Отже, саме із вищезгаданого звернення о.Олексія Тимонова на адресу архимандрита Києво-Братського монастиря та ректора Києво-Могилянської Академії Сильвестра розпочалася справа зведення у “братській“ Борщагівці нового храму. У тому листі отець Олексій зазначав, що “на таковую вновь строитись иміющую церковь, як деревня (тобто деревина – авт.) вся заготовлена, так и майстер уже к постройки тоей церквы совсім подряжен и как надлежит уконтрактован“. Ще перед тим, 11 квітня 1747 року архимандрит у донесенні митрополитові Рафаїлу Заборовському прохав благословення на зведення нового храму у Борщагівці “в другом коем пристойном місті“.
Надзвичайно цікавим є наступний документ цієї справи. Це вищезгадані покази о.Олексія, подані ним у Київській митрополичій канцелярії, які змальовують загалом тогочасний стан борщагівської парафії. Його варто навести повністю:
“1747 года мая 6 д/ня/ в Канцеляріи Митрополіи Кіевскія подданства монастыря Кіевобратского села Борщаговки церкви Живоноснаго Істочника іерей Алексій Тимонов сказкою показал, что на строеніе в селі Борщаговкы вновь церквы во імя Живоноснаго Істочника деревня потребным числом уже заготовлена, и оная вновь іміючаясь строитись церковь убрана будет обикновенно святимы іконами и протчым церковным благоліпіем, так, как святыя правила и церковныя уставы повелівают, и к той церкві церковныя сосуды и олтарныя одежды, яко то на престолі, жертвеннику и катапетасма, тако ж священническая облаченія, а іменно ризы, епитрахыль, нараквиці, покровці, на святой дискос и чашу, и книги до круга церковнаго надлежащіе всі, кои били при обветшалой церкві, іміются, а имянно: сосуды – потир един ціновый, дискос един ціновый же; облаченія – риз трое шелковых, стихаров чтиры, епитрахилов чтиры шелковых же, нараквыц шелковых чтиры пары, покровцов великых два, малых чтыри шелковых же. Кнігы до круга церковнаго надлежащіе всі, а імянно: Евангелый двое допрестолных, Апостол един, Служебник един, Тріодь постная една, Триодь цвітна една ж. Мінея общая една, Октоих един, Часословов два един болшій, а другой малый, Псалтырь двое, Требник един малый, Ірмолой един же. Престол в указную міру в іміющейся вновь строитись церкві состроен будет. А при оной церкві пашенных земель и сінных покосов во владініи за священно и церковнослужителямы не іміется. Оной же іерей Тимонов с церковнослужителми доволствуется доходами, бывающими за преподаяніе тоей церквы прихожанам треб Христіянскых, и за поминовеніе мертвых, и впредь оны таковыми доходами доволны будут. При реченной же села Борщаговкы Живоноснаго Істочника церкві дворов 12, а в оных дворах душ мужеска полу 48, а женска 43. И тое он праведно показал и подписался.
К сей обвязателной сказки іерей Алексій Тимонов руку приложил.“
Отже, в порівнянні із 1723 роком до середини XVIII століття кількість подвір’їв у селі скоротилася до 12 (включно зі священичою родиною), що було наслідком тяжкого економічного положення монастирських підданих. Справа побудови церкви, звісно лягала ще одним тягарем на селян, але безумовно те, що коли вони знаходили можливість за таких умов дбати за належні духовні начала в селі, то на те були вагомі підстави, зокрема і матеріальні. Знову ж таки, певно не обходилося в такому випадку без суттєвої допомоги з боку вотчинної адміністрації, як і Києво-Могилянської Академії також. На таку думку наштовхує та обставина, як швидко зрештою, по закритті церкви були віднайдені кошти для найняття майстра-будівельника та заготовлена деревина. Не виключено, що завдяки такій підтримці, була змога звести доволі ошатну споруду дерев’яної святині.
У благословенній архиєрейській грамоті, виданій 14 травня 1747 року на адресу Нижньокиївського намісника Романа, надавався відповідний дозвіл на зведення нової споруди церкви, яку за владичою вказівкою належало побудувати “ізрядним манером“. Окремо митрополит зазначив про спосіб ужитку деревини зі старої церковної споруди: “дерево употребыть угодное на строеніе новой церквы, а неугодное на печеніе просфор, или спалив пепел в ріку пустыть, а сверх того ни под каким видом онаго дерева ни на что не употреблять“. Потому, як церкву буде побудовано, оздоблено зовні та ізсередини і наповнено належним начинням, владика дозволяв протопопові Роману “оную церковь освятить и в ней священнодійствовать“, про що останній зобов’язувався “в Катедру нашу репортовать“.
