· 1.Граматик Дідім у своїй праці, в якій заперечує погляди Асклепіада відносно таблиць Солона, згадує якогось Філокла, котрий, на відміну від решти письменників, котрі писали про Солона, називає його сином Евфоріона. Вони ж усі одностайні у тому, що батько його був Ексекестид, людина, як кажуть середніх статків, і з таким становищем серед громадян, але за походженням з найзнатнішого роду: мовляв, найдавніший предок у нього був Кодр. Про матір Солона Геракліт Понтійський розповідав, що вона була двоюрідною сестрою Пісістратової матері. Спочатку Солона та Пісістрата пов’язувала приязнь як через родинні зв’язки, так і завдяки природній красі Пісістрата, в котрого, як декотрі стверджують, Солон закохався. А тому, як на мене, коли пізніше кожен з них вибрав свій шлях у політичному житті, ворожнеча між ними не дійшла до запеклої та дикої пристрасті: у їхніх серцях , видається, збереглася давня любов, немов те "живе і божественне полум’я, що вихоплюється з-під попелу", нагадуючи про колишні почуття ніжності та приязні.
А те, що Солон легко розпалювався до вродливих юнаків і не мав мужності боротися з коханням " мов рішучий борець у палестрі", це можна дізнатися з його віршів; а ще він видав закон, який забороняв рабові маститися олією для змагань у палестрі і жодним чином не залицятися до хлопчиків. Адже такі любовні стосунки він вважав прекрасним і важливим заняттям, і певним чином закликав людей гідних до того, від чого відсторонював негідних. Кажуть, що й Пісістрат став коханцем у Харма і встановив статую Ерота в Академії, - в тому місці, де запалюють вогонь для бігунів з священниими факелами.
2. Батько Солона, про що пише Герміп, повіддавав частину статків на всілякі благодійні справи. І хоча Солон міг знайти людей, ладних йому допомогти, однак, він соромився брати в інших, оскільки походив із родини, призвичаєної підтримати інших. Тому ще в юності він взявся до торгівлі. А втім, декотрі письменники стверджують, ніби Солон мандрував радше для набуття більшого досвіду і знань, аніж задля збагачення. Усі згодні з тим, що він кохався в науках, бо ж і на схилі віку говорив, що "хоч і старію, але навчаюсь усього".
До багатства Солон не мав потягу, стверджуючи, що однаково заможний і той^
...у кого і срібла удосталь,
і золота і гойних ланів
Є і коні і мули. Але щасливий
і той, у кого лише міць
у ногах, і в грудях сила й наснага.
А ще коли у нього і красень-юнак
і юна вродливиця - тоді,
вважай, йому усміхнулася доля.
А в іншому місці він пише:
Бути заможним - у мене бажання;
але нечесних статків не хочу: бо
завжди пізніше спаде покарання.
З одного боку хороший і бідний діяч не переймається зайвими статками, з іншого ж боку, одначе, він не буде нехтувати і турботою про необхідні речі. Між іншим, у ті часи, як говорить Гесіод, "ніяке заняття не вважалося ганебним", ремесло не спричиняло відмінностей між людьми, а торгівля навіть користувалася шаною, бо ж завдяки їй елліни налагоджували зв’язки з чужим світом, дружні стосунки з чужинським царями і збагачували власний досвід у багатьох правах. Декотрі торгівці ставали навіть засновниками великих міст, от-як, приміром, Протід, заприязнившись з кельтами, - мешканцями біля Родану, - заснував Масалію. Кажуть також, що й Фалес і математик Гіпократ вели торгівлю; а Платон, продаючи олію в Єгипет, заробив грошей для поїздки в Сіцілію.
3. Легкість, з якою Солон гайнував гроші, якийсь легковажний спосіб життя, далеко не філософський зміст його віршів, у яких він розмірковує про життєві втіхи, - усе це, як пояснюють, було наслідком його занять торгівлею: життя купця пов’язане з багатьма, і то великими небезпеками, і тому небезпідставно він мав винагороду за це, і домагається якихось радощів та утіх. Однак, Солон зачисляв себе скоріше до злидарів, аніж до заможних, як це видно з таких віршів:
Багато нікчем розкошують, а добрих
людей скніє у злиднях;
ми ж продавати чесноти
за гроші не будемо;
бо ж чесноти залишаться
з нами; а гроші
- їх сьогодні має один, а завтра -
хтось інший.
Поезії він спочатку не сприймав з належною увагою: віршував Солон хіба що завиграшки та на дозвіллі; але згодом своїм віршам він надавав філософської думки і часто в них викладав політичні справи, і то не зметою залишити їх в пам’яті для історії, але й для того, аби виправдати власні дії, іноді для спонуки чи напоумлення, чи картання афінців. Декотрі ж навіть стверджують, ніби він силкувався навіть закони видати у вигляді поеми; за переказом її початок був таким:
Спершу помолімося Зевсу-цареві,
сину Кроніда
Щоб він законам оцим долю дав і
добру славу.
З філософії він найбільш усього вподобав її моральну і політичну частину, як і більшість з тодішніх мудреців. В науці ж про природу його знання надто прості і наївні, як це й видно з таких віршів:
З хмари небесної падає сніг і
град
Грому відлуння проводжають стріли
блискавиць осяйних.
Море хвилюється від вітру; та коли
його не зворушить ніхто, воно
на той час спочиває.
А взагалі, Фалес, мабуть, у ті часи був єдиним ученим, хто у своїх дослідженнях пішов далі, аніж це було потрібно для практичних досліджень; усі інші своєму званню учених завдячують власному хисту у політичних справах.
4. Розповідають, що ці мудреці зібралися одного разу в Дельфах, а потім і в Коринфі, де Періандр влаштував для них застілля.Але ще більшої слави та поваги вони зажили справою з триніжком, який обійшов їх усіх і який вони передавали один одному з почуття обопільної шани. Історія тут така: коські рибалки одного разу закинули невода, а якісь чужинці з Мілету купили улов, ще не знаючи, яким він буде. Коли витягли невода з моря, то в ньому виявили золотий триніжок, якого вкинула Єлена, пливучи з Трої, саме в цьому місці, аби виконати якесь давнє віщуванн. Через триніжок і спалахнула суперечка між приїжджими та рибалками, згодом і міста втрутилися у цю суперечку, яка мало не призвела до війни: зрештою, піфія звеліла суперникам віддати триніжок наймудрішому. Спершу його послали до Фалеса в Мілет: мешканці Косу охоче подарували йому самому те, через що вони хотіли воювати з усіма мілетцями. Одначе, Фалес заявив, що Біант мудріший і триніжок повернувся до нього; своєю чергою Біант відіслав його іншому, як він вважав ще вченішому. Отаким чином, триніжок робив коло, переходячи від одного до іншого, аж поки вдруге повернувся до Фалеса. Нарешті з Мілету він був привезений до Фів і присвячений Аполлону Ісменському. Але Феофраст пише, що триніжок спочатку прислали в Прієну до Біанта, а потім Біант відіслав його в Мілет до Фалеса: і отак, обійшовши усіх, він повернувся до Біанта і, нарешті, звідти знову був відісланий у Дельфи. Останню розповідь про триніжок повторюють чимало письменників, з тією лиш різницею, що одні стверджують, ніби цей подарунок був не триніжок, а келих, посланий Крезом, інші ж – що кубок, залишений Бафілком.
5. Існують також оповіді про зустрічі та розмови Солона з Анахарсісом і Фалесом, і про дружні стосунки між ними.
Кажуть, одного разу, Анахарсіс прибув до Афін, навідався до Солонового дому, постукав і сказав, що він іноземець і прийшов, аби заприятелювати з Солоном. Тоді Солон відповів, що ліпше налагоджувати дружні стосунки у себе на батьківщині. Анахарсіс у відповідь сказав: «Ось ти, у себе вдома, то й налагодь з нами дружні стосунки і вияви знаки гостинності». Солон був у захваті від його винахідливості; він прийняв його сердечно, і на певний час тримав його як гостя. Якраз у той час він взявся до державних справ і складав закони. Дізнавшись про це, Анахарсіс став глузувати з його занять; мовляв, він, Солон, плекає думку, буцімто зможе покінчити із злочинами та корисливістю писаними законами, які анічим не різняться від павутиння. Тобто, як павутиння, так і закони – вони можуть втримати лише слабких, бідних, заможні ж і могутні завжди вирвуться з їхніх тенет. На це Солон, кажуть, відповів, що люди оберігають ті угоди, коли вони не шкодять жодній із сторін; і тому закони він пристосовує до інтересів громадян так, аби всі зрозуміли, що ліпше дотримуватися їх, а не порушувати. На жаль, вийшло скоріше так, як це уявляв Анахарсіс, а не так як сподівався Солон.
