовнішній прояв побожності, не настільки важливий як дійсне послушництво Слову Божому від душі, від щирого серця.

Недостатньо звертатися до Христа «Господи, Господи!...» і виконувати Його Заповіді. Істинно віруючий повинен жити і діяти відповідно з цими словами, котрі каже Христос. Таких істинно вірних християн Ісус уподібнює з чоловіком, що будує дім на камені. Це розумні люди.

Ті, хто слухають Слово Боже, але не виконують його, грішать, уподібнюються людині, що будує дім на землі, без фундаменту. Це необачні люди, тому не будуйте на піску, будьте розумні.

Під каменем, ґрунтовним фундаментом уподібнюється Сам Ісус Христос й ті істини, котрі Він проповідував.

Під піском можна розуміти «фарисейську праведність», на яку багато людей надіялися, але під натиском бурі та води, себто житейських проблем, незгод і випробувань, їх будівля рухне. І це так. Спогляньмо на це з сьогоднішнього дня: де ж ті фарисеї? Вчення Ісуса Христа перемогло, бо Його будівля ґрунтовно збудована на кам’яному фундаменті.

  

18.2. Про новий одяг і бурдюки

До Ісуса підійшли учні Івана Хрестителя (Предтечі). В розмові з ними Ісус Христос алегорично зрівняв Своє земне служіння із служінням Івана Хрестителя.

Ісус розказав їм таку повчальну приповідку: «До старого одягу ніхто не вставляє латки з небіленої тканини, бо ця тканина скуйовдиться і дірка стане ще більша.

Ніхто не наливає молодого вина в старі бурдюки, а то бурдюки розірвуться й тоді: і вино розіллється, і бурдюки пропадуть; вливають молоде, нове вино до нових бурдюків – тоді й одне, й друге буде збережене» (Мт. 9. 16 – 17).

Ці вислови можна розуміти так. Іван Предтеча, звичайно, був пророком-реформатором. Він навчав людей покаяння, але в рамках традиційного іудаїзму, себто традиційної релігії давнього Ізраїлю.

Ісус Христос не мав наміру латати стару юдейську релігію, стару систему, оскільки ж не латають старий одяг, пришиваючи до нього латки з небіленої, сирої тканини. В такому випадку дірка стане ще більшою.

Ісус не намагався також наливати нове, молоде вино в старі бурдюки, бо старі бурдюки розірвуться і пропадуть, а також витече вино і пропаде.

Земна мета Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа принести на землю принципово нове Вчення – навернути людей на єдино правильний шлях, навернути людей від старого іудаїзму та від язичницьких та інших релігій і забезпечити їм Царство Боже, яке ґрунтується на Самому Ісусі Христі, на Його праведності, правдивості, на Його Законах – Законах Божих. Ось це і є істина.

А не на законах людських, парламентських і не на фарисейських традиціях будується істинна праведність.

  

18.3. Про сіяча

Ісус Христос вийшов з дому і сів біля моря. Біля Нього зібралося безліч народу. Тоді Ісус увійшов у човен, трохи відплив від берега і навчав, сидячи у човні. А всі люди стояли на березі та слухали.

Ісус розказав народові таку притчу.

Вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє на зораному полі. Коли ж він сіяв, то одні зерна впали край дороги, налетіли птахи небесні та їх видзьобали, а решту – люди повитоптували (Лк. 8. 5).

Другі зерна впали на кам’янистий ґрунт, де мало землі й вона не глибока. Ці зерна зійшли, але як сонце зійшло, пригріло й припекло, то ростки зів’яли, й так і не дочекалися коріння, і засохли, бо не було вологи на цьому ґрунті.

Треті зерна попадали у тернові кущі. Коли терен покрився листям і вигнався доверху, то заглушив рослини і плодів вони не дали.

Ще інші четверті зерна впали на добру, родючу землю. Вони виросли і добротно вродили: одне в сто раз, друге і шістдесят, а інше – в тридцятеро. Треба сказати, що в ті часи добрим врожаєм вважався урожай 10:1.

Розказавши цю притчу, Ісус закликав людей: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!».

Коли люди розійшлися й Ісус залишився з Дванадцятьма, то запитали Його учні:

– Як розуміти цю притчу? Що вона означає? Чому Ісус притчами говорить?

Ісус відповів учням:

– Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, Царства Небесного, а тим, що за вами, усе відбувається у притчах, щоб оком дивились вони і не бачили, вухом слухали – і не зрозуміли, щоб коли вони не навернулися, і відпущені будуть гріхи їм, – а потім запитав Ісус учнів, – Ви не розумієте цієї притчі. І як вам зрозуміти всі притчі (Мр. 4. 11 – 13).

Це означає, що Ісус має намір і надалі відкривати істину Своїм учням, які вже знають деякі таємниці Царства Небесного. «Тайна» на церковнослов’янській мові, або «таємниця» українською мовою у Новому Завіті має зміст слова «істина», котра не була відкрита людям у Старому Завіті.

– Ось що означає ця притча, – продовжив далі Ісус. Зерно – це Боже Слово. Сіяч сіє слово. Те, що край дороги, то це ті слова, котрі люди почують, але зразу або незабаром приходить до них сатана і забирає з серця слова, посіяні в цих людях, щоб не увірували ці люди і не спаслися (Лк. 8. 12).

Слова, що посіяні на кам’янистому ґрунті, то це ті слова, що почуті людьми і вони з радістю їх зразу ж схоплюють і сприймають. Але ці слова не мають коріння і непостійні. Згодом, коли наступає утиск чи переслідування за слово, то ці люди зразу ж спокушаються. Ці люди вірують не довго, а коли наступають часи переслідування за віру, то вони зрікаються віри.

Між терен посіяні слова – це ті, що слухають слова, але клопоти земні, омана багатства, ілюзії збагачення, різні бажання, життєві розкоші, пристрасті заглушають слова і плодів вони не дають.

Посіяні в добру землю слова – це ті, що слухають слова, сприймають їх, бережуть їх у щирому і доброму серці та приумножують, навчаючи інших, родять в тридцять, шістдесят і сто раз (Мр. 14 – 20). Ці люди приносять плоди в терпеливості (Лк. 8. 15).

У євангеліях зустрічаються слова і «Царство Боже», і Царство Небесне». Це синоніми. Річ у тому, що юдеї, коли говорили «Небо», «Висоти», то мали на увазі «Бога». З почуття великої поваги до Творця, юдеї, так би мовити, не розкидалися словом «Бог» за будь-якої обставини чи потреби. Вони частіше вживали слово «Небо». Тому «Царство Боже» і «Царство Небесне» – слова рівнозначні, еквівалентні, тотожні.

Ісус почав говорити про Царство Боже не зразу, а тоді, коли виявилося, що багато юдеїв не признають Ісуса, намагаються протиборствувати Йому. Згідно старозавітного вчення Месія повинен був прийти, щоб звільнити Ізраїльський народ і встановити Своє Царство. І це так. Але люди розуміли це цілком по своєму, по земному, по матеріальному, із земною вигодою. Вони міркували про царство земне.

Ісус, справді, прийшов звільнити не тільки Ізраїльський, але й всі земні народи, від їх рабської земної психології, від язичницького ідолопоклонства, від аморальності й запропонував їм Царство Боже, Небесне. Ось й тому Ісус почав відкривати людям таємниці Царства Божого.

Оскільки тайни Царства Божого були розраховані на Ісусових учнів, а не на грішників і невірів, фарисеїв і книжників, які не визнавали Христа, то Ісус почав говорити притчами. Те, що було незрозумілим для Його учнів, Ісус пояснював їм на самоті, як це видно з притчі про сіяча. І тому заклик Ісуса «хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» означав те, що Ісус закликав присутніх добре обміркувати Його слова, бо одне і те ж слухали і учні Ісусові, і вожді народу (книжники, фарисеї, священики), і сам народ затуманений своїми земними вождями, але ставлення до почутого було різне.

Учні відповідали вірою в Ісуса, інші – відкинули Ісуса, бо вони бачили в Ісусі лише загрозу своєму існуванню, бо вони були духовно сліпі та глухі. Отже, не все посіяне й Господом Ісусом дало врожай.

– Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!, – таким закликом до слухачів Ісус закінчував не одну Свою притчу, кожен раз підкреслюючи, що духовні люді в стані осягнути зміст і зрозуміти Його притчі, та взяти з них урок. Не духовні ж люди сприймають лише земний, сюжетний, користолюбний бік Його притч, лише поверхневий матеріальний бік, не осягаючи духовного.

У притчі про сіяча описано чотири види ґрунту, на який впало зерно:

1) на край дороги;

2) на кам’янистий ґрунт;

3) на ґрунт у терені;

4) на родючий ґрунт.

Аналогічно Ісус бачив чотири групи людей, відповідно до того, як вони сприймати Його вчення:

1) книжники і фарисеї відмовилися вірити Ісусу Христу;

2) багато людей ходили за Ісусом лише тому, що Він чудотворно зцілював їх, годував їх рибою, хлібом, як це описано у дивному нагодуванні багатьох тисяч людей. Але блага вістка, яку ніс Ісус, у цих людей не пускала коріння в їх серцях;

3) деякі люди проявляли зацікавленість або щиру зацікавленість до Вчення Ісуса Христа, але вони не стали послідовниками Ісуса, бо більше тягнулися до матеріального збагачення, до обманливих власних тілесних радостей, аніж до духовного;

4) четверта група людей, до якої відносяться й учні Ісуса, окрім Юди, виявилися найвірнішими Йому, бо вони, як губка всмоктували кожне слово Ісуса і залишалися вірними Спасителю за будь-яких умов та обставин.

  

18.4. Про кукіль

Ісус розповів таку притчу, яка повчає нас про Царство Небесне.

– Царство Небесне, – сказав Ісус, – подібне до чоловіка, який посіяв добре насіння на своєму полі.

Коли люди спали вночі, то прийшов ворог того чоловіка і поміж пшеницю насіяв куколю, себто бур’янів, та пішов. Як виросла пшениця, колосилася та й кукіль показався поміж збіжжям.

Прийшли з поля цього чоловіка раби і кажуть господареві, що він не добре насіння засіяв на своєму полі, бо дуже багато куколю виросло, видимо й невидимо цього бур’яну.

Господар каже рабам своїм, що це мій супротивник накоїв таке. Тоді раби пропонують, що вони підуть в поле і виполють кукіль.

Рабам каже господар: «Ні! Бо коли ви будете виполювати кукіль, то разом з ним вирвете й пшеницю. Залишіть, хай разом ростуть і пшениця, і кукіль, аж до жнив. А в жнива я накажу женцям спершу зібрати кукіль, пов’язати його у снопи та спалити, а потім окремо зібрати пшеницю і звезти її до клуні моєї» (Мт. 13. 29 – 30).

Коли Ісус відпустив народ і прийшов додому, то учні попросили Його пояснити цю притчу про кукіль польовий. Й Ісус вельми колоритно описав, роз’яснюючи, цю притчу.

Добре насіння посіяв Син Людський. Поле – це Божий світ. Добре насіння – це сини Царства, а кукіль – сини лукавого. Ворог, що сіяв кукіль – це диявол, сатана. Жнива означають кінець віку. Женці – це Ангели Божі.

Водночас Ісус розповів, що буде наприкінці світу. Так, як збирають кукіль і палять у вогні, так й буде наприкінці віку цього. Людський Син пошле Своїх Ангелів і вони позбирають з Царства Його всі спокуси і тих, хто чинить беззаконня. Останніх повкидають до печі вогняної – там буде плач і скрегіт зубів грішників. А праведники, немов яскраве сонце небесне засяють у Царстві Свого Отця. І словами «Хто має вуха нехай слухає!» – завершив роз’яснення притчі Ісус (Мт. 13. 36 – 43).

Ця притча Ісуса Христа теж має аналогію з притчею про сіяча, але з дещо іншим символізмом.

Поле – це мир, спокій, в якому проповідується Блага Вість, Євангеліє.

Пшениця, або добре насіння, що з попередньої притчі росло на родючій землі – це сини Царства Божого.

Кукіль, себто бур’яни – це сини лукавого сатани, демони, які були засіяні серед пшениці ворогом людських душ дияволом.

Клуня – це Царство Боже, в якому зла не буде, а будуть лише сини Царства Господнього («одна пшениця без бур’янів»), благодать і ласка Божа.

Жнива – це кінець світу, кінець віку, коли на Страшному Христовому Суді грішники («кукіль») будуть відділені та спалені у пеклі, а праведні («пшениця») отримають життя вічне і як сонце засяють у Царстві Божому («клуні»). Все це за волею Божою («чоловіком-господарем») робитиметься Ангелами («женцями»). Це буде другий прихід Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа на землю, якого ми всі дуже чекаємо.

Зараз, від Вознесіння Ісуса Христа і до другого Його приходу на землю, поміж нами людьми росте і пшениця, і кукіль («бур’ян»). Вони ростуть буйно, наввипередки, хто швидше – пшениця чи бур’ян, себто поміж ними йде боротьба, суперечність. Це з філософії – закон єдності й боротьби суперечностей, але йому прийде кінець, хоча ніхто не знає ні року, ні дня, ні години, коли це станеться. Це знає лише Отець наш – Господь Бог.

  

18.5. Про гірчичне зерно

Починаючи розповідати цю притчу, Ісус поставив Собі риторичні запитання: «До чого прирівняємо Царство Боже? Або в якій притчі представимо його?». Відповідаючи на них, Ісус яскраво висвітлив:

– Царство Боже – як те гірчичне зерно, яке, взяв чоловік і посіяв у своєму саду. Гірчичне зерно, як відомо, найдрібніше за всі земні насіння і таке дрібнесеньке зерно сіється в землю. А посіяне мізерне гірчичне зерно виростає і стає більше понад всі зілля, стає деревом, і пускає такі великі гілки, що в тіні його може кублитися птаство небесне. (Мр. 4. 30 – 32; Мт. 13. 31 – 32; Лк. 13. 18 – 19).

Як й інші притчі, Ісус розказував їх прилюдно, не інтерпретуючи їх. Ісус пояснював притчі лише учням Своїм на самоті з ними.

