1. Про час, в який жив цар Нума існують всілякі думки, хоча, видається, родовід у нього точний і докладний, починаючи від пракоренів і сягаючи його самого. Але якийсь Клодій у "Спростуванні часів" (так, мабуть, називається його книга) запевняє, що стародавні записи зникли, коли місто зруйнували кельти, ті ж, які показують нині, несправжні, складені на догоду декотрим людям, котрі намагалися, не маючи на те права, увійти силоміць у найдавніші та найзнатніші роди. Казали, нібито Нума був другом Піфагора. Інші ж, навпаки, стверджують, що Нума взагалі не отримав грецької освіти і виховання , бо ж від природи сам був спроможний і самодостатній, або ж своїм царським вихованням завдячує якомусь варвару, мудрішому аніж Піфагор, а ще одні запевняють, що Піфагор жив пізніше Нуми, приблизно на п’ять поколінь, з Нумою ж познайомився, подорожуючи по Італії і разом з ним впорядковував державний устрій Піфагор Спартанський, переможець у бігу на Олімпійських Іграх в шістнадцяту Олімпіаду, в третій рік якої Нума прийняв царство. Саме через настанови цього Піфагора у римські звичаї увійшло чимало лаконських. А ще Нума був родом із сабінців, самі ж сабінці вважають, що вони - переселенці з Лакедемону. Отже, достеменно з’ясувати час його життя складно, тим більше, що цей час встановлюється за списком олімпійських переможців, який пізніше видав елеєць Гіпій, причому досить пізно, не використавши якоїсь гідної довіри основи. Ми ж своєю чергою, викладаємо ті, із роздобутих нами відомостей, які заслуговують уваги, почавши з подій, які відповідають нашій темі.
2. В Римі вже тридцять сьомий рік правив Ромул. На п’ятий день місяця ( нині цей день називають Капратінськими нонами) він звершував за міськими мурами, поблизу так званого Козячого болота громадське жертвоприношення у присутності Сенату і майже всього народу. Раптом у повітрі здійнялася буря, над землею посунула хмара, з різким вітром. Народ з жахом розбігся, а Ромул щез, і пізніше ані живого, ані мертвого його знайти не вдалося. Проте, виникла підозра, і серед народу поширились чутки, що вони, мовляв, вже давно ремствували на царське одновладдя і бажаючи захопити владу у свої руки, вбили царя, котрий при цьому, насправді став поводитися з ними жорстоко і різко. Патриції ж зі свого боку, намагались спростувати підозри, віддаючи божеські почесті Ромулу, так, начебто він не помер, але удостоївся кращої долі. А Прокул, шанований громадянин, поклявся, що бачив як Ромул в обладунках підносився на небо і чув його голос, який повелівав називати його Квіріном.
Однак, неспокій та заворушення охопили місто знову у зв’язку з обранням нового царя. Оскільки прибульці ще не повністю змішалися з корінними римлянами, то в народі і між патриціями спалахнули чвари, які породжували обопільне недовір’я, і хоча всі прагнули царської влади, незгоди і суперечки точилися не тільки навколо питання про те, кому бути царем. але й про те, до якої народності повинен належати майбутній зверхник держави. Адже ті, що з Ромулом були першими мешканцями міста, не терпіли того, щоб сабінці, котрі пізніше отримали від них право громадянства, тепер хочуть силоміць встановити владу над тими, хто надав їм права. Своєю чергою і сабінці міркували слушно, наводячи той доказ, що, коли помер їхній цар Татій, вони звинуватили Ромула, але дозволили, щоб він правив сам, і вимагали, щоб на цей раз цар був з їхнього середовища. Адже вони приєдналися до римлян не як слабкіші до дужчих, а навпаки, після свого приєднання вони збільшили чисельність і підняли Рим до нинішнього становища. Ось з приводу чого вони ремствували. І щоб це хитке становище від безладу та неспокою не призвело до цілковитої загибелі держави, патриції, котрих було сто п’ятдесят чоловік, домовились, що кожен з них буде почергово зодягати царські одежі на шість нічних і шість денних годин, приносячи встановлені жертви богам і звершуючи суд. Цей поділ надавав однакові права сенаторам обох народностей і тому був схвалений. Водночас ця зміна властей не давала приводу народові до заздрощів, бо він бачив, як упродовж однієї ночі і дня людина перетворювалася з царя на звичайного громадянина. Такий вид влади римляни називають міжцарів’ям.
3. Попри те, що патриції вели справи розважливо і ненав’язливо, усе ж вони не уникли невдоволення і підозр у тому, що вони мають на меті встановити олігархію і перебрали на себе всі владні повноваження, не бажаючи підкорятися цареві. Нарешті, після непевного становища і хитань обидві сторони зійшлись на тому, що нового царя вибере одна з них, але з середовища іншої: це, як вони сподівались, буде кращим способом, аби покласти край ворожнечі й суперництву, бо обраний виявлятиме однакову прихильність до одних та інших, - одних любитиме за те, що вони зробили його царем, інших підтримуючи як родичів. Сабінці поквапилися надати право вибору римлянам, та й останні воліли самі призначити царя - сабінянина, аніж прийняти римлянина, обраного протилежною стороною. Отже, порадившись, вони назвали Нуму Помпілія. Він не був з тих сабінян, хто в свій час переселився в Рим, але був усім так добре відомий своєю справедливістю, що сабінці прийняли цю пропозицію з ще більшою охотою, аніж це зробили римляни. Сповістивши народ про рішення, вони разом відрядили до Нуми послів - перших громадян з обох племен, щоб попросити його приїхати і прийняти владу. Сам Нума був родом з Кур, відомого міста сабінців, від імені якого римляни, як тільки з’єднались із сабінцями, прибрали собі назву "квіріти". Його батько Помпоній, шанована людина, мав четверо синів. З них Нума був наймолодший. Народився ж він, так би мовити, з якоїсь божественної волі в той день, коли Ромул із своїми людьми заснував Рим., тобто за одинадцять днів до травневих календ. Від природи він вирізнявся чеснотами, і ще дужче вдосконалився в них завдяки вихованню, життєвим труднощам та розумуванню. Нума не лише відкинув від себе усілякі душевні пристрасті, які викликають осуд, але й позбувся притаманної варварам схильності до насильства та корисливості, вважаючи справжньою мужністю погамування бажань розумом. Далекий до будь-якої розкоші та марнотратності він був для кожного громадянина і кожного чужинця бездоганним суддею та радником. Дозвілля ж він проводив не для того, щоб насолоджуватися життям чи набувати статків, а служачи богам, та роздумуючи про їхню природу та могутність. Завдяки цьому Нума зажив неабиякої слави, так що й навіть Татій, котрий царював з Ромулом в Римі, видав за нього заміж єдину дочку Татію. Зрештою, від того шлюбу у нього не виникло зверхності і він не став переїжджати до тестя, але, щоб доглядати за старим батьком, він залишився в своїх землях, у сабінців. І Татія також воліла мати спокій приватного життя, яке вів її чоловік, а не почесті і славу в Римі завдяки своєму батьку. Кажуть, що на тринадцятий рік після заміжжя Татія померла.