Іншим разом Анахарсіс, відвідавши народне зібрання, висловив подив, чому в еллінів промови виголошують мудрі, а справи вирішують дурні.
6. Коли ж Солон прийшов до Фалеса в Мілет, він дивувався, чому той байдужісінький до шлюбу і народження дітей. Фалес на цей раз промовчав, а через кілька днів привів до Солона якогось подорожнього, котрий нібито десять днів тому приїхав з Афін. Солон запитав його, які звістки приніс він з Афін. А подорожній, підмовлений і підучений Фалесом, сказав: «Нічого нового, лише клянусь Зевсом, я бачив як ховали одного юнака, котрого проводжало все місто. Це був, як говорили, син відомого й завзятого діяча. Але його самого не було. Казали, ніби він вже давно перебуває за кордоном». «О, нещасний, - вигукнув Солон. – І як його звали». «Я чув його ім’я, - відповів подорожній, - але не пам’ятаю. Лише точилися розмови про мудрість та справедливість цієї людини». Ось так з кожною відповіддю приїжджого Солона переймав дедалі більший страх: нарешті стривожений, він підказав приїжджому ім’я і запитав, чи не називали померлого сином Солона. І коли той відповів ствердно, Солон став бити себе в голову, робити й говорити все те, що роблять і говорять люди, зазнаючи великого горя.
Фалес, доторкнувшись до нього і, засміявшись, мовив: «Ось це, Солоне, і стримує мене від шлюбу і народження дітей, те, що валить з ніг і тебе, таку дужу людину. Але не вір тому, що тобі розказують: це неправда». Згідно з Гермітом так розповідає Патек, пишаючись тим, ніби у ньому душа Езопа.
7. Однак, безрозсудний і нешляхетний той, хто не одважується набувати необхідне від страху втратити його. Адже в такім разі ніхто не домагався би статків, слави, знань, і то від страху, якби вони йому випали, втратити їх. Навіть чеснотливість душі - найбільше і найпрекрасніше благо - як ми бачимо, псується від хвороб і отрути. Та й сам Фалес, уникаючи шлюбу, не мав би боятися нічого тоді, якби ще й уникав би зв’язків з друзями, рідними та батьківщиною. Навпаки, він, кажуть, зрештою всиновив сина своєї сестри, Кібіста. Оскільки в нашій душі є певна схильність, бо любов і такою вона створена, як і здатність відчувати, мислити і пам’ятати; коли ж у людей нема почуття любові, тоді в душу закрадається і там проростає щось побічне. Як будинком чи землею без спадкоємців, так і не зужитою любов’ю переймаються чужі, незаконні діти, котрі вселяються туди: вони вносять в душу людини не лише любов до них, але й страх і турботу про них, аби бува не втратити цього всього. А тому, можеш інколи й спостерегти - чоловік з войовничою впертістю опирається шлюбу й народженню дітей, а потім він же стогне від болю і голосить без міри, коли помирають діти рабів чи його наложниці. А декотрі відчувають ганебну і невтамовану біль від смерті псів і коней. Навпаки, інші, навіть втративши хороших дітей, не переймаються надто сильним жалем, і не роблять нічого непристойного, але й потім упродовж усього життя зберігають розсудливість. Адже слабкість, а не любов викликає безмежний смуток і страх у людей, котрі так і не навчились розсудливості, аби протистояти ударам долі; вони не в змозі навіть радіти з того, чого вони домоглися як чогось жаданого, тому що думка про можливість втратити це все у майбутньому примушує їх терзатися, тремтіти, страхатися. Але ж не слід миритися із злиднями тільки через те, що можеш втратити гроші, з відсутністю друзів - тільки через те, що їх у тебе не стане, з бездітністю - через те, що діти можуть померти; треба таки озброїтися правильним мисленням, аби бути готовим до всього. Мовленого, однак, більше, аніж досить з цього питання.
8. Афінці, виснажені тривалою і тяжкою війною з мегарцями через Саламін, схвалили закон, забороняючи під страхом страти пропонувати громадянам письмово чи усно продовжувати боротьбу за Саламін. Солон не переносив цієї ганьби, бачачи, що багато юнаків очікують лише якогось приводу до війни, аби затіяти війну, не одважуючись самі розпочати її через закон. Тому він прикинувся божевільним: відтак містом поширились чутки, ніби він вийшов з розуму. А тим часом, він таємно написав вірші, вивчив їх напам’ять і раптово кинувся на ринок з шапочкою на голові, яку зазвичай надівають чоловіки перед сном. Позбігалося багато люду і Солон , скочивши на підвищення оповісника, проспівав повністю весь вірш, який починається так:
Як гінець прибув я сюди з Саламіну
Жаданого,
І замість промови буду співати
Пісню оцю.
Цей вірш мав назву «Саламін» і він складався із ста рядків, написаних у вишуканий спосіб. Коли ж Солон проспівав вірш, його друзі почали вихваляти твір й особливо Пісістрат радив послухатися Солона. Тоді афінці скасували закон і знову почали війну, а командувачем поставили Солона.
Згідно з народним переказом подальші події відбувалися так: Солон поїхав морем разом з Пісістратом на Коліаду. Він зустрів жінок, котрі, зібравшись, приносили жетву Деметрі згідно з давнім звичаєм. Він відрядив на Саламін довірену людину, котра мала видавати себе за перебіжчика , і вмовити мегарців, коли вони захоплять афінських жінок з вищого кола, якомога скоріше їхали з ним до Коліади. Мегарці повірили йому і послали туди загін на кораблі. Коли Солон побачив, що корабель відчалює від острова, він одразу ж звелів жінкам відійти, а юнакам, ще безбородим, звелів надіти їхню одежу, головні убори і взуття, сховати під платтям кинджали, грати й танцювати біля моря, аж поки вороги не вийдуть на берег, залишивши корабель без захисту. Тим часом, обмануті їхнім виглядом, мегарці, приставши до берега, вискакували чимхутчіш із корабля, гадаючи, що чинять напад на жінок. Однак, жоден з них не врятувався; усі загинули. І таким чином, афінці мерщій попливли на Саламін й оволоділи ним.
9. Інші розповідають, що здобуття острова сталося не так, мовляв, спочатку Солону дельфійський бог мовив так :
Першим героям, котрі оберігають
ту землю
принеси ти жертву: в лоні своєму
ховає дбайливо їх край Асопіди
Мертві вони і дивляться
Ген аж туди, де сонце заходить.
Солон переплив уночі на острів і приніс жертви героям Перифему і Кихрею. Потім він взяв із собою з Афін п’ятсот добровольців; з тією умовою, що, коли вони візьмуть острів, управлятимуть самі на ньому. Солон вирушив з ними на багатьох рибальських човнах і в супроводі тридцятивесельного судна і приякорився таємно у якійсь острівній гавані, оточеній скелями і повернутій убік Евбеї. До мегарців на Саламіні дійшла якась чутка про це, але дуже непевна. Однак, цього було досить, щоб вони прожогом кинулися до зброї і відправили корабель, аби з’ясувати становище. Коли він наблизився впритул, Солон оволодів ним і взяв мегарців у полон. Потім він звелів найхоробрішим афінцям сісти на цей корабель і пливти у місто якомога непомітніше. З рештою афінців на суходолі він вступив у бій проти мегарців. Бій ще тривав, коли люди, котрі ще були на кораблі, вже оволоділи містом.
Цю розповідь підтверджує, мабуть, і такий обряд. Афінський корабель підпливав до острова спочатку в тиші; потім, ті, що були на кораблі, мчали з криком та воєнним кличем; одна людина, озброєна, вистрибувала на берег і з криком бігла до мису Скірадію назустріч тим, хто тікав із суші. Там поблизу знаходився храм Еніалія, збудований Солоном в честь його перемоги над мегарцями. Взятих у полон мегарців він відпустив згідно з договором.