У цій притчі Ісус Христос зрівняв Царство Небесне з гірчичним зерном. Недарма кажуть в народі: «Малий, як гірчичне зерно», тому що це зерно найменше з всіх зерен. Згадаймо, Ісус не один раз висловлювався «Як би ви мали віру величиною у гірчичне зерно».

Справді, гірчичне зерно дуже мале: до 760 гірчичних зерен важать 1 грам. Але чорна гірчиця, хоч й однорічна злакова рослина, але росте дуже швидко. З такого маленького зерна за один сезон виростає до 4 – 5 і більше метрів висоти, на її гілках полюбляє гніздитися птаство, яке клює ці зерна і любить тінь. В умовах Палестини за кілька перших тижнів після посіву виростає 3–4-метровий гірчичний кущ.

Цю притчу можна розуміти так, що християнський рух, який започаткував Ісус, розпочався з маленького гірчичного зерна. Він невпинно швидко розростається, набуває авторитету і популярності серед народу. Навіть невіруючі («птахи») з різних причин прагнуть угніздитися під прикриттям християнства, на його гілках. А, можливо, птахи символізують не зло, а духовне процвітання й багатство, характерне для християнства. Нам це не відомо, бо Ісус цієї притчі про гірчичне зерно не розтлумачив, а якщо й розтлумачив Своїм учням, то євангелісти не записали цієї інтерпретації.

Контраст між маленьким гірчичним зерном і великою рослиною може символізувати контраст між непомітним і мало відомим нам, таємничим Царством Божим, про яке ми дізналися з уст Ісуса Христа і тою величністю, красотою і багатством Царства Божого, яке побачать ті, хто увійде до Царства Божого за свої заслуги у тілесному земному житті. Вони довідаються, що Царство Боже неперевершене і не має жодного аналога серед земних царств. Не слід ототожнювати також Царство Боже зі Святою Церквою.

Небесне птаство, мабуть, колоритно символізує цю незрівнянну велич Царства Божого, а можливо, птаство символізує тих язичників та іудеїв, котрі прийняли християнство і потраплять до Царства Божого.

Отже, притча про гірчичне зерно алегорично віддзеркалює взаємозв’язок між тим, що люди знають про Царство Боже і його справжньою барвистою мальовничістю та величчю.

  

18.6. Про розчину

Цю притчу Ісус Христос теж розпочав з риторичного запитання: «З чим порівняю Я Боже Царство?», – і відповідаючи Христос пояснив, – Царство Боже подібне до розчини, яку бере жінка, кладе на три мірки муки, аж поки все вкисне» (Лк. 13. 20 – 21; Мт. 13. 33).

Мірка (з арамейськ. – «сата») – це міра сипкого у гебреїв. Повна сата становить 13.5 літрів, мала сата – це половина повної сати. Гебреї на одне печиво хліба використовували три саті, або три мірки.

Відомо, що так як розчина і дріжджі якби проникають одне в одне, так і зло тенетами опутує світ у всіх напрямках. Схоже, що розчина символізує зло, яке присутнє на землі між двома приходами Ісуса Христа. Але це, тут, на землі, а не в Царстві Божому.

Там, у Царстві Божому, розчина на дріжджах у повній гармонії барв, звуків та всього іншого, що не доступне, не відчутне й невідоме нам земним людям, бо це неперевершена красота, всемогутня та життєдайна велич, благо і неосяжна безкінечність.

Під бродильною розчиною можна розуміти також активну і неспинну дію. Адже дріжджове бродіння не можна зупинити, аж поки не вкисне і не буде спечений хліб. Так, як і активне, все більше і більше бродіння розчини, так і кількість тих, хто намагається увійти в Царство Боже буде постійно зростати у міру розповсюдження християнства на землі. Хоч як не переслідуватимуть християн, як не знущатимуться над ними, як не мучитимуть їх, прогресивного і невпинного розвитку і розквіту християнства ніхто не зупинить, «аж поки все не вкисне». Важко сказати, що означає пророча фраза «аж поки все не вкисне». Це щось буде під кінець світу.

  

18.7. Про захований скарб

«Царство Небесне», – каже Ісус Христос, – «подібне ще до захованого у полі скарбу. Людина, яка дізнається про цей скарб, намагається заволодіти ним і з тієї радості йде і все, що має, продає та купує те поле» (Мт. 13. 44), де знайшла скарб.

Людина, дізнавшись про захований на полі скарб, купує поле, щоб заволодіти скарбом. Можливо, захований скарб Божий – це Ізраїль. Ісус Христос прийшов на землю, щоб відкупити, а точніше, щоб привернути до Себе цей скарб (нас людей). Ми, люди, – є найдорогоцінніший скарб Божий. «Задля нас людей, і задля нашого спасіння Ісус Христос зійшов з небес і тіло прийняв від Духа Святого і від Марії Діви і став Чоловіком – Сином Людським. За нас людей (дорогоцінного скарбу) Ісус Христос був розп’ятий за Понтія Пілата, страждав і був похований; і в третій день воскрес згідно з Писанням; і вознісся на небо і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця».

Отже, Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос продав все, що мав, а саме відмовився від Небесної слави, зійшов на ізраїльську землю, щоб придбати цей коштовний скарб – Людей – і навернути їх у Царство Небесне.

 

18.8. Про коштовну перлину

«Царство Небесне, – мовив Ісус Христос, – подібне ще до того купця, що шукає добрі перли, а як знайде одну коштовну перлину, то йде, і все, що має, продає, і купує її» (Мт. 13. 45 – 46).

Ця притча за своїм змістом пов’язана з попередньою, себто з притчею про захований скарб, і трактування її аналогічне.

Однак, згадаймо, що таке перли і як вони утворюються?

Перли – це органо-мінеральні утвори кулястої або неправильної форми. Вони утворюються в тілі деяких молюсків – перлівниць. Але для цього потрібне сильне подразнення ніжної тканини цих молюсків. Внаслідок цього подразнення виділяється перламутр, який нашаровується довкола сторонніх тіл, піщинок. Перли можуть бути від мікроскопічних розмірів до величини голубиного яйця білого, рожевого, жовтуватого, іноді чорного кольору.

За цією аналогією можна вважати, що Ісус Христос пророче виклав у цій притчі утворення Христової церкви з ран Христа, які заподіють Йому антихристи на Голгофі.

Ісус, Який символізує Себе з Купцем, прийшов на землю, віддав («продав») все що мав, навіть Своє життя на хресті, щоб Своєю смертю відкупити тих, хто вірує у Нього і створити для них таку перлину як Єдину Святу і Апостольську Церкву. Зауважте, мова йде про одну перлину, про одну церкву.

А що зробили ми, люди? Почали ділити церкви задля своєї вигоди, задля портфелів і задля влади. Замість однієї найкращої перлини, яку вибрав Христос, себто однієї Христової церкви, ми розкрали ці перли різного кольору, серед них є і білого, і рожевого, і жовтуватого, і навіть сектантські чорні перли зі спотвореним Вченням Ісуса Христа. І навіть одні й ті ж свята святкуємо у різні дні, бо не може весь церковний світ перейти на один календар.

До речі, ідея об’єднання християнських церков, як мені здається, повинна розпочатися з переходом на новий календар, щоб всі християни світу святкували одночасно. А зараз що ж виявляється. Уявімо собі маленьке село: католики святкують, а православні копають ями, рубають дрова, а через два тижні, навпаки, православні святкують, а католики їм перешкоджають, бо здійснюють шум в селі, пиляючи на циркулярці, розриваючи вибухами каміння на каменоломні і т.п.

  

18.9. Про невода

Характеризуючи Царство Небесне, Ісус Христос сказав: «Подібне ще Царство Небесне до невода, який закинутий у море, і зібрав він усячину. Коли невід наповниться, тягнуть на берег його, а потім сідають і перебирають: вибирають добре і складають у посуд, а непотріб викидають геть» (Мт. 13. 48).

– Так буде й наприкінці віку, – продовжує розповідати Ісус, – наприкінці світу повиходять ангели і вилучать злих від праведних; злих повкидають до вогняної печі – там буде плач і скрегіт зубів. А потім запитує Ісус учнів:

– Чи ви зрозуміли все це?

– Так, – відповіли Ісусові учні (Мт. 13. 49 – 51).

І продовжив Ісус Христос:

– Тому кожен книжник, що навчений про Царство Небесне, подібний до того Господаря, що зі своєї скарбниці виносить нове та старе (Мт. 13. 52).

У цій притчі Ісус прямо говорить, що буде наприкінці світу, при другому поверненні Його на землю для встановлення Свого Царства.

Підсумовуючи викладені вище притчі про Царство Небесне, Ісус говорить про себе як про книжника, що знає тайни Царства Небесного, і як про господаря будинку який виніс зі своєї скарбниці й нове, і старе. В цих словах Ісус і учнів Своїх на майбутнє уподібнював з господарем будинку.

Вчення Господа нашого Ісуса Христа про Царство Небесне вперше відкрите людству під час земного життя Ісуса. До цього люди не знали про Царство Небесне і не потрапляли до нього після смерті. Адже для цього, щоб приготовити нам життя вічне у Царстві Небесному Ісус Христос прийшов на землю, страждав за нас, був розіп’ятий на хресті, був похований і воскрес третього дня. Ісус Христос пожертвував Своє життя за нас. Це слід нам усвідомити і своїми словами та ділами, своєю праведною поведінкою треба заслужити собі Царство Небесне.

 

18.10. Про немилосердного боржника

У цій притчі Ісус Христос Царство Небесне уподібнює до одного царя чи пана, який забажав зробити обрахунок, або, як кажуть, звести фінансовий баланс зі своїми рабами. Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного раба, котрий заборгував цареві десять тисяч талантів.

Зауважимо, що талант – це грошова одиниця. Один талант містить 60 мін (1 міна = 50 сиклів; 1 сикль = 11,5 грам), або 9,7 юнів. Один талант у ті часи був еквівалентний 34 кг золота.

Коли ж почали виясняти обставини щодо цього боргу, то виявилося, що цей раб бідний і не може віддати борг у сумі 10000 талантів. Тоді пан, якому підпорядковувався боржник, наказав схопити всю сім’ю раба: продати раба і його дружину та дітей й продати все їх майно, щоб з ним розрахуватися.

Почувши це, раб упав до ніг пана, вклонявся йому і благав, щоб пан ще почекав, а пізніше раб віддасть весь борг. Змилосердився пан над рабом, звільнив його з-під варти і простив йому борг.

Коли йшов цей раб додому, то на дорозі зустрів одного свого раба-товариша, який заборгував йому сто динарів, себто сто срібних монет. Динар – це срібна римська монета, яку за день міг заробити середній працівник у ці часи. Він схопив свого товариша – боржника й почав душити, галасуючи, щоб віддав йому борг – сто динарів.

Товариш його впав рабові до ніг, почав благати, щоб він ще почекав, бо зараз немає грошей, а пізніше віддасть йому сто динарів. Але раб і слухати не хотів, бо в той же час ходів отримати свій борг; він пішов до влади і посадив свого товариша-боржника до в’язниці.

Дізналися про це інші раби і про все розповіли своєму панові. Тоді пан викликав цього раба і каже:

– Рабе лукавий, я простив тобі весь твій борг у десять тисяч талантів, бо ти просив мене. А чи не належало б тобі змилуватися над своїм товаришем, що заборгував тобі сто динарів, так як я над тобою змилувався.

Прогнівався пан і віддав цього раба катам, щоб його катували, аж поки не віддасть йому боргу – 10000 талантів.

«Так само, – каже Ісус Христос, – і Отець мій Небесний учинить з вами, коли кожен з вас щиросердечно не простить своєму братові його провини» (Мт. 18. 23 – 35).

Ця притча яскраво віддзеркалює ставлення віруючих між собою. Тут цар або пан символізує Царство Небесне. Цією притчею Господь підкреслює, що всі ми повинні прощати. Злому рабові пан простив весь його борг, а він у свою чергу повинен був простити своєму боржнику і т.д. Такий закон прощення. Всі ми повинні дотримуватися цього Божого Закону прощення: прощати всім – і друзям, і ворогам своїм. Ніколи, ні на кого не можна тримати зла ні в думках, ні в діях своїх.

 

 

18.11. Про робітників у винограднику

Царство Боже Ісус Христос уподібнює у цій притчі з одним господарем, який на світанку вийшов домовлятися, щоб робітники працювали у його винограднику. Господар домовився з робітниками, що за роботу платитиме їм по одному динару за день, і послав їх працювати на свій виноградник.

Десь о третій годині за гебрайським часом, або о 9 годині за київським часом, господар вийшов з дому і побачив, що на ринку без роботи вештаються інші робітники. Він і з ними домовився, щоб працювали на його винограднику. З ними він не домовлявся про вартість роботи, лише сказав, що заплатить стільки, скільки належить. Вони й пішли працювати, а господар повернувся додому.

Потім господар пройшовся поселенням о шостій (десь опівдні) та дев’ятій (у нас близько 3 год. дня) годині та ще знайшов багатьох робітників, які погодилися працювати на його винограднику. Згоджені люди пішли працювати.

Вийшов господар на вулиці поселення десь біля одинадцятої (або о п’ятій годині після полудня) години і теж найняв робітників працювати на винограднику, всього на одну годину. Вони теж пішли працювати з цього часу, з якого домовилися з господарем.

Ввечері, себто о 6 годині нашого часу, господар винограднику каже своєму управителю: «Йди і дай зарплату всім робітникам, що працювали на винограднику, починаючи від останніх і до перших».

Прийшли ті, що працювали з одинадцятої години і взяли по одному динару. Й так же ті, що почали роботу з 9, 6, 3 години, отримали по одному динару. А коли прийшли перші, що працювали від самого світанку й до ночі, то думали, що їм буде більша зарплата, але й вони по одному динару взяли. А коли взяли цього динару, то почали дорікати господареві, кажучи, що ті, котрі прийшли під кінець дня і працювали лише одну годину, отримали стільки ж й скільки вони, що господар прирівняв їх до них, хоча вони працювали від досвітку, витерпіли тягар дня і спеку.

