Духовне життя парафії поновилося, як це не дивно, наприкінці 1941 року, із початком німецької окупації, і пов’язане з ім’ям отця Іоана Лазаровича Коваленка. Отже, невдовзі після приходу гітлерівців, борщагівська громада, довідавшись про те, що добре відома їм людина, яка працює бухгалтером на нафтобазі (в районі сучасного цетрального ЗАГСу), до якої часто зверталися місцеві мешканці, свого часу закінчила Київську Духовну семінарію, стала його умовляти на те, щоб він погодився стати священиком при місцевій церкві. Іван Лазарович довго не погоджувався, мотивуючи це тим, що не має відповідного досвіду, поскільки ніколи не служив. Та громада була непохитною і наполягала далі, обіцяючи йому пристойне утримання та мотивуючи це тим, що йому нічого не варто повернутися до книжок. Зрештою, він пристав на пропозицію борщагівчан, поскільки залишився тоді без роботи.
Іван Коваленко народився у 1883 році і походив із заможної селянської родини з південої Київщини. Невдовзі перед Українською революцією він закінчив Київську Духовну семінарію і, повернувшись до рідного села Бесідка, почав вчителювати, викладаючи у місцевій школі арифметику. Та конфлікт із місцевими активістами під час розкуркулення і, як результат, загроза життю родини змусили його полишити разом із рідними Бесідку та перебратися на початку 30-х років до своєї старшої дочки на київську Шулявку. Для того, щоби прокормити сім’ю, йому довелося спочатку працювати візником, а згодом він влаштувався на місцеву нафтобазу.
Варто відзначити, що після посвячення та приходу на парафію о. Коваленка борщагівчани, які забрали при закритті храму церковне майно на збереження, більшою частиною його одразу ж повернули. Відтак, церкву було знову відкрито та, по змозі, силами громади пристосовано для ведення відправ. Хоча умови були вже далеко не ті, шо були до погрому парафії 1936 року, зокрема, храм не опалювався. В цей час парафія прийняла посвяту вже на честь Казанської Ікони Божої Матері, очевидно, з причини втрати попереднього намісного образу Живоносного Джерела та зруйнування каплиць. У селі отець І.Коваленко оселився у двокімнатному будиночку колишньої сторожки неподалік сучасного церковного колодязя, оскільки тутешній колгосп і не думав повертати священику попереднє помешкання парохів.
Після повернення Червоної Армії, влада, напевно, вже змирившись із її існуванням, через її ізольованість та обмежений на той час вплив на колгоспників та вже не заперечувала проти відновлення відправ. Водночас, ворожа атмосфера у відношенні влади, партноменклатури та учительства до церкви зберігалася й надалі, так, зокрема, місцеві мешканці розповідають, що одним із тогочасних “заборонних“ засобів було виключення зі школи учня в разі, якщо ти (навіть просто заради цікавості!) вирішив би переступити поріг церкви!
Зрештою, отець Іоан, отримавши по роках свого священичого служіння гідність протоієрея, прослужив на парафії до 1960 року включно, коли через вихід на пенсію та проблеми зі здоров’ям – легеневу хворобу, в зв’язку із чим він не міг співати у неопалюваній церкві, відійшов на спокій, і передав урядування нею іншому панотцеві, на жаль не відомому на ім’я. “Вдячна“ совітська влада призначила йому пенсію у розмірі “аж“ 40 карбованців (станом до грошової реформи 1961 року). Зрештою, він упокоївся 1968 року і був похований на сільському цвинтарі. Того ж таки 1968 року церкву було знов закрито, однак точно не відомо на якій підставі.