1. Про законовавця Лікурга взагалі немає нічого такого, що ми могли би сказати з безсумнівною певністю: бо і про його народження, і про подорожі, і про смерть, і про його закони, і про державний устрій існують найсуперечливіші оповідання. Та найбільше розходжень існує у відомостях про те, у які роки він жив. Одні стверджують, ніби Лікург – сучасник Іфіта і разом з ним запроводив Олімпійське перемир’я. Цієї думки, між іншим, дотримується й філософ Арістотель, наводячи як доказ олімпійський диск, на якому, мовляв, зберігається напис з ім’ям Лікурга. Інші, наприклад, Ератосфен і Аполлодор, вираховуючи час спадкоємних родів у спартанських царів, доводять, що він жив за багато років до першої олімпіади. Тімей припускає, що в Спарті було в різні часи два Лікурги, але діяння обох приписані одному, більш знаменитому; старший жив невдовзі після Гомера, а декотрі запевняють, ніби він особисто бачив Гомера. Те ж саме має на увазі і Ксенофонт, тобто, що Лікург жив у глибоку давнину, у часи гераклідів. Щоправда, гераклідами були й пізніше з спартанських царів, але Ксенофонт, мабуть, має на увазі перших гераклідів, які за часом ближчі до Геракла. І все таки, якими би не були плутані ці оповіді, ми постараємося, йдучи слідом за найменш суперечливими свідченнями, або ж тими, які начебто найбільш вірогідні, розповісти про Лікурга…” Так поет Симонід говорить, що батьком Лікурга був не Евном, а Пританід, у котрого, крім Лікурга, був ще один син на ім’я Евном. Більшість письменників, однак, подають інший родовід: у Прокла, сина Арістодема, народився Сой, у Соя – Евріпонт, в Евріпонта – Пританей, у Пританея – Евном. В Евнома від першої дружини народився Полідект, від другої ж, Діонасси, - Лікург. Отже, (як розповідає Діевхід), Лікург – нащадок Прокла в шостому коліні і Геракла в одинадцятому.
2. З предків Лікурга найславнішим був Сой, за правління якого спартанці обернули ілотів у рабів і відібрали в аркадійців чимало землі. Розказують, що одного разу громадяни Клітора оточили Соя в непрохідній, суворій місцевості, і він уклав з противником угоду, обіцяючи віддати захоплену спартанцями землю, якщо йому самому і його людям дозволять напитися води з найближчого джерела. Відтак угода була скріплена клятвою, і Сой, зібравши своїх людей, обіцяв царство віддати тому, хто не питиме. Жоден воїн однак, не втримався, усі напилися, і лише сам полководець, спустившись до води останнім, лише вмився водою, а потім на очах у противників, котрі перебували там і спостерігали за дійством, відійшов, зберігши ворожі володіння за Спартою на тій підставі, що напилися не всі. Але хоча спартанці і захоплювалися ним за цей подвиг, нащадків вони, однак, назвали, Евріпонідами, за іменем його сина – тому, як видається, що Евріпонт першим ослабив єдиновладдя царської влади, з наміром залучити на свій бік народ і догодити йому.
Народ, своєю чергою, від таких послаблень став зухвалішим, а царі, котрі правили після Евріпонта, або ж суворими заходами викликали ненависть у підданих, або ж домагаючись їхньої прихильності чи не можучи їм протидіяти, самі робили поступки, так що у Спарті на довгий час запанували беззаконня та безлад. Від них загинув і цар, батько Лікурга.Намагаючись припинити якусь бійку, затіяну від злиденного життя, він зазнав удару кухонним ножем, і помер, залишивши царську владу старшому синові Полідекту.
3. Коли трохи пізніше помер і Полідект, його наступником, як думали всі, мав стати Лікурт, котрий і прожив до тих пір, поки не виявилося, що дружина померлого брата вагітна. Як тільки він дізнався про це, то заявив, що царство належить дитині, якщо лише народиться хлопчик, а сам надалі правитиме царством лише на правах тимчасового опікуна. Таких опікунів, які заступали дітей-сиріт, лакедемонці називали “продіками”). Але жінка таємно посилала до нього своїх людей і вела з ним мову про те, що ладна вбити плід в утробі, аби лишень Лікург царював і далі, а її взяв за дружину. Мерзотний задум обурив Лікурга, але він не став суперечити їй, навпаки, вказав, ніби схвалює і приймає намір, зауваживши лише одне: мовляв, не слід викиднем та отрутою шкодити своєму тілу і важити життям; турботу ж про те, як прибрати з життя немовля, він бере на себе. Ось так він дурив невістку аж до пологів, а коли дізнався, що от-от вони мають настати, прислав до неї кількох людей, щоб вони стежили за тим, як вона народжує, давши їм наказ, якщо з’явиться на світ дівчинка, віддати її жінкам, якщо ж хлопчик – негайно ж принести до нього, дарма на те, чим би він у ту мить займався. А трапилося так, що він обідав з чільними урядовцями, коли жінка народила хлопчика і слуги принесли його Лікургу. Узявши немовля на руки, Лікург, як розказують, звернувся до присутніх: “Спартанці, у вас народився цар!”. Потім він поклав дитину на царський трон і дав йому ім’я: “Харілай”, бо всі раділи і захоплювалися тямущістю та справедливістю Лікурга. Царювання ж Лікурга тривало вісім місяців. Однак громадяни любили його і більшість з них охоче виконували його розпорядження, причому, головним чином через його чесноту, аніж просто через те, що він був царським опікуном і носієм царської влади. Були, звичайно, і заздрісники, котрі намагалися протидіяти посиленню Лікурга, поки він був ще молодий; і насамперед родичі та близькі царевої матері, котра вважала себе покривдженою дівером. Її брат Леонід одного разу нахабно розмовляючи з Лікургом, дошкульно зауважив, що йому, Леоніду, цілком зрозуміло, що той має на меті захопити царський трон. Такими словами він поширював підозри та наклепи на Лікурга, роблячи це заздалегідь, на той випадок, якщо з царем станеться щось негаразд. Такі чутки йшли від цариці. А тому важко переживаючи це і боячись непевного майбутнього, Лікург вирішив податися в мандри, аби позбутися недовір’я, поневіряючись в різних краях, аж поки небіж не змужніє і в нього не народиться наступник.
4. Отже, Лікург вирушив в дорогу і спочатку подався на Кріт. Там він вивчив державний устрій, зблизився з найславнішими з крітян, деякі тамтешні закони схвалив і засвоїв, щоб потім упровадити їх у себе на батьківщині, інші ж видалися йому неприйнятними. А з якимось Фалетом, одним з тих, хто вважався на острові мудрецем та гідним діячем у державних справах, він заприязнився і відіслав його у Спарту. Маючи славу поета-лірика і прикриваючись цим іменем, Фалет насправді робив те, що й найкращі законодавці. Його пісні були закликом до послуху та згоди, - через злагоджені наспіви та ритми. Ці пісні діяли на слухачів своєю м’якістю, привчали їх до відчуття добра і краси, вириваючи з душі неприязнь та ворожнечу, що тоді у Спарті панувало у стосунках між громадянами. Тому Фалет певною мірою приклався до цієї справи, полегшивши Лікургу діяльність у вихованні спартанців.
З Кріту Лікург відплив в Азію, бажаючи, як розказують, порівняти невибагливий і суворий спосіб життя у крітян з іонійською розкішшю та зманіженістю – за прикладом лікарів, котрі порівнюють із здоровими тілами хворі та недужі – аби, отаким чином, глибше побачити різницю у способі життя та державному устрої.
Там він уперше познайомився з поемами Гомера, які, мабуть, зберігалися у нащадків Креофіла, і спостерігши, що в них однаковою мірою цінні як розповіді, які приносять задоволення та розваги, так і відомості про виховання та державне життя, ретельно їх переписав і зібрав, щоб повезти з собою. Бо ж греки вже в ті часи мали якесь нечітке уявлення про ці твори, а в декотрих були навіть їх окремі частини, розсіяні скрізь по Греції, але повне знайомство з ними відбулося завдяки Лікургу.
Єгиптяни стверджують, що Лікург побував у них і, в захваті від чіткого відмежування воїнів від інших станів населення, переніс цей порядок і в Спарту, а ще відокремив ремісників та майстрів і створив державний устрій, справді, аристократичним та чистим. Про це, крім єгиптян, пишуть і декотрі з грецьких письменників, але даних про те, що Лікург їздив в Африку, Іспанію, мандрував в Індії і був знайомим з гімнософістами, ми не виявили ні в кого, крім спартанця Аристократа, сина Гіпарха.