Господар відповів до одного з них: «Не кривджу я, друже, тебе, – хіба ж ти не за динара погодився зі мною перед роботою. Візьми свого динара та йди. Але я хочу дати й цьому останньому, як і тобі. Хіба я не можу зі своїми грішми робити те, що захочу? Хіба твоє око заздрить від того, що я добрий?».

Отак будуть останні першими, а перші – останніми!» – сказав наприкінці Ісус Христос (Мт. 20. 16).

На цьому прикладі Ісус Христос показав учням, що розподіл нагород серед всіх нас – це справа Бога. Й, справді, можлива така ситуація, що ці, що багато працюють, і ті, що мало працюють, мають однакову винагороду. Бо винагорода залежить від доброти, доброчинності, милосердя, благодаті Господа Бога.

Через те першим не треба гордитися своєю першістю, своєю високістю, своїми титулами, своїми заслугами, своєю мудрістю, своєю посадою, своєю зверхністю, бо може бути так, що їх зрівняють з останніми, або останні можуть отримати перевагу над першими. І це надзвичайно важливо і повчально, особливо, для тих, хто творить для себе культ і звеличення на цій землі, у різних колективах та державах.

Адже всі ми, що працюємо на винограднику Христовому, не повинні забувати, що останні можуть бути першими, а перші – останніми. Бо все оцінює Бог і вирішує Бог. Все в Його руках, тому найвищий може бути там «де вогонь палає і скрегіт зубів», а найнижчий – у раю вічного Божого Царства.

 

18.12. Про слухняного і неслухняного сина

Один чоловік мав двох синів. Одного разу попросив він першого сина попрацювати у винограднику, а він відказує: «Я не хочу!».

Однак, дещо пізніше перший син передумав, покаявся і пішов працювати у винограднику.

Тоді батько благає другого сина попрацювати у винограднику, а той відповів:

– Готовий, тату, іду, – і не пішов працювати у винограднику.

Розказавши це, Ісус запитує учнів:

– Котрий з цих двох синів виконав волю батька?».

Учні, урахувавши, що відповідь очевидна, кажуть:

– Перший.

Тоді Ісус роз’яснює:

– По правді кажу вам, що митники та блудники випереджують вас у Боже Царство. Адже прийшов до вас дорогою праведності Іван Хреститель Предтеча, але йому не повірили, а митники і блудники повірили йому. А ви бачили все те, проте не покаялися після того, щоб повірити йому (Мт. 21. 31 – 32).

Першому синові, як вважає Ісус, відповідають митарі та блудники, а другому синові – первосвященики, старійшини та інші юдейські верховоди.

Адже обом групам людей кинутий клич у виноградник. І тут образно зливається клич Івана Хрестителя з раннім викликом Отця через пророків.

Первосвященики, старійшини та юдейські верховоди, як відомо, були людьми релігійними і відкликнулися на заклик Івана Предтечі, але за ним не пішли (у виноградник не пішли).

І навпаки, митарі та блудники спершу відмовилися іти за Іваном Предтечею, але потім передумали й таки пішли за ним, бо якраз вони пішли слідом за Іваном Хрестителем (Предтечею).

Через те й сказав Ісус, що митники та блудники йдуть у Боже Царство попереду Його улюблених учнів. А релігійним вождям Ізраїлю (первосвященикам, старійшинам та іншим юдейським верховодам) не бачити Царства Божого, їм туди вхід заборонений, бо вони не визнають вчення Ісуса Христа й виступають проти Нього, змовляючись як Його згубити.

  

18.13. Про злочинних винарів

Був один господар. Він насадив на полі винограднику, обгородив його муром, видовбав у ньому чавило, вежу поставив і віддав все це своїм винарям, щоб плідно працювали на цьому винограднику, а сам повернувся додому.

Коли наступала осінь – пора збирати виноград, то господар послав на своє господарство свого раба, щоб приніс трохи винограду та інших продуктів виноградарства – соку, вина, родзинок.

Як тільки з’явився раб на винограднику, винарі, що там працювали, схопили раба, побили і відіслали додому з порожніми руками.

Тоді господар послав на виноградник іншого раба, але винарі поранили його в голову, зневажили і він насилу повернувся додому.

Потім господар вислав ще іншого раба до винарів, які його вбили.

Багатьох рабів посилав ще господар до своїх винарів на свій виноградник, але винарі одних побили, інших замордували чи каменували, словом, нищили як могли. Побачивши, що раби не повернулися додому, господар послав на виноградники ще більше інших рабів. Винарі так само вкоротили їм життя. Раби не поверталися живими до господаря.

Тоді господар послав на виноградник свого єдиного сина улюбленого, думаючи, може винарі його посоромляться і нічого не вчинять йому. Але винарі, коли побачили сина, то подумали, що це спадкоємець, який їм перешкоджає. Вони схопили єдиного, улюбленого сина та й вбили його і викинули у канаву за виноградник, щоб забрати його спадщину (Лк. 20. 13 – 14).

Розповівши це, Ісус питає Своїх слухачів:

– Як прибуде на цей свій виноградник сам господар, то що він зробить винарям своїм?

А учні кажуть:

– Винарів-злочинців жорстоко погубить, виноградник віддасть іншим винарям, котрі будуть вчасно віддавати йому плоди виноградарства.

Тоді Ісус розтлумачує народові:

– Чи ви не читали у Писанні таке: «Камінь, що його будівничі відкинули, став наріжним каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!». Тому кажу вам, що від вас заберуть Царство Боже і віддадуть його народові, котрий плоди цього Царства буде приносити. І хто впаде на цей камінь – розіб’ється, а на кого камінь впаде – то розчавить його (Мт. 21. 42 – 44).

Коли почули цю притчу священики та фарисеї, то зрозуміли, що це про них Ісус говорить, і вони намагалися схопити Ісуса, але побоялися людей, бо вважали Його за Пророка. Священики та фарисеї залишили Ісуса та пішли (Мр. 12. 12).

Чисто земна суть цієї притчі віддзеркалює типову ситуацію для Палестини І століття нашої ери, особливо у Галілеї. Іноземні багачі мали у Галілеї великі земельні наділи, які вони здавали в оренду місцевим жителям. Місцеві працівники виконували на виноградниках всі необхідні роботи і, безперечно, частину врожаю треба було віддавати іноземному землевласнику.

Отже, після збору врожаю господар посилав своїх агентів, котрі привозили йому належне. За таких умов між місцевими трударями і господарем-іноземцем виникали різні конфлікти. По суті, все це розказав Ісус у Своїй притчі, розкривши в ній заколот членів синедріону проти Ісуса.

Людина, що посадила виноградник, – господар – символізує Бога, Котрий посадив (створив) Ізраїль. Господь огородив виноградник (Ізраїль) муром (Своїм захистом, турботою та піклуванням), видовбав чавило, щоб збирати виноградний сік й щоб нічого не пропало, сторожову вежу поставив (символ безпеки), себто Бог дав Ізраїлю все, щоб він був зразковим. Коли все було звершено, то Бог – Володар винограднику віддав його винарям (релігійним вождям Ізраїлю), а Сам відлучився, тобто особисто не знаходився в Ізраїлі, а займався Своїми іншими справами.

Отже, час від часу Бог (господар) посилав на виноградник Своїх слуг, рабів, себто пророків, яких Бог посилав Ізраїлеві, щоб прийняти від них плодів із винограднику (Ізраїлю). Але вони підняли бунт проти господаря: побили одного слугу, поранили іншого, вбили ще іншого і т.д.

Довгий час посилав Господь до Ізраїлю Своїх посланців за покаянням і праведністю – і все надарма. Тоді Бог вирішив послати до нечесних і злочинних винарів Свого Єдиного і Найулюбленішого Сина – Ісуса Христа. Але винарі вбили Сина і викинули з винограднику (це провіщення того, що буде з Ісусом Христом: розп’яття за стінами Єрусалиму і неприйняття Його Ізраїлем).

І тут Ісус риторично запитує: «Які ж дії будуть Господа за цей вчинок? Адже народ Ізраїлю спершу відвернувся від Івана Хрестителя Предтечі, а потім від Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа».

Учні відповіли: «Винарів-злочинців жорстоко погубить, виноградник віддасть іншим винарям, котрі будуть вчасно віддавати йому плоди виноградарства», себто суд над Ізраїлем і передача його привілеїв іншим земним володарям. Ось чому з цих пір аж до 1947 р. Ізраїль не мав своєї державності, а перебував під іноземним гнітом «інших винарів».

А щодо слів «Камінь, що його будівничі відкинули, став наріжним каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!», то це про смерть Ісуса, Його воскресіння і Його височінню у славі. Адже камінь (син господаря винограднику – Сам Ісус), який відкинули будівельники (релігійні вожді Ізраїлю), цей же камінь став наріжним каменем, найголовнішим, найосновнішим у цій будівлі (у світі).

Пояснюючи цю притчу, Ісус мовив: «Тому кажу вам, що від вас заберуть Царство Боже і віддадуть його народові, котрий плоди цього Царства буде приносити». Це можна розуміти так, що Царство Боже заберуть від єврейського народу і передадуть тим народам язичницьким, котрі принесуть істинні плоди віри. І це є кульмінаційним моментом у Вченні Ісуса Христа.

Дехто вважає, що це малоймовірно, можливо, тут мова йде про Церкву, яку апостоли називали «народом Божим». Найвірогідніше те, що Господь простив Ізраїлеві та не у всіх Ізраїльтян відняв Царство Боже, а лише у тих, хто цього заслужив.

Можливо, зазначений вираз «Тому кажу вам, що від вас заберуть Царство Боже і віддадуть його народові, котрий плоди цього Царства буде приносити» означає, що Царство Боже забереться від Ізраїлю тих часів і поколінь, а потім, коли народ Ізраїлю покається, прийме Христову віру і прийме Того ж Месію у майбутньому, то йому буде повернене Царство Боже.

Логічно з цих міркувань, що зараз треба було б Ізраїльській владі та народу зібрати всенародний суд і скасувати вирок Понтія Пілата, офіційно покаятися і прийняти Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа. Й безперечно, треба зректися іудаїзму. Іншого виходу для Ізраїлю немає.

І цю притчу зрозуміли представники синедріону стосовно себе, бо хотіли схопити Ісуса, але боялися реакції народу.

 

18.14. Про весільних гостей

«Царство Небесне, – каже Ісус Христос, – схоже на одного царя, котрий справляв весілля для свого сина. Запросив він на весілля багато знатних людей і послав своїх рабів покликати на весілля всіх запрошених, але вони не хотіли прийти.

Тоді цар послав інших рабів й наказав їм: «Скажіть запрошеним, що я заколов биків, приготував обід і все готове. Хай приходять на весілля».

Але запрошені злегковажили і порозходилися: хто на своє поле, а хто на торг. А деякі запрошені зловили рабів, знущалися над ними та повбивали їх.

Розгнівався цар, послав своє військо і вигубив вбивць та спалив їх місто. Тоді каже цар своїм рабам, що все на весілля готове, але ті запрошені були не достойні цього бучного весільного бенкету, що відбудеться. Через те сказав іти на різні вулиці та роздоріжжя і всіх зустрічних кликати на весілля.

Раби так й зробили. Вони вийшли на вулиці та роздоріжжя й покликали на весілля всіх, кого тільки могли – і злих, і добрих.

Невдовзі весільна зала переповнилася людьми. Прийшов цар подивитися на гостей. Він побачив серед них одного чоловіка, не зодягненого у весільний одяг і каже йому: «Як ти, друже, ввійшов сюди святково не одягнений у весільний одяг?». А той мовчав.

Тоді цар сказав своїм слугам, щоб зв’язали руки й ноги цьому неохайно одягненому чоловікові й кинули його до зовнішньої темряви, де буде плач і скрегіт зубів. Адже багато покликаних – та вибраних мало.

У цій притчі про весільний бенкет Ісус теж описує суть Царства Божого, котре Бог приготовив людям.

Як бачимо, цар двічі запрошував до себе гостей на весілля. Але не вдячні гості не прийшли і після повторного запрошення. Тут в особі царя треба розуміти Бога, який не раз закликав народ до покори, дотримання Своїх заповідей через пророків. Мало того, деякі з них навіть схопили, знущалися і вбивали слуг Божих і не послухали Господа. За це Бог посилав кару на людей: різні природні катаклізми, землетруси, вулкани, наводнення, війни, урагани тощо.

У цій притчі, мабуть, Ісус наводить нас на роздуми щодо цих наслідків, які терпітимуть ще народи за те, що відкинули Спасителя і не живуть по Божому. Адже Бог від Адама і Єви приготував народові райське життя – Царство Боже. Але перші люди своїм спокусливим гріхом не прийняли Царства Божого.

І ось з приходом на землю Ісуса Христа Господь знову запрошує Свій обраний народ до Свого Царства на гостювання. Але ні проповіді Івана Предтечі, ні Вчення Самого Ісуса та Його учнів більшість людей не чує і не відгукується на заклик Божий. Мало того, цей рід навіть замучить на хресті Спасителя нашого.

Деякі запрошені, як бачимо, так чинили – ловили рабів, знущалися над ними та вбивали їх. «Розгнівався цар, послав своє військо і вигубив вбивць та спалив їх місто» – і це, як ми знаємо, сталося через 70 років після Різдва Христового, коли відбудеться масовий мор ізраїльтян і буде зруйнований їх храм.

Хоча все для весільного бенкету, себто для входження у Царство Боже, вже готове. До нього закликаються всі: і добрі, і злі.

Тут прообразом весільного бенкету є Царство Господнє, яке ще настане на нашій землі тоді, коли люди виправляться, бо ще пророк Ісая писав: «І вчинить Господь Саваот на горі цій гостину з вин молодих, зі шпигового товщу, з очищених вин молодих. І Він на горі цій понищить заслону, заслону над усіма народами та покриття над усім людом. Смерть знищена буде назавжди, і витре сльозу Господь Бог з обличчя усякого і ганьбу народу Свого Він усуне з усієї землі, бо Господь це сказав» (Іс. 25. 6 – 8).

