18.21. Про двох боржників
«Були два боржники у одного вірителя» – каже Ісус. Цей віритель вірив їм, тому весь час давав їм у борг. Один боржник повинен був віддати 500 динарів, а другий – 50 динарів. Боржники, звісно, не могли сплатити свій борг, тому віритель простив їм обом весь борг. Розказавши це, Ісус запитує Симона Петра:
– Скажи, котрий із боржників більше полюбить вірителя: той, що заборгував 500 динарів, чи той, що заборгував 50 динарів?
А Симон відповідає:
– Той, кому віритель більше простив.
– Розсудив ти правдиво, – мовив Ісус.
Ісус не спроста розказав цю притчу Симонові Петрові. Мабуть, Він хотів розвіяти якусь невпевненість у нього. Адже Ісус знав думки і задуми кожного Свого учня, як і знає всі наші думки і замисли. Коли вони у нас не чисті, не правдиві, злі, переповнені завидками, то ми грішимо у думках своїх. Ця притча повчає і спрямовує нас, щоб ми просили у Бога пробачення не тільки за діла та діяння свої, але й за помисли свої, молячись: «Ослаб, прости, відпусти, Боже, прогрішення мої за волею й не за волею, що в слові й в ділі, свідомі й несвідомі, що в думці й в помислі, що вдень і вночі, все мені прости, бо ти благий і чоловіколюбець».
18.22. Про доброго самарянина
Одного разу прилюдно один законник хотів випробувати Ісуса Христа й питає Його:
– Учителю, що робити мені, щоб осягнути вічне життя?
Ісус риторично відповів:
– А що в Законі написано?
Законник мовить:
– У Законі написано: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і люби свого ближнього, як самого себе.
Ісус Христос підтверджує:
– Правильно ти відповів. Роби все це і будеш жити.
Законник, збагнувши виправдати себе, питає Ісуса:
– Ісусе, а хто мій ближній?
На це запитання Ісус Христос відповів притчею.
Один чоловік йшов з Єрусалиму до Єрихону. На нього напали розбійники, які пограбували його, побили і завдали йому великих і тяжких ран, а самі втекли, покинувши нещасного зраненого.
Цією дорогою випадково проходив один священик. Він побачив тяжко побитого, який стікає кров’ю, але не зупинився, не допоміг йому і пішов далі, проминувши недужого.
Проходив повз пораненого й левіт. Але він теж тільки глянув на нещасного, не зупинившись, пішов своєю дорогою, залишивши страждальця мучитися.
Нещасний потерпілий продовжував страждати і мучитися. Але невдовзі цією дорогою йшов якийсь самарянин. Він побачив бідолашного, змученого від побоїв, ран і болю, змилосердився над ним. Самарянин підійшов до потерпілого, перев’язав його рани з оливою та вином. Потім усадив його на свою худобину і привіз до найближчої оселі й допомагав йому зменшити страждання, як тільки міг.
Наступного дня, від’їжджаючи з цього поселення, самарянин дав одному господареві два динари і попросив опікуватися цим потерпілим. «А як більше витратиш, чим 2 динари, – мовив самарянин господареві, – то я доплачу тобі, як повернуся зі своєї подорожі».
Розповівши цю притчу, Ісус Христос питає законника:
– То котрий же з цих трьох – священик, левіт чи самарянин – був ближньому тому постраждалому чоловікові? (Лк. 10. 25 – 36).
Законник слушно відповідає:
– Той, хто змилосердився над нещасним і вчинив йому милість.
Тоді Ісус дав законнику напутню пораду: «Іди, і роби так і ти!» (Лк. 10. 37).
У притчі про доброго самарянина розказується, що один чоловік йшов дорогою від Єрусалиму до Єрихону. Ця звивиста дорога має схил до низу майже на 1000 метрів на відстані близько 30 км. В ті часи це була найнебезпечніша дорога. Й справді, обабіч цієї дороги ховалися розбійники, котрі нападали на тих, хто йшов чи їхав дорогою, щоб поживитися.
І так, на одного подорожнього напали розбійники і нанесли йому тяжкі тілесні ушкодження.
Його побачив священик і пройшов мимо. Здавалося б, хто як не священик повинен був проявляти любов до людей і допомогти цьому страждальцю, який, мабуть, був євреєм, і, отже, не то що ближнім, а найближчим його. І цього ж навчав Закон Мойсея.