5. Лакедемонці сумували за Лікургом і неодноразово через гінця просили його повернутися кажучи, що єдина відмінність між їхніми царями та народом – це титул і почесті, які їм складаються, тоді як він, Лікург, володіє природним хистом правителя та навчителя, якогось силою, що дає йому змогу вести за собою людей.Самі царі теж з нетерпінням очікували його повернення, сподіваючись, що в його присутності натовп з більшою пошаною ставитиметься до них. Ось у такому настрої перебували спартанці, коли Лікург приїхав назад й одразу ж узявся змінювати та перетворювати увесь державний устрій. Він був упевнений, що окремо взяті закони не принесуть ніякої користі, якщо, достоту як лікуючи хворе тіло, знеможене від усіляких недугів, з допомогою очищувальних засобів, незмога знищити шкідливого змішання речовин і не впровадити нового, зовсім іншого способу життя. Перш ніж узятися до цієї справи, він подався спочатку в Дельфи. Принісши жертву богові і запитавши оракула, він повернувся з тим знаменитим висловом, в якому піфія назвала його “боголюбним”, скорше богом, аніж людиною; і на питання про хороші закони була дана відповідь, що божество згодне дати спартанцям Закони, незрівнянно кращі, аніж в інших державах. Підбадьорений оракулом, Лікург став залучати до свого задуму кращих громадян, ведучи таємні розмови спочатку з друзями, поступово зближуючись з дедалі більшою кількістю людей та згуртовуючи їх для своєї справи. Коли ж настав час, він звелів тридцяти найзнатнішим чоловікам вийти рано-вранці із зброєю на площу, щоб викликати несподіваний страх у противника. З них двадцятьох, і то найбільш знаменитих, перераховує Герміпп; першим помічником Лікурга у всіх справах і найзавзятішим співучасником у виданні нових законів називають Артміада. Як тільки зчинилося сум’яття, цар Харілай, злякавшись, що уся ця затія спрямована начебто проти нього, сховався у храмі Афіни Міднобудної, але потім, повіривши клятвам та вмовлянням, вийшов і навіть сам узяв участь у тому, що відбувалося. Він був від природи лагідним; недарма Архелай, що ділив з ним престол, сказав якось людям, котрі кпили з юнака; “Звичайно, Харілай – добра людина; він-бо не гнівається навіть на негідників!” З численних новацій Лікурга першою і найголовнішою була Рада старійшин, яка, за словами Платона подарувала місту добробут вкупі з розсудливістю, поєднавшись з уже гарячковою царською владою і володіючи однаковим разом з нею правом голосу у вирішенні найважливіших справ. Адже держава хиталася з одного боку в інший, схиляючись то до тиранії, коли перемогу здобували царі, то до цілковитої демократії, коли гору брав натовп. А тому відтепер між ними постала рада немов тверда підвалина, яка врівноважила державний устрій, надаючи йому стійкості та безпеки, тому що двадцять вісім старійшин, з одного боку, тепер постійно підтримували царів, аби не запанувала демократія, з іншого ж боку, однак, допомагала народові оберігати вітчизну від тиранії. Арістотель пише, що старійшин було двадцять вісім, хоча насправді Лікург визначив тридцять, але двоє злякалися і відмовилися від справ. А Сфер запевняє, що їх з самого початку було двадцять вісім. Можливо, це пояснюється тим, що це число виникає від множення семи на чотири і що, після шести, воно перше з досконалих, бо дорівнює сумі своїх множників. А втім, як на мене, Лікург визначив двадцять вісім старійшин скоріше для того, аби разом з двома царями їх було рівно тридцять.
6. Лікург надавав стільки значення владі Ради, що привіз особливе віщування стосовно цього, яке називають “ретрою”. Воно мовить: “Спорудити храм Зевса Сіллайського та Афіни Сілланійської. Розділити народ на філи та оби. Визначити двадцять вісім старійшин з вождями вкупі. Час від часу скликати Зібрання між Бабікою та Кнакіоном, і там висувати пропозиції і потім розпускати, але панування і сила нехай належить народові. Під “вождями” мали на увазі царів. Наказ “розділити” стосується народу, а філи і оби – назви частин і груп, на які треба було його розділити. Під “вождями” мова йшла про царів “Скликати Зібрання” позначено словом “апелазін”, бо початком і джерелом своїх перетворень Лікург оголосив Аполлона Піфійського. Бабіка і Кнакіон тепер іменуються Енунтом, але Арістотель вважає, що Кнакіон – це річка, а Бабіка – міст. Між ними і відбувалися зібрання; хоча в тому місці не було ані портика, ані якихось будівель; Лікург бо вважав, що усе це не допомагає у прийнятті розумних рішень, навпаки – приносить шкоду, відволікаючи розум в учасників зібрання на всілякі дурниці та відвертаючи їхню увагу на статуї, картини, проскіній театру чи стелю Ради, надто вже розкішно оздоблену. Жодному із звичайних громадян не дозволялося висловити своє судження і народ, що збирався, лише затверджував чи відхиляв ту пропозицію, яку подавала Рада старійшин і царі. Однак згодом народ усілякими вилученнями та додатками почав змінювати й перекручувати затверджувані рішення, і тоді царі Полідор та Теопомп зробили до ретри таке доповнення: “Якщо народ постановить невірно, старійшинам і царям розпустити”, тобто рішення не вважати чинним, а мати цілковите право розпустити зібрання народу на тій підставі, що він перекручує і повністю змінює те, що найкраще і найкорисніше. Вони навіть переконали усю державу у тому, начебто таке повеління бога, як про це згадує в одному місці Тіртей, кажучи:
Вони почули від бога Феба мудрі слова
Віщування піфійське в дім свій принесли:
Нехай у Раді, котрих боги вшанували
Першими будуть; нехай про улюблену Спарту
Дбають з ними мужі – старійшини;
За ними ж народ, корячись справедливим ухвалам.
7. Отже, Лікург у державному устрої поєднав різні способи правління. Однак його наступники, бачачи, що олігархія усе ще недоторкана і могутня, що вона, за словами Платона, зарозуміла й неврівноважена, накидають на неї, немов вуздечку, владу ефорів – наглядачів – приблизно через сто тридцять років після Лікурга, за царя Теопомпа. Першими ефорами були Елат і його товариші. Кажуть, що дружина лаяла Теопомпа за те, що він залишить дітям царську владу меншою, аніж отримав сам. А він на це відповів: “Навпаки, більшу, бо вона буде тривалішою”. І справді, відмовившись від надмірної влади, спартанські царі спекалися і ненависті, і заздрощів, чого не вдавалося уникнути правителям в Мессенії та Аргосі, котрі не захотіли робити жодних поступок на користь народу. І це засвідчує мудрість та передбачливість Лікурга, якщо ще й зважити на постійні чвари між народом і царями, на жахливе правління у мессенців та аргосців – а вони ж були сусідами та родичами спартанців. Спочатку вони користувалися усіма перевагами, що й спартанці, а земель у них, здається, було навіть і більше, але гараздували вони недовго: бридкі дії царів, а водночас і свавільність народу захитали державний лад. Їхній приклад і є доказом того, що справді дарунком богів для спартанців був той, хто так доладно поєднав і врівноважив різні сили в державі. Але про це пізніше.
8. Друга і найсміливіша справа з усіх перетворень Лікурга – переділ земель. Оскільки тоді панувала жахлива нерівність, натовпи неімущих і нужденних приходили в місто, а всі багатства зосередилися в руках небагатьох. А тому Лікург, аби побачити нахабство, заздрощі, злочинство і розкіш, і ще давніші і небезпечніші хвороби держави – багатство і бідність, умовив усіх без винятку спартанців об’єднати всі землі, а потім поділити наново і надалі оберігати майнову рівність, переваги ж шукати у звитяжності, бо ж нема серед людей якоїсь відмінності, чи переваги, аніж те, що визначає осуд порочного і похвалу звитяжного громадянина. Здійснюючи свою справу на ділі, він розділив Лаконію між періеками, - мешканцями околиць, - на тридцять тисяч ділянок, а землі, які належали Спарті, - на дев’ять тисяч, (саме стільки було сімей спартіатів). Декотрі пишуть, що Лікург виділив шість тисяч ділянок, а ще три тисячі додав згодом Полідор, інші ж вважають, що обидва роздали по чотири з половиною тисяч ділянок. Кожна ділянка була таких розмірів, щоб давати врожай по сімдесят медімнів ячменю на одного чоловіка і по дванадцять на жінку і в такому ж співвідношенні відповідну кількість рідинних продуктів. Лікург вважав, що цього буде досить для такого способу життя, щоб громадяни залишалися сильними і здоровими, не маючи потреби в чомусь іншому.
Розказують, що пізніше повертаючись через багато часу з якоїсь подорожі й оминаючи нещодавно зжаті лани, де рівними рядами височіли однакові скирти колосків, він усміхнувся і сказав своїм супутникам: “Уся Лаконія схожа на власність багатьох братів, котрі щойно її поділили”.