Але як бачимо з притчі, щоб потрапити до Царства Божого кожному з нас, кожному окремо треба приготовитися, себто жити за Законами Божими і неухильно їх виконувати. Про це свідчить той факт, що один чоловік не приготовився, бо «не одягнув весільного одягу», себто був великим і непоправним грішником, через що й кинули його у темряву, до пекла, де страждають відлучені від Бога, й там для них «і плач, і скреготіння зубів».

Отже, хоч Царство Боже (весільний бенкет) вбирає в себе необмежену кількість людей всіх рас, всякого походження і кольору шкіри, але туди йде суворий Господній відбір: «багато званих, але мало вибраних».

 

18.15. Про вірного і злого раба

Було два раби (Мт. 24. 45 – 51). Євангеліст Лука (Лк. 12. 42) описує цю притчу з домоправителями. Однак, це не суперечить тому, що євангеліст Матвій описує притчу з рабами. Річ у тому, що домоправителі на Сході часто призначалися з рабів, тому поняття «раб» і «домоправитель» тут тотожні.

Одного раба пан поставив старшим над своїми челядниками і він своєчасно давав поживу для всіх них. Це вірний і мудрий раб. Він завжди робить за правилами. Коли тільки пан не прийде подивитися на своє господарство, то бачить, що цей раб робить все так як треба. Це блаженний раб, бо він завжди робить все правильно і у присутності й у відсутності пана. Якраз його, вірного і блаженного, пан обере керувати цілим маєтком.

А інший раб – злий. Він точно знає, коли пан часто приходить оглядати свій маєток. Як тільки пан забариться прийти, поглянути на своє господарство, то цей раб починає бити своїх рабів, починає їсти й пити з п’яницями. До такого раба пан прийде тоді, коли він не сподівається, несподівано, прийде о годині, котрої раб не знає. Пан навпіл розітне такого раба і визначить його долю з лицемірами, невірниками – і там буде плач та скрегіт зубів (Лк. 12. 42 – 47; Мт. 24. 45 – 51).

Раб той, що знав волю свого господаря, але не виконував її, не чинив згідно волі його, буде важко побитий. А хто не знав волі господаря, а чинив так, що гідне кари, буде мало битий. Отож кожному, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть, а кому багато довірено, від того ще більше хотітимуть (Лк. 12. 47 – 48).

Другий прихід Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа на землю служитиме випробуванням для Його слуг так як у цій притчі пан доручає весь свій маєток одному з своїх рабів так і Бог довірив всі Свої справи на землі слугам Своїм.

Відношення слуг Господніх до цієї справи свідчить про їх внутрішній стан. Бог хоче, щоб всі вони так, як вірний раб з притчі, достойно виконували волю Господа.

Коли Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос знову прийде на землю, то кожен з Його вірних слуг отримає нагороду. А раби, котрі не отримали довір’я свого пана будуть покарані. Адже такі люди (ці раби) гадають, що Господь прийде не скоро і починають вести аморальний, зіпсований, розбещений, розпусний, нечестивий, гріховний, неправедний спосіб життя, затівають бійки, перелюби, вживають алкоголь, наркотики. Згадаймо, як було у часи Ноя! Народ настільки зіпсувався морально, що для виправлення людей Господь мусив послати на людей потоп.

Невірний раб забуде, що Господь з’явиться зненацька, раптово. Суд Божий застане таких людей неждано-негадано тоді, коли вони грішитимуть разом із лицемірами й становитимуться такими як ці лицеміри. Для таких людей буде «плач та скрегіт зубів». Це суворе й вічне покарання.

 

18.16. Про мудрих і нерозумних дів

«Царство Небесне, – каже Ісус Христос, – подібне до десяти дів, що взяли свої каганці й пішли зустрічати молодого». З них п’ять дів були нерозумні, а п’ять – мудрі.

Нерозумні діви взяли з собою каганці, але не взяли оливи, а мудрі діви разом зі своїми каганцями набрали оливи у посудинки.

Всі діви чекали молодого, бо він забарився, і задрімали.

Опівночі до них залунав крик: «Ось молодий, – виходьте назустріч!». Схопилися всі діви, каганці свої захопили.

Нерозумні діви кажуть до мудрих: «Дайте нам своєї оливи, бо наші каганці вже ось-ось погаснуть».

А мудрі діви відповіли: «Якщо ми вам дамо оливи, то її забракне і нам, і вам. Краще купіть собі оливи у продавців». Й коли нерозумні діви пішли купувати оливу, то в той час прибув молодий й ті, хто були приготовлені увійшли на весілля з молодим. І як увійшли зразу двері весільної зали на ключ зачинили.

Коли ж прийшли решту дів, що були нерозумні, то не могли потрапити на весілля й почали благати господаря:

– Пане, пане, відчини нам двері й пусти нас на весілля.

А пан мовив:

– По правді кажу вам, – не знаю я вас. Ото ж пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде Син Людський.

Відповідно до народних звичаїв єврейського народу тих часів жених, котрий брав свою наречену з урочистостями повертався від дому нареченої до свого дому і там, у нього, відбувався весільний бенкет.

Цю притчу можна зрозуміти так. Ісус Христос, як Цар, повертається з неба зі Своєю нареченою – Божою Церквою, щоб встановити на землі Своє Царство, котре стане Його домом. Сюди запрошено багато гостей, у тому числі євреї, котрі пережили великий смуток у зв’язку з несправедливим Судом над Спасителем під час Його земного життя.

Гості повинні бути відповідним чином підготовлені й ми бачимо як готовилися десять дів: п’ять з них добре підготовилися, а інші п’ять – ні.

Коли непідготовлені діви пішли за оливою, то двері Царства зачинилися, й вони не могли потрапити до Царства.

Отже, ця притча є образним описом майбутнього суду над Ізраїлем і над всіма народами світу. Як виходить з притчі про десять дів, після повернення Ісуса Христа відбудеться ще один «розподіл». Можливо, тут йде мова про долю цих євреїв, котрі залишаться живими під час приходу Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа у славі, можливо, й інших народів.

Як бачимо, євреї часів великого смутку будуть знати про близький прихід Ісуса Христа, але духовно вони не будуть готові зустріти Господа. Прихід Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа, як відомо, буде не очікуваний.

Стосовно оливи, то вона, мабуть, уособлює Духа Святого та Його діяльність у спасінні людства. Спасіння – це не тільки визнання віри Христової, а для спасіння потрібне прийняття Духа Святого. Ті, хто не матимуть Святого Духа, не потраплять на «весільний бенкет» Царства Божого.

Словом, ті, хто духовно не буде готовий до приходу Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа не увійдуть в Царство Боже.

А оскільки ніхто не знає ні дня, ні години повторного приходу Ісуса Христа, то ця притча навчає: завжди бути напоготові, не грішити, сповідувати Вчення Ісуса і Закони Божі.

 

18.17. Про таланти

Один чоловік віддав своє добро рабам своїм.

Одному рабові він дав п’ять талантів, другому – два таланти, третьому – один талант. Себто кожному роздані таланти за його спроможністю. Талант – це велика сума грошей, бо один талант важив 34 кг чистого золота.

Той, хто взяв п’ять талантів, вклав їх у бізнесову справу й отримав дохід у кількості п’яти талантів, тобто з п’яти талантів отримав 10 талантів.

Другий раб, що отримав два таланти, теж примножив їх розміром ще два таланти, себто з двох талантів отримав 4 таланти.

Третій раб, отримавши одного таланта, негайно закопав цього срібного таланта у землю для зберігання.

Минув деякий час. Повернувся господар – пан цих рабів і зажадав рахунку грошей.

Прийшов перший раб і каже:

– Пане мій, ти мені дав 5 талантів, вклавши їх у справу, я заробив ще 5 талантів.

Пан похвалив його:

– Гаразд, рабе мій добрий і вірний. Поставлю тебе над рабами. Увійди до радощів пана свого!

Підійшов до пана другий раб і говорить:

– Пане, я взяв у тебе два таланти і за цей час я здобув ще два таланти.

Сказав йому пан як і першому:

– Гаразд, рабе мій добрий і вірний. Поставлю тебе над рабами. Увійди до радощів пана свого!

І насамкінець підійшов третій раб і проказує:

– Пане, я знав тебе як тверду людину. Ти жнеш там, де не сіяв. Ти збираєш там, де не розсипав. Отож я побоявся тебе і таланта твого заховав у землю. І ось віддаю тобі цього твого таланта.

Пан відповів йому:

– Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну там, де не сіяв, і збираю там, де не розсипав? Отож треба було тобі віддати гроші мої у добру справу і, повернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть від нього цього таланта, – продовжив пан, – і віддайте тому, хто має десять талантів. Бо кожному, хто має, буде ще дано йому, а хто немає, то в нього забереться й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви – і буде плач там і скрегіт зубів – завершив розмову пан (Мт. 25, 28 – 30).

У цій притчі Ісус розказав про господаря і трьох його рабів, кожен з яких отримав значну кількість грошей.

Два вірних раба вміло застосували ці гроші й принесли прибуток своєму пану й таким чином вони розділили загальну радість. За це вони були удостоєні великої відповідальності в управлінні справами свого пана.

Третій раб, що отримав одного таланта, побоявся, що не догодить своєму господарю і закопав цього таланта в землю. Він, мабуть, не був впевнений, що господар повернеться. А якщо вже й повернеться, то він віддасть йому цей талант цілий без будь-якого прибутку. Це свідчить про те, що цей третій раб не тільки боявся свого хазяїна, але й, до того, не довіряв і не покладався на нього. Він показав себе як лінивий і лукавий раб, затіявши таку хитромудру витівку. Але він обманув сам себе, бо втратив все що мав і був строго засуджений як «злий раб». Він, як злий грішник, підлягав до відділення від Бога у Вічності.

Слова «Бо кожному, хто має, буде ще дано йому, а хто немає, то в нього забереться й те, що він має» треба розуміти, що активному, енергійному, діяльному і праведному слузі Божому буде віддано й те, чим без користі володів би лінивий раб.

Ця притча, таким чином, пробуджує і активізує дієво і плідно користуватися дарами Божими – талантами, й використовувати їх на служіння Богові та Його Царству.

Ми вже згадували, що останній раб, мабуть, не був впевнений, що господар повернеться. Але ця притча яскраво і барвисто підкреслює і нагадує нам, що ми повинні вірно служити Господу завжди й тоді, коли ми не впевнені й нам здається, що Його немає поряд. Адже це враження «відсутності» Господа хибне, бо Бог всюдисущий, всюди присутній, Вічний і Всезнаючий.

Невірство в існування Бога нинішніх атеїстів, горе вчених, скептичних матеріалістів, бо вони не можуть побачити Бога, не можуть зрозуміти і пояснити чудодійних див і явищ, які посилає нам Господь, не можуть науковими приладами відшукати Бога чи виміряти силу Святого Духа, зовсім не означає, що Бога немає, цілковито не означає, що дива Господні не існують, що все це витівка. Підтвердженням того є також наступна притча.

Бо якщо ми нехтуватимемо цим і уподібнюватимемося цьому злому рабу, й тоді нас чекає темрява, де буде плач і скрегіт зубів. Цими словами завершується не одна притча. Й це не випадкові повтори, а це свідомі нагадування нам – живіть по Божому, виконуйте Його Заповіді й на вас чекає Царство Боже, а не вічні муки у пеклі.

 

18.18. Про зростання насіння

І сказав Ісус Христос: «Боже Царство, як той чоловік, що кидає у землю насіння. Незалежно від того чи спить він, чи встає він вдень чи вночі, а насіння пускає паростки та росте, хоч той чоловік і не знає про те, як росте насіння. Воно росте. А коли плоди його дозріють, то чоловік «посилає серпа, бо настали жнива» (Мр. 4. 26 – 29).

І так, людина, що засіяла поле, займається своїми повсякденними справами і не турбується про це насіння, яке вона вкинула у землю. А насіння сходить, росте, дає врожай, хоч й сіяч не знає: як це відбувається?

Й так само ми живемо на землі, займаємося різними справами, а Бог, мимо нашої волі, проводить велику роботу для нас, турбується про нас, приготовляє нам Царство Небесне.

Як і це насіння пускає паростки, росте, дає плоди, себто проходить відповідні етапи, або стадії, так і в природі, що нас оточує, багато явищ проходять стадії, багато явищ циклічні, стадійні.

 

18.19. Про воротаря

Один чоловік залишив свій дім і поїхав. Своє господарство він залишив на своїх рабів, передавши їм владу. Кожному рабові він наказав виконувати свою роботу, а воротареві, що перебував на воротах маєтку, цей господар велів пильнувати господарство.

Від’їжджаючи, господар наказав: «То ж пильнуйте, бо не знаєте, коли пан прийде додому: ввечері чи опівночі, чи удосвіта, коли півні співатимуть, чи вранці. Щоб я вас не застав, що спите, коли я повернуся несподівано. Й те, що я вам кажу, теж саме я всім кажу: «Пильнуйте!» (Мр. 13. 34 – 37).

Ця притча наголошує нам, щоб ми постійно були бадьорі, життєрадісні, сонцелюбні, мажорні, енергійні, молодецькі, жваві, щоб ми забули свої життєві негаразди й завжди були напоготові, себто ця притча закликає нас справедливо, вірно виконувати покладені на нас обов’язки і всі повсякденні справи у мирі та спокої за Законами Божими.

Господар повелівав воротарю не спати, не втрачати пильності, бути бадьорим, що означало постійно збагачуватися духовно, не опускати жодної можливості свого постійного духовного вдосконалення. Але він не робив різниці між воротарем, котрий стояв біля брами – воріт господарства, та між іншими своїми рабами. Ця притча найперше стосувалася учнів Ісуса, а також і всіх інших людей. Адже ніхто не знає, коли повернеться господар дому, себто коли повернеться на землю Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос.

«Про день той чи про годину не знає ніхто: ні Ангели на небі, ні Син, а тільки Отець» (Мр. 13. 32). Ото ж, уважайте й моліться: бо не знаєте, коли настане цей час.

«Ніч», що згадується у притчі, – це умовна назва періоду його відсутності, себто якогось періоду часу. До речі, у ті часи розрізняли чотири періоди ночі, або нічних страж:

1) вечір – тривалість з 6 до 9 годин;

2) північ – з 9 до 12 годин;

3) співання півнів – з 12 до 3 годин ранку;

4) зранку – з 3 до 6 годин.