Якщо священики були нащадками Арона, то левіти – нащадки Левія. Вони допомагали священикам у храмі. Але, на жаль, і левіт пройшов повз пораненого, не надавши йому невідкладної допомоги.
Отже, здавалось би, що найобізнаніші із Законом Мойсеєвим люди – священик і левіт, котрі повинні були б бути найсвятішими, взяли на себе такий тяжкий гріх, не надавши допомоги своєму ближньому.
У ті часи євреї з презирством ставилися до самарян, бо самаряни, як вони вважали, були лиш частково євреями, а частково – язичниками. І якраз самарянин допоміг цьому напівживому єврею, що тяжко постраждав від розбійників.
Ісус у цій притчі сказав нам, що кожна людина, як той самарянин, повинна допомагати іншій людині – своєму брату – у всіх її потребах. Тут Ісус прямо вказує, що ближнім для кожної людини, для кожного з нас є кожна людина, що живе на землі, незалежно від національності, раси, кольору шкіри чи мови, якою вона говорить. І кожному з них, якщо хто-небудь потрапить у біду, ми повинні допомагати. Це один бік інтерпретації цієї притчі.
З іншого боку, Ісус у цій притчі розказав і про Себе. Відомо, що багато юдеїв, особливо їх вожді, не сприймали Ісусового Вчення, нехтували Ним і відкидали Його. Це Вчення, по суті, потрапило в біду, як той побитий та зранений чоловік. Почув священик Благу вість, котру розказував Ісус, і пройшов мимо – відкинув її («не допоміг пораненому»). Почув левіт Божу Істину і заперечив її, непомітно пройшовши повз неї («не спромігся допомогти пораненому бідоласі»). Єдиний, хто прислухався до Вчення, – це самарянин, котрий сам вважався відкинутий у очах юдеїв.
Під добрим самарянином у цій притчі треба розуміти Самого Ісуса Христа. Він, як цей самарянин, Сам був знехтуваний вождями Ізраїлю, але Ісус намагався і робив добро людям, завжди і у всьому допомагав їм, ніколи не відмовлявся чинити добро.
Через все земне життя Ісуса Христа червоною ниткою проходить ідея допомагати людям, котрі гинуть, як той поранений, врятувати всіх нас від гріха, направити нас на істинний шлях, угодний Богові.
Отже, ближнім для всіх нас був, є і буде Сам Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос. Він наша надія і надія світу. Сам Ісус Христос, Котрий стільки натерпівся від фарисеїв та книжників, прийшов на землю визволити нас від гріха, спасти нас, зневаживши Себе і переживши за нас не виносні муки.
Прикінцеві слова притчі, сказані Христом, «Іди, і роби так і ти!» стосуються людей всього світу, всіх поколінь, котрі жили, живуть і будуть жити на нашій землі. Ці слова стосуються всіх нас – і віруючих незалежно від конфесії, і невіруючих-атеїстів, якими країна наша ще кишить.
18.23. Про благаючого приятеля
Ісус розпочав з риторичного запитання: «Хто з вас матиме приятеля і прийде до нього опівночі й попросить: «Позич мені, друже три хліби, бо до мене прийшов з дороги мій приятель і я не маю чим його нагодувати». А той дратівливо відкаже: «Не турбуй мене, уже замкнені двері, мої діти зі мною сплять у ліжку. Не можу я встати та дати тобі три хліби» (Лк. 11. 5 – 7).
Після першого прохання він не встане і не дасть три хліби навіть завдяки дружбі між ними. А якщо він, прохаючи, попросить ще і ще, докучатиме йому, то він таки встане і дасть йому стільки хліба, скільки він потребуватиме.
– І я вам кажу: – наголосив Ісус, – коли він не встане і не дасть хліба задля дружби з ним, то докучаючи йому, він таки встане та й дасть йому стільки, скільки він потребуватиме.
– І я вам кажу, – продовжив Ісус, – Просіть, – і буде вам дане, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам! Бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає знаходить, а тому, хто стукає – відчинять.
– А чи хтось із вас, батьків, подасть своєму синові каменя, тоді, коли він проситиме хліба? Або, як він проситиме риби, подасть йому гадину? Або, як яйця він проситиме, дасть йому скорпіона? – далі повчав Ісус.