9. Потім він взявся до поділу і рухомого майна, аби повністю усунути будь-яку нерівність та відмінності. Але розуміючи, що відкрите вилучення викличе сильне невдоволення, знайшов спосіб, який зумів подолати жадібність та корисливість. По-перше, він скасував з обігу всю золоту і срібну монету, залишивши в користуванні лише залізні, але і їй, хоч і з великою вагою і розмірів, визначив дуже низьку вартість, так що для зберігання, скажімо, десяти мін, треба було вдома мати велику комору, а для перевезення – підводу з парою худоби в упряжі. З поширенням нової монети багато усіляких злочинів в Лакедемоні зникло. Адже кому би, насправді, заманулося красти, чи брати хабарі чи грабувати, коли нечесно здобуту річ і сховати було ніде, та й яка користь була у ній, і навіть розбита на шматки, вона не була у вжитку? А Лікург ще й звелів гартувати залізо, гасячи його в оцеті, і тому метал робився крихким, ні до чого непридатним, бо жодній обробці не піддавався.
Потім Лікург витіснив з Спарти непотрібні і зайві ремесла. Зрештою, більшість з них і без цього була би витіснена слідом за впровадженою монету, через дешевизну якої вироби не мали би попиту і збуту. Возити ж залізні гроші в інші грецькі міста було безглуздо, оскільки там вони не мали ані найменшої вартості, і з них тільки глузували – так що спартанці не могли придбати бодай якусь дрібницю в чужих краях, та й взагалі купецькі вантажі перестали надходити в їхні гавані. В Лаконію тепер не заїздив ані вправний промовець, ані мандрівний віщун, ані торгівець блудницями, ані майстер золотих чи срібних виробів - адже там не було більше монети! Отаким чином розкіш, втративши те, що могло її підтримувати і надавати сили, щезла сама по собі. Заможні громадяни втратили свої переваги, оскільки не було способу заявити про власні статки, і вони були заховані і не мали застосування. З тієї ж причини спартанці виготовляли лише необхідні та звичайні речі – ложе, крісла, столи, ослони – вони були у повсякденному вжитку, а лаконський котон, вважався, за словами Крітія, - незамінним у походах; якщо доводилося пити замулену воду, він прикривав своїм кольором колір рідини, а оскільки намул осідав всередині, відстоюючись на випуклих стінках, вода входила в уста вже чистою. І тут заслуга належить законодавцеві: ремісники, змушені відмовитися від виготовлення непотрібних предметів, стали вкладати всю свою майстерність у необхідні предмети.
10. Маючи на меті повністю побороти розкіш і схильність до багатства. Лікург зробив третє, і то найкраще перетворення – заснував спільні трапези: “сісітії”: громадяни збиралися разом і всі їли одні і ті самі страви, яких не готували в домівках; отож вони більше не проводили часу у себе вдома, розлігшись на м’яких подушках і перед пишно обставленими столами, товстіючи завдяки турботам кухарів та майстрів, немовби ненаситні тварини, яких годують у темряві, і псуючи не лише свою вдачу, але й тіло, яке, віддаючись усіляким насолодам та зловживанням, має потребу у тривалому сні, гарячих лазнях, цілковитому спокої, - немовби у якомусь лікуванняі! Такий захід був особливо важливим, але ще важливіше те, що багатство завдяки спільним трапезам та простому споживанню, як каже Теофраст, перестало бути предметом заздрощів.Адже трапези не були вже нагодою для того, щоб скористатися розкішним вбранням, чи насолодитися ним, чи похизуватися перед іншими, бо ж багатій ходив на одну трапезу із злидарем. Таким чином з усіх міст під сонцем в одній лише Спарті виправдалася істина, що бог Багатства сліпий і мертвий, немов зображення на картині, неживе і нерухоме. Не можна було з’явитися і на спільний обід поївши удома: усі пильно стежили один за одним і, якщо бачили, що котрийсь чоловік не їсть і не п’є з рештою, лаяли його називаючи нестриманим і зманіженим.
11. Кажуть, що саме за таку цю новацію заможні страшенно зненавиділи Лікурга. Одного разу вони щільно обступили його, зчинили крик на нього і насамкінець, зазнавши нападу з їхнього боку, він утік з площі. Отож уникнувши переслідування, він вже, було, сховався у святилищі, але один юнак, на ім’я Алкандр, загалом тямущий і лише надто різкий і запальний, женучись за ним по п’ятах, у ту мить, коли Лікург обернувся, ударив його палицею і вибив око. Лікург, однак, зовсім не знітився від того, що зазнав, а, ставши прямо навпроти громадян, він показав їм своє залите кров’ю обличчя та вибите око. Усіх, хто бачив це, охопив страшний сором і смуток, вони видали Алкандра Лікургу і з неабияким співчуттям проводили пораненого до дому. Лікург подякував їм і відпустив, Алкандра ж забрав до себе в дім, анічим його не скривдивши і не сказавши йому жодного поганого слова, а лише звелів прислуговувати, відіславши власних слуг та рабів. Зі свого боку Алкандр, в глибині душі відзначаючись якоюсь шляхетністю, мовчки виконував усе, що той доручив, і, постійно перебуваючи і живучи разом з Лікургом, зрозумів лагідність і великодушність, суворий спосіб життя, невтомність у праці, так що й сам перейнявся глибокою прихильністю до цієї людини, і запевняв знайомих і своїх друзів, що Лікург не жорстокий і не пихатий, а навпаки, як ніхто поблажливий і милостивий до інших. Ось так і був покараний Алкандр, ось такого осудження він зазнав; з нахабного, зухвалого юнака він перетворився на якнайскромнішу та якнайрозсудливішу людину. В пам’ять про цей випадок Лікург спорудив храм Афіни, яку назвав Оптілетідою; дорійці в тих місцях око називають “оптілос” [o’ptilos]. Однак декотрі письменники, в тім ліку й Діоскорід, автор твору про державний устрій Спарти, стверджують, що Лікург був поранений лише в око, але не осліпнув і спорудив храм богині як подяку за зцілення.
Хай там що, але після цього нещасного випадку спартанці перестали ходити на зібрання з палицями.
12.Спільні трапези крітяни називають “андріями”, а лакедемонці “фідітіями” – чи тому, що на них панувала приязнь і доброзичливість, чи тому, що вони привчали до простоти та ощадливості. Так само ніщо не заважає нам припустити, як стверджують декотрі, що перша літера тут приставлена, і що слово “едітії” походить від слова “їжа” чи “пожива”.
На трапезах сиділо чоловік по п’ятнадцять, іншим разом трохи менше чи більше. Кожен учасник трапези приносив щомісяця медімн ячмінного борошна, вісім хоїв вина, п’ять мін сиру, дві з половиною міни смокв і, нарешті, незначну суму грошей для купівлі м’яса та риби. Якщо хто з них здійснював жертвоприношення чи полював, він присилав для спільного столу частину жертовної тварини чи здобичі, але не все повністю, бо йому дозволялося обідати вдома, оскільки через принесення жертви чи полювання він міг запізнитися, тоді як решта учасників мусила бути присутньою. І звичай спільних трапез спартанці неухильно берегли дуже довгий час. Коли цар Агід, розбивши афінців, повернувся з походу, бажаючи пообідати з дружиною, послав за своєю частиною в дім, полемархи відмовились її видати. Назавтра цар, розлютившись, не приніс належної жертви, і полемархи наклали на нього грошове стягнення.
За трапезами проводили свій час і діти. Їх приводили немов у школу розсудливості, де вони слухали розмови про державні справи спостерігали за розвагами, привчалися до жертв та сміху, не вдаючись до бридких перекручень, і сприймаючи жарти інших без якоїсь образи. Не гніватися на чиїсь кпини вважалося відмітною ознакою спартанців. Коли ж хтось не витримував, той міг просити, аби насмішки припинилися і вони одразу ж уривалися. Кожному, хто входив, старший за столом показував на двері і говорив: “Наших розмов за поріг не виносять”. Кажуть, що людину, яка хотіла стати учасником трапези, випробовували ось таким чином. Кожен із співтрапезників брав у руку окраєць хлібної м’якини і, немов камінець для голосування, мовчки кидав у посудину, яку підносив, тримаючи на голові, слуга. Це був знак схвалення, а хто виявляв незгоду, той просто стискав м’якину в долоні. Стиснутий окраєць мав значення просвердленого камінця для голосування. І коли знаходили бодай один такий окраєць у котрогось, то людину не приймали до себе, бажаючи, щоб усі, хто сидів за столом, відчували радість в товаристві один одного. А відкинутого називали “каддированим” – від слова “каддіхос”, що означав посудину, куди кидали окраєць. Із спартанських страв найбільш знаменита – “чорна юшка”. Старики навіть відмовлялися від своєї частини м’яса, і віддавали його молодим, а самі споживали юшку. Розповідають, що один з понтійських царів лише заради юшки купив собі кухаря – лаконця, але, скуштувавши, з відразою відвернувся і тоді кухар сказав йому: “Царю, щоб їсти цю юшку, треба спочатку викупатися в Евроті”. Потім, запивши трохи вином, спартанці розходилися по домівках, не запалюючи лампад: ходити з вогнем їм заборонялося саме в тому випадку і взагалі, щоб вони привчалися до темряви і вночі ходили сміливо і без страху. Отже трапези були влаштовані саме таким чином.