Римська система дещо відрізнялася від юдейської. За римською системою ніч розподілялася на три частини.

Господар, себто Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос може повернутися вдруге на землю у будь-який час, тому всім нам весь час треба бути на сторожі, щоб, знову повернувшись на землю, Ісус Христос не застав Своїх слуг у стані сну, тобто у стані духовної розслабленості, недбайливості, халатності до своєї моралі. Щоб кожен з нас не перейшов рамки моралі, щоб ніхто не жив за принципами «людина людині – вовк», «гроші й гроші – найвище всього», «влада і тільки влада», «багатство, багатство і тільки багатство», «гульки, п’янки, наркоманки – повсякденні тілесні розваги» і т.п.

А відповідальність за продовження Свого вчення й напуття людей на християнську віру, Ісус поклав на Своїх учнів, а після них також на кожного віруючого у кожному поколінні – від вознесіння Ісуса Христа й до сьогодення.

 

18.20. Про капризних дітей

Фарисеї та законники як відомо відкинули Вчення Ісуса Христа, себто відкинули Божу волю, Божий задум, Божий план. Й розпочав Свою притчу Господь, промовляючи:

– Й до кого уподібню людей цього роду? І до кого вони подібні? (Лк. 7. 30 – 31).

Відповідає на це запитання Ісус притчею.

– Подібні вони до тих дітей, що сидять на ринку і перемовляються: «Ми вам грали, а ви не танцювали, ми співали вам жалібно, а ви не плакали» (Лк. 7. 32).

Цю коротку і переповнену змістом та розумінням фразу Ісус Христос пояснює:

– Прийшов Іван Хреститель. Він хліба не їсть і вина не п’є, а ви кажете: «Має він демона».

– Прийшов Син Людський. Він їсть і п’є, а ви кажете: «Чоловік Цей ласун і п’яниця, Він приятель митників і грішників. І виправдалася ця мудрість усіма своїми ділами» (Лк. 7. 33 – 35).

У цій притчі про капризних дітей, як бачимо, Ісус докоряє невірникам. Під «людьми цього роду» Ісус має на увазі релігійних вождів, котрі заперечували вчення Івана Предтечі так і Його не визнали. Їх Ісус порівнює з капризними дітьми, котрі не можуть догодити один одному.

Так, цих вождів не влаштовував Іван Хреститель через свій надмірний аскетизм та строгість. І взагалі, коли з’явився на берегах Йордану Іван, котрий навчав і хрестив людей, нагадував людям, що незабаром прийде Цар юдейський, Месія, Котрий навчатиме людей і хреститиме їх Святим Духом. Це не подобалося тодішній владі, бо тривожило їх спокій і вони боялися за свої посади, за свій добробут в очікуванні невідомого для них. Їх не задовольняв також й Ісус, бо вони гадали, що Він надто «вільнодумний», «легковажний».

Водночас Ісус наголошує, що виправдалася ця мудрість Івана Предтечі усіма своїми ділами. Всі, що підуть за ним, в подальшому отримають доказ про істинність цього вчення.

 

 

18.21. Про двох боржників

«Були два боржники у одного вірителя» – каже Ісус. Цей віритель вірив їм, тому весь час давав їм у борг. Один боржник повинен був віддати 500 динарів, а другий – 50 динарів. Боржники, звісно, не могли сплатити свій борг, тому віритель простив їм обом весь борг. Розказавши це, Ісус запитує Симона Петра:

– Скажи, котрий із боржників більше полюбить вірителя: той, що заборгував 500 динарів, чи той, що заборгував 50 динарів?

А Симон відповідає:

– Той, кому віритель більше простив.

– Розсудив ти правдиво, – мовив Ісус.

Ісус не спроста розказав цю притчу Симонові Петрові. Мабуть, Він хотів розвіяти якусь невпевненість у нього. Адже Ісус знав думки і задуми кожного Свого учня, як і знає всі наші думки і замисли. Коли вони у нас не чисті, не правдиві, злі, переповнені завидками, то ми грішимо у думках своїх. Ця притча повчає і спрямовує нас, щоб ми просили у Бога пробачення не тільки за діла та діяння свої, але й за помисли свої, молячись: «Ослаб, прости, відпусти, Боже, прогрішення мої за волею й не за волею, що в слові й в ділі, свідомі й несвідомі, що в думці й в помислі, що вдень і вночі, все мені прости, бо ти благий і чоловіколюбець».

 

18.22. Про доброго самарянина

Одного разу прилюдно один законник хотів випробувати Ісуса Христа й питає Його:

– Учителю, що робити мені, щоб осягнути вічне життя?

Ісус риторично відповів:

– А що в Законі написано?

Законник мовить:

– У Законі написано: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і люби свого ближнього, як самого себе.

Ісус Христос підтверджує:

– Правильно ти відповів. Роби все це і будеш жити.

Законник, збагнувши виправдати себе, питає Ісуса:

– Ісусе, а хто мій ближній?

На це запитання Ісус Христос відповів притчею.

Один чоловік йшов з Єрусалиму до Єрихону. На нього напали розбійники, які пограбували його, побили і завдали йому великих і тяжких ран, а самі втекли, покинувши нещасного зраненого.

Цією дорогою випадково проходив один священик. Він побачив тяжко побитого, який стікає кров’ю, але не зупинився, не допоміг йому і пішов далі, проминувши недужого.

Проходив повз пораненого й левіт. Але він теж тільки глянув на нещасного, не зупинившись, пішов своєю дорогою, залишивши страждальця мучитися.

Нещасний потерпілий продовжував страждати і мучитися. Але невдовзі цією дорогою йшов якийсь самарянин. Він побачив бідолашного, змученого від побоїв, ран і болю, змилосердився над ним. Самарянин підійшов до потерпілого, перев’язав його рани з оливою та вином. Потім усадив його на свою худобину і привіз до найближчої оселі й допомагав йому зменшити страждання, як тільки міг.

Наступного дня, від’їжджаючи з цього поселення, самарянин дав одному господареві два динари і попросив опікуватися цим потерпілим. «А як більше витратиш, чим 2 динари, – мовив самарянин господареві, – то я доплачу тобі, як повернуся зі своєї подорожі».

Розповівши цю притчу, Ісус Христос питає законника:

– То котрий же з цих трьох – священик, левіт чи самарянин – був ближньому тому постраждалому чоловікові? (Лк. 10. 25 – 36).

Законник слушно відповідає:

– Той, хто змилосердився над нещасним і вчинив йому милість.

Тоді Ісус дав законнику напутню пораду: «Іди, і роби так і ти!» (Лк. 10. 37).

У притчі про доброго самарянина розказується, що один чоловік йшов дорогою від Єрусалиму до Єрихону. Ця звивиста дорога має схил до низу майже на 1000 метрів на відстані близько 30 км. В ті часи це була найнебезпечніша дорога. Й справді, обабіч цієї дороги ховалися розбійники, котрі нападали на тих, хто йшов чи їхав дорогою, щоб поживитися.

І так, на одного подорожнього напали розбійники і нанесли йому тяжкі тілесні ушкодження.

Його побачив священик і пройшов мимо. Здавалося б, хто як не священик повинен був проявляти любов до людей і допомогти цьому страждальцю, який, мабуть, був євреєм, і, отже, не то що ближнім, а найближчим його. І цього ж навчав Закон Мойсея.

Якщо священики були нащадками Арона, то левіти – нащадки Левія. Вони допомагали священикам у храмі. Але, на жаль, і левіт пройшов повз пораненого, не надавши йому невідкладної допомоги.

Отже, здавалось би, що найобізнаніші із Законом Мойсеєвим люди – священик і левіт, котрі повинні були б бути найсвятішими, взяли на себе такий тяжкий гріх, не надавши допомоги своєму ближньому.

У ті часи євреї з презирством ставилися до самарян, бо самаряни, як вони вважали, були лиш частково євреями, а частково – язичниками. І якраз самарянин допоміг цьому напівживому єврею, що тяжко постраждав від розбійників.

Ісус у цій притчі сказав нам, що кожна людина, як той самарянин, повинна допомагати іншій людині – своєму брату – у всіх її потребах. Тут Ісус прямо вказує, що ближнім для кожної людини, для кожного з нас є кожна людина, що живе на землі, незалежно від національності, раси, кольору шкіри чи мови, якою вона говорить. І кожному з них, якщо хто-небудь потрапить у біду, ми повинні допомагати. Це один бік інтерпретації цієї притчі.

З іншого боку, Ісус у цій притчі розказав і про Себе. Відомо, що багато юдеїв, особливо їх вожді, не сприймали Ісусового Вчення, нехтували Ним і відкидали Його. Це Вчення, по суті, потрапило в біду, як той побитий та зранений чоловік. Почув священик Благу вість, котру розказував Ісус, і пройшов мимо – відкинув її («не допоміг пораненому»). Почув левіт Божу Істину і заперечив її, непомітно пройшовши повз неї («не спромігся допомогти пораненому бідоласі»). Єдиний, хто прислухався до Вчення, – це самарянин, котрий сам вважався відкинутий у очах юдеїв.

Під добрим самарянином у цій притчі треба розуміти Самого Ісуса Христа. Він, як цей самарянин, Сам був знехтуваний вождями Ізраїлю, але Ісус намагався і робив добро людям, завжди і у всьому допомагав їм, ніколи не відмовлявся чинити добро.

Через все земне життя Ісуса Христа червоною ниткою проходить ідея допомагати людям, котрі гинуть, як той поранений, врятувати всіх нас від гріха, направити нас на істинний шлях, угодний Богові.

Отже, ближнім для всіх нас був, є і буде Сам Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос. Він наша надія і надія світу. Сам Ісус Христос, Котрий стільки натерпівся від фарисеїв та книжників, прийшов на землю визволити нас від гріха, спасти нас, зневаживши Себе і переживши за нас не виносні муки.

Прикінцеві слова притчі, сказані Христом, «Іди, і роби так і ти!» стосуються людей всього світу, всіх поколінь, котрі жили, живуть і будуть жити на нашій землі. Ці слова стосуються всіх нас – і віруючих незалежно від конфесії, і невіруючих-атеїстів, якими країна наша ще кишить.

 

18.23. Про благаючого приятеля

Ісус розпочав з риторичного запитання: «Хто з вас матиме приятеля і прийде до нього опівночі й попросить: «Позич мені, друже три хліби, бо до мене прийшов з дороги мій приятель і я не маю чим його нагодувати». А той дратівливо відкаже: «Не турбуй мене, уже замкнені двері, мої діти зі мною сплять у ліжку. Не можу я встати та дати тобі три хліби» (Лк. 11. 5 – 7).

Після першого прохання він не встане і не дасть три хліби навіть завдяки дружбі між ними. А якщо він, прохаючи, попросить ще і ще, докучатиме йому, то він таки встане і дасть йому стільки хліба, скільки він потребуватиме.

– І я вам кажу: – наголосив Ісус, – коли він не встане і не дасть хліба задля дружби з ним, то докучаючи йому, він таки встане та й дасть йому стільки, скільки він потребуватиме.

– І я вам кажу, – продовжив Ісус, – Просіть, – і буде вам дане, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам! Бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає знаходить, а тому, хто стукає – відчинять.

– А чи хтось із вас, батьків, подасть своєму синові каменя, тоді, коли він проситиме хліба? Або, як він проситиме риби, подасть йому гадину? Або, як яйця він проситиме, дасть йому скорпіона? – далі повчав Ісус.

– Отож, коли ви навіть будете злі, то зможете добрі дари своїм дітям давати, так і Отець Небесний подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього? – підкреслив Ісус (Лк. 11. 9 – 13).

Ця притча є повчанням про молитву. Молячись, люди прохають Бога про щось. Здавалось би, просити одне й теж під час ранішніх і вечірніх молитов, як цей приятель довго просив три хлібини, – це надокучливість, настирливість, уїдливість, яка може не подобатися Богові. Але це не так. Богові приємно спілкуватися з вами під час молитви.

І навпаки, Бог не хоче, щоб ви не молилися. Моліться якнайчастіше, просіть і ви отримаєте по потребі те, що вам належить.

 

18.24. Про нерозумного багача

У одного багача гарно вродила нива і він не мав куди зібрати врожаю. Тоді у багача майнула ось яка думка: зруйнувати, розвалити свої клуні та збудувати більші, просторніші й туди зібрати весь свій багатий урожай.

Реалізувавши свій задум, багач вирішив сказати своїй душі, яка вона багата, і нехай більше нічого не робить, а відпочиває та хай їсть, п’є та веселиться.

Бог, почувши це, напророкував багачеві: «Нерозумний, – цієї ночі від тебе зажадають душу, й кому залишиться все те, що ти наготовив, збудував, наскладав».

Так буває з тим, хто правдами і не правдами збирає для себе матеріальні речі, накопичує гроші, скуповує нерухомість, коштовності, а не багатіє в Бога, себто не багатіє духовно і залишається бездушним.

«Отож, глядіть, остерігайтеся всякої зажерливості, бо життя людини не залежить від достатку, від великого його маєтку» (Лк. 12. 15 – 21).

Ця притча засвідчує про гріх жадібності, або зажерливості, ненажерливості. Ісус застерігає всіх нас від цього гріха й нагадує, що життя людини не залежить від її матеріального багатства, маєтку та великої кількості грошей. Це підтверджує притча про багача, який сильно розбагатів і гадав, що тепер його чекає легке життя, бо у нього є все не тільки у достатку, але й надлишок.

Бог, відповідаючи на його мріяння, назвав цього багача божевільним, бо багач не знав, що до його смерті залишилися не дні, а години. В цю ж ніч душу його заберуть і він помре, а багатство його залишиться комусь іншому.

Навіть, якщо хтось гадає, що багатство залишиться його дітям, внукам, нащадкам багатьох поколінь, то він помиляється. Така доля може чекати кожного його нащадка. Кожна людина може у будь-яку мить скінчити своє життя і сконати. Ніхто не знає, коли він помре і якою смертю. Лягаючи, ніхто не знає чи проснеться. Йдучи на роботу чи кудись із дому, ніхто не знає чи повернеться. Так буває з тими, хто не в Бога багатіє. До того ж, все накопичене багатство у будь-яку хвилину може згоріти, затонути, обвалитися під землю і не зостатися нікому.