– Отож, коли ви навіть будете злі, то зможете добрі дари своїм дітям давати, так і Отець Небесний подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього? – підкреслив Ісус (Лк. 11. 9 – 13).
Ця притча є повчанням про молитву. Молячись, люди прохають Бога про щось. Здавалось би, просити одне й теж під час ранішніх і вечірніх молитов, як цей приятель довго просив три хлібини, – це надокучливість, настирливість, уїдливість, яка може не подобатися Богові. Але це не так. Богові приємно спілкуватися з вами під час молитви.
І навпаки, Бог не хоче, щоб ви не молилися. Моліться якнайчастіше, просіть і ви отримаєте по потребі те, що вам належить.
18.24. Про нерозумного багача
У одного багача гарно вродила нива і він не мав куди зібрати врожаю. Тоді у багача майнула ось яка думка: зруйнувати, розвалити свої клуні та збудувати більші, просторніші й туди зібрати весь свій багатий урожай.
Реалізувавши свій задум, багач вирішив сказати своїй душі, яка вона багата, і нехай більше нічого не робить, а відпочиває та хай їсть, п’є та веселиться.
Бог, почувши це, напророкував багачеві: «Нерозумний, – цієї ночі від тебе зажадають душу, й кому залишиться все те, що ти наготовив, збудував, наскладав».
Так буває з тим, хто правдами і не правдами збирає для себе матеріальні речі, накопичує гроші, скуповує нерухомість, коштовності, а не багатіє в Бога, себто не багатіє духовно і залишається бездушним.
«Отож, глядіть, остерігайтеся всякої зажерливості, бо життя людини не залежить від достатку, від великого його маєтку» (Лк. 12. 15 – 21).
Ця притча засвідчує про гріх жадібності, або зажерливості, ненажерливості. Ісус застерігає всіх нас від цього гріха й нагадує, що життя людини не залежить від її матеріального багатства, маєтку та великої кількості грошей. Це підтверджує притча про багача, який сильно розбагатів і гадав, що тепер його чекає легке життя, бо у нього є все не тільки у достатку, але й надлишок.
Бог, відповідаючи на його мріяння, назвав цього багача божевільним, бо багач не знав, що до його смерті залишилися не дні, а години. В цю ж ніч душу його заберуть і він помре, а багатство його залишиться комусь іншому.
Навіть, якщо хтось гадає, що багатство залишиться його дітям, внукам, нащадкам багатьох поколінь, то він помиляється. Така доля може чекати кожного його нащадка. Кожна людина може у будь-яку мить скінчити своє життя і сконати. Ніхто не знає, коли він помре і якою смертю. Лягаючи, ніхто не знає чи проснеться. Йдучи на роботу чи кудись із дому, ніхто не знає чи повернеться. Так буває з тими, хто не в Бога багатіє. До того ж, все накопичене багатство у будь-яку хвилину може згоріти, затонути, обвалитися під землю і не зостатися нікому.
18.25. Про неплідне фігове дерево
Один чоловік у своєму винограднику мав посаджене фігове дерево (інжир, смоківниця), яке гарно і рясно виросло. Коли настала пора, господар прийшов шукати на дереві плоди, але не знайшов.
Тоді господар сказав винареві:
– Оце я третій рік підряд приходжу шукати плоди на цьому фіговому дереві, але не знаходжу. Зрубай це дерево, навіщо воно землю марнує.
А винар у відповідь каже:
– Залиши це дерево, пане, ще на цей рік. Я його обкопаю довкола, обкладу його гноєм. Можливо, наступного року це дерево вродить, а якщо ні, то зрубаємо його (Лк. 13. 6 – 9).
Цією притчею Ісус Христос нагадує нам, що всіх тих, хто не приносить плодів за своє життя, чекає суд, на якому його може чекати доля «зрубаного дерева».
Фігове дерево, яке три роки не плодоносить, пан наказує своєму виноградарю зрубати. Цей просить дати дереву ще одну нагоду, ще рік життя. Так само всім невіруючим Бог дає шанс впродовж якогось часу, щоб покаятися і принести плоди, тобто увірувати.
У всіх, хто починає вірити у Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа, починає сповідувати і визнавати християнську мораль і прилучається до Церкви Божої, наступає не тільки, так звана, психологічна ломка, а наступають видимі переміни у житті. Якщо ж цього не наступає у якоїсь людини – невіруючої, то її чекає суд і вічна смерть, як це фігове дерево, котре збираються зрубати.