13. Писаних законів Лікург не видавав, і в одній з так званих ретр з цього приводу він говорить таке. Найголовніші засади для добробуту держави і розвитку чеснотливості, набувають стійкості і сили лише тоді, коли вони увійдуть у звичаї та поведінку громадян, бо для цих засад міцнішою основою, аніж необхідність, є розкута воля, а її прищеплює молоді виховання, яке передає кожному юнакові настрій законодавця. А другорядні і часткові грошові зобов’язання, які змінюються відповідно до обставин, краще, як вважав Лікург, не закріплювати в писаних законах і непохитних правилах: нехай при зручній нагоді робляться ті доповнення чи вилучення, які освічені люди щоразу схвалять як корисні. Тому усе своє законодавство Лікург ставив у залежність від виховання.
Отже, одна з ретр, як ми сказали, проголошувала, що писані закони непотрібні.Інша, знову ж таки спрямована супроти розкоші, вимагала, щоб у кожному будинку дах був зроблений з допомогою лише сокири, а двері – самої лише пилки, без застосування жодного іншого знаряддя. І якщо згодом, як розповідають, Епамінонд говорив про свій стіл: “За таким столом нема місця зраді”, - то Лікург першим збагнув цю думку, тобто, що в такому будинку не знайдеться місця розкоші та марнотратності. Нема людини з таким несмаком і безрозсудством, щоб у дім, збудований так просто і грубо, вносити ліжка на срібних ніжках, багряні покривала, золоті келихи та супровідницю цього – розкіш. Хоч-не-хоч, а таки доводиться приладнувати і пристосовувати до будинку ліжко, до ліжка – постіль, а до постелі – усе начиння і предмети. Якраз через такий звичай до простоти, як кажуть, Леотіхід Старший в Корінфі поставив питання, обідаючи в якомусь домі і розглядаючи пишно оздоблену стелю. Він тоді запитав господаря: “Хіба дерева ростуть у вас чотирикутними?”
Третя ретра Лікурга, про яку згадують письменники, забороняє вести війну постійно з одним і тим же противником, аби той, призвичаївшись до відбиття нападу, і сам не став войовничим. Саме в цьому пізніше і звинуватили царя Агесілая, мовляв, частими вторгненнями і походами в Беотію він зробив фіванців рівносильними суперниками. Недарма Анталкід, побачивши його пораненим, сказав: “Гарну науку ти отримав від фіванців, яких ти сам навчив, як битися, коли раніше у них не було до цього ані бажання, ані знань!” Ці законоположення Лікург назвав ретрами, аби вселити думку, що вони ідуть від бога і являють собою відповіді оракула.
14. А виховання, в якому він бачив найважливішу і найпрекраснішу справу, Лікург почав здалеку, розглядаючи у зв’язку з цим питання шлюбу і народження дітей. Арістотель не має слушності, пишучи ніби Лікург хотів було спочатку виховати жінок, але згодом полишив свій намір, не в змозі зломати їхню свавільність та могутність – наслідок частих походів, під час яких чоловіки змушені були залишити їх повновладними господарями вдома, а тому поважали їх більше, аніж належало, і звертались до них із словами “пані”. Далебі Лікург потурбувався як міг і про це. Він зміцнив і загартував дівчат у бігу, боротьбі, метанні диска і списа, щоб і зародок у здоровому тілі з самого початку розвивався здоровим, а самі жінки, народжуючи, легко переносили пологи. І привчивши дівчат забути про зманіженість, сидіння вдома і всілякі примхи, він призвичаїв їх , як юнаків, голими брати участь в урочистих шестях, танцювати і співати в окремих священних обрядах на очах у молодих людей. Інколи вони дошкульно висловлювались про котрогось, вміло і тонко викриваючи його провини, і в піснях вихваляли гідних, запалюючи в них неабияке честолюбство та завзятість. І хто був удостоєний похвали за звитяжність і здобував славу в дівчат, той відходив, звеличений піснями, а жарти і гострі, а то й колючі кпини, жалили не менш боляче, аніж напоумлення: адже подивитись на це видовище разом з рештою громадян приходили і царі і старійшини. При цьому голизна дівчат не мала нічого ганебного, бо вони зберігали соромливість і не знали розпусти. Навпаки, вона привчала їх до простоти, до турбот про здоров’я і тілесну міць, і жінки набували шляхетного мислення, переймаючись прагненнями до шани і словами. А тому вони й говорили і міркували так, як свого часу, розповідають, Горго, дружина Леоніда. Коли якась жінка, мабуть чужинка, сказала їй: “Лише ви, лаконки, владуєте над чоловіками”, та одізвалась “Так, але тільки ми й народжуємо чоловіків”.
15. Певна ж річ, усе це і було спонукало до шлюбу, - я маю на увазі шестя дівчат, оголення тіла, змагання у присутності юнаків, котрими володіла, за словами Платона, не геометрична, а любовна необхідність. В той же час Лікург встановив принизливе покарання для неодружених: він забороняв їм ходити на гімнопедії, взимку, за наказом властей, вони мусили голими обійти навколо площі, співаючи пісню, складену в докір їм, бо в ній ішла мова про те, що вони справедливо переносять страждання за непослух законам. Насамкінець вони були позбавлені і тих почестей та поваги, які молоді складали старшим. Ось чому не знайшлося нікого, хто би засудив ті зухвалі слова, які довелося вислухати навіть такій славетній людині як полководець Деркілід. Якийсь юнак не поступився йому місцем, сказавши: “Ти не народив сина, котрий у свій час поступиться мені місцем”.
Наречених брали, дотримуючись звичаю викрадення, причому не надто юних, котрі ще не досягли шлюбного віку, а зрілих і квітучих. Викрадену приймала так звана подружка, котра підстригала їй коси і, давши їй чоловічий плащ і сандалії на ноги, вкладала її одну на підстилку в темній кімнаті. Наречений, не п’яний, і не вдаючись до неподобств, але тверезий і, як завжди, пообідавши спільним столом, входив, розв’язував у неї пояс і, взявши на руки, переносив у ліжко. Пробувши з нею трохи часу, він скромно покидав її, щоб зазвичай укласти спати з іншими юнаками. І надалі він чинив так само, проводячи день і розважаючись разом з своїми ровесниками, а до молодої дружини приходив таємно, боячись, щоб, бува, хто-небудь удома його не побачив. Зі свого боку і дружина вишукувала усіляких способів і полегшення у цьому становищі, щоб вони могли непомітно зустрітися у потрібний час. Так тривало довго: у декотрих вже діти народжувалися, а чоловік усе ще не бачив дружини при денному світлі. Такий зв’язок був не лише вишколом у стриманості та розсудливості – тіло завдяки ньому завжди було ладне злягтися, жага залишалася свіжою, не втамованою і неослабленою розгнузданими зустрічами: у молодих людей завжди залишалися якась іскорка потягу і свіжа жага одне до одного. І внісши у шлюбний зв’язок такий порядок і таку соромливість, Лікург не оминув увагою і те, щоб стерти пусте, жіноче почуття ревнощів: віддаливши шлюб від будь-якої вразливості та невпорядкованості, він дозволив кожній гідній людині брати шлюб з жінкою задля народження потомства, і навчив громадян сміятися над тими, хто убивствами та війною захищав погляд, мовляв, шлюб не допускає ані розділення власності, ані права на спільне майно. Тепер чоловік молодої дружини, запримітивши вродливого і порядного юнака, котрий припав дідові до вподоби, міг привести його до своєї дружини, і народжену він нього дитину визнати своєю. А ще кожний чесний чоловік, якщо йому подобалась заміжня жінка, міг попросити її, щоб зійтися з нею і немов засіявши родючий лан, народити гарних дітей, котрі будуть і по крові і по роду від кращих громадян. Лікург першим поміркував, що діти належать не батькам, а всій державі, і тому хотів, щоб громадяни народжувались не від аби кого, а від найкращих громадян. Відтак у настановах інших законодавців, які торкалися питань шлюбу, він вбачав безглуздя та марне хизування, вважаючи, що люди, котрі парують сук і кобил з добірними самцями, обіцяючи їхнім господарям гроші, своїх дружин, вартують під замком, вимагаючи, аби ті народжували лише від них самих, навіть якщо самі вони були дурні, старигани, немічні. Ніби не їм першим, хто їх годує і виховує, доведеться переконатись у тому, що діти виростають дурними, якщо народжуються від дурнів, і, навпаки, хорошими, якщо у них такі ж батьки. “Ці порядки, встановлені у згоді з природою і суспільною свідомістю, були настільки віддалені від так званої “доступності”, що запанувала пізніше серед спартанських жінок, що перелюб для них був немислимою справою. З цього приводу часто згадують, наприклад, відповідь спартанця Герада, котрий жив у дуже давні часи, одному чужинцеві. Той запитав, якого покарання зазнають у них перелюбники. “Чужинцю, у нас немає перелюбників”, - заперечив Герад. А той не відставав: “А якщо з’явиться?” На це Герад: “Винуватець дасть для відшкодування бика таких розмірів, що витягнувши шию з-поза Таїгету, він питиме в Евроті”. Спантеличений чужинець, не знаючи, що й сказати, знову запитав: “А звідки ж візьметься такий бик?”. “А звідки візьметься у Спарті перелюбник?” – одізвався, сміючись, Герад. Ось що повідомляють письменники про спартанські шлюби.