10. Одначе мегарці не здавалися і війна тривала з перемінним успіхом; насамкінець, обидві сторони запросили спартанців як посередників та суддів. Як стверджує чимало письменників, у цій суперечці Солон спирався на авторитет Гомера; кажуть Солон вставив у «Список кораблів» вірш і прочитав його на кораблі:
Аякс із Саламін вивів дванадцять суден
І став там, де стояли фаланги афінців.
Самі афінці кажуть, що все це дурниці: Солон, кажуть вони, довів суддям, що сини Аякса, Філей та Еврісак стали афінськими громадянами, передали острів афінцям, а самі поселилися в Аттіці; один у Бравроні, інший у Меліті; в Аттіці є дем, названий на ім’я Філея - дем Філеїди, з якого походив Пісістрат.
Бажаючи ще переконливіше спростувати думку мегарців, Солон стверджував, що небіжчики поховані на Саламіні не за звичаєм мегарців, а так, як ховають афінці; мегарці ховають тіла померлих на схід, афінці ж - на захід. Однак, мегарець Герей стверджує протилежне, мовляв, і мегарці ховають тіла мертвих, повернуті на захід; і, що ще важливіше, у кожного афінця є своя окрема могила, а в мегарців по троє чи четверо лежать в одній. Але Солона, кажуть, підтримали якісь піфійські оракули, в котрих бог назвав Саламін «Іонією». Цю справу розглядали п’ятеро спартанських суддів: Крітолаїд, Амонфарет, Гіпсіхід, Анаксілай та Клеомен
11. Вже цими заходами Солон зажив слави і набув упливу. Але ще дужче він прославився і став знаним, - славу йому принесла промова, з якою він виступив перед еллінами, висловившись за те, що треба охороняти дельфійський храм, і не дозволяти мешканцям Кірри глумитися над оракулом, а навпаки, оберігати його задля бога. Насправді амфіктіони розпочали війну, зваживши на Солонові поради, та й Арістотель у своєму «Списку переможців на Піфійських іграх», приписує ініціативу у цій справі Солонові. Однак, Солон не був обраний командувачем у цій війні, як згідно із свідченням Герміпа, стверджує Евант Самоський: таких відомостей не подає і ритор Есхін, та й у дельфійських «Документах» афінським командувачем названий Алкмеон, а не Солон.
12. Блюзнірство , вчинене у справі з Кілоновим заколотом, вже з давніх пір збурювало афінців. Архонт Мегакл насміявся з учасників Кілонової змови: він вмовив їх спуститися з акрополя, куди вони втекли як прохачі богині, аби справа була вирішена немовби в судовому порядку. Отже, вони, спустившись вниз, прив’язали до статуї богині нитку і трималися за неї. Але коли вони підійшли до храму Шанованих Богинь , нитка раптово обірвалася і Мегакл з іншими архонтами кинулися хапати змовників під тим приводом, мовляв, богиня відкидає їхні благання. Одних вони побили камінням, а тих, хто встиг утекти до вівтарів, закололи : уникли смерті лише ті, хто просив пощади в архонтових дружин. З тих пір убивць стали називати «проклятими»; їх усі ненавиділи. Ті ж Кілонові люди, котрі залишилися в живих, з часом набули сили і постйно ворогували з нащадками Мегакла. Саме в той час збурення в афінців дійшли крайньої позначки, і народ розколовся на дві частини. І Солон, користуючись своєю славою, разом з найзнатнішими афінцями виступив посередником між ними; проханнями і переконаннями він умовив так званих «проклятих» постати на суді перед трьома сотнями найзнатніших громадян. Обвинувачем виступив Мирон, син Фалія. Отож відбувся суд над ними: всі, хто залишився в живих, були вигнані, а трупи померлих були викопані і викинуті за межі країни.
Усі ці заворушення в афінців спонукали мегарців до вторгнень; вони оволоділи Нісеями та знову захопили Саламін. Мешканців Афін охопив забобонний жах: з’являлися примари: віщуни заявляли, ніби жертви вказують на злочини та споганення, що вимагає очищення. Ось тоді афінці запросили Епіменіда з Фести, що на Кріті, котрого деякі замість Періандра вносять у список «Семи мудреців». Його вважали улюбленцем богів і знавцем науки про божество та всілякі таїнства: тому сучасники називали його сином німфи Бласти та новим куретом.
Прибувши до Афін, він познайомився з Солоном і дуже допомагав йому у творенні законів: так він спростив релігійні обряди, пом’якшив вимоги до жалобних процесій, дозволивши лише окремі жертвоприношення для померлих, і скасувавши дикі, варварські звичаї, що їх дотримувалась раніше більшість жінок. Але найголовніше, священними таїнствами, милостивними жертвами, очищеннями, спорудженням святинь він очистив та освятив місто, зробивши громадян слухняними справедливості та одностайними.
Кажуть, зрештою, що, одного разу побачивши Муніхію, він довго дивився на неї і сказав присутнім: «Яка сліпа людина перед майбутнім! Коли би афінці знали, скільки горя зазнають від цього місця, вони би своїми зубами вигризли б його!»
Щось подібне, подейкують, провістив і Фалес, котрий, звелівши поховати себе в непримітному місці Мілетського краю, сказав, що колись тут буде ринкова площа у мілетців.
Епіменід здивував усіх афінців: йому пропонували багато грошей, неабиякі почесті. Він, одначе, відмовився, - узяв лише вітку з священної оливки і з нею від’їхав на батьківщину.
13. Коли ж Кілонів бунт закінчився і «прокляті» були відправлені на заслання, Афіни знову збурили внутрішні чвари. Мешканці розкололися на кілька частин, відповідно до різних країв в Аттіці. Діакрії схилялися здебільшого до демократії, педіеї підтримували олігархічний лад; треті, паралії прагнули чогось середнього між цими двома устроями і протидіяли обом частинам у їхньому намірі до панування. Якраз у той час нерівність між заможніми та злидарями дійшла крайньої позначки і держава перебувала у неймовірно загрозливому становищі: єдина можливість, як видавалося, утримати правління і припинити чвари бачилася у встановленні тиранії. Увесь простолюд був боржником у заможних: одні обробляли землю, виплачуючи заможним шосту частину врожаю: їх назвали гектеморами і фетами; інші брали позику в заможних під заставу тіла: їх позикодавці могли обернути в рабство; при цьому одні залишалися рабами на батьківщині, інших продавали на чужину. Багато боржників були змушені продавати навіть власних дітей ( жоден закон не забороняв цього) і тікати з міста через жорстокість позичальників. Але величезна більшість, і притім люди рішучі, збиралася і вмовляла один одного не бути байдужими, а вибрати одного ватажка, людину шановану і звільнити боржників, котрі не змогли виплатити боргів, а землю переділити і повністю змінити державний устрій.
14. Ось тоді в дуже загрозливих обставинах найрозважливіші люди в Афінах, бачачи, що Солон, мабуть, єдиний, хто не має за собою якихось провин, не бере участі в несправедливих діях, і водночас не придушений скрутою, як злидарі, стали просити його взяти в свої руки державні справи і покласти край чварам. Зрештою, Фаній Лесбоський пише, що сам Солон самохіть задля рятунку вітчизни вдався до обману обох ворогуючих сторін: безземельним він потай обіцяв розділити землю, а заможним - погасити їхні позики. Але, як про це й говорить сам Солон, він спочатку вагався брати на себе ці справи: тому що боявся корисливості з боку злидарів, і нахабної протидії з боку заможних. В усякому разі після Філомброта його обрали архонтом, а водночас і примиренцем та законодавцем. І справді, усі прийняли його із радістю: заможні як людину багату, а злидарі як чесну. Кажуть, ще до цього серед народу поширився його крилатий вислів, що рівність не спричиняє війни і він припав до вподоби як заможним людям, так і злидарям: перші очікували рівноправності, яка спиралася би на суспільний стан і гідність, другі – рівноправності відповідно до їхнього числа і сили.
З огляду на це, ватажки обох сторін були сповнені великих надій; вони наполягали, аби Солон встановив тиранію, спонукали його якнайрішучіше взятися до державних справ. Навіть і з боку поміркованих багато хто бачив, як складно провести зміни, спираючись лише на слова та положення закону, тому не заперечували, аби верховна влада перейшла в руки однієї особи, котра вирізнялася справедливістю та чесністю. Декотрі стверджують, що Солону був даний у Дельфах ось такий оракул:
Сідай в корабель посередині, берись до справи
керманича
З афінців багато хто стане на поміч
тобі.
