Одним із моментів, який надав неповторного колориту парафіяльній громаді у Борщагівці Братського монастиря у другій половині XVIII – першій половині ХІХ століть та зумовив певне пожвавлення громадського життя села, було існування тут починаючи від 1767 року невеликої спільноти болгар - емігрантів із Балканського півострова.
Ще наприкінці XIV століття болгарські землі опинилися у турецькому ярмі. Тривале османське панування, відсутність власних національних державних та церковних інституцій, і як наслідок - постійні бузувірства башибузуків та яничар, переслідування православ’я на Балканах, насильницька ісламізація, утиски з боку греків-фанаріотів тощо, викликали активний спротив місцевого православного населення, що виливалося, як у народні повстання, так і переселення до інших держав. В той самий час, прагнучи в короткий термін заселити та загосподарити широкі простори Причорномор’я, 1763 року Катериною ІІ був оприлюднений маніфест, за яким іноземцям дозволялося поселятися у Росії і, зокрема, надавалися суттєві пільги вихідцям з Балкан.
Одними з тих, хто тоді відгукнувся на проголошений царицею маніфест і зголосився на поселення в Росії, стали кілька родин із околиць Софії, які в грудні 1765 року прибули до Києва. Цю болгарську громаду очолював 80-літній чоловік на ім’я Дмитро Іскра. Однак на пропозицію уряду поселитись у причорноморських степах, де осідала переважна більшість вихідців із Балкан, переселенці відповіли відмовою і звернулися з проханням відвести їм земельні ділянки для поселення поблизу Києва, на пустих місцях біля Борщагівок. Тут, за їх словами, їм дуже сподобалася наявність лісу, так і орних земель, необхідних як для розведення свійської худоби, так і для хліборобства і влаштування виноградників та садків. По отриманні такого дозволу, ними було укладено угоду з Братським монастирем, згідно якої вони оселялися у Борщагівці вотчини останньої на умовах оренди і на тридцять років звільнялися від державних податків та повинностей. Зрештою, ця обставина викликала невдоволення з боку монастирських селян, які вбачали в цьому несправедливість по відношенню до них, що напочатку іноді виливалося у непорозуміння із емігрантами.
На південно-західній околиці “братської“ Борщагівки, де згодом утворився куток під назвою Болгари/Булгари/Бургари[1], початково оселилося три родини болгар, у кількості 36 осіб. Згодом до них було підселено ще кілька родин болгар, сербів та греків. Взагалі борщагівська болгарська спільнота була чи не єдиною громадою балканського походження на Наддніпрянщині.
Варто наголосити також, що протягом століть одним з найголовніших чинників, що сприяв великій міграції в українські землі болгар, зокрема, було прагнення останніх вільно сповідувати православ’я, оскільки на їх батьківщині під османським пануванням православна церква давно вже знаходилася в стані занепаду. Саме в Україні болгари не лише потрапляли у спільне з ними релігійне оточення, але й попри те, що на той час вже існували певні літургічні розбіжності болгарським та українським православ’ям, чудово могли почувати себе на відправах, оскільки богослужбовою мовою в тогочасній Українській Церкві залишалася церковнослов’янська (точніше – її староболгарський варіант).
До того ж, як відзначали деякі дослідники, тривале перебування під ісламським пануванням вплинуло на збереженість у болгарського етносу елементів ще місцевих поганських вірувань, поширених на момент османського завоювання. Отже, можна стверджувати, що подальше співіснування православних українців із болгарами сприяло їх викоріненню.
Дотепер у історичній літературі вказувалося насамперед на господарське та громадське життя болгарської спільноти у Борщагівці. Однак про їх участь у парафіяльному житті церкви Живоносного Джерела досьогодні не було відомо. Але кілька фактів вказують, що їх внесок був доволі відчутним. Зокрема, у 70-80-х роках XVIII століття одним із ктиторів нашої церкви був Іван Іскра. По-друге, певна частина майна, належного храму, була надана тоді саме болгарами – швидше за все саме Іваном Іскрою. Більше того: в майбутньому, під час конфлікту громади зі священиком Микитою Довгополовим, болгари, очевидно виявилися чи не найактивнішими його учасниками. Згодом представники борщагівської родини Іскрів ще з’являтимуться у історії нашого храму, зокрема ще на початку ХХ століття його старостою був Платон Іскра.
Відтак через малочисельність та змішані шлюби вже до середини ХІХ століття місцеві болгари переважно вже зазнали асиміляції.
[1] Корінні борщагівчани, як і дослідники, подають різні варіанти назви цього кутка. Зараз це територія на місці Окружної дороги за торгівельним центром “Край“. З часом цей куток поширився далі – в бік сучасного міста Вишневого.