16. Батько не мав права сам виховувати дитину – він відносив немовля у місце, зване “лесхі”, де сиділи старійшини з кожної філи. Вони оглядали дитину і, якщо вона була міцної статури і здорова, віддавали наказ виховувати її, одразу ж призначивши їй одну з дев’яти тисяч ділянок. Якщо ж дитина була калікою і потворною на вигляд, її відсилали до Апотетів (так називалося урвище на Таїгеті), вважаючи, що краще і для неї самої, і для держави, коли вона не житиме, раз від самого початку народилася кволою і калічною. З тієї ж причини жінки обмивали немовлят не водою, а вином, випробуючи таким способом його якість: бо ж кажуть, ніби хворі недугою і просто хворі від незмішаного вина гинуть, а здорові гартуються та міцнішають ще дужче. Годувальниці дбали досить уміло про те, аби дітей не сповивали, аби члени тіла розвивалися вільно, і діти росли невибагливими в їжі, не боялися темряви і самотності, і не знали, що таке свавілля та плач. А тому інколи навіть чужинці купували годувальниць з Лаконії. Є дані, що лаконійкою була й Амікла, котра виховувала афінця Алківіада. Але Платон згадує, що Перікл дав йому вихователя Зопіра, звичайнісінького раба. Тим часом Лікург не визначав для дітей куплених чи найнятих вчителів, та й батько не міг виховувати сина, як йому заманеться. Як тільки хлопчики досягали віку семи років, Лікург відбирав у них батьків і створював з них загони, щоб вони жили разом і їли, привчаючись грати та проводити час у товаристві. На чолі загону ставав той, хто вирізнявся з-поміж інших тямущістю та винятковою хоробрістю в бійках. Усі інші рівнялися на нього, виконували його накази, мовчки терпіли покарання, так що внаслідок цього виховання було для них наукою послуху. За іграми дітей часто наглядали дорослі, котрі часто підбивали їх до суперечок та бійок, аби побачити, якою достеменно була природа у кожного чи відважний хлопчик, чи впертий у суперечках. Грамоти вони навчались у тій мірі, в якій без цього не можна було обійтися: в усьому іншому виховання мало на меті навчити їх беззастережного послуху, стійко долати усі злигодні та брати гору над противником. З віком вимоги ускладнювались: хлопчиків коротко підстригали, вони бігали босоніж, привчалися грати голими. У дванадцять років вони ходили без хітону, отримуючи раз у рік по одному гіматію, брудні, занедбані: купальні та запашні пахощі їм невідомі – за весь рік лише кілька днів вони розкошували цим добром. Спали вони разом, розділившись на іли та загони, на підстилках, які самі собі робили, ламаючи голіруч стебла очерету на березі Евроту. Взимку до очеретяної підстилки вони підкидали і змішували так званий лікофон: вважалося, що ця рослина володіє якоюсь силою, здатною зігрівати.
17. В цьому віці у кращих юнаків з’являються кохані. І найстарші люди посилюють свій нагляд: вони відвідують гімнасії, де відбуваються змагання і славетні перепалки, і це не задля розваги, бо кожен вважає себе, так би мовити, батьком, вихователем та керівником будь-котрого з підлітків, так що завжди і скрізь вистачало тих, хто міг напоумити і покарати юнака, який учинив провину.
А ще з-поміж найбільш гідних громадян призначався педоном-наглядач за дітьми, а на чолі кожного загону самі підлітки ставили одного з тих званих іренів – завжди найтямущішого та найхоробрішого. Іренами звуть тих, хто ще за рік до цього змужнів, мелліренами – найстаріших хлопчиків. Ірен, досягши двадцяти років, командує своїми підлеглими в бійках і під час обіду вдома, дає їм розпорядження. Старшим він дає наказ принести дров, а молодшим – овочі. Усе це вони добувають крадіжкою: одні йдуть в городи, інші з неабиякою обережністю та вдаючись до хитрощів, пробираються на спільні застілля чоловіків. Якщо ж котрогось хлопчика спіймали, його нещадно лупцювали батогом за легковажну та невмілу крадіжку. Крали вони і всілякі інші харчі, - що лишень потрапляло під руку, навчаючись спритно нападати на сплячих чи недбалих вартових. Покаранням для спійманого було не тільки побиття, але й голод: дітям давали обмаль їжі, аби, переносячи труднощі, вони самі хоч-не-хоч набиралися відваги та діяли так само зухвало і з хитрощами.
Отже, цього вони досягають завдяки недоїданню, а втім, як кажуть, воно впливало і на тілесний розвиток. У хлопчиків тіло ставало струнким, коли дихання не пригнічене надскладною працею, а, з іншого боку, важка їжа не стискує його в глибину і в ширину, навпаки, коли дихання прямує з легкістю вгору, тоді й тіло людини росте вільно і швидко. Так само, як вважають, досягають зовнішньої краси: худорлявість і сухорлявість залежать від правильного розвитку членів тіла, натомість огрядність діє на зовнішність у протилежному напрямку. Тому, певна ж річ, і в жінок, котрі, носячи плід, постійно очищують шлунок, діти народжуються худі, але вродливі і стрункі, бо незначна кількість матерії більшою мірою поступається творчій силі вагітності.
Про те, чи це справді так, нехай докладніше розглянуть інші.
18. Крадуть діти з великою обережністю: один з них, як розказують, вкравши лисеня, сховав його у себе під плащем, і хоча звірятко порвало йому пазурами і зубами живіт, хлопчик, аби цього не помітили, терпів до тих пір, аж поки не помер. Про вірогідність цієї розповіді можна судити з нинішніх ефебів: нам доводилось бачити як не один з них помирав від ударів біля вівтаря Ортії.
Пообідавши, ірен, розлігшись, велів одному юнакові співати, іншому ставив питання, яке вимагало метикуватості, наприклад, таке, як: “Хто найкращий з-поміж чоловіків?”, чи “Який учинок такої то людини?” Так вони ще з початку свого життя привчалися судити про хороше і розвивати думку про політичне життя. І тому, коли той, до кого звертались з запитанням: “Який громадянин хороший? Хто вартий осуду?”, не знаходив, що відповісти, це вважали ознакою млявої натури, і то байдужої до чеснотливості у державному житті. У відповіді ж належало вказати причину того чи того судження і навести докази, висловивши думку якнайстисліше. Того, хто помилявся, ірен карав – кусав за великий палець. Часто ірен карав хлопчиків у присутності стариків і властей, аби ті переконалися, наскільки він діяв слушно і справедливо. Під час покарання його не зупиняли, але коли діти розходились, він давав відповідь, якщо кара була суворішою, чи, навпаки, м’якіша від очікуваної.
І добру славу і ганьбу хлопчиків розділяли їхні коханці. Розказують, що коли одного разу якийсь хлопчик, борючись з товаришем, раптом злякався і крикнув непристойно, власті покарали штрафом його коханця. І хоча у спартанців допускалась така любов між ними, що навіть шановані жінки закохувались у дівчат, суперництва, однак, не існувало. Навіть більше:спільні почуття до однієї особи ставали початком взаємної приязні закоханих, котрі, відтак, намагалися зробити коханого досконалим.
19.Дітей навчали так, щоб вони у своїх словах поєднували в’їдливу дотепність з витонченістю, щоб стисла мова була багатою на зміст. Як було мовлено, Лікург залізну монету зробив дешевою і дуже важкою. А з словесною монетою, навпаки, він учинивзовсім не так: в небагатьох простих словах мала ховатися багата і розлога думка, і , даючи дітям можливість довго мовчати, законодавець очікував від них влучних і точних відповідей. Адже подібно до того, як сперма людей, невтримних до злягань, здебільшого безплідна, так і нестримна балакучість породжує нісенітну і безглузду мову. Одного разу якийсь афінець став глузувати із спартанських мечів, мовляв, вони такі короткі, що їх з легкістю ковтають клоуни в театрі. “Але ж цими кинджалами ми прекрасно орудуємо з ворогами”- відповів йому цар Агід. Я ж бачу, що мова спартанців, завдяки стислості чудово передає суть справи і проникає в свідомість слухачів.