Друзі ж його особливо докоряли Солонові за те, що він боїться навіть слова «одновладдя», немовби воно, з огляду на чеснотливість правителя, не могло перейти у владу басилевса. Немовби не бувало раніше одновладдя, коли евбейці вибрали тираном Тіннонда, а тепер мітіленці – Піттака.
Однак, жодні вмовляння не змінили рішення Солона: друзям він сказав, як кажуть, що тиранія - гарно укріплена місцина, але виходу звідти немає; а Фоку він відповів такими рядками з вірша:
...Хоч і побивався я за вітчизною
своєю, однак, тираном у ній не став
Щоб слави своєї не очорнити; тому
Соромлюсь: бо цим я прихилю
Скоріше до себе людей.
Як видно з цих слів Солон ще до початку своєї діяльності як законодавця зажив неабиякої слави. А про тих, хто глузував з нього з цього приводу, тобто, що він не прийняв тиранії, Солон пише:
Не був ан мудрим Солон, ані розумним:
Божество давало йому стільки дарів, а
Він їх не взяв.
Мав він здобич рясну, закинути ж невода
Теж не схотів.
бо втратив завзяття, і з глузду він
з’їхав
Але, щоб стати могутнім і статків
Надбати
І тираном пробути в Афінах
бодай на день один
Я дав би зідрати шкуру з себе і
Рід свій згубити дощенту
Отак, як він описує, говорить про нього невихована юрба. Хоча й він відмовився від тиранії, однак, улагоджував справи, не виявляючи якоїсь якості, і закони, що їх він видавав, не зазнали впливу з боку заможних, та й , зрештою, не догоджали тим, хто його обрав. Там, де була незмога змінювати погляди громадян, він не намагався вдаватися до лікувальних засобів чи новацій. З боязні, що «коли в державі повністю порушити лад, то йому не стане сил відновити його» і впорядкувати якнайкращим чином. Тож він задовольнявся лише такими заходами, які, що й він плекав на думці, могли би переконати громадян, або ж такими, які, навіть і проведені примусово, як він і пише:
Примус і справедливість мирив я!
Ось чому згодом, коли його запитали, чи найкращі закони він дав афінцям, він відповів: «Авжеж, найкращі з тих, які вони могли прийняти».
Як помітили пізніші письменники, в афінців прийнято називати пом’якшено, лагідними та пристойними словами деякі небажані речі, щоб прикрити їхній неприємний зміст: наприклад, повії у них - подруги, податки - внески, залоги у місті - загони охорони, в’язниця - оселі. Солон, як видається перший, хто скасування боргів назвав «сисахтією».
Справді, це був його перший захід у державній діяльності: був прийнятий закон, згідно з яким усі існуючі борги були списані і на майбутнє заборонялися позики під «заставу тіла». Декотрі ж автори (в тім ліку й Андротіон) стверджують, ніби злидарі відчували полегшення не тим, що Солон повністю скасував борги, а зменшив відсотки і вони називали цей благодійний закон сисахтією, як і в зв’язку з цим збільшення мір та підвищення вартості грошей (так, одна міна, яка раніше коштувала сімдесят три драхми, тепер дорівнювала ста драхмам). Таким чином, боржники сплачували в числовому вираженні ту ж суму, але за вартістю меншу: через це, ті, хто сплачував великі борги, мав користь від цього, а позикодавці своєю чергою, не зазнавали ніяких збитків.
Але більшість авторів стверджують, що сисахтія полягала в погашенні всіх без винятку боргових зобов’язань, та й Солонові вірші узгоджуються з цим свідченням. Так, Солон пишається тим, що із відданої під заставу землі він:
Стовпи межові, поставлені скрізь, він
Позвалював
І земля, раніше рабиня, тепер стала
вільною.
І що з громадян поневолених за борги, одних він повернув із чужини
...котрі вже й аттіцьку говірку
позабували. Так, ніби він мандрував
не раз; а тих, хто вдома ганебне
рабство переносив,
він зробив вільним.
Кажуть, що з упровадженням сисахтії з ним стався дуже неприємний випадок. Як тільки він вирішив скасувати борги, і шукав відповідних виразів та підходящої передмови, він став обговорювати про це з друзями, котрим особливо довіряв, - з Кононом, Клінієм, Гіпоніком, - і повідомив їм, що про переділ землі він не думає, але з боргами слід покінчити. Вони ж одразу побігли і позичили у заможних людей великі суми і скупили чималі ділянки землі. Потім після оприлюднення закону куплену землю вони використали. А грошей позикодавцям не віддали. Відтак громадяни стали звинувачувати і докоряти Солону; казали, що він не жертва, а учасник обману. Однак, це звинувачення скоро було спростовано: виявилося, що він позичив п’ять талантів і перший відмовився від них на підставі свого закону. Декотрі автори (з – поміж них Полізел Родоський) наводять суму в п’ятнадцять талантів. І цих друзів Солона, через їхні хитрощі почали відтоді називати «хреокопідами».
16. Зрештою, Солонові не вдалося догодити жодній із сторін: заможних він розізлив знищенням боргових зобов’язань, а бідних ще дужче - тим, що не зробив переділу землі, як вони очікували, і, як це вчинив Лікург; не встановив якоїсь рівності в житті. Але Лікург був нащадком Геракла в одинадцятому коліні. Був царем у Спарті багато років, користувався великою повагою, мав друзів і владу, яка неабияк сприяла йому у прийнятті справедливих рішень в державному житті. І він діяв більше силоміць, аніж переконаннями, так що йому навіть вибили око. І таким способом він домігся великих перетворень задля щастя держави та одностайності громадян, - щоб у державі не було ані убогих, ані багатих. Солон не міг досягти такої мети, тому що він був з демократів, і людиною середніх статків. Однак, він зробив усе, що міг, у межах тієї влади, яка була в його руках, керуючись слушними міркуваннями та спираючись на довір’я громадян. А тому він накликав на себе ненависть більшості з них, котрі розчарувалися в ньому; очікуючи іншого. Солон сам говорить, що вони
Колись усі раділи. А тепер
Ремствують на мене
І всі дивляться косо, немов
Я найзліший ворог.
А тим часом, говорить він, якби хто – небудь узяв ту ж владу, той
Не дбав би про мирне життя
Народу, аж поки
Не збив би вершків з молока.
Зрештою, афінці зрозуміли користь від цих заходів, і відкинувши геть власні докори, влаштували загальне жертвоприношення, яке назвали «сисахтією», а Солона призначили поліпшувачем державного ладу і законодавцем. Вони поклали на нього не якісь обмежені повноваження, а всі без винятку: правління, народні збори, суди, ради, визначення майнового стану, число членів кожної з інституцій: надали йому право скасовувати або зберігати все, що він сам вважав необхідним з існуючих порядків.
17. Отже, найперше Солон скасував усі закони Драконта, окрім закону про вбивства: оскільки він був дуже суворим і погрожував великими покараннями; за будь - який з таких злочинів передбачалося одне покарання – смертний вирок; таким чином, і осуджені за неробство піддавалися скаранню по горло, і крадії овочів та фруктів зазнавали тієї ж кари, що й блюзніри та вбивці. Тому й згодом став знаменитим вираз Демада, що Драконт написав закони кров’ю, а не чорнилом. Сам же Драконт якось на запитання, чому за стільки багато порушень він визначив смертний вирок, відповів, що, на його думку, дрібні порушення варті такої кари, а для тяжчих він не знайшов нічого більшого.
18. А ще, бажаючи залишити усі найвищі посади за багатими, як і було раніше, а на інші посади залучити й простолюд, який до цього не брав участі в них, Солон провів оцінку майнового стану. Так тих, хто виробляв на п’ятсот мірок продуктів, як сухих, так і рідких, він поставив першими за розрядом і назвав їх «пентакосіомедімнами», до другого розряду зачислив тих, хто міг утримати коня або виробляти триста мірок; їх називали «вершниками», а «зевгітами» були названі люди третього стану, у котрих було двісті мірок, і тих й інших продуктів вкупі. Усі інші називалися «фетами». Їм Солон не дозволив обіймати якісь посади; вони брали участь в управлінні лише тим, що могли бути присутніми на народних зібраннях і бути суддями. Остання посада спочатку видавалася незначущою, але згодом набула ваги, оскільки більшість справ з приводу суперечок між громадянами потрапляла в руки суддів. Навіть на вироки з тих справ, які Солон поклав на різних урядовців, він дозволив оскаржувати в суді. Кажуть, що певною нечіткістю та всілякими суперечливими поясненнями у положеннях закону Солон підвищив значення суддів. А тому громадяни, не можучи знайти розв’язку в суперечках, щоразу мусили звертатися до суддів і будь – яку суперечливу справу подавати суддям, котрі, таким чином, були вже немовби панами над законами. Та й сам Солон за такі заходи приписує похвалу самому собі:
Народові дав я силу, яку він хотів
Честі його не позбавив. Але й чогось
Зайвого не дарував;
Подбав я і про тих, хто раніше
Могутнім був і заможним
Ставши з щитом поміж тих та інших
Я не дозволив, щоб хтось з них
Гору взяв несправедливо.
