Як вже зазначалося вище, земля, на якій згодом існувало село Братська Борщагівка, початково відома, як власність київської церкви Воздвиження Чесного та Животворчого Хреста Господнього, через що цей обшир вже принаймні на початку XVI століття відомий, як “земля церковна Воздвиженська“ або “грунт Воздвиженський“. Цей храм був початково змурований ще близько 1215 року на тій горі, на якій за давніми переказами святий апостол Андрій Первозваний “воздвиг“ хреста і, благословивши, сказав пророчі слова: “на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог“. У цій церкві згодом було поховано її будівничого - галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного.
Коли саме відбулося надання цієї частини борщівських земель Хрестовоздвиженській церкві точно не відомо. В даному разі проблема полягає в тому, що Мстислав Мстиславич ніколи не княжив у Києві, а отже таке надання тоді могло відбутися хіба що з дозволу тогочасного князя, його двоюрідного брата Мстислава Романовича, або вже відповідно згодом.
Першою згадкою про борщівський Воздвиженський “грунт“ є пам’ятний запис “священноієрея Івана Воздвиженського старого” на одній старовинній рукописній Євангелії, складений близько 1533-34 років. Він, зокрема, окреслює його межі наступними словами (у сучасному перекладі) – “на тому боці[1] /річки/ Борщівки земля бортна, ниви й сіножаті давні у обрубі; рубіж пролягає /так/: з одного боку річка Борщівка, з іншого боку - дорога Запільська[2], та улоговина глибока, рубежем до /річки/ Сіверки, /а/ Сіверкою[3] у Борщівку річку“. Пізніше, у грудні 1589 року у відповідь на скаргу “старшого” верхньокиївських (їх ще називали “нагорними“) Воздвиженської та Трисвятительської церков Филипа Опанасовича Одонія про порушення кордонів його володінь, намісник Київського воєводства Матвій Воронецький видав йому лист, в якому, засновуючись на свідченнях “добрих людей“, що їх виставив парох, потверджувалися давні межі “землі його церковної Воздвиженської на Борщівці у дороги Запільської“.
Але завзятість, з якою священики Воздвиженського храму боронили свою власність водночас різко контрастувала із тим, що уявляла з себе власне споруда церкви. За неї на жаль, вони дбали найменше, і церква фактично щороку занедбувалася ними дедалі більше, не кажучи вже про її володіння. Зокрема, саме цим згодом мотивували польські королі конфіскацію земельних володінь цієї церкви та передачу їх у руки нових власників.
Невдовзі ж після проголошення Берестейської церковної унії, яка передбачала підпорядкування православної церкви в Речі Посполитій владі Римського Престолу, на початку XVII століття більша частина міських святинь перейшла до греко-католиків. Серед них були й нагірні церкви Воздвиження Хреста Господнього та Трьох Святителів (остання носила ще назву св. Василія Великого), настоятель яких також перейшов на унію. Через це борщівська Воздвиженська земля в першій третині XVII століття стала носити назву Василівської.
У зв’язку з тим, що унійна ідея в цей час так і не здобула значної прихильності серед киян, зазначені міські церкви практично не мали приходу, що, зрештою, негативно позначалося на їх стані, оскільки їм бракувало коштів на утримання і вони фактично перетворилися на каплиці, в яких правилося лиш кілька разів на рік. Зокрема є повідомлення про те, що власне Хрестовоздвиженська церква взагалі завалилася невдовзі перед 1616 роком. За таких обставин, звичайно, вже не могло бути мови про належне доглядання її маєтків. Однак незважаючи на таке становище, уніатські владики неодноразово відмовлялися повертати зазначені храми православним.
Варто нагадати, що українське православ’я тоді фактично опинилося в Речі Посполитій поза законом. Ситуацію ускладнювало те, що більшість православних єпископів у Бересті пристала на союз із Римом, і тільки підтримка запорізького козацтва та більшості українського загалу в цей час врятувала церкву від остаточного знищення. І власне перебіг боротьби київського православного міщанства за ці дві церкви на початку XVII століття є свідченням гостроти міжконфесійного протистояння в тогочасному суспільстві. Так, зокрема, 1625 року настоятеля Воздвиженської церкви о.Івана Юзефовича, особливо прихильного до унії, під час його спроби відібрати останні православні церкви у Києві було страчено козаками “чрез отсечение головы“. Ними ж тоді було привласнено документи на маєтки цього храму, однак на початку наступного року як храм, так і його володіння були таки повернені київському унійному владиці Рафаїлові Корсаку.
Тільки по затвердженні Петра Могили на київській православній кафедрі влітку 1633 року, за підтримки київських міщан, йому остаточно вдалося опанувати Хрестовоздвиженський та Трисвятительський храми. Їхні ж маєтки, серед яких і землі понад Борщівкою, було за певний час передано на статок Київському Братському Богоявленському монастиреві, що згодом кількаразово потверджувалося польськими королями.
Менш ніж за століття, 1724 року Воздвиженська церква “от ветров великих развалилася“, відтак її парафію було перенесено на Поділ, до урочища Кожум’яки, де згодом, у 1748 році на гроші її мешканців було зведено новий храм. По тому, як вона згоріла в часі великої київської пожежі 1811 року, на її місці було змуровано нову споруду, що й досі височіє на Подолі, на початку Воздвиженської вулиці. На місці ж давньої верхньокиївської церкви у 1747-1767 роках за проектом архітекта В. Растреллі було збудовано Андріївську церкву – величну пам’ятку київського зодчества XVIII століття.
[1] Тобто, якщо дивитись з боку Києва. Колишню течію річки поблизу нашого храму можна простежити, зокрема, по її високому лівому берегу - від підвищення в районі поліклініки і стежкою до озера Віра, під якою вона нині тече колектором.
[2] По ній зараз проходить колія залізниці Київ-Фастів.
[3] Русло колишньої річки Сіверки (згодом звалася Дніприком) перетинає сучасна дорога, від СТО “АвтоЗАЗ“ на Боярку не доїжджаїчи кількасот метрів до м. Вишневого.