 

18.25. Про неплідне фігове дерево

Один чоловік у своєму винограднику мав посаджене фігове дерево (інжир, смоківниця), яке гарно і рясно виросло. Коли настала пора, господар прийшов шукати на дереві плоди, але не знайшов.

Тоді господар сказав винареві:

– Оце я третій рік підряд приходжу шукати плоди на цьому фіговому дереві, але не знаходжу. Зрубай це дерево, навіщо воно землю марнує.

А винар у відповідь каже:

– Залиши це дерево, пане, ще на цей рік. Я його обкопаю довкола, обкладу його гноєм. Можливо, наступного року це дерево вродить, а якщо ні, то зрубаємо його (Лк. 13. 6 – 9).

Цією притчею Ісус Христос нагадує нам, що всіх тих, хто не приносить плодів за своє життя, чекає суд, на якому його може чекати доля «зрубаного дерева».

Фігове дерево, яке три роки не плодоносить, пан наказує своєму виноградарю зрубати. Цей просить дати дереву ще одну нагоду, ще рік життя. Так само всім невіруючим Бог дає шанс впродовж якогось часу, щоб покаятися і принести плоди, тобто увірувати.

У всіх, хто починає вірити у Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа, починає сповідувати і визнавати християнську мораль і прилучається до Церкви Божої, наступає не тільки, так звана, психологічна ломка, а наступають видимі переміни у житті. Якщо ж цього не наступає у якоїсь людини – невіруючої, то її чекає суд і вічна смерть, як це фігове дерево, котре збираються зрубати.

 

18.26. Про багату вечерю

На обіді у одного фарисея Ісус розповів таку притчу. Один чоловік приготував велику вечерю і запросив на неї багато людей знатних мужів. Перед вечерею послав господар свого раба, щоб нагадав запрошеним гостям, що вечеря готова і нехай приходять гостювати, веселитися, забавлятися. Але так сталося, що всі гості відмовилися.

Перший запрошений сказав, що купив поле і повинен піти на поле, щоб його оглянути, й попросив вибачення, що не зможе прийти на звану вечерю.

Другий сказав, що купив собі п’ять пар волів та йде випробувати їх у роботі. Він теж попросив вибачення.

Інший запрошений сказав, що він одружився, через що не може прибути на вечерю, бо повинен зостатися з дружиною.

Й так з різних причин відмовилися всі запрошені мужі.

Повернувся господарів раб і про все це розповів своєму володареві. Розгнівався господар і сказав Своєму рабові:

– Йди швидко на міські вулиці та провулки і приведи сюди вбогих, калік, сліпих і кривих.

Згодом раб повідомив господареві:

– Пане, сталося так як ти велів. Я привів багато вбогих, калік, сліпих і кривих та місця ще є за бенкетним столом.

Тоді сказав пан рабові:

– Ще піди на дороги й за місто і силуй всіх, кого побачиш, прийти на цю вечерю, щоб наповнився дім мій.

Й завершив Ісус Христос цю притчу словами: «Кажу ж Я вам, що жоден із запрошених мужів тих не покуштує Моєї вечері... Бо багато покликаних, а вибраних мало!» (Лк. 14. 16 – 24). «А блаженний той, хто хліб споживатиме у Божому Царстві» (Лк. 14. 15).

Загалом у цій притчі Ісус дав зрозуміти людям, що багато людей обраного єврейського народу («знатних мужів») не увійдуть до Царства Божого і замість них у Царство Боже будуть закликані ті люди, до яких євреї ставилися з презирством і гордували ними, включаючи язичників.

Якщо проаналізувати причини, через які запрошені мужі відмовилися прийти на вечерю, то, можливо, з чисто земних, людських, життєвих позицій ці причини й були поважні.

Перший тільки-що купив землю і йому треба було оглянути землю, оскільки, мабуть, наближалася посівна.

Другий придбав п’ять пар волів і теж йому кортіло випробувати їх.

Третій надав перевагу залишитися з молодою дружиною, оскільки недавно оженився.

Але, як бачимо, земне мислення не завжди збігається з вищим духовним мисленням. Ці, здавалося би нам поважні причини не є об’єктивними, не є вагомими.

Тоді господар запросив вбогих, калік, сліпих і кульгавих кривих. Це якраз цей прошарок населення, який у юдеїв вважався церемоніально нечистий. А коли раб повідомив, що ще є місця, то господар сказав запросити різних подорожніх і жебраків, які ночують під тином. Йдеться про тих, що вважалися у юдеїв «поза суспільством», або «за містом» чи «під тином».

До речі, цю притчу Ісус розповів під час трапези, яку влаштував один фарисей. Вона співзвучна зі словами Христа, що Він залишає Єрусалим.

Як би не переконливо звучали аргументи відмови «прийти на бенкет» серед тих мужів, що відмовилися, нехтування Месією і Його Царством нічим не може бути виправдане. Адже немає нічого важливішого від прийняття Божого запрошення, від прийняття віри Христової та християнства. Адже від того, чи прийме людина християнську віру чи ні, залежить її доля, залежало її минуле, залежить її сьогодення, і залежатиме її майбуття. На всіх цих трьох відрізках життя людини Господом виділяється і дається якийсь час на покаяння. Кожній людині дається шанс. На жаль, не всі його вміло використовують.

 

18.27. Три притчі: про недобудовану вежу, про войовничого царя та про сіль

«Кожен з вас, – каже Ісус, – коли хоче побудувати вежу, то передусім сяде і обрахує все: видатки, матеріали тощо. Бо якщо він покладе основу (фундамент), а не зможе завершити вежу, то всі, хто побачить недобудовану вежу, будуть сміятися з такого чоловіка. Люди казатимуть: «чоловік цей розпочав будувати вежу, але закінчити не зміг» (Лк. 14. 28 – 30).

«Аналогічно кожен цар, що намагається розпочати війну проти іншого царя спершу йде порадитися: чи буде спроможний він із десятьма тисячами зустріти того, хто йде з двадцятьма тисячами проти нього. Якщо ж не спроможний, то заздалегідь посилає своїх послів до могутнішого царя і просить миру, ненападу, спокою» (Лк. 14. 31 – 32).

«Сіль – добра річ», – продовжує Ісус. А коли сіль стане несолоною, то куди ж годиться вона. Ні на землю, і на гній не потрібна вона, – її геть викидають. Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає» (Лк. 14. 34 – 35).

«Отож кожен з вас, – закликає Ісус, – хто не зречеться усього того, що має, не може стати Моїм учнем» (Лк. 14. 33).

Ці два приклади, наведені Ісусом Христом, об’єднані єдиним замислом і однією мораллю. Вони показують, що учні Ісуса перш ніж іти за Ним повинні добре поміркувати, зважити на свої сили і можливості, чи можуть вони йти на жертви задля Ісуса Христа.

– Це треба зробити подібно до того, хто задумав приступити до будівництва вежі. Перед тим він все прораховує, обмірковує план, визначає наявність і кількість будівельних матеріалів. Себто перед будівництвом треба переконатися, що вежа буде звершена.

– Це треба зробити подібно до того царя, що йде на війну. Краще йому заздалегідь пожертвувати хтивою перемогою, якщо він відчуває, що не в стані перемогти.

Ці приклади підкреслюють, що в учеництві вельми важливий принцип жертовності. Треба чимось жертвувати, ставши на той чи інший шлях, і християнства зокрема.

Адже відомі випадки, що багато послідовників Ісуса Христа, йдучи за Ним, приносили в жертву свої маєтки, посади, титули і стан у суспільстві, бо вони правильно усвідомлювали, що немає в світі нічого ціннішого, аніж Благовіст Ісуса Христа.

Своє повчання Ісус завершує притчею про сіль, яка цінна до тих пір, доки солона. Коли сіль втратить свій солоний смак, то робиться непридатною. Так й стосовно тих, хто втрачає свої обов’язки Ісусового учня, зокрема відмовляється страждати за Ісуса Христа. Тоді він уподібнюється несолоній солі.

А скільки несолоної солі було за 70-річне панування атеїзму в нашій країні. Я пригадую колишніх псевдоосвічених священиків та інших людей, які викладали атеїзм. Коли я навчався у інституті, то атеїзм викладав у нас колишній священик: а коли я попросив, що хотів би прочитати Біблію, щоб переконатися чи написано там так, як у книзі з атеїзму, то не тільки не побачив Біблії, а й прийшовся у немилість викладачеві – колишньому священику і тодішньому кагебісту.

Інші, подібні їм, стали директорами атеїстичних музеїв, а ще інші – мовили атеїстичне безглуздя по радіо та телебаченню й писали абсурдні статті та книжки.

Це надзвичайно великий гріх для всіх них. Ці люди перетворилися на непридатне сміття. І Царства Небесного їм не бачити ніколи, а тільки те місце, де чути крик, лемент і скрегіт зубів, палаючих у вічному вогні.

Ось чому Господь дав людині розум, можливість думати і дав Господь кожній людині волю, щоб вона могла вільно вибирати свої вчинки, вибирати свій життєвий шлях. Користуючись цим життєвим благом, сатана, коли тільки може, заманює людину у свої тенета.

 

18.28. Про загублену вівцю

Одного разу до Ісуса прийшло багато митників і грішників, щоб послухати Його. Й були там фарисеї та книжники, які дорікали Ісусові, що Він приймає грішників, спілкується з ними та споживає з ними їжу (Лк. 15. 1 – 2). А Ісус тоді розказав їм оцю притчу.

«Як вам здається, – питає Ісус Христос, – коли якийсь чоловік має сотню овець і якоїсь миті одна з цих овець заблудить. То чи не покине цей чоловік 99 овець отари в горах чи у пустині й чи не піде шукати цю вівцю, що заблудила, аж поки не знайде її?

А коли йому пощастить знайти заблуджу вівцю, то він бере її та несе і радіє. По правді кажу вам, що радітиме він за неї більше, аніж за 99 не заблудлих овець» (Мт. 18. 11 – 13).

«А коли прийде додому, то з радості скликає своїх друзів і сусідів, розповідає їм всі обставини й каже їм: «Радійте разом зі мною, бо я знайшов свою вівцю – ту, що загубив» (Лк. 15. 6).

«Говорю вам, що так же й на небі радітимуть більше за одного грішника, що кається, аніж за 99 праведників, що не потребують покаяння!...» (Лк. 15. 7). «Так і Отець ваш Небесний не хоче, щоб загинув хоч хтось один із цих малих дітей» (Мт. 18. 14).

Ці останні слова, що записані святим євангелістом Матвієм, наголошують, що «ці малі» особливо цінні для Бога. Отець Небесний стосовно цієї «маленької овечки» («грішника») чинить так як вівчар, котрий шукає заблукалу овечку, аж поки не знайде її, себто Господь бажає, щоб ніхто з нас людей не загинув у пеклі, поринувши у своїх земних гріхах. Ось чому всі ми повинні бути вольовими і оберігати себе від всяких земних спокус, які заставляють нас порушувати Заповіді Божі й грішити.

У цій притчі про загублену вівцю прямо говориться про ту безмежну радість, яка буває на небі тоді коли кається грішник. Ісус не говорить у цій притчі, що решту 99 овець не мають жодної цінності. Вони бажані, потрібні, за них радіють, їх люблять. Але тут підкреслюється надзвичайне значення тієї однієї заблукалої овечки, що відбилася від отари. Ця овечка символізує грішника – людину асоціальну, котра не дотримується ні законів Божих, ні законів, за якими живе суспільство.

А щодо 99 овець, які символізують праведників, то треба сказати, що праведник від праведника відрізняється. Адже фарисеї, книжники й інші мужі вважали себе праведниками і вважали, що покаяння їх не стосується. А чи це, справді, так? Адже фарисеї та книжники перші не сприйняли Ісуса Христа, й перші коїли гріхи. Ось чому й ця притча стосується всього народу взагалі, а грішників, фарисеїв та книжників зокрема.

 

18.29. Про загублену драхму

Зразу після притчі про загублену вівцю Ісус перейшов до притчі про загублену драхму. Він каже: «Якщо жінка має 10 драхм і загубить одну драхму. То хіба вона не засвічує світла, не мете хати і хіба вона не шукає уважно цю загублену драхму, аж поки не знайде?

А коли знайде жінка цю загублену одну драхму, то кличе приятельок і сусідок й каже: «Радійте зі мною, бо я знайшла загублену драхму!» (Лк. 15. 8 – 9).

«Так само, кажу вам, радість буває у Божих Ангелів за одного грішника, який кається» (Лк. 15. 10).

Ідея цієї притчі така ж, як і притчі про загублену вівцю. Але тут особливо підкреслюється як прискіпливо й ретельно ведеться пошук загубленої драхми, тобто срібної грецької монети, яка відповідала денній заробітній платі трудівника у ці часи. І коли Божі Ангели знайдуть хоч одного грішника, котрий кається за учинені свої гріхи, то вони вельми радіють.

Ця притча повинна стати для нас прикладом і повсякчас нагадувати нам, щоб і ми каялися за свої гріхи і більше не грішили, щоб ми взяли собі за основу християнське вчення і визнавали його і вдень, і вночі.

 

18.30. Про блудного сина

У чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: «Дай мені, тату, цю частину маєтку, яка мені належить у спадок!».

Батько поділив маєток і роздав синам те, що їм належало.

Невдовзі молодший син забрав все, що йому було розподілено, і подався до далекого краю. Там він жив марнотратно і розтратив там весь маєток. Якраз тоді наступив у цьому краї великий голод і молодший син, залишившись без драхми, почав бідувати.

Щоб не померти з голоду, молодший син найнявся пасти свиней у одного господаря цього бідового краю. Він голодував, бо йому не дозволяв господар їсти навіть того, що їли свині чи залишали у кориті.

Тоді він, голодуючи і терплячи муки свинопаса, згадав про свого рідного батька, згадав, що його батько живе заможно, тримає наймитів, має хліба надмір, брат його не страждає так, як він – молодший син – тут у чужому краї з голоду гине.

