Віддавна обабіч кількох доріг, які вели з Києва до Білгорода, широкою смугою – від сучасного Повітрофлотського мосту і мало не до самої Білогородки, пролягали маєтки київського духовенства – митрополитів, монастирів та церков. Про початок традиції надань їх до рук духовних осіб в нашому краї достеменно невідомо. Однак загалом тезово можна сказати, що територія довкола сучасної церкви Живоносного Джерела як на Південній Борщагівці, так і за межами міста – то був давній, складений впродовж століть, комплекс церковно-монастирських володінь, міжкордонням яких слугувала річка Борщівка-Борщагівка[1], до берегів якої й збігалися маєткові границі великих посілостей київського чернецтва та священства. І хоча колишні границі тих грунтів на теренах сучасних Микільської та Південної Борщагівок важко піддаються точному окресленню, але саме в часи, коли виникла наша парафія, вона опинилася в самому сердці цього комплексу.
Повертаючись до розмови про долю земель на берегах Желяни за княжих часів, то з великою вірогідністю можна припустити, що вони вже тоді використовувалися здебільшого, в якості сільськогосподарських передмість столиці, а також - з огляду на тогочасну величину місцевих лісів - як бортні угіддя, оскільки бортництво не повинно було зазнавати відчутних збитків від постійних військових дій.
Загальновідомо, що значно пізніше, у XVI-XVII століттях, землі обабіч річки Борщівки-Борщагівки належали монастирям, однак спробуємо простежити їх долю в часи Руси. Як свідчать поодинокі згадки, великою мірою вже тоді ці землі мусили належати київському духовенству, про що особисто дбали князі, забезпечуючи їх для належного утримання кращими землями саме поблизу міста. Втім, зважаючи на ті неодноразові руйнування, яких зазнавав Київ впродовж XII-XVII століть, повідомлення про подібні надання збереглися тільки в якості напівлегенд, про які йдеться тільки в пізніших документах, але в нашому випадку вони таки доводять, що духовна влада мала у триманні місцеві угіддя ще принаймні з початку ХІІ століття, бо як правило й після втрати документів на володіння у вогні та від рук загарбників, монастирі та церкви володіли землями так би мовити “за старою пам’яттю“.
Так, згідно давньої традиції, першим відомим власником частини угідь на території сучасної Південної Борщагівки[2] був київський Михайлівський Золотоверхий монастир. Вперше про факт цього надання його фундатора, київського князя Святополка-Михайла Ізяславича певно йшлося у привілеї польського короля Сигізмунда І, датованому 31 березня 1523 року, а вже безпосередньо про “поле Михайловское звечное… возле Борщовки” згадує запис Макарія, ігумена обителі, зроблений за кілька років на Євангелії монастиря. На підставі цих та пізніших документів, а також біографії князя Святополка-Михайла звичайно стверджують, що ці обшири були ним надані між 1108 та 1113 роками[3].
Назагал власники місцевих грунтів залишалися незмінними протягом тривалого часу. Зокрема, окрім Михайлівського Золотоверхого чернецтва, серед них були також братії київських Микільсько-Пустинного і Братського Богоявленського монастирів та священики київської Хрестовоздвиженської церкви.
Незважаючи на те, що ця місцевість безпосередньо межувала із Києвом, її подальша доля, як і доля столичних монастирів, так і міста загалом, аж до кінця XV сторіччя вкрита за висловом Михайла Грушевського “кімерійською темрявою“, що було викликано як їх трагічною долею взимку 1240 року в зв’язку із монголо-татарським завоюванням та тими, поза сумнівом, колосальними людськими, культурними та духовними втратами, які спіткали головні міста Південної Руси в зв’язку з цим, і які відкинули їх у своєму розвитку на кілька століть назад. В часи панування на Подніпров’ї ординців, близько 1345 року в джерелах згадується також ім’я останнього відомого білгородського єпископа Кирила.
З початку XV століття щоразу більше почали дошкуляти напади вже кримських татар на Київщину, особливо спустошливими зокрема були їх напади 1416 та 1482 років.
Приблизно в цей самий час на арені історії з’являються перші власники обширів, які межували із пізнішою Братською Борщагівкою по течії річки Борщівки-Борщагівки[4]. Так, наприкінці XV століття ченці Микільсько-Пустинного монастиря звернулися до великого князя литовського Олександра із проханням дозволити їм посісти землі “на Борщівці“, які лишилися по родині тогочасних київських євреїв-лихварів Огроновичів. Внаслідок чого у вересні 1497 року вони й отримали відповідний лист. Якщо приблизно спробувати описати розташування земель Микільсько-Пустинного монастиря по сучасних орієнтирах, то вони починалися одразу за озером Віра та пішоходною доріжкою, яка пролягає до нього від зупинки “вул. Жолудєва“ і тягнулися в бік Святошина до вулиці Жмеринської та центру міста обабіч колії швидкісного трамваю.
Решта ж території сучасної Південної Борщагівки, на якій тепер і розташовується наша церква, до 1633 року належала кільком верхньокиївським церквам, головною серед яких вважалася церква Воздвиження Хреста Господнього, а невдовзі її посів київський Братський Богоявленський монастир. Її долі ми окремо присвятимо наступний розділ.
І останнім власником тутешніх земель, зокрема, на місці сучасного села Софійська Борщагівка, були київські митрополити, які відповідно довгий час мали осідок у Софійському монастирі. У XVI столітті ця місцевість прозивалася Хилимонівщиною або Праведницькою землею, що дає приводи для припущень щодо тих праведників, ім’я яких вона успадкувала.Зрештою, тяглість традиції місцевої власності духовенства можна вважати також одним із суттєвих моментів у духовній спадщині нашого краю княжих часів, на якому варто в нашому випадку наголосити окремо.
[1] Літописна річка Желянь з кінця XV століття відома вже під назвою Борщівка, а надалі - із кінця XVI-початку XVII століть стосовно неї із незрозумілих причин щоразу більше починає вживатися назва Борщагівка. Відтак через те, що тривалий час паралельно побутувала подвійна назва то й у тексті ми її йменуватимемо Борщівкою-Борщагівкою.
[2] Тут йдеться про її південно-східну частину масиву - приблизно район кінця проспекту Корольова і прилеглої до неї частини вулиць Симиренка й Булгакова, починаючи від школи №254 та село Михайлівську Борщагівку до залізничних колій.
[3] Принагідно зазначимо, що саме дружина Святополка Ізяславича, візантійська принцеса Варвара-Ірина, донька візантійського імператора Олексія І Комнина, привезла до Києва з Константинополя мощі святої Варвари, які згодом і перебували у Михайлівському Золотоверхому монастирі.
[4] зараз це територія масиву Микільська Борщагівка до вулиць Жолудєва та Сім’ї Сосніних включно із мікрорайоном на розі вулиць Симиренка та Сім’ї Сосніних.