4. Тоді Нума, як говорять, покинув місто, бажаючи вести самотнє та мандрівне життя просто неба і більшість часу проводив у священних гаях богів, на луках, подарованих богам і в відлюдних місцях. Ось звідки і пішли чутки про зв’язок з богинею, мовляв, Нума усамітнився і перервав стосунки з людьми не від душевного сум’яття чи неспокою, а через те, що скуштував інших радощів, і то величніших, а саме, удостоївся шлюбу з богинею Егерією, ділячи з нею подружню постіль - і це кохання принесло йому щастя і божественне натхнення. А що це схоже на численні найдавніші легенди, які так любили фригійці, розповідаючи про Аттіса, віфінці про Геродота, аркадійці про Ендіміона, інші ж народи про інших людей, котрі стали щасливим й улюбленцями богів, - це цілком очевидно. І, звичайно, розумно уявляючи, що бог не конелюбний, і не птахолюбний, а людинолюбний, вірити, що він охоче спілкується з чеснотними людьми і не дратується і не цурається бесіди з благочесною і розсудливою людиною. Але з іншого боку важко повірити у те, щоб бог чи якісь інші божества вступали в зв’язок з людським тілом і смакували його принадами. Хай там що, але єгиптяни стверджують, що цілком імовірним та можливим видається злягання жінки з духом божества, і, як наслідок цього, якесь початкове зачаття; але з’єднання чоловіка з богинею чи тілесні зносини, на їх думку, неможливі. Однак, цим самим вони випускають з уваги те, що будь-яке змішання буває взаємним. Бо ж прихильність божества до людини так чи інакше виявляється в межах пристойного, і так звана любов спонукає до плекання моралі та чеснот. А тому не помиляються ті, хто оповідає старі історії про Форбонта, Тіакінта й Адмета, коханців Аполлона, а так само й про Іпполіта Сікіонського, котрому,як тільки він вирушив у плавання з Сікіона до Кіпру, піфія давала пророцтво, так наче бог відчував радість, висловлюючись таким віршем:
Знов Іпполіт мій улюблений виходить у море.
Кажуть ще, ніби Піндара і його пісні любив Пан. А боги вшанували Архілоха й Гесіода, котрі померли на радість Музам. І Софокл, говорять, підтримував стосунки з Асклепієм і про це й донині чимало свідчень, а ще один бог подбав про його поховання. І, якщо це вірно, і люди згодні з цим усім відносно поетів, то хіба не слід вірити тому, що божество з’являлося і Залевку, і Міносу, і Зороастру, і Нумі й Лікургу - царям і законодавцям. І розумно думати, що спілкуватися з ними було важливою справою і для богів, котрі намагалися навчити і спонукати до кращого, натомість, з поетами та звичайними піснями вони, якщо і здибувались, то лише для того, аби погратися. Але, коли у котрогось інша думка, то, кажучи словами Вакхіліда "Дорога широка". Адже і друга думка має за собою слушні підстави, коли мова заходить про Лікурга, Нуму та інших таких діячів, тобто, приборкуючи непокірну і завжди невдоволену юрбу і вносячи значні новації в державний лад, вони бо вигадували легенду про божественну волю - спасенну для тих, кого вони вводили в оману.
5. Нумі йшов вже сороковий рік, коли з Риму прибули посли, кличучи його на царство. Промови виголошували Прокул і Велес - обох їх раніше народ хотів вибрати царем, причому люди Ромула воліли Прокула, а Велеса - люди Татія. Говорили вони стисло, маючи певність, що Нума з радістю погодиться з обранням. Але справа виявилася досить нелегкою, - багато слів і прохань було сказано, щоб переконати людину, котра вела самотній і спокійний плин життя, аби вона стала правителем міста, яке, так би мовити, виникло і зросло завдяки війні. У присутності батька і Марція, одного з своїх родичів, Нума говорив так: "Будь-яка зміна в житті людини пов’язана з небезпекою. І насамперед той, у кого є все необхідне, і кому нема підстав бідкатися на щось, лише від безумства він піде на те, щоб змінити нинішнє становище, навіть, коли у нього нічого особливого немає - він все-одно віддасть перевагу певнішим речам, до яких звик перед чимось невідомим. Однак, зрештою, царська влада не є чимось невідомим, якщо взяти до уваги те, чого зазнав Ромул, котрого звинуватили у вбивстві Татія - його співправителя; а потім своєю смертю він накликав підозри на сенаторів. Але Ромула сенатори проголосили "сином богів", і кажуть, що якесь божество вигодувало його якимось чудесним способом і оберігало з дитячих літ. Я ж родом смертний, і виріс і був вихований людьми, котрих ви і самі знаєте. Все, що ви знаходите в мені гідним похвали, не має зв’язку з людиною, котра має стати царем: я ж провів багато часу у самотності і в спокійних роздумах, і спільник у мене - вроджена любов до миру і до людей, котрі збираються разом лише для того, щоб прославити бога та обмінятися словами і приязними почуттями. Решту ж часу вони обробляють, кожен поодинці, поля чи випасають худобу. Тим часом Ромул залишив вам у спадщину, римляни, численні війни, можливо й небажані вам, але для цього державі потрібні твердої вдачі цар, гарячий і молодий. Зрештою, завдяки успіхам ваш народ призвичаївся до воєн і навіть відчуває любов до них, і вам відомо, що він прагне збільшити свої володіння і панувати над іншими народами. Тому з мене сміятимуться , коли побачать, що я відданий богам і навчатиму шанувати справедливість і ненавидіти насильство і війну - у місті, якому більше потрібен полководець, аніж цар".
6. Ось з такими міркуваннями Нума відмовився від царства, але римляни всіляким чином стали просити його не допускати у їхньому місті нових бунтів та усобиць, бо він єдиний, на чию користь схиляються супротивні сторони. Також і батько з Марцієм, коли посли пішли, підступили до Нуми і стали вмовляти його взяти на себе таку велику і божественну справу. "Навіть коли ти задовольняєшся тим, що маєш і не шукаєш багатства, і не домагаєшся слави, пов’язаної із владою та могутністю, вважаючи, вищою славою чеснотливість, то подумай хоча би про те, що царювати означає служити богу, котрий підняв тебе і не дозволяє, аби твоя справедливість не мала ужитку. Не тікай від влади, бо розсудливцеві вона дає нагоду чинити великі і прекрасні діла, а крім цього і блискуче звершувати служіння богам, чим ти легше і швидше пом’якшиш душі людей, навернеш їх до благочестя, ставши для цього царем. Римляни бо і чужинця Татія зробили правителем і пам’ять Ромула вшанували божеськими почестями. Хтозна, може цей народ, втомившись від воєн, наситившись тріумфами і здобиччю, жадатиме вождя сумирного, друга справедливості, котрий їм хороші закони і мир. Але й навіть, коли вони невтримні і охоплені жагою до війни, то чи не ліпше, взявши в руки повіддя спрямувати їхні поривання в інший бік, щоб ти свою батьківщину і взагалі всіх сабінців з’єднав узами дружби й любові з могутнім і квітучим містом?"