18.26. Про багату вечерю
На обіді у одного фарисея Ісус розповів таку притчу. Один чоловік приготував велику вечерю і запросив на неї багато людей знатних мужів. Перед вечерею послав господар свого раба, щоб нагадав запрошеним гостям, що вечеря готова і нехай приходять гостювати, веселитися, забавлятися. Але так сталося, що всі гості відмовилися.
Перший запрошений сказав, що купив поле і повинен піти на поле, щоб його оглянути, й попросив вибачення, що не зможе прийти на звану вечерю.
Другий сказав, що купив собі п’ять пар волів та йде випробувати їх у роботі. Він теж попросив вибачення.
Інший запрошений сказав, що він одружився, через що не може прибути на вечерю, бо повинен зостатися з дружиною.
Й так з різних причин відмовилися всі запрошені мужі.
Повернувся господарів раб і про все це розповів своєму володареві. Розгнівався господар і сказав Своєму рабові:
– Йди швидко на міські вулиці та провулки і приведи сюди вбогих, калік, сліпих і кривих.
Згодом раб повідомив господареві:
– Пане, сталося так як ти велів. Я привів багато вбогих, калік, сліпих і кривих та місця ще є за бенкетним столом.
Тоді сказав пан рабові:
– Ще піди на дороги й за місто і силуй всіх, кого побачиш, прийти на цю вечерю, щоб наповнився дім мій.
Й завершив Ісус Христос цю притчу словами: «Кажу ж Я вам, що жоден із запрошених мужів тих не покуштує Моєї вечері... Бо багато покликаних, а вибраних мало!» (Лк. 14. 16 – 24). «А блаженний той, хто хліб споживатиме у Божому Царстві» (Лк. 14. 15).
Загалом у цій притчі Ісус дав зрозуміти людям, що багато людей обраного єврейського народу («знатних мужів») не увійдуть до Царства Божого і замість них у Царство Боже будуть закликані ті люди, до яких євреї ставилися з презирством і гордували ними, включаючи язичників.
Якщо проаналізувати причини, через які запрошені мужі відмовилися прийти на вечерю, то, можливо, з чисто земних, людських, життєвих позицій ці причини й були поважні.
Перший тільки-що купив землю і йому треба було оглянути землю, оскільки, мабуть, наближалася посівна.
Другий придбав п’ять пар волів і теж йому кортіло випробувати їх.
Третій надав перевагу залишитися з молодою дружиною, оскільки недавно оженився.
Але, як бачимо, земне мислення не завжди збігається з вищим духовним мисленням. Ці, здавалося би нам поважні причини не є об’єктивними, не є вагомими.
Тоді господар запросив вбогих, калік, сліпих і кульгавих кривих. Це якраз цей прошарок населення, який у юдеїв вважався церемоніально нечистий. А коли раб повідомив, що ще є місця, то господар сказав запросити різних подорожніх і жебраків, які ночують під тином. Йдеться про тих, що вважалися у юдеїв «поза суспільством», або «за містом» чи «під тином».
До речі, цю притчу Ісус розповів під час трапези, яку влаштував один фарисей. Вона співзвучна зі словами Христа, що Він залишає Єрусалим.
Як би не переконливо звучали аргументи відмови «прийти на бенкет» серед тих мужів, що відмовилися, нехтування Месією і Його Царством нічим не може бути виправдане. Адже немає нічого важливішого від прийняття Божого запрошення, від прийняття віри Христової та християнства. Адже від того, чи прийме людина християнську віру чи ні, залежить її доля, залежало її минуле, залежить її сьогодення, і залежатиме її майбуття. На всіх цих трьох відрізках життя людини Господом виділяється і дається якийсь час на покаяння. Кожній людині дається шанс. На жаль, не всі його вміло використовують.
18.27. Три притчі: про недобудовану вежу, про войовничого царя та про сіль
«Кожен з вас, – каже Ісус, – коли хоче побудувати вежу, то передусім сяде і обрахує все: видатки, матеріали тощо. Бо якщо він покладе основу (фундамент), а не зможе завершити вежу, то всі, хто побачить недобудовану вежу, будуть сміятися з такого чоловіка. Люди казатимуть: «чоловік цей розпочав будувати вежу, але закінчити не зміг» (Лк. 14. 28 – 30).
