Ще з часу виникнення Києва, спочатку, як центру полян, а згодом, як могутнього міста та столиці Руси-України і Гетьманщини, його найближчі околиці також відігравали певне місце у його бутті. Природньо, що згодом села, які існували починаючи з XVII століття у середній течії річки Борщівки-Борщагівки і безпосередньо межували з територією міста, завжди тяжіли до Києва та перебували в його орбіті, безпосередньо залежачи від нього та від його долі.
“І був довкола города ліс і бір великий і ловили вони тут звірину“ – цими словами на перших сторінках “Повісти минулих літ“ літописець Нестор супроводжує свою оповідь про легендарних будівничих Києва – Кия, Щека та Хорива та їх сестру Либідь, маючи на увазі той величезний праліс, котрий свого часу оточував столицю княжої Руси-України із півночі та заходу. Зараз площа його безперечно набагато скоротилася порівняно з тією, яку він мав свого часу. Саме від того бору невелика місцева річка, яка у давнину переважно ним і протікала, правдоподібно й отримала назву Боршівка-Борщівка, яка вже згодом трансформувалася у слово Борщагівка. Проте це сталося вже набагато пізніше і до того часу сплило не одне століття.
Як відомо, головною передумовою блискавичного розвитку Києва, як потужного державотворчого центру було знаходження його на перетині кількох давніх і важливих торгівельних шляхів. Одним із найважливіших серед них був волинський напрям, що пов’язував землі полян із Західною Європою. Сучасні київські масиви Микільська та Південна Борщагівки, а також села Михайлівська, Софійська та Петропавлівська Борщагівка саме розташовані в місцевості, через яку здавна й пролягали кілька відгалужень цієї дороги, що з’єднувалися поблизу Білогородки. Їх залишки – а загалом їх було три - можна було простежити ще наприкінці ХІХ століття. Одне з цих відгалужень, власне південне, свого часу проходило неподалік сучасної церкви – орієнтовно між нею і вулицею Григоровича-Барського, паралельно останній. Безперечно саме він кілька століть поспіль відігравав не останню роль і у житті місцевої церкви Живоносного Джерела[1].
Волинський шлях, поза сумнівом, був дуже давнім: саме ним ще в першій половині ІХ століття, на світанку історії Руської держави - послуговувалися посланці загадкового руського “кагана“-князя на шляху додому від імператора франків, а також арабські і європейські купці та мандрівники. Його важливість для внутрішньої консолідації княжої держави значно зросла наприкінці Х століття при святому рівноапостольному князі Володимирі Великому, у зв’язку із приєднанням до Руси волинських та прикарпатських земель. Князь, як і його наступники на київському столі, поза сумнівом, неодноразово мали нагоду проїжджати тут.
Ним же було зведене та укріплене на найближчих підступах до Києва на високому правому березі Ірпеня на місці стародавнього слов’янського поселення місто Білгород (знаходився на місці сучасного с. Білогородка), яке відігравало роль західного форпосту у системі оборони столиці Руси і, як цитаделі духовної, як центру єпископії. Вже через кілька років після зведення білгородська фортеця спромоглася витримати довготривалу облогу печенігів.
Тут київські князі мали свою резиденцію, і на думку багатьох вчених вівся ранній літопис історії Київської Руси. Місто понад сорок разів згадується в літопису в зв’язку із важливими внутрішньо- та зовнішньополітичними подіями держави Х-ХІІІ століть. Загальна площа білгородської фортеці складала понад 100 га. В часи надзвичайної небезпеки за її міцними стінами мало змогу переховатися населення цілої округи. У ХІІ столітті Білгород виступає у якості центру окремого князівства, яке в той самий час перебувало під постійною опікою київських князів. Втрата київським князем цього міста означала втрату ним і Києва. Білгород, імовірно, був ще центром великої місцевої волості, до якої входила навколишня місцевість на захід від Києва.
В давнину на кількох згадуваних відгалуженнях Волинського шляху на півдороги між Білгородом та Києвом на берегах річки, яка початково звалася Желянню, знаходилося широке плато, яким неодноразово проїжджали як ключові особистості історії Давньоруської держави – великі київські князі, бояри, їх посли, так і проста челядь, мандрівники та купці. Через свою розлогість та зручне місцеположення для великих військових з’єднань, а надто для войовничих кочівників, що часто намагалися опанувати Київ, тут неодноразово відбувалися сутички як із ворогами, так і між руськими князями, які претендували на київський стіл. Так, зокрема, безперечно саме в цьому краї мусила отаборитися принаймні певна частина ще тієї печенізької орди, яка прагнула захопити Білгород 997 року, а може ще раніше, під час нападу на Київ печенігів 968 року.
Проте вперше саме про нашу місцевість літопис говорить тільки на сторіччя пізніше, під 1093 роком, сповіщаючи про поразку київського князя Святополка-Михайла Ізяславича у жорстокій сутичці із половцями над Желянню, після чого той лише з двоми дружинниками зміг врятуватися втечею до Києва. А анонімний запис на стінах Софійського собору сповіщає також про мир “на Желяни“, який по кількох роках вчинили між собою руські князі, серед яких були вищезгаданий Святополк Ізяславич, Володимир Мономах та Олег Святославич. Однак усі подальші літописні згадки про наш край стосуються виключно військових сутичок: так, зокрема, близько середини ХІІ століття Желянь не менше п’яти разів згадується в зв’язку із ними. Однак далі на постаті великого київського князя Святополка-Михайла ми зупинимося окремо.
Поза сумнівом, бодай одна з літописних подій розгорталася безпосередньо поблизу теперішнього храму, поскільки неподалік – орієнтовно на місці сучасної трамвайної зупинки “вул. Жолудєва“ - якраз і знаходився один з давніх бродів на Желяні. Як свідчать археологічні дослідження, в той час, незважаючи на постійну загрозу, у поріччі Желяні існувало кілька поселень, найбільшим з яких був літописний Добрий Дуб. Певні свідчення дозволяють стверджувати, що саме на місці пізнішої Братської Борщагівки в давньоруські часи існувало селище Теремець, згадане в “Повісті минулих літ“ під 1150 роком. Невдовзі потому, певно в зв’язку із великим погромом, вчиненим половцями на київських околицях взимку 1170/71 років, документальні повідомлення про наш край уриваються більше ніж на три століття.
[1] Зокрема, як ми покажемо далі, саме цим шляхом пізніше, у ХVІІІ – ХІХ століттях, їздили кияни на поклоніння чудотворному образу Борщагівської Богородиці, і саме із занепадом цього тракту після 1856 року, відбулося зменшення щорічного потоку богомільців.