До цих слів додалися, як кажуть, і хороші знамення і палкі вмовляння громадян, котрі, дізнавшись про прибуття послів, стали просити Нуму перебрати на себе царську владу, аби створити міцний непорушний союз між римлянами і сабінцями.
7. Отже, Нума погодився і, принісши жертви богам, подався дорогою до Риму. Сенат і народ, сповнені великою любов’ю вийшли йому назустріч, жінки славили його піснями, у храмах приносили жертви, і всі громадяни раділи так, немовби приймали не царя, а саме царство. На форумі, куди зійшлися, Спурій Веттій, котрий виконував у ті часи обов’язки царя, закликав громадян до голосування. Нума був обраний одноголосно. Йому піднесли ознаки царської гідності, але він попросив підождати, мовляв, його обрання має ще підтвердити і бог. Отже, разом із віщунами та жрецями він піднявся до Капітолію, який римляни у той час називали Тарпейським пагорбом. Там перший віщун, окутавши Нумі обличчя, повернув його на південь, а сам став позаду, і доторкнувшись правою рукою його голови, став молитися та спостерігати за знаменнями, які боги посилали у вигляді польоту птахів чи інших прикмет. На форумі, попри таку кількість народу, запанувала неймовірна тиша; усі очікували, задерши голову, гадаючи, що станеться, аж поки не з’явився гарний знак - птахи в небі праворуч. Лише тоді Нума зодягнувся у царське вбрання й спустився з пагорба до народу. Залунали вигуки і вітання, Нуму зустрічали як "найблагочеснішого і найулюбленішого богам".
Перебравши владу, Нума спочатку розпустив загін з трьохсот тілоохоронців, котрих Ромул постійно тримав навколо себе і котрих називав "келерами", тобто "прудкими". Нума не хотів накликати на себе підозр з боку людей, котрі йому довіряли, і знову ж таки, царювати над тими, хто йому не довіряє. Потім до двох жерців - Юпітера і Марса - він додав третього - жреця Ромула і назвав його "фламіном Квіріна". Двоє попередників теж носили ім"я фламінів за грецькою назвою повстяного капелюха, якого вони надівали на голову. У ті часи, кажуть, в латинській мові було більше грецьких слів, аніж тепер. Так Юба стверджує, нібито жрецькі накидки, "лени"/laena| - це наші хлени, а хлопчика - прислужника жреця Юпітера звали "каміллом"(camillus) - так само як декотрі з греків називали Гермеса "Каміллом", маючи на увазі його слугування богам.
8. Прийнявши ці постанови з метою здобути прихильність та визнання народу, Нума одразу ж узявся немовби розм’якшити це залізне місто, щоб із жорстокого і войовничого зробити його сумирнішим та справедливим. Адже воно перебувало в ті часи в стані, який влучно передає Платон словами "місто лихоманить": воно ж бо виникло завдяки відвазі та зухвалості відчайдухів, і притім войовничих людей, котрих занесло в Латій звідусіль; численні походи і часті війни були для нього поживою, завдяки якій воно зросло в силі і на кшталт сволоків вбитих у землю, Рим, міцнішаючи в небезпеках, що дужчих хитань зазнавав, то міцніше дуже нелегко і прикликав на поміч богів: влаштовуючи жертвоприношення та обрядові шестя і танці, в яких поєднували урочистість та приємність, задоволення, він таким чином приборкував народ войовничий запал римлян і виховував народ. Інколи ж він вселяв страх серед громадян, що походив від богів, говорячи їм про страхітливі видіння демонів і грізні голоси, придушуючи цими забобонами їхній дух.
Звідси, головним чином, і виникла думка, що мудрості і вченості Нума набув завдяки зв’язкам з Піфагором. Бо ж у філософії Піфагора і в державному ладі Нуми, значну частину становить заняття з божеством. Кажуть, що й зовнішній блиск, якого прибрав Нума походить від певних поглядів, схожих на Піфагорові. Кажуть, що Піфагор кількома словами приручав орла, - птах, відгукуючись, зупинявся у польоті і спускався на землю, а на Олімпійських Іграх з’явившись перед натовпом, він показав своє золоте стегно. Розказують і про інші його чудеса і вигадки, про які Тімон Фліунтський написав:
Піфагор, ідучи слідом за ворожбитами
Душі людей хотів в оману ввести
Словами гарними!
Відносно ж Нуми, то існує переказ про любов з якоюсь богинею чи гірською німфою, яка, про що було вже мовлено, зустрічалася з ним таємно, і, що він підтримував зв’язки з Музами. Саме Музам він приписував більшість своїх віщувань, а одну з них, називаючи Такітою, тобто, "мовчазною" чи "німою", звелів римлянам шанувати особливо; останнє, мабуть, доводить, що він знав і поважав Піфагорейську мовчазність.
А розпорядження Нуми відносно статуй богів в усьому збігаються з Піфагорейськими поглядами: філософ вважав початок усього невідчуваним, і незмінним, невидимим, нествореним, і мислимим, так що цар заборонив римлянам шанувати бога в образі людини чи тварини. І в давнину в них не було ані написаних, чи зліплених зображень божества. На протязі перших ста сімдесяти років римляни будували храми і споруджували святилища, не створюючи предметних зображень, бо вважали нечестивим відображати вище через нижче, і неможливим осягнути бога інакше, аніж мислимо. І порядок жертвоприношень повністю збігається з піфагорейським обрядом: жертви були безкровні, і переважно складалися з борошна, вина і взагалі з найдешевших речовин.. Окрім цього ті, хто вбачає тісний зв’язок між Нумою і Піфагором, наводять ще й такі, залучені ззовні свідчення. Одне з них, - те, що римляни дарували Піфагору права громадянства, як про це говорить у книзі, присвяченій Антенору комік Епіхарм - давній прихильник піфагорейців. Друге - те, що одного з своїх чотирьох синів Нума назвав Мамерком на честь сина Піфагора. Кажуть, що від останнього отримав своє ім’я патриціанський рід Еміліїв; нібито Нума називав так ніжно за витонченість та чарівність його мови. Зрештою, я сам не раз сам чув у Римі, що одного разу оракул звелів римлянам спорудити у себе в місті статую наймудрішому і найхоробрішому з греків і тоді вони поставили на форумі два бронзові зображення: одне - Алківіада, інше - Піфагора. А втім, все це викликає багато сумнівів і намагатись з нашого боку спростувати чи підтверджувати багатьма словами було би досить несерйозно.