Сам Лікург говорив, як видається, стисло і влучно, наскільки можна зробити висновок з тих висловів, які дійшли до нас. Так людині, яка вимагала встановлення демократичного ладу в Спарті, він сказав: “Спочатку ти встанови демократію у себе вдома”. Котрийсь запитав, чому він зробив жертвоприношення такими скромними і дешевими: “Щоб ми ніколи не переставали шанувати божество” – відповів Лікург. А про змагання він сказав так: “Я дозволив громадянам лише ті види змагань, в яких не треба ніколи піднімати вгору руки”. А ще повідомляють, що і в листах він давав напрочуд вдалі відповіді громадянам, наприклад, на питання: “Яким чином нам відбити вороже вторгнення?”, він сказав: “Залишайтеся бідними, і нехай ніхто не силкується стати могутнішим за іншого”. А про міські мури: “Лише те місто не позбавлене укріплень, яке оточене мужніми людьми, а не цеглою”. Важко, однак, з’ясувати, справжні чи підробні ці листи.
20. Про цілковиту неприязнь спартанців до багатослів’я свідчать і такі висловлювання. Коли котрийсь повів мову про якусь важливу справу, але недоречно, цар Леонід промовив: “Друже, усе це важливо, але іншим разом”. Небіж Лікурга Харілай на питання, чому його дядько видав так мало законів, відповів: “Тим, хто обходиться кількома словами, не треба багато законів”. Якісь люди лаяли софіста Гекатея, за те, що запрошений на спільну трапезу, він увесь обід промовчав. Архідамід їм заперечив:” Хто удатний до розмови, знає, коли можна говорити”.
Наведу ще й кілька висловів, які, про що мовлено вище, дотепні і витончені. Котрийсь телепень дошкуляв Демарату безглуздими питаннями і, між іншим, хотів дізнатися, хто найкращий із спартанців.” “Той, хто найменше схожий на тебе”, - відповів Демарат. Агід, чуючи, як елейців хвалять за прекрасне і справедливе влаштування олімпійських ігор, зауважив: “Хіба то велика справа – один раз у п’ять років виявляти справедливість”. Один чужинець, аби висловити свою приязнь сказав Теопомпу, що у себе на батьківщині його звуть другом лаконців. “Було би добре для тебе, чужинцю, називатися другом громадян”, - відповів Теопомп. Син Павсанія, Плістоанакт, сказав афінському ораторові, котрий обізвав спартанців неуками: “Маєш слушність, бо з-поміж греків лише ми не навчилися у вас нічого поганого”. Знову ж таки Архідамід на чиєсь запитання, скільки всього спартанців, сказав у відповідь; “Досить для того, аби провчити негідників”. За жартами спартанців можна було судити і про їхні звички. Вони ніколи не вели марних розмов, ніколи невживали слів, у яких не було думки, вартої того, аби над нею замислитися. Так одного спартанця покликали, щоб він послухав, як наслідують спів солов’я. “Я слухав самого солов’я”, - одізвався той. Інший спартанець, прочитавши ось таку епіграму-
Загинули ті, хто колись
Тиранію збиравсь погасити;
Мідний Арес здогнав їх поблизу селінунтської брами.
-зауважив: “І справедливо померли; нехай би згоріла вона дотла”. Якийсь юнак сказав чоловікові, котрий звелів дати йому півнів, які б’ються до останнього подиху: “Залиш їх собі, а мені дай таких, які б’ються з ворогом до останнього подиху”. А ще один юнак, уздрівши якихось людей, що справляли нужду, сидячи на лавочці, вигукнув: "Хоч би мені не довелося сидіти тут бо ж я не зможу тоді поступитися місцем старшим”. Ось такі їхні вислови і знамениті слова, і небезпідставно стверджують декотрі, що наслідувати лаконців означає скоріше розумувати, а не займатися гімнастикою.
21. Але й до музики і співу вони бралися з не меншою старанністю, аніж до чіткості і чистоти мови. І в піснях було щось таке, що викликало мужність, настрій, поривання до дій. Закличні пісні були прості і незграбні, але зміст їх був величний і повчальний з погляду моралі. У них зазвичай прославлялися полеглі за Спарту і докори були боягузам приреченим на жалюгідне і нікчемне життя; обіцянки чи запевнення в хоробрості, відповідно до свого віку. Не зайвим буде, коли ми тут для прикладу помістимо одну з таких пісень. У святкові дні утворювали три хори – стариків, чоловіків та дітей. Старики заводили: Колись і ми були юні і дужі Хор чоловіків підхоплював:
А ми дужі тепер. Коли хочеш, позмагайся!
А хлопчики завершували:
А ми станемо ще кращі, аніж ви.
І взагалі, якщо хто перегляне твори лаконських поетів, з яких одні збереглися до наших днів, і згадає похідні ритми для флейти, під звуки яких спартанці йшли на ворога, він, мабуть, визнає, що Терпандр та Піндар добре розуміли в них зв’язок між мужністю та музикою. Перший говорить про лакедонців так:
Юність квітує тут, Муза солодка
І правда панують по всіх-усюдах
А Піндар вигукує:
Там ради старійшин і списи
Юних мужів виблискують в битві;
Там хором керують Муза й Краса.
Обидва вони зображають спартанців одночасно і наймузикальнішим і найвойовничішим народом. Як сказав один спартанський поет:
Навпроти меча чути кіфари
Солодкий звук.
В будь-якому разі перед битвою цар спочатку приносив жертву Музам – нагадуючи воїнам про їхнє виховання та освіту, для того, щоб вони, як видається, сміливо йшли в бій і чинили подвиги, варті того, аби їх прославити в піснях.
22. Під час війни юнаки проходили більш послаблений вишкіл; їм дозволялося доглядати за своїм волоссям, прикрашати зброю та вбрання; навчителі раділи, бачачи, як вони немов нестримні коні нетерпляче гарцюють, фиркають і рвуться в бій. А тому, хоч у них було довге волосся ще з юних літ, вони дбали про них насамперед перед битвою, старанно намащуючи його, і розчісуючи, бо ж пам’ятали Лікургові слова про волосся, що вродливих воно робить ще вродливішими, а потворних – ще страшнішими на вигляд. У походах і гімнастичні вправи були простішими і не такими виснажливими, та й взагалі в усьому іншому юнаків не так суворо обмежували, як звичайно, так що з-поміж цих людей лише для спартанців війна була відпочинком від постійних бойових вправлянь та приготувань.
Коли бойове шикування у спартанців закінчувалось, цар на очах ворогів приносив у жертву козу і подавав знак усім увінчати себе вінками, а флейтистам велів грати Касторів наспів й одночасно сам заводив бойовий пеан. Відтак видовище вражало величчю та вселяло страх; воїни просувалися в ритмі, заданому флейтою, не порушуючи строю, не відчуваючи анінайменшого сум’яття – спокійно і з радістю, під звуки пісні. В такому настрої мабуть ані страх, ані гнів не охоплюють людину; навпаки нею оволодівають непохитна стійкість, надія, відважність і віра у те, що бог їм допомагатиме. Цар ішов разом з переможцями, котрі здобули вінок на змаганнях. У зв’язку з цим розповідають, що на Олімпійських іграх одному лаконцеві давали багато грошей, але він не взяв їх, хоч і з неабиякими труднощами, переміг свого суперника. І коли йому котрийсь сказав: “Ну, а тепер, спартанцю, яку користь матимеш від цієї перемоги?” – він з усмішкою відповів: “Я тоді буду попереду царя, коли битимусь з ворогами”.
А відкинутого і здоланого ворога спартанці переслідували настільки, наскільки це було необхідно, аби зміцнити свою перемогу, а потім негайно повертались, вважаючи, що нешляхетно за грецьким звичаєм бити і вбивати людей, котрі припинили опір і відступили. Це було не лише прекрасно і великодушно, але й корисно: їхні вороги, знаючи, що вони знищують тих, хто чинить опір, але щадять тих, хто відступив, вважали, що корисніше для себе тікати, аніж залишатися на місці.
23. Софіст Гіппій говорить, що сам Лікург був дуже войовничий, з досвідом, учасник багатьох походів. Філостефан навіть приписує йому поділ кінноти на улами. Улам, як його визначив Лікург, - це був загін з п’ятидесяти кіннотників, вишикуваних чотирикутником. Але Деметрій Фалерський запевняє, що Лікург взагалі облаштував державний устрій у мирний час, не беручи участі у якихось військових справах. І справді думка про Олімпійське перемир’я свідчить про те, що це була справа миролюбної і лагідної людини. А втім, декотрі кажуть, як про це згадує Герміп, що спочатку Лікург не мав до всього цього аніякого стосунку, як і до Іфіта, але опинився на іграх зовсім випадково. Там він почув за спиною голос, немовби хтось докоряв йому і дивувався з того, що він не спонукає своїх громадян взяти участь у святі. Лікург обернувся, але ніде не побачив когось, хто міг би говорити; і вважаючи це за божественне знамення, він лише тоді подався до Іфіта; разом вони влаштували свято розкішним і певнішим.
