Як вказувалося вище, утвердження світла Христової віри на наших теренах пов’язане з іменем князя Володимира Святославича. Вірогідно після охрещення ним киян, наступними мали приняти святе хрещення саме мешканці найближчих до Києва місцевостей. В нашому випадку неабияку роль у цьому мав відіграти новозбудований рівноапостольним князем Білгород, статус якого як резиденції київського князя, безперечно, був також важливим чинником утвердження нової релігії в регіоні. Цьому могла сприяти та обставина, що згідно літописного повідомлення до цього міста князь Володимир “набрав людей з інших городів, і багато людей звів у нього“, і його розбудова та запровадження християнства співпали у часі. А оскільки тоді населення переважно ще дотримувалося язичницьких вірувань, які мали у представників окремих руських земель суттєві відмінності, то акт християнізації, який був покликаний саме до консолідації та взаєморозуміння жителів різних кутків величезної держави, певною мірою й мав змогу виконати це завдання на прикладі, зокрема, Білгорода.
Ще більше мало піднестися значення Білгорода, як духовного центру, із наданням йому статусу окремої єпископії, що, як вважає багато дослідників, сталося також безпосередньо за Володимировим охрещенням. Так є звістка про першого білгородського єпископа Микиту, якого було поставлено першим київським митрополитом Леонтієм ще 992 року, тобто одночасно із закладинами Білгорода. Вважають, що білгородська кафедра була у перші століття свого існування вікаріатом київської митрополії, позаяк імена місцевих намісників літописи часто згадували одразу за іменами київських митрополитів, що також було викликано намаганням київських князів підвищити статус міста - своєї резиденції.
Історія зберегла імена ще кількох білгородських владик, два з яких також носили ім’я Микита, що, на нашу думку, було результатом певної місцевої традиції, пов’язаної з життям першого місцевого єпископа. Так, під 1072 роком відомий другий духовний намісник Білгорода теж на ім’я Микита, під 1088-89 роками – Лука, під 1114-15 роками вже третій Микита, а під 1147-48 роками - Феодор. Літописні свідчення вказують на те, що білгородські єпископи ХІІ століття відігравали також помітну роль у політичному житті тогочасної Київської землі.
Статус, який відводився місцевим владикам, підтверджують також археологічні розвідки. Так, зокрема, певну частину дитинця давнього Білгорода становив двір місцевого єпископа, а один із храмів міста ХІІ-ХІІІ століття був їх усипальницею. Свідченням високого рівня церковної архітектури того часу є залишки двох білгородських церков - Святих Апостолів із трьома апсидами, стіни якого було розписано фресками та золотом по тиньку, підлогу викладено різнокольоровими полив’яними плитками, а також невеликого одноапсидного храму. До того ж самого періоду, правдоподібно, належали і два дзвона із кириличним та латинським написами, останній з яких було знайдено неподалік Білогородки у середині ХІХ століття. Про освячення ще дерев’яної церкви Св. Апостолів у Білгороді літопис вперше говорить під 1144 роком. У вересні 1188 року в ній місцевим єпископом Максимом урочисто були звінчані княжна Верхуслава, дочка князя Всеволода Юрійовича із княжичем Ростиславом Рюриковичем. Тоді, за словами літописця, батько Ростислава, Рюрик Ростиславич влаштував сину “вельми велике весілля, якого ото не бувало в Русі“. А за два роки в літопису міститься оповідь про кончину єпископа білгородського Максима, на місце якого Рюрик Ростиславич вирішив поставити свого духівника, ігумена Видубицького монастиря Андріяна. У цьому вчинку князя проглядає, очевидно, як повага до свого духовного учителя, так і ще раз підкреслено статус тогочасного Білгородського владицтва.
Певно тоді ж з волі князя Рюрика на місці попередньої дерев’яної було закладено вже нову церкву Св. Апостолів, кам’яну, будівництво якої тривало близько десяти років. У грудні 1197 року митрополит Никифор та єпископ Андріян, який на той час обійняв духовною владою ще й Поросся з містом Юр’євом (на місці сучасної Білої Церкви), освятили нову кафедру великим освяченням, і літописець тут же про останнього промовисто говорить, що той “добре правив престолом своєї церкви“. Нова церква, за висловом літописця, була “висотою ж і величиною значна, і всякою іншою окрасою дивовижно оздоблена“, який тут же вирішив для порівняння навести слова царя Соломона “вся прегарна ти, улюблена моя, і плями на тобі нема“. Невдовзі по тому, скликавши “духовний пир“, князь Рюрик першим на нього запросив саме білгородського владику, а на початку 1198 року той брав участь у освячені новозбудованого храму на честь Василія Великого у Києві. На жаль, давньоруські джерела майже нічого не говорять про сільські церкви загалом, як і не повідомляють про церкви чи каплиці у Доброму Дубі та Теремці зокрема, проте їх наявність зможуть підтвердити лиш майбутні археологічні знахідки. Безсумнівно, що у випадку, якщо такі існували, то вони мали підпорядковуватися саме білгородському владиці, у руках якого була духовна влада в околицях Києва.