«Аналогічно кожен цар, що намагається розпочати війну проти іншого царя спершу йде порадитися: чи буде спроможний він із десятьма тисячами зустріти того, хто йде з двадцятьма тисячами проти нього. Якщо ж не спроможний, то заздалегідь посилає своїх послів до могутнішого царя і просить миру, ненападу, спокою» (Лк. 14. 31 – 32).
«Сіль – добра річ», – продовжує Ісус. А коли сіль стане несолоною, то куди ж годиться вона. Ні на землю, і на гній не потрібна вона, – її геть викидають. Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає» (Лк. 14. 34 – 35).
«Отож кожен з вас, – закликає Ісус, – хто не зречеться усього того, що має, не може стати Моїм учнем» (Лк. 14. 33).
Ці два приклади, наведені Ісусом Христом, об’єднані єдиним замислом і однією мораллю. Вони показують, що учні Ісуса перш ніж іти за Ним повинні добре поміркувати, зважити на свої сили і можливості, чи можуть вони йти на жертви задля Ісуса Христа.
– Це треба зробити подібно до того, хто задумав приступити до будівництва вежі. Перед тим він все прораховує, обмірковує план, визначає наявність і кількість будівельних матеріалів. Себто перед будівництвом треба переконатися, що вежа буде звершена.
– Це треба зробити подібно до того царя, що йде на війну. Краще йому заздалегідь пожертвувати хтивою перемогою, якщо він відчуває, що не в стані перемогти.
Ці приклади підкреслюють, що в учеництві вельми важливий принцип жертовності. Треба чимось жертвувати, ставши на той чи інший шлях, і християнства зокрема.
Адже відомі випадки, що багато послідовників Ісуса Христа, йдучи за Ним, приносили в жертву свої маєтки, посади, титули і стан у суспільстві, бо вони правильно усвідомлювали, що немає в світі нічого ціннішого, аніж Благовіст Ісуса Христа.
Своє повчання Ісус завершує притчею про сіль, яка цінна до тих пір, доки солона. Коли сіль втратить свій солоний смак, то робиться непридатною. Так й стосовно тих, хто втрачає свої обов’язки Ісусового учня, зокрема відмовляється страждати за Ісуса Христа. Тоді він уподібнюється несолоній солі.
А скільки несолоної солі було за 70-річне панування атеїзму в нашій країні. Я пригадую колишніх псевдоосвічених священиків та інших людей, які викладали атеїзм. Коли я навчався у інституті, то атеїзм викладав у нас колишній священик: а коли я попросив, що хотів би прочитати Біблію, щоб переконатися чи написано там так, як у книзі з атеїзму, то не тільки не побачив Біблії, а й прийшовся у немилість викладачеві – колишньому священику і тодішньому кагебісту.
Інші, подібні їм, стали директорами атеїстичних музеїв, а ще інші – мовили атеїстичне безглуздя по радіо та телебаченню й писали абсурдні статті та книжки.
Це надзвичайно великий гріх для всіх них. Ці люди перетворилися на непридатне сміття. І Царства Небесного їм не бачити ніколи, а тільки те місце, де чути крик, лемент і скрегіт зубів, палаючих у вічному вогні.
Ось чому Господь дав людині розум, можливість думати і дав Господь кожній людині волю, щоб вона могла вільно вибирати свої вчинки, вибирати свій життєвий шлях. Користуючись цим життєвим благом, сатана, коли тільки може, заманює людину у свої тенета.
18.28. Про загублену вівцю
Одного разу до Ісуса прийшло багато митників і грішників, щоб послухати Його. Й були там фарисеї та книжники, які дорікали Ісусові, що Він приймає грішників, спілкується з ними та споживає з ними їжу (Лк. 15. 1 – 2). А Ісус тоді розказав їм оцю притчу.
«Як вам здається, – питає Ісус Христос, – коли якийсь чоловік має сотню овець і якоїсь миті одна з цих овець заблудить. То чи не покине цей чоловік 99 овець отари в горах чи у пустині й чи не піде шукати цю вівцю, що заблудила, аж поки не знайде її?
А коли йому пощастить знайти заблуджу вівцю, то він бере її та несе і радіє. По правді кажу вам, що радітиме він за неї більше, аніж за 99 не заблудлих овець» (Мт. 18. 11 – 13).