24. Виховання тривало аж до зрілих років. Нікому не дозволялося жити так, як йому заманеться: немов у військовому таборі всі в місті корилися встановленному способу життя, і робили ті справи для держави, які були корисними. Вважаючи, що вони не належать самим собі, а батьківщині, спартанці, яких у них не було інших доручень, або стежили за дітьми і навчали їх чогось корисного або самі вчилися у старших. Адже з-поміж найкращих і найприємніших переваг, що їх надав громадянам Лікург, - це багато часу на дозвілля. Займатися ремеслом їм було якнайсуворіше заборонено, а в набуванні статків, - досить обтяжливій справі, не було ніякої потреби, оскільки багатство стало небажаним і безвартісним. Їхню землю обробляли ілоти, даючи встановлений податок. Один спартанець, перебуваючи в Афінах, якраз у той час, коли діяли суворі засідання і дізнавшись, що хтось, осуджений за неробство, повертається у глибокому смутку, в супроводі друзів, теж засмучених, просив його товаришів показати людину, яку засудили за свободу. Ось до якої міри принизливим і рабським вони вважали будь-яку ручну працю, усілякі справи, пов’язані з заняттям та наживанням грошей. Як і слід було очікувати, позови зникли разом з монетою у Спарті не існувало ані надміру багатства, ані злиднів, а їхнє місце заступила рівність в достатках і безтурботність через простоту звичаїв. А весь вільний від походів час спартанці проводили у хорах, бенкетах, святкуваннях, полюванні, гімнасіях та лесхах з метою поспілкуватися між собою.
25. Ті, кому було менше тридцяти років, зовсім не ходили на ринок, і робили необхідні покупки через родичів та коханців. Але й для старших людей вважалось ганьбою стовбичити постійно на ринку, а не проводити більшість часу удень в гімнасіях та лесхах. Збираючись там, вони гарно проводили свій час, не розмірковуючи ані про наживу, ані про торгівлю чи повсякденні заняття, а більшістьпереважну частину часу на цих зібраннях вони бесідували, вихваляючи хороших людей і ганячи нікчем, насмішкуватий і грайливий тон цих розмов робив їхні напоумлення сприйнятливими. Та й сам Лікург не був надто суворим: за словами Сосібія, він встановив невеличку статую бога Сміху, бажаючи, щоб дотепний жарт увійшов на бенкети і застілля, і всілякі зібрання і став немовби приправою до надсадної праці щодня. І взагалі він привчив співгромадян до того, щоб вони і не хотіли, і не вміли жити поодинці, але мов бджоли були згуртовані навколо свого ватажка, і повністю належали батьківщині, не думаючи майже нічого про себе у стані натхнення та любові до слави. Такі погляди можна побачити і в деяких висловах спартанців. Так Педарит, не обраний до числа трьохсот, пішов, сміючись і радіючи, що в місці ж триста чоловік кращих, аніж він. Полістратід з товаришами прибули посольством до полководців перського царя: ті запитали, чи приїхали вони в особистих справах чи від імені держави. “Якщо наша поїздка виявиться успішною, - від імені держави; якщо ні – в особистих справах, - відповів Полістратід. До Аргімоніди, матері Брасіда, прийшли в Спарту кілька громадян з Амфіполя, і вона запитала їх, як загинув Брасід, - доблесно, не осоромивши Спарти? Ті стали прославляти полеглого і заявили, що іншого такого чоловіка в Спарті нема. “Не кажіть так, чужинці, - промовила матір. Звісно, Брасід був прекрасний воїн, але у Спарті є багато кращих від нього”.
26. Як вже було мовлено, перших старійшин Лікург призначив з числа тих, хто взяв участь у його намірах. Потім він постановив замість померлих вибирати з громадян, кому виповнилось шістдесят років і того, хто з них вирізнявся чеснотами. Це змагання вважалося найбільшим а перемога в ньому найвидатнішою. І справді, адже мова йшла не про те, хто з прудких найпрудкіший чи з-поміж дужих найдужчий, а про те, хто з-поміж добрих найкращий і з мудрих наймудріший, хто в нагороду за свої чесноти матиме довічну, і то верховну так би мовити, владу, в державі, буде господарем життя, честі, і взагалі, всіх справ. Ухвала про це приймалася таким чином. Коли народ збирався, особливі виборні замикалися в сусідньому домі, так щоб і їх ніхто не бачив і вони не бачили, що відбувається, а лише чули голоси учасників зібрання. Народ і в цьому випадку, як і в інших випадках, вирішував справу криком, але не про всіх одначасно. Кожен із кандидатів входив і мовчки проходив через зібрання. У тих, хто сидів замкнутим, були таблички, на яких вони позначували силу крику, не знаючи кому кричать, але тільки робили висновок, що вийшов перший, другий, третій тощо. Обраним вважався той, кому кричали більше і гучніше від усіх. Відтак обранець з вінком на голові обходив храми богів, в супроводі багатьох юнаків, котрі вихваляли і славили нового старійшину, і жінок, котрі оспівували його чесноти і щасливу долю. І кожен з його друзів пригощав його і говорив: “Держава вшановує тебе цим частунком”. Закінчивши обхід, він повертався до спільного застілля: заведений лад там не порушувався, хіба що старійшина отримував другу частину, однак він не їв, а приберігав її. Біля дверей стояли його родички, після обіду він прикликав до себе ту, яку найбільше шанував, і, даючи їй другу частину, говорив, що віддає частку, якої удостоївся як нагороди. Відтак усі інші жінки, співаючи обраниці пісні похвали, проводжали її додому.
27. І закони про поховання він впорядкував прекрасним чином. Найперше, усунувши всілякі забобони, Лікург не забороняв ховати небіжчиків в самому місті і ставити надгробники поблизу храмів, щоб юнаки призвичаїлись до них і не боялися смерті і не вважали себе споганеними, доторкнувшись мертвого тіла чи переступивши через їхню могилу. Потім він заборонив ховати померлого з якоюсь річчю: тіло загортали багряним плащем і листям оливки. Не дозволялося також надписувати на могильній плиті ім’я небіжчика, за винятком убитих на війні чи жінок, котрі померли під час пологів. Час для жалоби він встановив короткий: - одинадцять днів; на дванадцятий треба було принести жертву Деметрі та покінчити із смутком. Адже Лікург не допускав млявості і розслабленості, а в усіх необхідних справах, він дії поєднував з утвердженням чеснот і відверненням від зла: і наповнив місто багатьма прикладами, з якими спартанці щоразу зустрічались і серед яких зростали і керовані ними мов зразками, йшли дорогою добра.
З цієї причини він не дозволив покидати країну і пускатися в мандри, остерігаючись, щоб у Лакедемон не завезли чужих звичаїв, не стали наслідувати чуже невпорядковане життя та інший спосіб правління. Навіть більше, він виганяв і тих, котрі приходили до Спарти і скупчувались у місті не з якоюсь корисною метою, - і не тому як стверджує Фукідід, що боявся, як би вони не перейняли встановлений ними лад і не навчились чогось корисного і чеснотного, але, скоріше, тому, щоб вони не стали вчителями пороків. Бо ж разом з чужинцями неодмінно з’являються чужі мови, а нові мови породжують і нові погляди. Своєю чергою, вони плекають усілякі почуття і нахили, які розхитують устрій, немов неправильні звуки – злагоджену пісню. Тому Лікург вважав за необхідне пильніше стерегти місто від поганих звичаїв, аніж від пошесті, яку могли занести ззовні.
28. У всьому цьому нема і сліду несправедливості, чи самолюбства, в чому декотрі осуджують закони Лікурга, міркуючи, нібито вони достатньою мірою плекають мужність, але зовсім мало – почуття справедливості. І лише так звана кріптія, якщо і вона за твердженням Арістотеля, - справа Лікурга, могла викликати у декотрих, в тім ліку і в Платона, подібне судження про спартанську державу і його законодавця. Ось яким чином відбувалися кріптії: ватажки юнаків раз – пораз відсилали найтямущіших в околиці, давши їм лише короткі мечі і найнеобхідніші припаси їжі. Вдень вони відпочивали, ховаючись в таємних місцях, а вночі виходили на дороги і вбивали всіх ілотів, яких захоплювали. Часто вони обходили і лани, вбиваючи найдужчих і найміцніших ілотів. Фукідід в “Пелопонеській війні” розказує, що одного разу спартанці вибрали найвідважніших ілотів і ті, з вінками на голові, немовби отримали свободу, обходили храм за храмом, але трохи пізніше всі зникли, - а було їх понад дві тисячі, - ані тоді, ані згодом ніхто не міг сказати, яким чином вони зникли. Арістотель, звичайно, згадує, що й ефори, перебираючи владу, одразу ж оголошували війну ілотам, аби узаконити їх знищення. І взагалі спартанці ставились до ілотів грубо і жорстоко. Вони примушували їх пити дуже міцне вино, а потім приводили їх на спільні трапези, щоб показати юнакам, яке зло – пияцтво. Їм веліли співати нікчемних пісень і пускатися в смішні танці, забороняючи їм будь-які вчинки, гідні вільних людей. Значно пізніше, під час походу фіванців у Лаконію, коли взятим у полон ілотам звеліли заспівати що-небудь з Терпандра, Алкмана чи лаконця Спендонта, вони попросили, аби їх звільнили від цього обов’язку, мовляв їхнім панам це не до вподоби. Отже, ті, хто говорить, що в Лакедемоні вільний повністю вільний, а раб повністю раб, дуже правильно з’ясували цю відмінність. Але, на мою думку, взагалі-то уся ця жорстокість з’явилася у спартанців пізніше, а саме після великого землетрусу, коли, як розказують, ілоти приставши на бік мессенців, вели війну проти спартанців, заподіюючи їм жахливої шкоди, і мало не знищили все місто. А тому я, принаймні, не можу приписувати Лікургу таку огидну справу, як кріптії, коли вже взяти до уваги його лагідну і справедливу вдачу , в чому свідчило і божество.