9.У всякому разі Нумі приписують заснування посади верховних жерців, яких римляни називають понтифіками і кажуть, що першим з них був саме цар. Понтифіками назвали їх або тому, що вони служать богам, могутнім і владикам усього, а могутній латиною - потенс/potens/, або, на думку інших, вони взяли це ім’я, маючи на увазі щось неможливе, яке може статися, бо законодавець повеліває жрецям приносити жертви лише тоді, коли це можливо, коли ж щось перевищує їхні можливості, він не вимагає від них відповідальності. Однак, більшість з них приймають аж надто смішне пояснення; вони стверджують, ніби цих жреців називали просто "мостобудівниками", - з огляду на жертви, які вони приносять біля мосту - цей обряд вважається одним з найсвященніших і найдавніших, а міст римляни називають "понтем"(pons); мовляв, охорона і лагодження його личить жрецям, як і збереження інших звичаїв, давніх і непорушних. Адже зруйнування дерев’яного мосту римляни вважають недозволеною, неприпустимою справою. Кажуть ще, ніби згідно з якимось оракулом, міст збирали повністю з дерева, і збили дерев’яними цвяхами, не використовуючи залізо.
Кам’яний міст спорудили багато пізніше, коли квестором був Емілій. А втім, кажуть, що й дерев’яного мосту за часів Нуми не існувало, а він був споруджений лише за царювання Марція, внука Нуми. Верховний понтифік має звання, можна сказати, екзегета й тлумача волі богів, чи ще краще ієрофанта: він чинить нагляд не лише за суспільними обрядами, але й стежить за приватними жертвоприношеннями, забороняючи порушувати встановлені права і даючи кожному необхідні поради, яким чином йому шанувати чи задобрювати богів. Верховний понтифік був також охоронцем священних дів, яких називають весталками. Бо ж Нумі приписують і заснування дів-весталок і взагалі культ незгасного вогню, який вони охороняють, пов’язавши таким чином чисту і нетлінну сутність вогню з непорочним і незаплямовани тілом, або ж, можливо, він знаходив щось споріднене між безплідністю вогню та дівством. В тих містах Греції, де існує вічний вогонь, наприклад, у Дельфах й Афінах, його охороняють не дівчата, а жінки, чий вік вже перейшов шлюбний. Коли ж бувало так, що вогонь згасав, так, кажуть, погас священний світильник за тиранії Арістона, чи в Дельфах, коли перси спалили храм в часи Мітрідатової війни і громадянських воєн у римлян - разом з жертівником щез і сам вогонь; його не можна запалювати від іншого вогню, але відновити від сонячного тепла, чистого і незаплямованого. Запалюють, як правило, з допомогою дзеркала; всередині воно плоске і складене з рівнобедрених прямокутних трикутників так, що всі ребра збігаються в одній точці, коли його тримають навпроти сонця, проміння, заламуючись на всіх гранях, збираються всі в центрі, і повітря, набуваючи неймовірної легкості, зникає, а дзеркало швидко запалює найлегші і сухі частинки палива, покладеного перед ним, і таким чином світло перетворюєтьтся на природний вогонь. Декотрі письменники вважають, що священні діви-весталки нічого іншого не роблять, а лише оберігають там незгасний вогонь. Інші ж запевняють, що вони охороняють там ще й інші священні предмети, невидимі й заховані від очей решти. Зрештою, все, що можна про це дізнатися і розказати, викладено в життєписі Камілла.
10. Отже, першим, як кажуть, Нума посвятив у весталки Геганію, Веренію, а потім - Канулею і Тарпею. Пізніше Сервій додав до чотирьох ще двох, і це число залишається незмінним аж донині. Цар визначив священним дівам тридцять років незайманості: перші десять років вони навчаються того, що треба робити, наступні - роблять те, чого навчились, а третє десятиріччя - самі навчають інших. Після цього, коли термін добіг до кінця, їм дозволено виходити заміж, змінювати спосіб життя, склавши з себе обов’язки жриці. Однак, кажуть, що небагато скористалося цим правом, ті ж , хто скористався, не мали щастя, але все життя мучились і каялись; цим самим вони сповнили забобонним жахом решту дів, котрі аж до старості твердо берегли обіт дівства.
Натомість Нума надав весталкам великі почесті; так, їм можна було складати заповіт ще за життя батька і взагалі провадити справи без опікуна, нарівні з матерями трьох дітей. Виходять вони в супроводі лікторів, і, якщо раптово по дорозі перестрінуть засудженого на смерть, вирок не виконується.
Весталці при цьому слід лише поклястися, що зустріч була несподіваною, ненавмисною і випадковою. Кожен, хто пройде під носилками, на яких її несуть, підлягав смерті. За інші провини верховний понтифік б’є дівчат різками, інколи ж роздягаючи їх в темному місці догола і прикривши лише тонким полотном. Ту ж, хто втратив дівство, закопують живцем у землю біля так званої "Коллінської брами". В тій частині міста є пагорб, витягнутий в довжину(латиною він позначується словом, що відповідає нашому "насип"). На схилі пагорбу влаштовують підземне приміщення незначних розмірів, куди спускаються згори; в ньому ставлять застелене ліжко, запалений світильник і трохи необхідних для підтримання життя продуктів - хліб, воду в глеку, молоко, олію; цим самим римляни немовби зацікавлені у тому, аби не заморити тіло голодом, причетне до найсвященніших таїнств. Засуджену садовлять в носилки, зовні дуже щільно закриті і зв’язані міцно ременями, так що не чується навіть її голос, і їх несуть через ринок. Всі піднімаються мовчки і без жодного звуку супроводжують з глибочезним смутком. Нема жахливішого видовища, нема дня, який у Римі був би похмурішим. І коли носилки приносять у місце призначення, слуги розв’язують ремені і головний жрець учинивши якісь молитви і здійнявши руки до неба перед тим, як здійснити жахливу річ, виводить вкутану з головою жінку і ставить її на східці, які ведуть її в підземну спочивальню. Відтак, сам він з рештою жреців повертається назад. Коли засуджена спуститься вниз, вони піднімають східці і вхід завалюють, засипаючи отвір землею аж до тих пір, поки поверхня пагорба не вирівняється з місцевістю. Так карають тих, хто зрадив священну незайманість.