Бажаючи, однак, зміцнити становище простолюду, він дозволив кожному громадянинові виступати на захист потерпілого й вимагати покарання кривдника. Якщо котрогось били або чинили насильство, або ж сподіювали йому шкоду, то кожен, хто міг, або бажав, мав право робити позов на злочинця і притягувати його до суду: цим способом законодавець чинив правильно, привчаючи громадян співчувати і поділяти чиєсь горе і бути немовби членом одного тіла. При цьому згадують один вислів Солона, підходящий для названого вище закону. Коли його хтось запитав, яка держава найкраще впорядкована, він відповів: «Та, в якій непокривджені чинять позов і карають кривдників не менше, як самі покривджені».
19. Солон утворив раду Ареопагу з архонтів, котрі щороку змінювалися; він і сам був членом його як колишній архонт. Але, бачачи, що народ підім’яв раду під себе і позухвалішав після скасування боргів, він заснував другу раду, вибравши туди по сто чоловік від кожної з чотирьох філ. Він їм доручив обговорювати справи попередньо, раніше народу, і не дозволив жодного питння не виносити в Народне зібрання без попереднього обговорення. А «верхній раді» він надав нагляд за всім та охорону законів: Солон вважав, що держава, стоячи на двох радах, немов якорях, менше хитатиметься і принесе більше спокою народу. Як стверджує більшість, Ареопаг був заснований Солоном в той спосіб, як сказано вище. І це підтверджується тим, що Драконт ніде ані словом не згадує про ареопагітів, коли йдеться про вбивства. Він постійно звертається до «ефетів». А тим часом на тринадцятій таблиці Солона у восьмому законі сказано дослівно таке: «Втрата громадянських прав: усі, хто втратив громадянські права раніше, аніж Солон став архонтом, поновлюють свої права за винятком тих осіб, котрі осуджені царями в Пританії, чи Ареопагом, чи ефетами, за вбивство, за спричинення тілесного ушкодження чи за наміри до тиранії, чи перебували у вигнанні під час оприлюднення цього закону». Цей закон показує, що Ареопаг існував, між іншим, ще до Солонового архонства і законодавства. І справді, хто ж були осуджені в Ареопазі до Солона, якщо Солон першим дав Ареопагу право судити. Звичайно, можливо, в тексті допущена повна неясність чи пропуск. Так що особи, засуджені під час опублікувння цього закону за злочини, підсудні тепер ареопагітам, ефетам і пританам були позбавлені громадянських прав, тоді як всі інші відновлювали їх. Зрештою, нехай читач поміркує над темою сам!
З інших законів Солона відмітний і досить дивний той закон, який вимагає позбавлення громадянських прав у громадянина, котрий під час усобиць в державі не пристав до жодної із сторін. Однак, Солон,як видається, хотів, аби громадянин не ставився байдуже і безсторонньо до суспільних подій, заходжуючись лише біля домашніх справ і втішаючись, мовляв, він уник злигоднів і напастей, що їх зазнає батьківщина; він, навпаки, хотів, аби кожен громадянин одразу ж став на бік тих, хто бореться за щастя і справедливість, поділяє з ними усі небезпеки, допомагає в усьому власноруч, а не очікує без будь–якого ризику, хто переможе.
Безглуздим і сміховинним видається закон, який дозволяє заможній сироті, якщо її чоловік згідно з законом ще й опікун, непридатний до подружнього життя, вступити в зв’язок з котримось із найближчих родичів чоловіка. Декотрі, між іншим, запевняють, що і цей закон правильний: спрямований проти тих чоловіків, котрі непридатні до шлюбного життя, але одружуються на багатих сиротах через гроші, а відтак з допомогою закону чинять насильство над природою. Отже, чоловік, бачачи, що спадкоємниця – сирота віддається, кому хоче, або порве шлюб з нею, або, живучи з нею, відчуватиме ганьбу, зазнаючи покарання за грошолюбство і нахабство. Добре тут те, що заможна сестра - спадкоємниця має право вибирати собі не будь – кого, але лише одного з родичів чоловіка, так що, дитина, народившись, належала до одного і того ж роду.
З цією ж метою слугував і закон, за яким нареченій давали поїсти айви і закривали її разом з нареченим. Як і той, що чоловік заможньої сестри – спадкоємниці, одружившись, мусив зійтися з нею, принаймні, тричі на місяць. Якщо навіть і не народяться від цього діти, то все-таки з боку чоловіка у ставленні до хорошої дружини це було виявом поваги та любові; і це часто усуває всілякі ускладнення, які постійно виникають в подружньому житті і не дозволяє зовсім таки порвати обопільні зв’язки.
Стосовно інших випадків шлюбного життя, то Солон скасував посаг і дозволив нареченій приносити з собою лише три гіматії і речі з домашнього вжитку незначної вартості - ото й усе. Адже він хотів, щоб укладення шлюбу мало на меті прибуток, або було справою купівлі – продажу; спільне життя чоловіка й жінки мало на меті народження дітей, радість і любов.
Коли мати Діонісія просила його видати її заміж за котрогось громадянина, він відповів їй, що закони держави він скасував мов тиранію, але закони природи гвалтувати не може, влаштовуючи шлюби, які не годяться з огляду на вік. Бо ж справді не слід у життя вільних держав упроваджувати таке неподобство: тобто допускати невчасні і безрадісні шлюбні зв’язки, у яких відсутня мета та призначення. Ні, розумний правитель чи законодавець сказав би якомусь дідові, котрий хоче побратися з молодицею, словами, мовленими Філоктетові:
«Саме на часі шлюб тобі взяти,
нещасний!»
Або ж зустрівши якогось юнака, котрий кохаючись з старою багатійкою у постелі і товстішає від стосунків з нею, він немов куріпка, спровадить його до дівчини, якій бракує чоловіка. Але годі про це.
21. Схвально ставляться і до Солонового закону, який забороняє лихословити небіжчиків. І справді тих, хто пішов з життя, нам слід вважати священними, і справедливо, коли ми не турбуємо тих, кого нема, а справжня людяність - якщо ми перестаємо ворогувати. Лаяти живого Солон заборонив у храмах, судових та урядових спорудах, а також і на видовищах: за порушення цього закону він встановивив штраф у три драхми на користь покривдженої особи і ще два на користь державної скарбниці. Адже те, що ми не можемо ніде стримувати свій гнів - він вважав невихованістю; стримуватись скрізь від гніву - складно, а для декотрих - незмога. Тому законодавець, складаючи закон, повинен зважати на те, що можливо для людини, котра карає лише кількох винних з користю, і небагатьох - без користі.
Вдалим був і Солонів закон про заповіти. Раніше не дозволялося складати заповітів: гроші та дім померлого залишалися виключно в його родині. Натомість, Солон дозволив тим, хто не мав дітей, відписувати свої статки, кому хоче, ставлячи при цьому дружбу попереду родинних зв’язків, прихильність перед примусом і цим самим зробив майно дійсною власністю володільця. Але, з іншого боку, він не дозволив довільних і неперевірених заповітів, поставивши умову, щоб заповідач не перебував під впливом хвороби чи чаклунства, не був в ув’язненні, і взагалі, не зазнавав якогось тиску, чи не підпав під вплив жінки. Солон вважав цілком слушним, що між якимось недоречним переконанням та примусом немає жодної різниці, і ставив на одне місце обман і насильство, задоволення і страждання, тому що все це однаковою мірою, може позбавити людину тями.
А ще і відносно виїзду жінок з міста і жалобних подій і свят Солон видав закон, який забороняв будь–які перебільшення та безлад. Він дозволив жінкам брати з собою у подорож не більше трьох гіматіїв, а їжі чи напоїв не більше, аніж на один обол, мати кошик не більше одного ліктя, вирушати вночі в дорогу лише у підводі з лампадою попереду.