Як зазначалося у пізніших документах, борщагівський храм у середині XVIII століття було споруджено, “старательством и иждивеніем кіево-братскаго монастыря с доброхотами”. М.Петров повідомляв, що борщагівську церкву Живоносного Джерела по будівництві було освячено тільки 1757 року, певно з цієї нагоди тоді ж (а не 1657 року) київським міщанином Іваном Боблевським до неї і було подаровано напрестольну Євангелію 1644 року видання, яка згодом тут і зберігалася. Зрештою, ця церква із певними перебудовами простояла до кінця 1860-х років.
Найближчими до “братської“ Борщагівки церквами довгий час були церкви на честь Димитрія Солунського у Жилянах та Симеона Столпника у Петропавлівській Борщагівці, останню з яких було зведено у 1754 році. Від столичного міста на той час село ще знаходилося на відстані аж десяти верст. Певну уяву про вигляд тогочасного храму Живоносного Джерела дозволяють скласти плани церковних земель у Братській Борщагівці кінця XVIII століття, на яких присутній план церкви та пізніший малюнок Де ля Фліза, зроблений вже у середині ХІХ століття. Церква та знаходилася неподалік сучасної - між школою №235 та дитячим садком[1].
Невдовзі, 1760 року, був укладений перший відомий іменний реєстр парафії Живоносного Джерела. Він зокрема, окрім імен настоятеля та пономаря говорить про те, що того року до великодньої сповіді прийшов загалом 101 чоловік борщагівських прихожан. Парафія на той час (ймовірно ще з перших десятиліть століття, а може й ще раніше) входила до складу Києвоподільської (її ще називали Нижньокиївською) протопопії і підлягали владі Києвоподільського духовного правління.
Біографія першого настоятеля нашої церкви, ієрея Олексія Тимонова, відома лише уривчасто. Народився він близько 1710 року, можливо походив з Борщагівки або переїхав туди з батьками у малому віці, напевно навчався у Києво-Могилянській Академії. Доволі рідкісне в українському середовищі ім’я його батька – Тимон, похідне від якого панотець прийняв за прізвище, на нашу думку, може вказувати на його позаукраїнське походження. Вочевидь, в часі появи церкви в Борщагівці, близько 1733 року, він і з’явився тут на парафії, хоч під час її закладин міг і не бути ще присутнім. Близько 1735 року в його сім’ї народилася перша дитина, син Михайло, який наприкінці XVIII століття стане дячком при цій же церкві. З того, що вже 1741 року панотець завів на парафії метрику, проглядає його порядність у виконанні своїх священичих обов’язків, оскільки не всі тогочасні священики ще намагалися їх вести. Так само він мусив бути добрим організатором справи будівництва нової церкви в середині XVIII століття. Відтак, 1757 року він став удівцем і залишив чотирьох дітей.
Востаннє він відомий з його звернення до духовного правління із проханням про надання йому, - з огляду на його удовість, похилий вік та бідність приходу – щорічної так званої єпатрахильної грамоти на більш тривалий термін, датованого 1765 роком. В своєму проханні панотець зазначав уже, що на його приході тоді нараховувалося “аж“ десять родин прихожан, що звісно не могло бути міцною підставою священичого добробуту. Можна припустити, що ще за життя панотця - певно з причини того, що не було бажаючих працювати на такому небагатому приході - став прислуговувати дячком його син Михайло Тимоновський.
Одним із важливих моментів, на якому варто наголосити окремо, це парафіяльна школа при борщагівській церкві Живоносного Джерела, яка існувала тут вже принаймні у середині 60-х років XVIII століття і була першим навчальним закладом на теренах сучасного Святошинського району, а отець Олексій та його син були її першими відомими учителями!
Перший настоятель, вочевидь, спочив у Бозі під час великої пошесті на Україні у 1770 році, після чого парафіяльний уряд у Борщагівці Братського монастиря кілька років залишався вакантним.Втім відомо, що 1773 року до правління Києвоподільської протопопії звертався дячок із Микільської Слобідки Іван Штефан, який, вказуючи на трирічну відсутність настоятеля на борщагівській парафії, прохав представити його кандидатуру до її урядування на розгляд київському митрополитові. Однак, на жаль, результат такого розгляду нам невідомий, точніше невідомо, чи погодилося на неї ще правління. Найімовірніше результат був негативним, поскільки 1776 року церква вже мала свого нового настоятеля, відтак до того року парафія швидше за все ще три роки існувала без такого.
[1] На той час це був центр села, і надалі розростаючись, відповідно переміщувався і його центр. Відповідно впродовж наступного століття, у зв’язку із подальшим розширенням села, він перемістився вже приблизно на місце сучасного храму. Пізніше цей куток у селі отримав назву Стецюрі від прізвища місцевої родини.