1. Кажуть, що Нума, аби оберігати незгасний вогонь, спорудив також храм Вести, - зробивши його круглим, однак, не з бажанням окреслити Землі, - він бо не порівнював Весту з Землею, - але Всесвіту, всередині якого піфагорейці розміщують вогонь, який вони називають "Гестія" або "Монада". Вони ж вважають, що земля є нерухома, і не знаходиться в центрі небозводу, але обертається навколо вогню і не становить найважливішого складника всесвіту. Кажуть, ніби так мислив на схилі віку про землю і Платон: він дійшов думки, що Земля обіймає побічне положення, - серединне ж і найчільніше місце личить якомусь іншому, довершенішому тілу.
12. Понтифіки пояснюють і те, яким чином слід, згідно звичаям, здійснювати поховання, бо Нума навчив їх не вважати мертве тіло чимось споганеним і шанувати також належним чином підземних богів, в чиє володіння, зрештою, переходить найважливіша частина нашої істоти, і насамперед, так званої Лібітіні - богині, котра чинить нагляд за похоронами ( її пов’язують чи то з Персефоною, чи, з більшою слушністю, як це роблять найосвіченіші римляни, з Афродітою: остання думка має найбільші підстави, оскільки одній божественній силі приписується і народження і смерть). Сам Нума визначив і тривалість жалоби, відповідно до віку небіжчика: дітей, котрим менше трьох років не годилось оплакувати взагалі: старших, від трьох до десяти, оплакували стільки ж місяців, скільки років прожила дитина; і це був найбільший відтинок часу для жалоби - він збігався з найменшим терміном для вдови, яка втратила чоловіка. Сама ж вдова, перш ніж узяти повторний шлюб через десять місяців, за законами Нуми, приносила в жертву тільну корову.
Нума заснував ще багато й інших жрецьких посад; з них я згадаю лише про дві, - про Салії та Феціали - їх створення засвідчує благочестя царя. Феціали були охоронцями миру, і своє ім’я, на мою думку, отримали за свою діяльність: вони втихомирювали чвари словами і не дозволяли рушати в похід перш, ніж не буде втрачена будь-яка надія на ствердження справедливості. Адже й греки кажуть, що мир у них тоді, коли чвари вони залагоджують не силою, а словом. Отож римські феціали часто самі ішли до кривдників, намагаючись умовити їх отямитись, і коли ті впиралися в безрозсудстві, феціал, закликаючи богів у свідки, і виголосивши на себе і на свою батьківщину багато всіляких, і то жахливих проклять, якщо вони вчинять несправедливий похід, оголошували війну. Коли ж вони ставали на заваді чи виявляли незгоду, жоден воїн чи цар не мав права брати зброю: командувач мусив спочатку домогтися від них схвалення, що війна справедлива і лише потім визначати спосіб бойових дій. Звичайно, кажуть, що Рим зазнав ударів від кельтів і був ними захоплений через порушення цих священних правил. Коли бо варвари оточили Клузій, взявши його в облогу, до них в табір був відісланий послом Фабій Амбуст з наказом домогтися зняття облоги. Отримавши у відповідь відмову, Фабій вирішив, що він вільний від обов’язків посла: взявши зброю, він з юнацькою легковажністю став на бік клузійців і викликав на герць найхоробрішого з варварів. Перемігши противника, він зітнув його і забрав у нього обладунки. Але кельти впізнали переможця і відпровадили післанця до Риму, звинувачуючи Фабія в тому, що він воював проти них, віроломно порушивши угоду та без оголошення війни. Тоді феціали стали вмовляти сенат видати Фабія кельтам, але той вдався за допомогою до народу і, скориставшись прихильністю багатьох людей, уник покарання. Трохи пізніше, підійшли кельти і зруйнували весь Рим окрім Капітолію. А втім про це йде мова докладніше у життєписі Камілла.
13. Жерців-саліїв Нума, призначив з такого приводу. На восьмому році його царювання моровиця, лютуючи по всій Італії, дібралась і до Риму. Римляни були у відчаї, коли, кажуть раптово з неба в руки цареві впав мідний щит; з цієї нагоди цар розповів громадянам дивовижну історію, яку нібито почув від Егерії та Муз. Ця зброя, стверджував він, з’явилася дл порятунку міста, і її треба пильнувати, змайструвавши одинадцять інших щитів, подібних до першого за формою, розмірами і виглядом, аби жоден крадій не зміг розпізнати "кинутого з неба", обманутий їх схожістю. Потім, ту місцевість, куди впав щит, та інші навколишні долини слід присвятити Музам (богині часто приходять туди, аби перемовитися з Нумою), а джерело, яке зрошує ту місцину, оголосити священним ключем весталок, котрі щодня набиратимуть з нього воду для очищення та освячення храму. Подейкують, що саме завдяки цьому відразу ж припинилася хвороба. Відтак цар узяв щит і показав його народу, а потім звелів ремісникам позмагатися, хто з них змайструє найбільш подібний, усі відмовилися від змагання, лише Ветурій і Мамурій, один з найкращих митців, домігся такої подібності і довершеності, що навіть сам Нума не зміг розрізнити щити. Охоронцями щитів цар призначив жреців - саліїв. Саліями вони були названі не за ім’ям котрогось Салія, самофракійця чи мантінейця, котрий першим навчив людей танців із зброєю, а скоріше через сам танець, з яким вони щороку у березні, обходять місто, взявши священні щити, зодягнувшись в короткий багряний хітон, з широким мідним ременем на стегнах і мідним шоломом на голові, дзвінко вдаряють у щит невеличким мечем. Весь танець складається із стрибків: головне тут - рухатись, робити вправні оберти ногами, швидкі і часті повороти, виявляючи при цьому легкість та силу. Самі щити називають "анкіліа"/ancile/ - за їхньою формою: вони не круглі і не являють собою напівкругів, як пельти, але мають надріз у вигляді хвилястої лінії, чиї крайні точки підходять до центру - найвипуклішої частини щита - утворюючи звивисті обриси. Або ж можливо, "анкіліа" походять від ліктя, на якому носять щит, як про це пише Юба, котрий силкується зробити це слово грецьким. А взагалі, це слово так само могло означати і падіння згори і лікування хворих і припинення засухи і, зрештою, звільнення від пошесті - ось чому афінці назвали Діоскурів Анаками, якщо справді, нам слід виводити це слово з грецького кореня. Нагородою Мамурію, кажуть, стало те, що салії щоразу згадують у пісні під яку виконується танець пірріха. Декотрі ж, однак, певні, що вони оспівують не Ветурія Мамурія, а "ветерем меморіам" (vetus memoria), тобто, давнє передання.