Потім він заборонив жінкам дряпати собі обличчя, бити себе в груди, вживати написане голосіння, супроводжувати плачем чужого небіжчика. Він не дозволив приносити вола в жертву померлому, ходити на чужі могили, окрім у день похорон. Більшість таких заборон передбачені і в наших законах; в них міститься ще й стаття про те, щоб гінекономи карали порушників таких постанов, мовляв, віддаючись жалобному настрою і пристрасним почуттям, вони поводяться мов жінки, що заслуговує осуду.
22. Бачачи, як Афіни наповнюються людьми, котрі звідусіль приходять в Аттіку, Солон брав до уваги безпеку життя в ній, тим більше, що більшість її території бідна й неродюча, і купці, провадячи морську торгівлю, нічого не привозять людям, котрі не могли дати щось взамін. А тому він спрямував громадян на заняття ремеслами і видав закон, згідно з яким син не був зобов’язаний утримувати батька, котрий не навчив його ремесла.
Відносно ж Лікурга, то він керував містом, очищеним від натовпу іноземців, і володів землею, якої за словами Евріпіда, «було багато для багатьох, та й для вдвічі більшої кількості надто багато». Але важливіше було те, що Спарта була оточена багатьма ілотами, і було вигідно не залишити їх в неробстві, а завжди гнобити та визискувати їх постійною роботою. Тому Лікургові легко було звільнити громадян, від ремісничих та грубих занять, аби вони завжди залишалися при зброї. - єдиному мистецтві, яке вони вивчали і вправлялися в ньому. Тим часом, Солон підганяв закони до обставин, а не обставини до законів і, бачачи, що країна своїми угіддями ледве задовольняє потреби селян і не змозі прогодувати натовп нероб та ледарів, підні значення ремесел і зобов’язав Ареопаг стежити за тим, яким чином кожен громадянин заробляє на себе і карати безробітних.
А ще суворіший закон, згідно з яким навіть і діти, народжені від гетери, не були зобов’язані утримувати батьків, як пише Геракліт Понтійський. Адже хто нехтує метою шлюбного життя, той живе з жінкою не задля дітей, а задля насолоди: а тому він не має права на винагороду, втрачаючи право на хороші стосунки з дітьми, для котрих саме народження є ганьбою через його провину.
23. Солонові закони про жінок вважаються, взагалі, дивними. Тому, хто спіймав коханця своєї дружини на місці перелюбу, він мав право його вбити, а той, хто викраде вільну жінку і згвалтує її, карався штрафом у сто драхм. Коли ж хто- небудь вдавася до звідництва - отримував штраф у двадцять драхм; виняток він зробив лише для тих, хто «продавався відкрито», - Солон мав на увазі гетер, - тому що вони відкрито ходять до тих, хто платить. Потім закон не дозволяв громадянам продавати дочок і сестер, хіба що у випадку, коли дівчина втратить свою незайманість.
Звичайно ж, нерозумно карати за один і той самий вчинок то дуже суворо і безжально, то лагідно і грайливо, визначаючи будь – який грошовий штраф. Щоправда, з огляду на нестачу в Афінах грошей, досить ускладнювалася виплата грошового штрафу. Справді бо, оцінюючи майно, Солон прирівнював вівцю й драхму до медімна хліба. Переможцеві на Істмійських Іграх він встановив нагороду в сто драхм, а переможцеві на Олімпійських Іграх - п’ятсот драхм. Хто спіймає вовка, тому він визначив п’ять драхм, а хто вовченя - тому одну; з цих останніх винагород, як зауважує Деметрій Фалерський, перша - вартість вола, друга - овечки. Ціни їх він визначив на шістнадцятій таблиці, за священних тварин, звісно, вищі від цін на звичайні, але порівняно з нинішніми вони нижчі.
А ловитва вовків - давній звичай в афінців, тому що їхня країна більш придатна для скотарства, аніж для рільництва.
Як кажуть декотрі з письменників, і філи отримали назву не за іменами синів Іона, але від різного способу життя, який вели люди; воїни називалися гоплітами, ремісники - ергадами; землероби були гелеонтами. Пастухи, і ті, хто вів пастуший спосіб життя, - егікореями.
Відносно ж водних запасів, то Аттіка, не багата на постійні річки, чи якісь озера, чи рясні джерела; більшість мешканців користувалася колодязями. Солон видав закон, який дозволяв мешканцям ходити по воду до громадського колодязя, якщо він знаходився на відстані не більше гіпіка (гіпік дорівнював чотирьом стадіям); хто ж проживав далі, мусив рити для себе власну криницю. Коли ж на глибині десяти сажень не було води, то людині дозволялося брати воду у сусіда, двічі в день по одній посудині в шість хоїв. Цим самим Солон хотів показати, що нам слід допомагати іншому в нужді, а не потурати ледарям. З неабияким знанням справи Солон визначив і відстань, яку треба було зберігати в обробітку землі. Саджаючи різні дерева, селянин мусив відступати від володіння сусіда на п’ять футів; а саджаючи смоківницю чи оливку. - на дев’ять, тому що ці дерева пускають коріння далі від інших, і завдають шкоди іншим рослинам; вони відбирають у них поживу і пускають шкідливі випари.
Тих, хто хотів копати яму чи рівчак, Солон зобов’язав відступати від сусіднього володіння на відстань рівну їхній глибині. І, нарешті, ставити вулики згідно з їхнім законом належало на відстані трьохсот футів від вуликів, які поставив хтось інший.
24. З продуктів, які вироблялися в країні, Солон дозволив вивозити лише оливкову олію, вивезення ж інших було заборонено. Хто вивозив їх, того за законом Солона архонт піддавав прокляттю, в противному ж разі він сам сплачував сто драхм в скарбницю. Про цей закон ідеться в першій таблиці. Тому не вважаймо цілком безпідставною думку декотрих, що в давнину забороняли і вивіз смоківниці, і що доносити на того, хто вивозив смокву і означало «сікофантія».
Солон видав також закон про шкоду, заподіяну тваринам; так він звелів, аби пса, який вкусив кого – небудь видавати потерпілому зв’язаним, - захід досить дотепний і призначений для безпеки.
Чудернацький є закон Солона, який торкається «пожалуваних громадян» : він надає право громадянства лише тим, хто вигнаний назавжди з рідного міста чи переселився в Афіни з усією сім’єю для заняття ремеслом. Кажуть при цьому Солон видав закон, не стільки з метою, аби не допустити в Афіни усіх інших чужинців, а навпаки, залучити обидва розряди із запевненням в отриманні громадянських прав; а ще Солон був певен, що вони будуть відданими громадянами - перші тому, що втратили батьківщину, а другі тому, що залишили її з власної волі.
Солон також першим видав закон про харчування в громадському місці, яке він сам означив: «парасітін». Однак, одній і тій самій особі він не дозволяв часто користуватися громадською трапезою; з іншого боку, якщо особа, маючи на це право, відмовляється, вона зазнавала покарання, - в першому випадку Солон боровся з жадібністю, в другому з презирством до спільноти.
25. Солон встановив, щоб усі його закони були чинними впродовж ста років. Вони були написані на дерев’яних таблицях, вміщених в чотирикутники і могли обертатися: якісь залишки їх збереглися ще й до нашого часу в пританеї. Як пише Арістотель їх називали кірбами. Комік Кратін теж пише про це:
Клянусь Солоном і Драконтом: на їхніх
кірбах висушують тепер ячмінь.
Декотрі кажуть, що кірбами називаються лише ті таблиці, які містять тексти про священнодії і жертвоприношення, решта ж називається «аксонами».
Ареопаг складав загальну присягу - твердо виконувати Солонові закони, а кожен із тесмотетів присягав окремо на площі біля каменя, заявляючи, що, коли він порушить що – небудь у цих законах, то присвятить богу в Дельфах золоту статую, рівну його зросту.
Солон зробив іще одну річ: бачачи, що рух місяця не збігається ані з заходом сонця, ані зі сходом, але часто в один і той же день здоганяє сонце, а то й випереджає він постановив, аби такий день називали «старим і молодим». Адже він переконався, що частина дня перед збігом двох зірок припадає на кінець місяця, а решта - на початок наступного. Мабуть, Солон першим правильно звернув увагу на слова, які належать Гомерові:
Ось один вже місяць добігає кінця, на зміну ж йому
Інший приходить.
