Наступником Якова Бортовського на парафії, після його кончини став другий його син Микола, вочевидь через те, що найстарший - Даниїл – не мав бажання піти по стопах свого батька, натомість вступивши до Юр’ївського університету. Відтак життя та служіння цього священика при нашій церкві припало на важкі часи, а сам він став згодом однією з численних жертв сталінського тоталітарного режиму, і його ім’я поповнило список новомучеників Української Церкви. Шкода, але дотепер нам не вдалося віднайти жодної його світлини, оскільки пізніше, під час його арешту, всі його документи було вилучено. Навіть більше: зокрема, як згадує його онук, Георгій Ремизовський, після арешту о.Миколая, з остраху, в його родині воліли за краще взагалі не згадувати зайвий раз його ім’я, через що навіть конкретні біографічні моменти про нього після 1917 року з’ясувати доволі складно.
Народився Микола Бортовський, очевидно, на Чигиринщині близько 1887 року, саме незадовго до переведення його батька під Київ, але дитинство він вже провів у Братській Борщагівці. Пізніше, у своїх спогадах видатний український диригент Олександр Кошиць, який мав нагоду бувати в нас на парафії також, згадував, що Микола мав чудовий альт, через що ще на початку свого навчання у Духовній семінарії його було залучено до діяльності хору Духовної Академії, причому йому часто доручалися сольні партії.
У 1909 році Микола скінчив семінарійний курс, після чого ще прослухав три семестри у Київському Комерційному інституті. В той самий час із серпня 1909 року по січень 1911 року він обіймав посаду псаломника при Києво-Шулявській Маріє-Магдалинівській церкві. 1 лютого 1911 року, згідно резолюції Висопреосвященнійшого Флавіана його було призначено на священиче місце до нашого храму, вже 30 травня Преосвященним Павлом він був рукоположений сюди ж на священика, а незабаром став і законоучителем церковно-парафіяльної школи у Софійській Борщагівці.
Тим часом вже невдовзі по призначенні отця Миколая сталися нові позитивні зміни на парафії: так 1912 року замість старого дерев’яного однокласного училища було побудовано цегляний корпус нового земського училища - двокласного - із багатою на той час бібліотекою. Як зазначено в тогорічному описі церкви, у церковній бібліотеці нараховувалося 50 томів видань “призначених для читання“, а також декілька десятків різних духовних журналів та більше десятка збірників.
Здавна одним із вагомих джерел фінансових статків для утримання церкви був так званий кружечний збір, зокрема за 1916 рік було ним було зібрано коштів на 904 руб. 27 коп. Іншим джерелом утримання причту був так званий “недоторканний капітал“ у розмірі близько 700 рублів, процентами з якого й користався останній. Станом на той самий рік, з огляду на активні аграрні переселення у попередні роки вглиб Росії, на війну і пов’язану з цим евакуацію та призов частини чоловіків на фронт, дуже суттєво скоротилося число парафіян і складало напередодні 1917 року трохи менше, як 1700 осіб. На превеликий жаль, подальша інформація про нашу церкву за період до 1968 року доволі уривчаста і життя парафії відоме менш докладно, аніж за попередні роки.
Цей час був позначений, як відомо, низкою подій (початок Першої Світової війни, Лютнева революція та Жовтневий заколот у Петрограді), які прискорили стрімке та короткочасне українське національне та державницьке відродження, зокрема, це великою мірою торкнулося також духовної складової нашого народу.
Незважаючи на багаторічні цілеспрямовані урядові заходи в річищі русифікації Української Церкви, в ній не завмирало прагнення зберегти свої звичаї, соборність, українську мову проповідей.
Українська Церква на Наддніпрянщині, і київська митрополія зокрема, давно вже були підпорядковані системі російського православ’я. У ХІХ столітті було заборонено проповіді українською мовою, заборонялися українські звичаї, яких було дуже багато в богослужбовій практиці; відмирали церковні братства; Синод призначав єпископів та священиків, замість обрання вірними; серед призначених було чимало росіян, зокрема на Київську кафедру, починаючи від 1799 року не було поставлено жодного українця чи хоча б народженого на українських землях, а вірні були позбавлені права на участь у церковних справах.
Внаслідок зросійщення Українська Церква втрачала внутрішній зв’язок із населенням, у багатьох місцях єпископи та священики перетворювалися на звичайних російських урядовців. Проте остаточної мети не було досягнуто, і серед духівництва, переважно сільського, більшість була українською, і в спілкуванні із вірними панувала українська мова. У другій половині ХІХ століття Пилипом Морачевським та Пантелеймоном Кулішем було зроблено переклади Святого Письма українською мовою, однак російський уряд вів вперту боротьбу із українськими тенденціями в церкві, і лиш в 1906 році з’явилася можливість видати ці переклади.
Після відновлення Української Держави 1917 року, в суспільстві прокинулося прагнення мати незалежну православну церкву – спочатку у формі автономії, а з 1918 року – автокефалії. 1917 року у Києві постала Всеукраїнська Церковна Рада з духовенства та мирян, яка взяла на себе завдання добитися автокефалії Української Православної Церкви. Втім, тільки восени 1918 року вдалося підготувати закон про автокефалію Української Церкви, який було оголошено 1 січня 1919 року. Однак вже в лютому Україна опинилася під совєтською владою, і тому автокефалія не могла бути оформлена офіційно. Ця ідея, зокрема, зустріла опір з боку російського духовенства, яке не давало змоги висвятити єпископів для Української Церкви. Нарешті 1921 року, у Києві, на Всеукраїнському Церковному Соборі внаслідок неможливості мати канонічно висвячених єпископів, було ухвалено рукоположити їх за прикладом старохристиянської практики – покладенням рук присутніх, без єпископської хіротонії. В такий спосіб 23 жовтня було рукоположено у єпископи поважних українських священиків – оо. Василя Липківського та Нестора Шараєвського, а вони своєю чергою вже звичайним способом висвятили ще 27 єпископів. Таким чином Василь Липківський став першим митрополитом Української Автокефальної Церкви. Вона мала велике число прихильників в Україні: населення приваблював її національний характер, українська мова.
Відтак, у 1922 році громада та священик церкви Живоносного Джерела у Братській Борщагівці перейшли під омофор Української Автокефальної Православної Церкви. Під час своїх тогочасних візитацій церков в Україні, наш храм тоді особисто відвідав митрополит УАПЦ Василь Липківський.