14. Улагодивши справи з заснуванням жрецтва, Нума збудував біля храму Вести так звану "Регію" - царську споруду і більшість часу проводив там, здійснюючи священні обряди, навчаючи священиків або разом з ними розмірковуючи про якісь божественні поняття. На пагорбі Квіріна у царя був іще один дім, і римляни до цього часу показують місце, де він стояв. Під час кожного шестя чи взагалі процесії, попереду жреців йшли оповісники, закликаючи громадян припинити роботи і віддатися спочинку. Кажуть, що піфагорейці не дозволяють поклонятися і молитися богам в роботі, тобто, на вулиці поспіхом, але вимагають, щоб кожен виходив для цього з дому, налаштувавшись відповідним чином і зосередившись думками: достоту, так Нума вважав, що громадяни не повинні слухати чи бачити нічого божественного ніби мимохідь чи без будь- якої уваги, але вільні від усіляких занять і спрямувавши усі думки до найважливішого – благочестя, віддалившись від вуличних криків, галасу, зітхань та усього такого, що неминуче супроводжує щоденну працю ремісника. Сліди цього звичаю збереглися у римлян аж до нині: коли консули ворожить за птахами чи жертвами, вони вигукують «Гок аге» (Hoc age). Тобто, «Роби це!», закликаючи перехожих бути уважними та зосередженими..
І багато таких приписів Нуми нагадують піфагорейське вчення. Як піфагорейці радили не сідати на міру для зерна чи не розгрібати вогонь ножем, не обертатися, вирушаючи в подорож, приносити в жертву небесним богам парне число тварин, а підземним – непарне, - причому смисл цих настанов, що йшли від Нуми, залишався таємничим. Наприклад не узливати вина, начавленого з необрізаної лози, не приносити жертви без борошна, або ж молячись, обертатися, а після молитви – сідати. Два перші правила, мабуть, вказують на те, що обробіток землі – це справа рук благочестя. Поворот же під час молитви, як кажуть, наслідує обертання всесвіту. Однак, скоріше, сказав би котрийсь, оскільки двері храмів повернуті до ранкової зорі, і, той, хто молиться, стоїть спиною до сходу, і спочатку обертається обличчям до сонця. А потім знову до зображення бога, описуючи повне коло, і таким чином привертаючи до виконання своєї молитви обох цих богів (західного і східного). Зрештою, клянусь Зевсом, зміна цього стану немовби натякає на єгипетські колеса, тобто, що в людському житті немає нічого сталого і закликає нас належним чином і з любов’ю усе приймати, яким би чином бого не повернув наше життя. Сидіти ж під час молитви належало , як вважають, як знак того, що прохання у молитвах будуть виконані, а блага, за які вони просять – надійні. А ще ж вдпочиок – це немов межа полміж діями, а тому. Завершуючи якусь одну роботу ми відпочиваємо перед богами, аби потім з їхнього ж дозволу взятися до іншої справи. А можливо, це узгоджується з намірами законодавця, про що йшла мова вище: він хотів нас привчити до спілкування з божеством, не в годину занять, та й ще похапцем, але лише тоді, коли у нас є для цього час і дозвілля.
15. Виховання в дусі благочестя зробило місто таким покірним і вселило таке захоплення перед могутністю Нуми, що безглуздим і то казковим словам почали йняти віри: римляни вважали. Що для їхнього царя нема нічого неймовірного чи неможливого – аби лишень йому забаглося. Кажуть, що одного разу, покликавши до себе багато люду, він подав гостям найдешевші чи найпростіші страви, та ще й у непривабливій посудині. Коли почалася трапеза, як цар раптово заявив, ніби до нього прийшла богиня, з якою він жив, і в ту ж мить в домі з’явилися коштовні келихи, а стіл угинався від усіляких страв та повнечі посуду.
Та найбезглуздіша з-поміж усіх розповідь про зустріч Нуми з Юпітером. Легенда говорить, що на Авентінський пагорб, який тоді ще не був частиною міста і не був заселений, але мав багато повноводних джерел та тінистих гаїв, нерідко учащали два божества – Пік і Фавн. В усьому іншому їх можна було уподібнити до сатирів та титанів; вони діяли силою чар-зілля та магічних заклинань і блукали по Італії, вигадуючи ті самі чаклунства, які греки приписують дактилам з гори Іди. Нума їх спіймав, вливши мед і вино у криницю,з якої вони зазвичай пили. Спіймані ж у полон, Пік і Фавн не раз змінювали власний вигляд, перетворюючись на дивні та страшні примари. Але, збагнувши, що цар їх тримає цупко й услизнути не вдасться, вони віщували багато з майбутніх подій і навчили очищенню від удару блискавки і яке чинять і донині з допомогою цибулі, волосся та рибин. Декотрі ж стверджують, ніби Пік і Фавн не давали порад Нумі відносно очищення. Але своїми чаклунськими діями викликали з небес Юпітера, а бог, розгніваний, звістив, що очищення треба робити головами. «Цибулевими?"- запитав Нума. «Ні, людськими», - відповів Юпітер. Намагаючись обійти це жахливе розпорядження, Нума перепитав: «Волоссям?» – «Ні ж бо, живими.. .« «Рибинами?» – знову перебив Нума навчений так Егерією. Тоді Юпітер подався геть, змилостивившись, через що місце було назване «Ілікій»; очищення ж відбувається згідно з словами Нуми.
Ці смішні байки показують,.яким було у ті часи ставлення людей до богів та їхня релігія, яка набула сили звичаю. Сам Нума, як кажуть, покладав надії на богів, причому непохитні, так що, коли одного разу прийшла звістка про появу ворогів. Він засміявся, мовивши: «А я приношу жертву».
16. Кажуть також, що Нума першим спорудив храм Вірності і Терміна. Він засвідчив римлянам, що клятва вірністю – найбільша з-поміж усіх клятв, в чому вони певні і донині. Термін – божественне уособлення межі, і йому приносять жертви, громадські та приватні, на межах полів, нині – криваві. Але колись – безкровні; Нума бо розсудливо міркував, що бого кордонів, охоронець миру і свідок справедливості, повинен бути чистим від убивства. А взагалі, мабуть, якраз Нума і провів кордони римських володінь; Ромул не хотів міряти свою , щоб не зізнаватися відверто, скільки землі він відібрав у чужих. Адже кордон, коли його охороняти, обмежує силу. А коли він не охороняється, - є свідчення несправедливості. Між іншим, спочатку володіння Риму були незначні, але згодом Ромул війнами розширив його розміри. Усю захоплену землю він розділив між злидарями, аби усунути бідність, як неминучу причину злочинів і навернути до землі народ, отаким чином приручити його. Нема бо жодного заняття, яке породжує таку сильну і жагучу любов до миру, як праця на землі; вона зберігає бойовитість, необхідну для захисту власних статків, але повністю викорінює в людині войовничість.Тому Нума дав громадянм землеробство, аби прищепити в них любов до миру, цінуючи його понад усе як засіб для набуття скорше хороших звичаїв, а не багатства, і через це розділив землю на ділянки, які назвав «пагами» ( pagus), поставивши над кожною з них наглядачів та вартових. Траплялося, що й він сам обходив лани і складав думку про вдачу кожного громадянина за його роботою і одним засвідчував повагу та довір’я, а недбайливих та безтурботних сварив та докоряв їм, намагаючись привести їх до тями.