«А коли прийде додому, то з радості скликає своїх друзів і сусідів, розповідає їм всі обставини й каже їм: «Радійте разом зі мною, бо я знайшов свою вівцю – ту, що загубив» (Лк. 15. 6).
«Говорю вам, що так же й на небі радітимуть більше за одного грішника, що кається, аніж за 99 праведників, що не потребують покаяння!...» (Лк. 15. 7). «Так і Отець ваш Небесний не хоче, щоб загинув хоч хтось один із цих малих дітей» (Мт. 18. 14).
Ці останні слова, що записані святим євангелістом Матвієм, наголошують, що «ці малі» особливо цінні для Бога. Отець Небесний стосовно цієї «маленької овечки» («грішника») чинить так як вівчар, котрий шукає заблукалу овечку, аж поки не знайде її, себто Господь бажає, щоб ніхто з нас людей не загинув у пеклі, поринувши у своїх земних гріхах. Ось чому всі ми повинні бути вольовими і оберігати себе від всяких земних спокус, які заставляють нас порушувати Заповіді Божі й грішити.
У цій притчі про загублену вівцю прямо говориться про ту безмежну радість, яка буває на небі тоді коли кається грішник. Ісус не говорить у цій притчі, що решту 99 овець не мають жодної цінності. Вони бажані, потрібні, за них радіють, їх люблять. Але тут підкреслюється надзвичайне значення тієї однієї заблукалої овечки, що відбилася від отари. Ця овечка символізує грішника – людину асоціальну, котра не дотримується ні законів Божих, ні законів, за якими живе суспільство.
А щодо 99 овець, які символізують праведників, то треба сказати, що праведник від праведника відрізняється. Адже фарисеї, книжники й інші мужі вважали себе праведниками і вважали, що покаяння їх не стосується. А чи це, справді, так? Адже фарисеї та книжники перші не сприйняли Ісуса Христа, й перші коїли гріхи. Ось чому й ця притча стосується всього народу взагалі, а грішників, фарисеїв та книжників зокрема.
18.29. Про загублену драхму
Зразу після притчі про загублену вівцю Ісус перейшов до притчі про загублену драхму. Він каже: «Якщо жінка має 10 драхм і загубить одну драхму. То хіба вона не засвічує світла, не мете хати і хіба вона не шукає уважно цю загублену драхму, аж поки не знайде?
А коли знайде жінка цю загублену одну драхму, то кличе приятельок і сусідок й каже: «Радійте зі мною, бо я знайшла загублену драхму!» (Лк. 15. 8 – 9).
«Так само, кажу вам, радість буває у Божих Ангелів за одного грішника, який кається» (Лк. 15. 10).
Ідея цієї притчі така ж, як і притчі про загублену вівцю. Але тут особливо підкреслюється як прискіпливо й ретельно ведеться пошук загубленої драхми, тобто срібної грецької монети, яка відповідала денній заробітній платі трудівника у ці часи. І коли Божі Ангели знайдуть хоч одного грішника, котрий кається за учинені свої гріхи, то вони вельми радіють.
Ця притча повинна стати для нас прикладом і повсякчас нагадувати нам, щоб і ми каялися за свої гріхи і більше не грішили, щоб ми взяли собі за основу християнське вчення і визнавали його і вдень, і вночі.
18.30. Про блудного сина
У чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: «Дай мені, тату, цю частину маєтку, яка мені належить у спадок!».
Батько поділив маєток і роздав синам те, що їм належало.
Невдовзі молодший син забрав все, що йому було розподілено, і подався до далекого краю. Там він жив марнотратно і розтратив там весь маєток. Якраз тоді наступив у цьому краї великий голод і молодший син, залишившись без драхми, почав бідувати.
Щоб не померти з голоду, молодший син найнявся пасти свиней у одного господаря цього бідового краю. Він голодував, бо йому не дозволяв господар їсти навіть того, що їли свині чи залишали у кориті.
Тоді він, голодуючи і терплячи муки свинопаса, згадав про свого рідного батька, згадав, що його батько живе заможно, тримає наймитів, має хліба надмір, брат його не страждає так, як він – молодший син – тут у чужому краї з голоду гине.