Наступний день він назвав новомісяччям. Дні від двадцятого до тридцятого він рахував навпаки, - з кінця місяця, шляхом віднімання, - аж до тридцятого числа, стежачи за убуванням місячного світла.
Після впровадження законів до Солона щодня приходили різні люди; вони то хвалили його, то лаяи, то радили йому вставити щось у текст чи викинути. Але багато було й таких, котрі зверталися із запитаннями, дізнавалися про що-небудь, просили пояснень та розтлумачень відносно кожної статті і її смислу. Солон бачив, що з одного боку не відповідати на їхні запитання буде неслушно, з другого ж кожна відповідь може викликати суперечки, а то й ворожнечу, тому й шукав виходу з цієї скрути, аби уникнути звинувачень з боку громадян. Як він сам писав:
Складно в важливих справах одразу ж
Усім догодити.
Отож, він знайшов привід, начебто йому треба вирушити в подорож на торгівельному кораблі, попросив в афінців дозволу поїхати за кордон на десять років, і відплив з Афін: він плекав надію, що за цей час громадяни призвичаяться до законів.
26. Спочатку він приїхав до Єгипту і жив там як сам пише:
В гирлі великого Нілу, поблизу берегів
Канобіда
Певний час він там проводив філософські бесіди з Псенофісом з Геліополя, і Сонхісом з Саїсу, двома дуже мудрими жерцями. Від них, як говорить Платон, почув він і легенду про Атлантиду і згодом спробував викласти її у віршах, щоб ознайомити з нею еллінів. Потім він поїхав на Кіпр, де його осбливо вподобав один з тамтешніх царів, - Філокіпр. Він царював в невеличкому місті, збудованому Тесеєвим сином, - Демофонтом.
Місто розташоване на річці Кларії в укріпленій місцевості, непрохідній, але малородючій. Перед містом простягалася прекрасна рівнина, тому Солон умовив його перенести місто туди, зробивши його більшим і гарнішим. Солон особисто брав участь у побудові й упорядкував життя громадян, яке стало прекрасним і безпечним. Завдяки цьому, до Філокіпра поприходило багато нових мешканців, що викликало заздрощі в інших царів. Тому він, аби вшанувати Солона, назвав місто на його ім’я Солами, а раніше воно називалося Епеєю. Солон і сам згадує про заснування цього міста: вітаючи в своїх елегіях Філокіпра, він говорить:
Тобі ж нині бажаю довгі роки
У Солах царюй:
А потім твій рід нехай управляє завжди
Мені ж хай допоможе Кіпріда, богиня у вінку
З фіалок
Нехай корабель мій веде
Без всякого умислу в бурхливому морі
І хай мені шану складе за те, що місто оце
Збудував
І в дарунок дасть повернутись
щасливо додому
27. Відносно зустрічі Солона з Крезом, то декотрі, підрахувавши роки, вважають її вигадкою. Однак, ця легенда настільки знана, і про неї свідчать багато людей, і, що важливіше, відповідає Солоновій вдачі, гідна його шляхетності і мудрості, що я не можу знехтувати нею через якісь підрахунки років, що їх вже тисячі вчених донині виправляли, але так і не змогли усунути наявних у ній розбіжностей.
Отже, кажуть, що Солон на запрошення Креза приїхав у Сарди. І з ним трапилося приблизно те, що буває з мешканцем із суходолу, котрий уперше їде до моря. Як той кожну річку приймає за море, так і Солон, проходячи царським подвір’ям і бачачи багатьох придворних у розкішному вбранні, котрі з пихатістю походжали в натовпі слуг і тілоохоронців, кожного приймав за Креза, аж поки, нарешті, привели до самого Креза. На ньому було різноколірне і розкішне вбрання, коштовне каміння, золоті предмети – митецької роботи - вишукані і гідні заздрощів, - усе це для того, аби видовище було вражаючим. Однак, Солон, ставши перед царем, не вразився, не мовив ані слова про те, що бачив, як цього очікував Крез. Навпаки, коли б там був присутній котрийсь розсудливець, він би побачив, що Солон із зневагою дивиться на Крезів несмак та дріб’язковість. Потім Крез звелів відкрити йому скарбниці, повести його і показати усю розкіш. Причому сам Солон не просив чогось такого; бо вже без цих розглядань, лише, подивившись на самого Креза, міг скласти уявлення про внутрішню сутність цієї людини. Коли ж Солон оглянув усе і його знову привели до Креза, цар запитав його, чи знає він людину щасливішу від нього, Солон відповідав, що знає таку людину - це його співгромдянин Телл. І розповів йому, що Телл був чеснотливцем, залишив після себе дітей і прожив життя користуючись лише необхідним, і поліг на полі бою за батьківщину, заживши цим слави. Солон видався Крезові диваком і селюком, бо ж він не вимірював щастя сріблом і золотом, а життя і смерть простої людини цінує вище за його могутність та владу. Незважаючи на це, він знову запитав Солона, чи знає він котрогось іншого, після Телла, щасливішого, аніж він. Солон знову сказав, що знає: це Клеобіс та Бітон, двоє братів, котрі дуже любили один одного і свою матір. Одного разу воли довго не приходили з пасовища; тоді вони самі запряглися в підводу і повезли матір у храм Гери: всі громадяни називали її щасливою, і вона неймовірно раділа; а потім вони принесли жертву, напились води, але назавтра вже не встали: вони померли без болі і смутку, зустріли смерть, заживши такої слави. «А нас, - вигукнув розлючено Крез. - ти вже не зачисляєш взагалі до людей щасливих?». Тоді Солон, не хотячи йому лестити, але й не бажаючи дратувати ще більше, промовив:
«Царю Лідійський! Нам, еллінам, бог дарував здатність в усьому дотримуватися міри; а згідно з цією мірою і мудрість у нас якась невибаглива, поміркована, майже простонародна, а не царська і блискуча. Така мудрість з огляду на те, що у житті бувають усілякі переміни долі, не дозволяє нам пишатися теперішнім щастям і дивуватися добробуту інших, бо ж може прийти час, коли все зміниться. До кожного непомітно підкрадається майбутнє, повне всіляких випадковостей; кому бог пошле щастя до кінця життя, того й ми вважаємо щасливим. Напевне і позбавлене смислу щастя людини, котра ще жива і підлягає небезпекам, - це все одно, що проголошувати переможцем й увінчувати вінком атлета, котрий ще не завершив змагання». Після цих слів Солон пішов; Креза, звісно, він розгнівав, але не привів до тями.
28. Байкар Езоп, котрий якраз тоді перебував у Сардах, користуючись шаною з боку Креза, образився за Солона, котрого так непоштиво прийняли. Бажаючи дати йому пораду, він сказав: «З царями, Солоне, треба говорити якомога менше, або ж якомога найприємніше». «Ні, клянусь Зевсом, - заперечив Солон, - або якомога менше, або якомога краще».
З таким презирством у той час Крез поставився до Солона і його слів. Після ж поразки у битві з Кіром він втратив свою столицю, сам був узятий в полон і Кір вирішив спалити його живцем. В ту мить, коли його зв’язаного привели до вогнища, і всі перси вкупі з Кіром вже дивились на це видовище, він, скільки у нього вистачило сил, тричі вигукнув: «О Солоне!» Кір тоді здивувався і послав запитати, що за людина чи бог Солон, до котрого він викликує у своєму нещасті. Крез, нічого не приховуючи, сказав: «Це був один з еллінських мудреців, котрого я запросив, але не з тим, аби його послухати чи навчитися чого - небудь необхідного, а для того, щоб він побачив мої багатства і, повернувшись додому, розказав про той добробут, втрата якого, як тепер бачу, принесла більше горя, аніж його придбання – щастя. Поки це щастя існувало, добре від нього було лише те, що марні балачки та уява про славу; втрата ж його принесла мені справжнє лихо і невиліковні страждання. Так от він, розмірковуючи про моє тодішнє становище, передбачав, що може трапитись і радив очікувати кінця свого життя, а не хизуватися і пишатися безглуздими уявами. Про це переповіли Кіру: він виявився розумнішим за Креза і, бачачи, що слова Солона справджуються на прикладі, він не лише звільнив Креза, але й шанував його протягом усього свого життя. Так Солон здобув славу; одним своїм словом одного царя врятував, іншого привів до тями.