17. З інших держвних перетворень Нуми найбільш гідним подиву є поділ громадян згідно з їхніми заняттями. Оскільки в Римі, як було мовлено, були об’єднані, а ліпше сказати розколоті два народи і жодним способом їх не можна було розчинити, стерти усілякі відмінності та суперечки: між супротивними сторонами точились безперервні боротьба і чвари. Отож, Нума, поміркувавши, що, коли тіла за природою тверді і не піддаються змішанню, їх ламають і кришать, і таким чином подрібнені частинки краще змішуються та зближуються, вирішив розбити увесь народ на багато розрядів, усунувши той перший та великий, і розсіявши його серед найдрібніших. Отже, цар відповідно до роду занять, створив розряди флейтистів, золотарів, теслярів, фарбувальників, швеців, чинбарів, мідярів та гончарів; решту ремесел він зібрав докупи і створив один спільний цех. Кожному з цехів Нума визначив свої зібрання, релігійні обряди, і таким чином уперше усунувши той поділ на сабінців та римлян, а громадян на Татієвих та Ромулових, так що розподіл відбувся шляхом поєднання та змішання усіх.
Хвалять іще й його поправку до закону, який дозволяв батькам продавати своїх синів: Нума зробив з нього виняток для одружених, якщо шлюб був укладений із схвалення та волі батька. Цар бо вважав дуже поганим те, що жінка, вийшовши заміж за вільного, раптово ставла дружиною раба.
18. Торкався Нума і питань, пов’язаних з небозводом, - хоча й без наукової докладності, але й не так вже й поверхово. Адже за часів Ромула лік місяців був безладним і в одних місяців було двадцять днів, в інших - цілих тридцять п’ять. Нума, вичисливши, що різниця між місячним та сонячним роками становить одинадцять днів, відповідно – триста п’ятдесят чотири і триста шістдесят п’ять, - подвоїв ці одинадцять днів і ввів ще один місяць, який римляни називали мерцедін – він повторювався кожні два роки і наставав після лютого; його тривалість – двадцять два дні. Але, як виявилося, це доповнення у різниці вимагало згодом ще більших уточнень. Нума змінив і порядок місяців. Березень, який був першим, він поставив третім, а першим – січень, котрий за Ромула був одинадцятим місяцем, а дванадцятим тоді був лютий, нині – другим. Багато, хто вважає, що січень та лютий додані самим Нумою і що спочатку римляни обходились десятьма місяцями, подібно до того як декотрі з варварів використовують три місяці, а в греків аркадійці – чотири й акарнанці – шість. У єгиптя7н увесь рік становив один місяць, а згодом.,як кажуть, чотири. Ось чому єгиптяни вважаються надавнішим народом на землі; рахуючи місяць за рік вони вписують собі в родовід неймовірну кількість років.
19. Про те, що римляни поділили рік на десять, а не дванадцять місяців, свідчить назва останнього з них: до цих пір його іменують десятим. А що першим був березень, - це показує послідовність місяців: п’ятий після березня так і називається п’ятим, шостий - «шостим» тощо. Тим часом, ставлячи січень та лютий перед березнем, римлянам довелося вказаний вище місяць називати п’ятим, а рахувати сьомим. З іншого боку цілком слушно припускати, що Ромул присвятив перший місяць Марсові, чиїм іменем місяць і названий. Другий місяць, квітень, названий в честь Афродіти: у квітні приносять жертви богині. А на квітневі календи жінки купаються, прикрасивши голови вінком з мирту. Декотрі, щоправда стверджують, що слово «апрільос» – квітень не пов’язаний з іменем Афродіти, оскільки звук «п» не має придиху; але цей місяць припадає в розпал весни, коли з’являються паростки та свіжі пагінці - ось саме й це означає «апрільос». З наступних місяців травень(Маjus) назвний на ім’я богині Майя(він присвячений меркурію); червень – за Юноною. А втім, інші кажуть, що ці два місяці отримали назву за двома віками – старшим і молодшим: «майорес» (major) латиною старші, «юніорес»(iunior) – молодші. Всі інші називалися порядковими числами, залежно від порядку, - п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий і десятий. Згодом п’ятий липень був названий «юліус» (Iulius) на честь Цезаря, котрий переміг Помпея, шостий(серпень) – «август»(Augustus) на честь другого імператора, якого називали Священним. Сьомому і восьмому Доміціан дав свої імена, але не на довго тому, що коли Доміціана вбили, ці місяці знову прибрали свою попередню назву. Лише два останні завжди зберігали кожен своє попереднє найменування. З двох місяців, які додав чи переставив Нума, лютий був очищувальний мсяць; бо ж саме слово майже точно передає це значення; крім того, у лютому приносячть жертви померлим і відзначають свято Луперкалій, багато чим схоже на обряд очищення. Перший місяць січень (Ianuarius). Як на мене, Нума усунув з першого місця березень (Martius), названий в честь Марса, бажаючи аби в будь-якому випадку воліли спокійне життя в державі замість війни. Адже прадавній Янус – божество чи цар з хистом державця чи суспільного діяча, - згідно з переказом – змінив дикий, тваринний спосіб життя, який до того часу вели люди. Тому його зображають дволиким, що він змінив вигляд та характер людського життя.
20. В Римі Янусу споруджено храм з двома дверима: цей храм називають брамою війни, яку, що було прийнято, тримають відкритою, коли йшла війна, а зачиняли під час миру. Останнє траплялося досить рідко, бо держава постійно вела війни, з огляду на свої величезні розміри, чинячи опір варварам, котрі звідусіль її оточували. Усе ж храм був зачинений в часи Цезаря Августа після перемоги над Антонієм, а ще раніше, за консульства Марка Атілія і Тіта Манлія, - однак, не надовго: храм, одразу ж відчинили, бо знову спалахнула війна. Але за правління Нуми храм Януса не бачили відкритим бодай на один день – сорок три роки поспіль він був закритим. Ось з такою завзятістю було знищено будь - яку підставу до ійни. Не лише римський народ злагіднів та набув рис шляхетності від справедливості та сумирності царя, але й у навколишніх містах, - немовби з Риму повіяло якимось цілющим вітром – почалися переміни: усіх охопила жага до законності та миру, бажання обробляти землю, вирощувати спокійно дітей і шанувати богів. По всій Італії влаштовувались свята й застілля, люди без страху зустрічались, ходили один до одного в гості, виявляючи при цьому гостинність, немовби мудрість Нуми була джерелом, з якого добро й справедливість вселилися в серця усіх, сіючи в них той розважливий спокій, який був притаманний римському законодавцеві. А тому бракує навіть тих поетичних перебільшень, щоб описати прекрасний лад того часу, от як:
І в залізних руків’ях щитів
Павуки попелясті
Беруться до справи.