Міркуючи так, молодший син вирішив: «Залишу цей край і піду до батька свого й скажу йому: «Згрішив я, отче, проти неба та проти тебе. Не достойний я вже зватися сином твоїм. Прийми мене, як одного із своїх наймитів» (Лк. 15. 18 – 19).
Ось із таким планом в голові молодший син рушив до батька. Коли він був ще далеко-далеко від обійстя, то батько перший побачив його на горизонті. Батька переповнив жаль і він побіг назустріч своєму синові, кинувся йому на шию, почав обнімати та цілувати його.
Син у сльозах каже татові: «Провинився я, отче, проти неба і проти тебе. Я не достойний вже зватися твоїм сином».
Тоді батько каже своїм рабам: «Принесіть сюди найкращу одежу і зодягніть його, дайте йому персня на руку і сандалі на ноги.
Приведіть найкраще вгодоване теля і заколіть його, бо будемо їсти та радіти. Бо цей син мій був мертвий – і ожив, був пропащий – і знайшовся!» (Лк. 15. 11 – 24). І почали всі вдома веселитися.
Старший син працював на полі й надвечір зібрався йти додому. Коли старший син наблизився до дому, то почув у селі музику і танці. Тоді він покликав одного зі слуг та питає:
– Що це таке?
А слуга відповідає старшому синові:
– Це ж повернувся додому твій брат. Твій тато звелів заколоти відгодоване теля – бо здоровим його він прийняв.
Розгнівався старший син і навіть не хотів додому йти, бо вважав це несправедливістю.
Тоді вийшов назустріч батько і почав просити свого старшого сина – не гнівайся, не сердься, прости. А старший син каже татові:
– Я, тату, стільки років служу тобі, ніколи не порушив твого наказу – ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб я з приятелями потішився. А коли повернувся оцей твій син, котрий проїв, пропив і прогуляв твій маєток із блудницями, ти ж для нього звелів заколоти відгодоване теля.
Батько каже старшому синові:
– Ти ж завжди зі мною, дитино, і все моє – це й твоє! (Лк. 15. 31). Веселитися і тішитися треба нам, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, був пропащий – і знайшовся! (Лк. 15. 32). Ця притча розказує про велику відмінність між синами одного батька, яка існує і між нами людьми. Молодший син попросив батька розділити маєток, хоча в ці часи маєток не ділився поміж дітьми до тих пір, поки батько міг працювати і керувати маєтком. Однак батько розділив маєток.
Через кілька днів молодший син забрав свою долю і подався у далекий край, де з блудницями розтратив все багатство. Жив він розпутно. Тут, мабуть, Ісус натякає, що Його звинувачують у тому, що Він спілкується з блудницями, грішниками, які ведуть розгульний і аморальний спосіб життя, далекий від Бога.
Старший син весь цей час був разом із батьком, слухався його у всьому, тяжко працював по господарству зранку до пізньої ночі.
Коли ж почався голод, то молодшому синові прийшлось пасти свині. Це на Сході вважалося найпринизливішим заняттям. Можливо під «далеким краєм» Ісус, розповідаючи цю притчу, розумів східну частину Галілеї, де жили язичники і займалися розведенням свиней. І тут молодший син, працюючи свинопасом, навіть не міг споживати того, що їдять свині. Це найунизливіше в очах людей. І ось молодший син вирішив, що краще бути наймитом, або рабом, у свого батька, аніж працювати на чужих людей. Тут йдеться, що молодший син від язичництва («від праці на багатьох богів») повертається до свого рідного батька («свого єдиного істинного Бога»). Батько («Отець наш Небесний») дуже зрадів, що повернувся син і почав каятися («навернувся грішник на праведні діла»), тому батько звелів зробити бучний прийом. А бенкет, як і в попередніх притчах, є символом Царства Небесного.
І грішники, такі як блудний син, коли вони розкаються й перестануть грішити, то матимуть можливість увійти до Царства Небесного. Під «старшим сином» треба розуміти фарисеїв і законовчителів, які сердилися на Ісуса Христа. Їм не подобалося Його вчення, бо він говорив про чужинців (язичників), котрих вони («фарисеї та законовчителі») не поважали, а Ісус їм обіцяв Царство Небесне, якщо вони покаються. Але й Ісус («батько») почав просити фарисеїв та законовчителів («старшого сина») не відмовлятися увійти до Царства Божого («на бенкет»). Царство Боже Ісус пропонує всім людям.