29. Тим часом, за час відсутності Солона, в Афінах почалися бунти. На чолі педіеїв стояв Лікург, на чолі паралів - Мегакл, син Алкмеона, а Пісістрат на чолі діакріїв; до останніх належав натовп фетів, особливо налаштованих проти багатіїв. Отже, хоч і в Афінах ще діяли закони Солона, але всі очікували перевороту і встановлення іншого державного ладу. При цьому сподівались на утвердження не якоїсь рівноправності, а в разі перевороту взяти гору і панувати над усіма іншими. Ось таким був стан справ, коли Солон повернувся до Афін. До нього ставилися з повагою і шаною; але від старості у нього не було вже ані сил, ані бажання як і раніше говорити і діяти привселюдно; лише у зустрічах з вождями обох сторін він, бесідуючи з кожним окремо, намагався улагодити суперечки і примирити їх між собою. З– поміж інших, особливо, як видавалося прислухався до його слів Пісістрат. Він володів умінням говорити і в стосунках виказував люб’язність, допомагав злидарям, а в ворожнечі був поблажливий і поміркований. Коли ж у нього не було якихось природних якостей, він умів так добре прикидатися, що йому вірили більше, аніж тим людям, котрі їх насправді мали: він вдавав із себе, ніби обачний діяч, прихильний до порядку, рівності, ворог кожного, хто розхитував державний лад і прагнув перевороту. Так він обманював багатьох людей. Але Солон збагнув швидко його думки і першим розгадав його злі наміри. Однак, він не зненавидів його за це, а намагався умиротворити та напоумити: він говорив і йому самому й іншим, що, коли у Пісістрата з душі вийняти любов до влади і погасити в ньому болісне прагнення до тиранії, то не буде громадянина, кращого від нього, схильного до такої чеснотності.
В цей час Феспід почав робити перетворення в трагедії, і цими новаціями знаходив відгук у багатьох, але змагань між трагіками ще не було впроваджено. Солон завжди любив слухати і вчитися, а на старості він ще дужче віддався неробству, розвагам, і, клянусь Зевсом, пиятиці і музиці. Отож він пішов подивитися на Феспіда, котрий за звичаєм стародавніх,сам був актором. Псля вистави Солон підійшов до нього і запитав, чи не соромно йому так безсовісно брехати перед такою великою кількістю народу. Феспід відповів, що нічого страшного у тому, аби так говорити і чинити жартома. Тоді Солон сильно вдарив палицею об землю і сказав: «Так, тепер ми так хвалимо цю розвагу, і тішимось нею, але скоро подібну брехню ми знайдемо в наших договорах» .
30. Одного дня Пісістрат, добряче поранившись, приїхав на підводі до площі, і став підбивати до бунту народ, мовляв, вороги нібито хочуть вчинити замах на нього за його полі тичні переконання. Багато хто з натовпу зчинив обурений крик. Солон підійшов до Пісістрата і сказав: «Недобре, сину Гіпократа, ти граєш роль гомерівського «Одісея»:він спотворив себе, щоб обманути ворогів. А ти робиш так, щоб ввести в оману громадян».
Попри ці слова, народ збуджений почутим, ладен був захищати Пісістрата. Було влаштоване народне зібрання. Арістон запропонував дати Пісістрату для охорони п’ятдесят чоловік , озброєних канчуками. Солон підвівся і виступив проти цієї пропозиції. При цьому він висловив багато чого такого, що написав у своїх віршах:
Погляд свій ви звернули на слова
підступного мужа.
Кожен з вас хитрий, іде слідами лисиці
Вкупі ж ви, одначе, мало розуму маєте.
Бачачи, що злидарі ладні без вагань виконати примху Пісістрата і зчиняють галас на зібранні, а заможні схоплюються з місць і тікають від страху, Солон теж пішов, сказавши, що він розумніший за бідних і відважніший за багатих, - перші бо не розуміли, що коїться, а другі розуміють, але не мають духу вчинити опір.
Таким чином, простолюд прийняв пропозицію Арістона і навіть не встряючи у довгі розмови з Пісістратом з приводу того, яка кількість охоронців, озброєних канчуками; Пісістратові було дозволено набирати й утримувати їх стільки, скільки хотів; народ спокійно спостерігав за цим. Аж поки він, нарешті, оволодів Акрополем.
Ось тоді у місті зчинився неспокій. Мегакл з усіма алкмеонідами одразу ж утік. А Солон, хоч і був старезний за віком, і не мав помічників, усе–таки з’явився на площі і звернувся до громадян з промовою: він то лаяв їх за нерішучість і бездіяльність, то закликав ще і вмовляв не віддавати свою свободу. Тут він сказав пам’ятні слова, що вчора можна було стати на перешкоді тиранії, в самому її зародку, нині ж належить здійснити важливішу і славнішу справу - викоренити її і знищити, коли вона вже виникла і вкоренилася. Однак, ніхто не слухав його; всі сповнилися страхом. Тоді Солон повернувся додому, взяв зброю і озброєний став перед дверима на вулиці: «Я, наскільки міг, - сказав він, - захищав вітчизну і закони». Відтак він припинив будь–яку діяльність. Не слухав і друзів, котрі радили йому тікати. Натомість писав вірші, в яких докоряв афінцям:
Якщо нещастя зносите ви з боягузства
То винні у цьому якраз не боги
Самі прийшли ви
На поміч тиранам
А тому терпите нині
Рабство ганебне.
31. Однак і після цього багато людей застерігали Солона припинити це, мовляв, тиран його вб’є і запитували, на що він розраховує, поводячись з такою відчайдушною сміливістю. «На старість», - відповів Солон.
Незважаючи на це, Пісістрат, захопивши владу, оточив Солона почестями, люб’язно запрошував до себе, так, що Солон, зрештою, став у нього радником і схвалював багато його заходів. І справді, Пісістрат зберігав більшість Солонових законів. Сам перший виконував їх і друзів своїх змушував виконувати. Вже ставши тираном, він одного разу був викликаний на суд Ареопага через звинувачення у вбивстві. Він скромно постав перед судом для свого захисту, але обвинувач не з’явився.
Пісістрат сам видав кілька нових законів, наприклад, закон про утримання за кошти держави солдат, понівечених на війні. А втім, Гераклід пише, що ще раніше Солон видав таку постанову на користь понівеченого Терсіпа, а Пісістрат лише наслідував його.
На думку Теофраста і закон про неробство видав не Солон, а Пісістрат; завдяки цьому закону у країні покращилась зайнятість, а в місті стало спокійніше.
Солон узявся до великої роботи, а саме написати легенду чи історію про Атлантиду, яку він почув від мудреців у Саїсі і яка мала стосунок до афінців. Але він полишив цю справу, - і то не через брак часу, як говорить Платон, а скоріше від старості; його злякала така величезна робота. Вільного часу у нього було дуже багато, що й засвідчують його власні вірші:
Старію, але завжди вивчаю багато речей
і ще:
Нині радість знаходжу у приємних розвагах
Діоніса, Кіпріди й Муз
Завше вони звеселяють людей
32. Платон взявся із завзятістю до цієї справи, аби написати про Атлантиду: розробити тему до кінця, прикрасити розповідь, немов поверхню родючого лану, але занедбаного, що належав йому за родоводом. Він звів на початку роботи переддвер’я, загорожі, двори, - такі, яких не було в жодній розповіді чи легенді, поетичному творі. Оскільки він почав його надто пізно, то й завершив життя раніше, аніж цей твір: чим більше ми захоплюємося тим, що він встиг написати, тим більше сприкрюємося, що твір недокінчений. Як в Афінах є недобудований храм Зевса Олімпійського, так і мудрість Платона з-поміж багатьох прекрасних творів залишила нам один твір про Атлантиду недописаним до кінця.
Після того як Пісістрат став тираном, Солон прожив, згідно з даними Геракліда Понтійського, ще чимало часу; Фаній Едеський, навпаки, говорить, що менше двох років. Пісістрат став тираном за архонта Комія, а Солон за свідченням Фанія, помер за часів архонта Гегестрата, наступного після Комія.
Розповідь про те, ніби попіл спаленого Солона був розвіяний по острову Саламіну, безглузда і взагалі неймовірна, стеменна казка. Однак, про це згадує багато письменників, котрі заслуговують уваги, з-поміж них, між іншим і філософ Арістотель.