Міркуючи так, молодший син вирішив: «Залишу цей край і піду до батька свого й скажу йому: «Згрішив я, отче, проти неба та проти тебе. Не достойний я вже зватися сином твоїм. Прийми мене, як одного із своїх наймитів» (Лк. 15. 18 – 19).

Ось із таким планом в голові молодший син рушив до батька. Коли він був ще далеко-далеко від обійстя, то батько перший побачив його на горизонті. Батька переповнив жаль і він побіг назустріч своєму синові, кинувся йому на шию, почав обнімати та цілувати його.

Син у сльозах каже татові: «Провинився я, отче, проти неба і проти тебе. Я не достойний вже зватися твоїм сином».

Тоді батько каже своїм рабам: «Принесіть сюди найкращу одежу і зодягніть його, дайте йому персня на руку і сандалі на ноги.

Приведіть найкраще вгодоване теля і заколіть його, бо будемо їсти та радіти. Бо цей син мій був мертвий – і ожив, був пропащий – і знайшовся!» (Лк. 15. 11 – 24). І почали всі вдома веселитися.

Старший син працював на полі й надвечір зібрався йти додому. Коли старший син наблизився до дому, то почув у селі музику і танці. Тоді він покликав одного зі слуг та питає:

– Що це таке?

А слуга відповідає старшому синові:

– Це ж повернувся додому твій брат. Твій тато звелів заколоти відгодоване теля – бо здоровим його він прийняв.

Розгнівався старший син і навіть не хотів додому йти, бо вважав це несправедливістю.

Тоді вийшов назустріч батько і почав просити свого старшого сина – не гнівайся, не сердься, прости. А старший син каже татові:

– Я, тату, стільки років служу тобі, ніколи не порушив твого наказу – ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб я з приятелями потішився. А коли повернувся оцей твій син, котрий проїв, пропив і прогуляв твій маєток із блудницями, ти ж для нього звелів заколоти відгодоване теля.

Батько каже старшому синові:

– Ти ж завжди зі мною, дитино, і все моє – це й твоє! (Лк. 15. 31). Веселитися і тішитися треба нам, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, був пропащий – і знайшовся! (Лк. 15. 32). Ця притча розказує про велику відмінність між синами одного батька, яка існує і між нами людьми. Молодший син попросив батька розділити маєток, хоча в ці часи маєток не ділився поміж дітьми до тих пір, поки батько міг працювати і керувати маєтком. Однак батько розділив маєток.

Через кілька днів молодший син забрав свою долю і подався у далекий край, де з блудницями розтратив все багатство. Жив він розпутно. Тут, мабуть, Ісус натякає, що Його звинувачують у тому, що Він спілкується з блудницями, грішниками, які ведуть розгульний і аморальний спосіб життя, далекий від Бога.

Старший син весь цей час був разом із батьком, слухався його у всьому, тяжко працював по господарству зранку до пізньої ночі.

Коли ж почався голод, то молодшому синові прийшлось пасти свині. Це на Сході вважалося найпринизливішим заняттям. Можливо під «далеким краєм» Ісус, розповідаючи цю притчу, розумів східну частину Галілеї, де жили язичники і займалися розведенням свиней. І тут молодший син, працюючи свинопасом, навіть не міг споживати того, що їдять свині. Це найунизливіше в очах людей. І ось молодший син вирішив, що краще бути наймитом, або рабом, у свого батька, аніж працювати на чужих людей. Тут йдеться, що молодший син від язичництва («від праці на багатьох богів») повертається до свого рідного батька («свого єдиного істинного Бога»). Батько («Отець наш Небесний») дуже зрадів, що повернувся син і почав каятися («навернувся грішник на праведні діла»), тому батько звелів зробити бучний прийом. А бенкет, як і в попередніх притчах, є символом Царства Небесного.

І грішники, такі як блудний син, коли вони розкаються й перестануть грішити, то матимуть можливість увійти до Царства Небесного. Під «старшим сином» треба розуміти фарисеїв і законовчителів, які сердилися на Ісуса Христа. Їм не подобалося Його вчення, бо він говорив про чужинців (язичників), котрих вони («фарисеї та законовчителі») не поважали, а Ісус їм обіцяв Царство Небесне, якщо вони покаються. Але й Ісус («батько») почав просити фарисеїв та законовчителів («старшого сина») не відмовлятися увійти до Царства Божого («на бенкет»). Царство Боже Ісус пропонує всім людям.

 

 

18.31. Про несправедливого управителя

Один багатий чоловік мав управителя свого господарства. В Ісусові роки, як відомо, багаті люди часто наймали управителів і довіряли їм ведення фінансових та інших господарчих справ. Такий управитель повинен був турбуватися про збільшення доходів свого пана і мав право розпоряджатися його грішми задля доходу.

Мабуть управитель цей більше тратив, аніж складав грошей. Господарю, можливо, донесли, а, можливо, сам він запідозрив якийсь негаразд, буцімто управитель переводить його добро, багатство і маєток.

Господар викликав до себе управителя і каже: «Ходять чутки про тебе, що ти непорядно працюєш, руйнуєш моє господарство, переводиш мій маєток. Дай звіт про своє управління, бо, якщо це так, то більше не зможеш працювати».

Управитель почав міркувати, що якщо пан відійме від нього цю управлінську владу, то невідомо, що йому далі робити: копати не можу, просити милостиню соромлюсь. А трохи пізніше, розвинувши свої думки, управитель зрадів, що придумав, що він зробить, коли його звільнять із цієї роботи. Й зробив він перед звільненням таке.

Управитель почав почергово скликати всіх боржників свого пана і запитує першого боржника:

– Скільки ти заборгував моєму панові?

А той відповідає:

– Сто діжок оливи.

А управитель каже цьому боржникові:

– Візьми ось розписку свою, швидко сідай та перепиши: п’ятдесят діжок оливи.

Потім управитель питає другого боржника:

– А скільки ти винен панові?

Другий мовить:

– Сто центнерів пшениці.

Тоді управитель каже йому:

Візьми ось розписку свою та заново пиши: 80 центнерів пшениці.

І так з іншими боржниками він зробив. Так управитель нечесно, хитрощами набув собі друзів на майбутнє, бо дав їм можливість переписати свої боргові записки, зменшивши величину боргу (100 діжок оливи на 50; 100 центнерів пшениці на 80). Невірний панові управитель робив цю аферу з помислами, щоб боржники прийняли його в оселі свої, коли його зніме пан з посади управителя.

Пан, дізнавшись про цю аферу, за це похвалив свого хитрого управителя за здогадливість, що він продумано вчинив. Звичайно, цей вчинок не був достойним. Він не заслуговував похвали, але управитель мудро спланував все щоб забезпечити собі майбутнє. «Бо сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла».

«А Я вам кажу: – мовив Ісус Христос. Користуйтесь вашим земним багатством для набуття вами вічних цінностей, щоб, коли минеться земне багатство, прийняли вас до вічних осель.

Хто вірний у найменшому, той і у великому вірний; хто несправедливий у найменшому, той і у великому несправедливий.

Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, то хто вам правдиве довірить?

І коли ви в чужому не були вірні, то хто ваше вам дасть?» (Лк. 16. 1 – 12).

«Жоден слуга не може служити водночас двом панам. Він, або одного буде ненавидіти, а любити другого, або ж буде сердечно служити одному і занедбувати іншим. Ви не можете одночасно служити і Богові, і мамоні», себто багатству: грошам, набутку, прибутку, матеріальному (Лк. 16. 13). Мамона – це уособлений божок грошолюбства.

У притчі про несправедливого управителя Ісус роз’яснює своїм послідовникам, щоб вчилися користуватися земним багатством для досягнення цілей Царства Божого.

Ісус, звичайно, не закликає тут Своїх послідовників до безчесних і несправедливих справ. Але інакомовно, алегорично Ісус виражає думку про досягнення духовних цілей ціною матеріальних багатств.

Словом, Ісус тут на, так би мовити, поганому прикладі дає добрий урок для кожної достойної земної людини, якій належить жити серед невіруючих людей і грішників. Ісус дає наприкінці три поради.

1. «А Я вам кажу: Користуйтесь вашим земним багатством для набуття вами вічних цінностей, щоб, коли минеться земне багатство, прийняли вас до вічних осель». Отже, неправедним (суєтним, швидкоплинним) земним багатством треба користуватися для залучення людей у Царство Боже. Ісус підкреслює, що ваше земне, матеріальне багатство втратить силу, минеться після другого приходу Ісуса Христа на землю, то щоб ви не були не праведниками через багатство і щоб вас прийняли «до вічних осель» у Царство Боже.

«Бо сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла». Тут Ісус якби відділяє Своїх учнів («синів світла») від невірного управителя («сина свого покоління»), який лише думає про земне, матеріальне. Таким багатством треба розпоряджатися на землі мудро, не треба ставати рабом свого багатства.

Земне багатство треба використовувати так, щоб спрямовувати його на благо, на милостиню, на допомогу бідним, на збільшення духовності народу, на сіяння добра, мудрості, праведності серед людей.

2. «Хто вірний у найменшому, той і в великому вірний; хто несправедливий у найменшому, той і в великому несправедливий». Це означає: хто мудро розпоряджається «малим» (земним багатством), той достойний отримати «велике», істинне багатство, цебто достойний отримати духовні блага в Царстві Божім.

«Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, то хто вам правдиве довірить? І коли ви в чужому не були вірні, то хто ваше вам дасть?». Отже, якщо ви «малим» (земним) розпоряджалися не чесно, не справедливо, не правильно, то вам «правдивого», «вашого» ніхто не дасть, себто Царства Божого вам не довірять.

3. «Жоден слуга не може служити водночас двом панам. Він, або одного буде ненавидіти, а любити другого, або ж буде сердечно служити одному і занедбувати іншим. Ви не можете одночасно служити і Богові, і мамоні». Це підкреслює, що любов до грошей, до «несправедливого багатства» віддаляє людину від Бога. І навпаки, любов до Бога переучує світогляд людини й тоді вона в грошах і багатстві не бачить головного сенсу життя, основної цінності.

Все це чули срібло- та золотолюбні фарисеї та нічого так і не зрозуміли. Вони сміялися над Ісусом, бо Сам Ісус та Його учні були бідними людьми. Через те на хибний погляд фарисеїв, Ісус не мав права вчити їх стосовно грошей і багатства, оскільки Сам був дуже бідний. Хоч і Юда Іскаріотський був касиром серед Дванадцяти учнів Ісусових, але ці мізерні кошти вони використовували для прожиття, роздавали їх бідним, убогим. Цими діями Ісус показував, що не в грошах щастя людини, не в тілесному чи матеріальному щастя кожного з нас, а найбільше багатство людини – це духовне багатство, її мораль, теплота і любов до ближнього.

 

18.32. Про багача і Лазаря

Жив один багатий чоловік. Він завжди вдягався в коштовну порфіру (коштовну пурпурну тканину) й вісон (тоненька лляна тканина), щодня розкішно бенкетував.

І жив також один вбогий чоловік на ймення Лазар. Він щодня лежав біля воріт, весь покритий струпами, й просив милостиню. Він завжди був голодний і волів їсти крихітки, що падали у багатого пана зі столу. Приходили пси і лизали йому ці рани на ногах, щоб швидше гоїлися.

Отже, Лазар (ім’я це походить від єврейськ. – Бог – Помічник) був крайнім бідняком. Він не мав ні багатства й був хворий, тому надіявся лише на Бога і був праведний.

Сталося так, що вбогий Лазар помер. Його поховали, а душу Лазаря Ангели віднесли «на Авраамове лоно».

Невдовзі помер і багатий. Його теж поховали, а душу його занесли в пекло. Там, в пеклі, він терпів страшні муки. Одного разу звів багатий в пеклі очі свої догори і побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його, себто у раю. Він не стримався і закричав:

– Змилуйся, отче Аврааме, над мною, пошли мені Лазаря, нехай змочить водою хоч кінчик свого пальця та нехай зволожить мені губи і язика мого прохолодить, бо я нестерпно мучуся в цьому полум’ї (Лк. 16. 24).

Авраам промовив, до колишнього багача:

– Згадай, сину, що ти вже добре прожив життя своє земне, а Лазар так само прожив лихе життя; тепер Лазар тут тішиться, а ти мучишся.

А крім того всього, поміж нами (у раю) та вами (у пеклі) велика безодня знаходиться. Так, що ті, котрі хочуть, не можуть переходити ані звідси (з раю) до вас (у пекло), ані від вас (з пекла) до нас (до раю).

А колишній багатій тоді каже:

– Отче, благаю тебе, щоб Лазаря Ти послав у дім до мого батька. Я маю п’ятьох братів і нехай Лазар засвідчить й розкаже їм як тут, щоб і вони не потрапили до мене на це місце безмірного страждання.

Авраам повідомив колишньому багачу:

– Вони на землі мають Мойсея та Пророків, – нехай слухають їх!

Тоді багатій з пекла мовить:

– Отче Аврааме, коли ж прийде хто з мертвих до них, розкаже як тут, то вони тоді на землі каятимуться. А так не вірять тому, що їх повчає Бог через пророків.

Авраам сказав тоді:

– Якщо земляни Мойсея і Пророків не слухають, то навіть коли й хтось із мертвих воскресне, то вони не повірять! (Лк. 16. 19 – 31).

Ця притча має подвійне повчання:

1) вона показує, що багатство не ототожнюється з праведністю;

2) вона переконує нас, що існує загробне життя.

Ісус розкриває нам цю таємницю, що душа після смерті зберігає свою повну свідомість. Після смерті душі покійників потрапляють на тимчасове перебування й очікують Страшного Суду перед Великим Білим Престолом.

Душі грішників, тобто не спасенних померлих, потрапляють в пекло (від грецьк. – «гадес»; від єврейськ. – «шеол») – місце мук. Там душі терплять страшні пекельні муки і горять в полум’ї.

А блаженним пристановищем для душ Богоугодних є «Авраамове лоно», котре є прообразом Старозавітного раю, з якого були вигнані Адам і Єва. Ми дізнаємося, що рай і пекло розділені безоднею, прірвою, тому ніхто не може перейти ні туди, ні сюди. Ще ми дізнаємося, що душа багача могла говорити з Авраамом.