Або:
Іржа поїдає вістря списів
І двосічних мечів;
І не чути вже звуків
Мідноголосих труб
І вже ніхто не тривожить
Солодкого сну на очах.
За всі роки царювання Нуми н має згадки хоча би про одну війну. Про якийсь бунт счи спробу учинти державний переворот. Навіть більше – ніхто з громадян не виявляв до нього ворожості чи заздрощів; ніхто не лихословив його, не лаштував змови з наміром захопити владу. Можливо страх перед богами, котрі як вважали дбають про нього, а може й шаноба, яка виникла перед його чеснотливістю, чи, нарешті, якась божественна воля тримала людське життя у ті часи недоторканим від будь–якого зла і в чистоті, обгрунтувавши таким чином, дієвість відомого твердження Платона, котрий набагато пізніше одважився сказати про державу; мовляв, лише одне здатне звільнити людей від злигоднів – це, коли з волі божества філософський розум збігатиметься з царською владою, а сполучившись, вони посприяють чеснотливості здолати зло «Щасливий він (тобто істинний мудрець), щасливі й ті, хто слухає слів, які виходть з уст мудреця». Адже тоді зникає потреба і в примусі і в погрозах: народ, бачачи в усьому житті свого правителя лише блискучий взірець чеснотності, самохіть втихомирюється і влаштовує своє життя, яке стає моральним та щасливим, спираючись на поняття дружби та згоди, справедливості та поміркованості – аби прямувати до життя, яке становить найпрекраснішу мету будь–якого державного ладу. І найбільшою мірою справжній той цар котрий здатен вселити в душі підданих любов до такого правила і способу життя. Якраз Нума, як ніхто інший, найкраще бачив ці речі.
21. Відносно дітей та шлюбів Нуми думки оповідачів розходяться. Перші стверджують, що він був одружений лише раз, з Татією, і не мав дітей, окрім єдиної доньки Помпілії. Другі приписують йому, крім Помпілії ще й чотирьох синів, - Помпона, Піна, Кальпа й Мамерка, кожний з яких, мовляв, заснував знатний рід: від Помпона походять Помпонії, від Піна – Пінарії, від Кальпа – Кальпурії, від Мамерка – Мамерції: тому всі вони прибрали назву «рекси», що означає «Царі». Треті з оповідачів звинувачують других у тому, ніби вони намагаються догодити згаданим вище родам і витворюють хибні родоводи, виводячи їх від Нуми; і запевняють, що Помпілія не народилася від Татії, а від іншої жінки Лукреції, з котрою Нума одружився, коли вже царював у Римі. В усякому разі всі згодні у тому, що Помпілія вийшла заміж за Марція, сина того Марція, котрий умовив Нуму взяти царство. Він подався до Риму разом з Нумою, зажив шани і став сенатором. Після смерті Нуми виборював у Гостілія царський трон, але зазнав невдачі і наклав на себе руки, померши від голоду. Його син Марцій, одружений на Помпілії залишився у Римі. Сином у нього був Анк Марцій, котрий царював після Тулла Гостілія. Анку Марцію виповнилося всього п’ять років, коли помер Нума. Смерть Нуми не була передчасною чи раптовою: як пише Пізон, він згасав поволі від старості та тривалої хвороби. Помер він у віці трохи більше вісімдесяти років.
22. І похорони його були гідні заздрощів: усі спільники та друзі зібралися з похоронними дарунками та вінками, а потриції завдали на плечі труну з тілом, за ними рушили жерці богів і натовп решти громадянг з жінками та дітьми, так, немовби ховали не старезного царя, але немовби кожен, зойкаючи й голосячи, ховає котрогось з воїх улюбленців, спочилого в розквіті літ. Труп не палювали; кажуть сам Нума розпорядився таким чином; зробили лише дві кам’яні гробниці, і поховали їх біля підніжжя Янікула; в одній знаходилося тіло, в іншій – священні книги, що їх написв власноруч Нума(подібно до того як писали свої скрижалі грецькі законодавці) і ще за життя, розтлумачивши їхній зміст і навчивши їх застосовувати в житті. Відтак звелів поховати ці священні книги разом з собою, вважаючи, що таємний зміст їх не знайде належної охорони в неживих літерах. Кажуть, що й такою думкою керувалися піфагорці, котрі свої правила не записували, а передавали неписаними пам’яті чи живій уяві гідних перейняти їх. І було вже сказано одного разу, що божество, сподіюючи велике і всезагальне, розкривало беззаконня та безчестя, яке чинилося, оскільки, мовляв, піфагорці з’ясовували приховані від усіх геометричні дослідження котромусь негідному. А тому виправдовуймо тих, хто на підставі багатьох подібностей намагається зблизити Нуму з Піфагором. Оповідачі, спираючись на Антіата. Повідомляють, що в гробниці було дванадцять жрецьких книг та ще дванадцять філософських грецькою мовою. Через чотириста років, в часи консульства Публія Корнелія та Марка Бебія злива розлила землю і оголила гробниці. Віка поспадали і коли зазирнули всередину виявилося, що одна порожнісінька, без ані найменшої частинки праху, а в другій знайшли книги, які прочитав, кажуть, тодішній претор Петілій і передав їх сенатові. Знайшовши ж слушним, що їхній зміст не відповідає божественній і людській волі, було вирішено віднести ці книги на Комітій та спалити їх.
Після смерті похвала справедливим та доброчесним людям стає більшою, бо ж заздрощі переживають померлого не набагато, інколи ж помирає навіть раніше кончини. В усякому разі славу Нуми зробила ще блискучішою жалюгідна доля його наступників. П’ятеро царів правили після нього, й останній був позбавлений влади і провів старість на вигнанні. А з решти чотирьох жоден не помер своєю смертю. Трьох убили зловмисники, а Тулл Гостілій,котрий змінив Нуму на царському престолі, піддав ганьбі та висміяв майже всі його добрі справи і насамперед, благочестя, шо нібито перетворили римлян на нероб та полохливих жінок і знову навернув громадян до війни; але й сам не зміг виявляти необачну зухвалість і впертість і від тяжкої та загадкової хвороби змінився і вдався в крайнощі, а саме в забобони, які не мали жодного стосунку з набожністю Нуми, - ще дужче заразив забобонним страхом народ, згорівши,як кажуть від удару блискавки