29. Коли разом з звичаями укорінились і найголовніші закони і державний устрій досить зміцнів, і міг існувати й зберігатися власними силами, то, подібно до того як у Платона бог зрадів, побачивши виникнення світу, що прийшов до руху, так і Лікург відчув душевну радість і захоплення красою та величчю свого законодавства, яке вже стало діяти і проходило своєю дорогою. Відтак він, наскільки була змога для людини, вирішив залишити йому безсмертя та непохитність у майбутньому. Отже, зібравши увесь народ на зібрання, він заявив, що усе інше влагоджено достатньою мірою для добробуту та чеснотливості в державі, але залишається ще одне питання, і то найважливіше й основне, про що він скаже громадянам лише після того, як спитає поради у бога. Нехай-но вони неухильно дотримуються законів і нічого в них не змінюють і не переінакшують, аж поки він не повернеться з Дельф, а коли приїде назад, зробить усе, що йому звелить бог. Усі погодились і просили його від’їжджати, і прийнявши від царів і старійшин, а потім і від усіх громадян клятву у тому, що, поки не вернеться Лікург, вони залишаться вірними існуючому ладу, він подався в Дельфи. Прибувши туди і принісши жертву богові, Лікург запитав в оракула, чи гарні його закони і чи задовольняють вони те, аби принести державі щастя і чеснотливість. Бог відповів йому, що і закони гарні і місто буде у великій славі, якщо пильнуватиме Лікургового устрою. Записавши віщування, Лікург відіслав його в Спарту, а сам, знову принісши жертву богу і попрощавшись з друзями і сином, вирішив не звільняти громадян від їхньої клятви і для цього завершити життя з власної волі; він досяг такого віку, коли можна було ще жити, але й покинути життя також, тим більше, що усе свідчило про досить успішне здійснення його задумів. Отож він помер від голоду, вірячи, що навіть смерть державного діяча має значення для держави, і що його кончина – це не бездіяльне завершення життя, а, навпаки, становить частину його чеснотливої діяльності. Для нього як він міркував, після найпрекрасніших учинків, ця смерть буде справді вершиною щастя, а для громадян, котрі поклялися вірно дотримуватись законів, поки він не повернеться, охоронцем тих чудових звершень, за своє життя яких він домігся, невтомно діючи протягом усього свого життя. І Лікург не помилився у своїх міркуваннях. Спарта перевершувала усі грецькі міста хорошими законами і славою на протязі п’ятисот років, поки зберігала закони Лікурга, в яких жоден з чотирнадцяти царів, котрі керували після нього аж до Агіда, Архідамового сина, нічого не змінив. А заснування посади ефорів не було послабленням, а зміцненням держави; воно начебто і було в інтересах народу, але насправді посилило аристократію.
30. За царювання Агіда монета вперше проникла в Спарту, а разом з нею корисливість і здирництво, і то через Олександра, а ще більше через Лісандра. Останній хоч і не був падкий до грошей, але сам наповнив батьківщину пристрастю до грошей і розкоші, привозячи, на шкоду Лікурговим законам, з війни золото і срібло. Раніше, однак, поки закони були чинними, Спарта вела життя не звичайного міста, а розумної і досвідченої людини, чи ще, як кажуть, Геракл у поетів обходив світ лише з однією палицею і шкірою на плечах, караючи беззаконних і жорстоких тиранів, до- стоту так і Лакедемон з допомогою палиці –“скітали “ і простої накидки урядував у Греції, яка охоче їй підкорялася, знищував беззаконну владу і тиранію, розв’язував суперечки відносно війни, втихомирював повсталих, часто навіть щитом не ворухнувши, але відрядивши лише одного посла, чиї розпорядження вони негайно ж виконували, немов бджоли, котрі з появою матки усі вкупі збігаються і займають кожна своє місце. Такими були в місті хороші закони і справедливість. А тому у мене викликають подив декотрі письменники, котрі стверджують, нібито спартанці навчились виконувати накази, але повелівати не вміли, і схвально відгукуються про царя Теопомпа, котрий на чиїсь слова, буцімто Спарту оберігають царі, котрі вміють управляти, відповів: “Ні, скоріше громадяни, котрі вміють коритися”. Люди бо не згодні коритися тим, хто не вміє керувати, а послух – це наука, якої навчає господар. Хто добре веде, за ним і йдуть добре, і як мистецтво доброї верхової їзди полягає у тому, щоб приборкати коня і зробити його сумирним, так і завдання царя – вселити в душі людей покірність; лакедемонці ж вселяли усім іншим не лише покірність, але й бажання коритися й слухатися. Бо ж у них не просили кораблів, грошей, гоплітів, а лише спартанського полководця. І коли той приходив, вони стрічали його з пошаною і страхом, от-як сіцілійці Гіліпа, мешканці Халкіди –Брасіда, а весь грецький люд Азії – Лісандра, Каллікратіда та Агесілая. Цих полководців називали керівниками й навчителями народів і властей усієї землі, і на Спарту дивились немов на вихователя чи вчителя хорошого життя і впорядкованого суспільства. А тому і Стратіонік жартома висував закон, за яким афінці повинні були здійснювати таїнства та лаштувати шестя, елейці - суддями на іграх, бо ж були в цьому найкращими, а якщо і ті й ті в чомусь зроблять промах – сікти лакедемонців. Звісна річ, це жарт і не більше. Есхін, однак, послідовник Сократа, бачачи, як хизуються фіванці своєю перемогою біля Левкір, зауважив, що вони анічим не різняться від хлопчиків, котрі радіють, подряпавши свого вихователя.
31. А зрештою не це було головною метою Лікурга; він не прагнув зробити місто зверхником над багатьма іншими. Вважаючи ж, що добробут як окремої людини, так і цілої держави випливає з чеснотливості та внутрішнього миру, він усе влагоджував так, щоб спартанці якомога довше були вільними, самодостатніми і розсудливими. На такій основі окреслювали свою “Державу” Платон, Діоген та Зенон і взагалі всі, хто говорив про це щось слушне і чиї твори здобули похвалу. Але вони залишили після себе лише твори та промови. А Лікург не в творах і не на словах, а на ділі створив незрівнянну державу, довівши усім, хто вважає філософію у цій справі неприйнятною, що усе місто може бути відданим філософії. А тому небезпідставно він перевершує славою усіх греків, котрі коли-небудь вели політичну діяльність. Ось чому Арістотель стверджує, мовляв, Лікург отримав у Спарті менші почесті, аніж заслуговував, хоча й вони були досить значні і йому спорудили храм і щороку приносять жертви як богу. Розповідають, що, коли останки Лікурга були принесені на батьківщину, в гробницю вдарила блискавка. Пізніше таке не випадало нікому із знаменитих людей, окрім Евріпіда, котрий помер і похований в Македонії поблизу Аретуси. З ним сталося після смерті те ж саме, що колись з найулюбленішою і найчистішою для богів людиною, тому в очах шанувальників Евріпіда – це і виправдання і доказ їхньої пошани.
Помер Лікург, як говорять декотрі письменники, в Кіррі. Аполлометід повідомляє, що він прибув в Еліду, де й спочив навіки. Тімей і Арістоксен говорять, що останні дні його життя пройшли на Кріті; Арістоксен пише, що крітяни навіть показують його могилу поблизу Пергаму біля “великої дороги”.
Кажуть, що він залишив єдиного сина, на ім’я Антіор, котрий помер бездітним, і рід Лікурга урвався. Але друзі й близькі, в пам’ять про нього заснували товариство, яке існувало тривалий час, і дні, в які вони влаштували зібрання, називали “Лікургідами”. Аристократ, Гіппархів син, говорить, що коли Лікург помер на Кріті, то друзі, котрі приймали його у себе, спалили тіло і прах розвіяли над морем; таким було його прохання, бо він боявся, що, коли останки його перевезуть в Лакедемон, громадяни під тим приводом, мовляв, Лікург повернувся і клятва втратила чинність, змінять закони і впорядкують життя по-іншому.
Ось усе, що я хотів сказати про Лікурга.