Коли душа багача хотіла, щоб хтось із мертвих прийшов на землю і розказав як там у раю і у пеклі, то тут багатій символізує фарисеїв, які вимагали від Ісуса якогось очевидного знамення, доказу, щоб повірити в Нього. Хоча Ісус невдовзі після цих вимог воскресив іншого Лазаря, себто дав їм доказ, але вони не урозуміли його, бо ще більше згуртувалися проти Ісуса.

Окрім того, в цій притчі «Про багача і Лазаря» Ісус дуже гарно і яскраво змалював нам, що після смерті людини її життя не закінчується, а душа померлого залежно від заслуг на землі потрапляє або до пекла, або до раю. У пеклі – вічні муки, в раю – вічне блаженство і щастя. До того ж, душа має свідомість, може міркувати, спілкуватися. У неї залишається відчуття – і душа у пеклі страждає, терпить нескінченні вічні муки. То хіба кожен із нас не повинен бути стурбований про своє подальше позаземне життя! Ось чому треба вести праведний спосіб життя на землі, щоб заслужити собі благе життя після смерті.

 

18.33. Про нікчемних рабів

Ісус починає цю притчу з запитання: «Чи хтось із вас, що має раба, який важко орав чи пас худобу й повернувся з поля, скаже йому зразу ж: «Негайно іди та сідай до столу та їж?». Ні, ви швидше скажете рабові: «Переодягайся і прислуговуй мені, доки я їстиму й питиму, а опісля сам будеш їсти і пити». Чи хтось дякує тому рабові, що виконав все, що йому наказували?» (Лк. 17. 7 – 9).

«Так й ви, – каже Ісус Христос, – коли зробите все, що вам наказано було зробити, то кажіть: «Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні були зробити!» (Лк. 17. 10).

У цій притчі Господь говорить про покірливе служіння Богові. Якщо послідовники Христа роблять лише те, що вони повинні робити, то не слід очікувати за це особливої похвали. Це так як і раб не очікує подяки за цю роботу, яку належить йому виконувати.

Подібно до цього й учні та послідовники Ісуса повинні усвідомлювати себе перед Богом як «нікчемні раби», себто раби, що нічого не вартують.

З іншого боку ми «раби Божі», окрім повсякденних своїх турбот, та належних нам виконувати робіт, повинні усвідомити свою гріховність, каятися і благати Господа, щоб відкрив ваші губи, і язик та уста ваші щоб сповіщали хвалу Богові.

Мало того, кожна земна людина повинна вести себе на землі достойно і бути законослухняною як й щодо світських, так і щодо духовних, моральних Законів Божих.

  

18.34. Про вдовицю та несправедливого суддю

Ця притча оповідає про те, що в одному місті був суддя, який не боявся Бога і людей не соромився.

В цьому ж місті жила вдова, котра прийшла до судді й каже:

– Захисти мене від мого суперника!

Суддя довгий час не хотів виконати бажання вдови, а вона ходила і ходила, ходила і благала неправедного суддю. Суддя думав-думав і розміркував нарешті так:

– Хоч і Бога я не боюся і людей не соромлюся, але через те, що оця вдовиця мені часто докучає, то візьмусь її захищати, щоб вона не ходила до мене без міри часто і не набридала мені.

Завершивши цю думку, суддя почув голос Господа:

– Чи чуєш суддя неправедний? Хіба Бог не охоронятиме Своїх обраних, котрі голосять, прохають і благають Його день і ніч. Невже Бог стане бариться щодо них?!

– Кажу вам, – наголошує Ісус Христос, що незабаром Господь подасть їм (тим, що прохають) захисту! А Син Людський, коли прийде, то чи Він знайде ще віру на землі? (Лк. 18. 1 – 8).

Ісус Христос розповів цю притчу про те, що треба молитися завжди, невідступно й не занепадати духом, молитися і просити Бога. Якщо навіть несправедливий суддя врешті-решт захистив вдовицю, то тим більше Справедливий Бог, Суддя Істинний не залишить без захисту обраних Своїх.

Запитання Ісуса Христа: «А Син Людський, коли прийде, то чи Він знайде ще віру на землі?» є стимулом до Своїх учнів та послідовників, щоб вони невідступно молилися на землі.

Ця притча є добрим уроком і прикладом для всіх земних людей і християн зокрема.

По-перше, треба неухильно молитися, в молитві розмовляти з Богом, щоб Господь допомагав вам і дав вам того, чого ви просите.

По-друге, не треба зневірюватися, а зміцнювати віру і християнську церкву, щоб віра у людей зосталася й тоді, коли вдруге прийде Син Людський Ісус Христос на землю.

 

18.35. Про митника та фарисея

Для людей, що хибно переконані в тому, що вони ніби праведні, непомітно для себе зневажають інших, Ісус Христос розказав таку притчу.

До храму водночас прийшли помолитися два чоловіки: один фарисей, а другий митник.

Фарисей молився так: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди; здирники, неправедні, несправедливі, перелюбні, або як цей митник. Я пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!».

А митник здалеку стояв, каявся і навіть не міг до неба звести очей, лиш бив себе в груди й повторяв: «Боже, будь милостивий до мене грішного!».

Розповівши це, Ісус зробив таке повчання: «Говорю вам, що митник повернувся до свого дому більш виправданий, аніж фарисей. Бо кожен, хто високо підноситься, – буде понижений , хто ж принижається, – той піднесеться» (Лк. 18. 9 – 14).

Притча про фарисея та митника навчає нас, що нікому не слід оцінювати своєї справедливості, виходячи з власних, часто хибних, переконань, хвалитися нею, тим гірше, не слід відноситися до інших із презирством, неповагою, нешанобливістю, непошаною, гордістю, хвалькуватістю, як це учинив фарисей.

Митник же, навпаки, засмучувався своєю гріховністю, бо він вважав, що тільки Бог може оцінити праведний він чи ні. Він справедливо усвідомлював, що йому не залишається нічого іншого, як молити Отця Небесного про прощення і сподіватися на милість Господню.

Висновок цієї притчі такий: Кожен, хто високо підноситься, – буде понижений, хто ж принижається, – той піднесеться». Це істинно так.

 

18.36. Про десять мін срібла

Ісус перебував неподалік від Єрусалиму і всі гадали, що якраз в цей час об’явиться і проявиться Боже Царство. Знаючи гадки людей, їх думки та уявлення, Ісус розказав таку притчу.

Був один чоловік славного роду й він відправився у подорож в далеку країну, щоб прийняти там царство та повернутися. Перед цією мандрівкою цей чоловік покликав своїх десятьох рабів й дав їм 10 мін (1 міна = 1 фунту срібла = 100 драхм). Одна міна – це трьохмісячний заробіток трударя. Даючи ці 10 мін, господар сказав: «Торгуйте, аж поки я не повернуся з подорожі».

Громадяни цієї місцевості ненавиділи цього свого господаря і, як він тільки відбув, вони слідом за ним послали гінців, щоб повідомити цього чоловіка, що люди не хочуть, щоб він був царем над ними.

Але сталося так, що господар прийняв царство і повернувся. Зразу ж він скликав рабів, яким давав срібло, щоб довідався, якого прибутку вони домоглися.

Підійшов перший раб і каже:

– Пане, міна твоя принесла 10 мін.

Вдячний пан сказав цьому рабові:

– Гаразд, рабе добрий! Ти в малому був вірний, – володій десятьма містами.

Другий раб прибув і розповідає:

– Пане, твоя міна п’ять мін принесла.

– Керуй і ти п’ятьма містами, – каже пан.

Третій раб наблизився і ніяковіло мовив:

– Пане, ось міна твоя, я її заховав у хустці та зберіг, бо я боявся тебе. Ти ж людина жорстока: береш, чого не поклав, і жнеш, чого не посіяв.

Пан відказав третьому:

– Устами твоїми, злий рабе, суджу я тебе! Ти знав, що я – жорстока людина, беру, чого не поклав, і жну, чого не посіяв. Чому ж ти не віддав міняльникам мого срібла, і я, повернувшись, взяв би своє з прибутком?

І сказав пан присутнім:

Візьміть міну від нього та дайте тому, хто 10 мін має.

Адже кожному, хто має, то дасться йому, а хто ж не має, то забереться від нього й те, що він має.

А тих ворогів моїх, які не хотіли, щоб я царював над ними, приведіть сюди, – і на очах моїх їх повбивайте.

Розповівши це, Ісус Христос пішов простуючи в Єрусалим (Лк. 19. 11 – 28).

Ця притча є зверненням не тільки до учнів Ісуса, але й до всього Ізраїльського народу й до інших народів. Ісус дає зрозуміти всім, хто не звернеться до Нього, не увірує в Нього, то отримає покарання.

Цю притчу Ісус розказав перед славним в’їздом у Єрусалим і, по суті, Він оповів Свою історію. Один чоловік, господар, цар – це Ісус. Для отримання Божого Царства Він відправився у далеку країну, на Своє місце залишив учнів Своїх – апостолів, давши їм знання, а потім повернеться.

Громадяни, що ненавиділи майбутнього царя, відправили вслід за ним посольство – це духовні вожді Ізраїльського народу, вся невіруюча, атеїстична маса людей. Сюди й відноситься третій раб, який не хотів, щоб цар царював над ним і міну в нього відібрали. Вороги Ісуса будуть віддані смерті на очах у всіх.

Отже, Ісус повинен залишити землю, щоб отримати Боже Царство. Й вдруге, повернувшись на землю, Ісус встановить Своє Царство. А до цього часу послідовникам Ісуса (рабам і всім нам) треба правильно розпоряджатися мінами і служити Господу. Коли Ісус знову прийде на землю, то нагородить Своїх вірних послідовників й засудить Своїх ворогів.

 

18.37. Про грішницю

Ісус пішов молитися на Оливну гору, а зранку знову прийшов у храм. До Нього прийшло багато людей, Він сів і навчав їх.

У цей час книжники і фарисеї привели до Ісуса жінку, яку вони схопили в перелюбі. Вони виставили цю жінку посеред людей і розказують, що зловили її на гарячому вчинку перелюбу. Й тут же книжники й фарисеї посилаються на Закон Мойсея, який велів таких побивати камінням.

«А що Ти говориш? – питають книжники і фарисеї Ісуса, бо хотіли спокусити Ісуса, щоб мати потім підстави для оскарження Його, звинувачення до страти.

У цей час Ісус нахилився додолу і щось по землі писав пальцями. А коли книжники і фарисеї завершили свою розповідь словами: «А що Ти говориш?» і замовчали, то Ісус підвівся і промовив до них: « Хто з вас без гріха, той нехай першим в неї кине каменем!». Після цього Ісус знову нахилився додолу і писав по землі.

Книжники, фарисеї та інший люд, почувши Ісуса, стали один за одним виходити і так всі пішли. Залишився лише Сам Ісус та ця жінка, що стояла посеред натовпу.

Ісус підвівся й нікого, окрім жінки не бачить, та каже їй: «Де ж всі ті, жінко, що тебе оскаржили? Чи ніхто тебе не засудив?».

А жінка мовила: «Ніхто, Господи».

Тоді сказав Ісус жінці: «Не засуджую й Я тебе. Йди собі, але більше не гріши!» (Ів. 8. 1 – 11).

Є думки, що цей текст раніше, себто у перших примірниках не входив до складу Євангелії від Івана, а з’явився у пізніших перекладах цієї Євангелії. Хоча є й протилежні думки, бо оповідання про блудницю є у Вульгаті. А значить, якщо ця реальна оповідь є у Вульгаті, себто у Латинській Біблії, яку переклав Блаженнійший Єронім і схвалили Вульгату для народного користування на Триденському соборі, то сумніву немає, що ця притча придумана чи з’явилася безпідставно. Ця притча є канонічна, Богом натхненна і Богоугодна.

Якщо ми прочитаємо розділ 21, вірш 25 Євангелії від Івана, то там написано «Багато є іншого, що Ісус учинив». Ось цю притчу можна віднести до цих інших. Це є ілюстрація цих слів.

Тут, мабуть, спостерігається лукавість книжників та фарисеїв, бо мало ймовірно, що вони схопили цю жінку в момент перелюбу, бо у такому випадку треба було б привести й чоловіка – прелюбодійного. Набагато імовірніше, що книжники і фарисеї заздалегідь спланували таку акцію, щоб зібрати компромат на Ісуса. А можливо, чоловік втік й упіймали жінку. У будь-якому разі книжники фарисеї мали на меті дискредитувати Ісуса.

А тепер поміркуймо. Якщо б Ісус засудив цю жінку за Законом Мойсеєвим, то програв би в очах простого народу. Якщо б Ісус зовсім не засудив цю жінку – грішницю, то вступив би у протиріччя із Законом Мойсеєвим.

Через те Ісус знайшов оптимальний і, я би сказав, геніальний вихід, сказавши «Хто з вас без гріха, той нехай першим в неї кине каменем».

Мабуть, читача зацікавить, що ж Ісус писав на землі. Цього ніхто не знає, і найважливіше те, що це не має жодного суттєвого значення для нас.

У цій притчі стержнем проходить теза, що жодний гріх не повинен залишитися без засудження. Ось і тут Ісус засудив гріх жінки, що прелюбодіяла, й водночас простив їй гріх. Прощення цього важкого гріха Спасителем і Господом Богом нашим Ісусом Христом вказує на велику милість і благодать Божу до всіх нас.

 

18.38. Про сіль

«Сіль, – каже Ісус Христос, – добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її? Ні на землю, ні на гній не потрібна вона, – її геть викидають. Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає!» (Лк. 14. 34 – 35).

Це повчання Ісус Христос зрівнює з куховарською сіллю, яка зберігає свої властивості до тих пір, поки сіль солона, має силу і гарні смакові якості. А коли сіль втрачає цінність, не солона, втрачає силу, то робиться непридатною.

Й так само відносно послідовників Ісуса Христа. Коли вони втрачають свої обов’язки учнів, зокрема позбуваються бажання й спроможності страждати, мучитися за Ісуса Христа, то вони уподібнюються цій непотрібній кухонній солі, що перестала бути солоною, згіркла чи зіпсувалася.