Храми, як і люди та місцевості заслуговують на окремі життєписи, оскільки так само живуть своїм життям і мають свою долю. У одних вона коротка й мерехтлива, як полум’я свічки, в інших - тривала й бурхлива. Однак минуле багатьох периферійних святинь несправедливо забуте, а точніше його лиш зрідка торкається рука дослідника і належить до першої категорії не через їх нібито незначний на перший погляд внесок до загальної духовної спадщини держави, а насамперед через нашу недбалість по відношенню до минулого нашої малої Батьківщини.
Загальновідомим є порівняння Києва із Єрусалимом. Його ще іноді справедливо називають Золотоверхим. Його духовна велич уже понад тисячоліття є одним із наріжних каменів збереження самобутності нашого народу під час тих численних випробувань, які випадали йому на довгому шляху до самоутвердження. Великі святині міста – Софійський собор, Києво-Печерська Лавра, Михайлівський Золотоверхий собор та інші століттями були справжніми духовними стрижнями нашої нації. Однак в той самий час на периферії звичайні парафіяльні священики, в маленьких сільських церковцях провадили свою щоденну копітку душпастирську працю, утверджуючи християнські чесноти на нашій землі, впроваджуючи в життя Божі Заповіти про Царство Боже на землі, творячи тим самим справу, яка зрештою не в меншій мірі сприяла утвердженню України, як краю глибоко побожного, що не спромоглася знищити навіть тривала комуністична пітьма. І в остаточному рахунку їх начебто непомітна діяльність принесла не менший внесок в українську історію, аніж діяльність князів, гетьманів чи президентів.
Парафія, яка носить ім’я ікони Пресвятої Богородиці “Живоносне Джерело“ Української Православної Церкви Київського Патріархату знаходиться на самісінькій околиці Києва, на Південній Борщагівці та посідає своє чільне місце в духовному просторі західної околиці нашого древнього міста. З Ласки Всевишнього Владики наша святиня віднедавна фактично народилася удруге, вистоявши у часи комуністичної наруги та поставши з руїн завдяки багаторічній невтомній праці настоятеля парафії, протоієрея Валерія Семанцо, священства, клиру, мирян та сприянні Святошинської РДА, зокрема її голови В.Мазепи, міської влади, депутатів різних рівнів – насамперед значній підтримці ініціатора відродження цього храму, народного депутата України Володимира Бондаренка, депутата Київради Віктора Тищенка, багатьох спонсорів, меценатів, директорів підприємств та об’єднань. Тепер щодня до храму мають змогу линути сотні борщагівських вірян, жителі інших районів міста та мешканці передмість. Доброю традицією вже стали регулярні відвідини церкви Живоносного Джерела Патріархом Київським та всієї Руси-України, Його Святістю Філаретом. При нашому храмовому комплексі ось уже близько десяти років діє недільна школа, існує бібліотека духовної літератури, працює безкоштовна їдальня для літніх та нужденних.
Працюючи тривалий час на цій парафії звонником (призабута назва дзвонарів в українців) і паралельно займаючись історичними дослідженнями по бібліотеках та архівах, час від часу знаходив багато цікавинок про київські Борщагівки та місцеву церкву Живоносного Джерела, зокрема, і не раз ловив себе на думці при нагоді зайнятися докладним описом минулого нашої святині, спробувавши узагальнити той насправді величезний пласт її кількасотлітнього буття. Відтак, сьогодні я потішений тим, що маю змогу представити увазі цей нарис, написаний як для парафіян нашого храму, так і для борщагівчан та святошинців загалом, та усіх, хто не байдужий до історії свого краю та міста.
За епіграф нашої книги ми узяли вираз, яким висловилися у документі про свою церкву борщагівські парафіяни ще далекого 1781 року. Він, на наш погляд, найпромовистіше має змогу проілюструвати те шанобливе ставлення до неї, яке наша святиня зажила впродовж віків та яке автор намагався відтворити у змісті та висловлених у цій книзі думках. Також відзначимо, що ми спробували якомога точніше з’ясувати деякі спірні до цього часу загальні моменти з історії Борщагівок, щоби не перевантажувати читачів розмаїттям різних думок та версій. Відтак книга містить багато цікавих побіжних історичних фрагментів з історії нашого краю, що, сподіваємося, також сприятиме кращому ознайомленню теперішніх борщагівчан – і насамперед підростаючого покоління - із місцевим минулим та усвідомленню ними своєї Малої Батьківщини взагалі.
Початки церкви ікони Божої Матері “Живоносне Джерело“ губляться у імлі століть і оповиті таємницями й легендами, що певною мірою є наслідком його колишньої провінційності. Сучасний ошатний храм є зараз не лише головною святинею Святошинського та Голосіївського районів: його велична споруда залишається однією з найдавніших збережених пам’яток на терені західної околиці Києва і губиться поміж багатоповерхівок. Проте ще кілька десятиліть тому, ще до побудови масиву на тих, хто проїжджав у бік Києва, вона справляла значне враження: будівля храму - хоча й обезглавлена вже на той час - здаля виринала на видноколі, знаходячись на високому пагорбі посеред Братської Борщагівки…
Звичайно ж насамперед варто наголосити на тому тривалому та важливому внескові нашої парафії у справу підтримки та утвердження православ’я в нашому регіоні впродовж декількох століть, оскільки вона була найдавнішим осередком духовності не лише на теренах сучасного Святошинського району міста, а цілої західної околиці Києва загалом. Однак спадок церкви Живоносного Джерела не обмежується самими лиш релігійним та мистецьким аспектами. Чого вартий лише той факт, що давня парафіяльна школа, яка діяла при нашій церкві – то перший відомий навчальний заклад Святошинщини!
Але до початку ХХ століття ця церква була насамперед сповнена сакрального змісту, оскільки була відомим місцем прощ для киян та мешканців навколишніх сіл: численних прочан вабила до Братської Борщагівки слава місцевошанованої чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, яка зберігалася у нашій церкві...
Так важко повірити, що кілька десятиліть панування войовничого атеїзму змогли перекреслити ті молитви багатьох поколінь вірян і що за двадцять років більшовицької влади Божому храму у Братській Борщагівці не знайдеться кращого призначення, аніж як бути льохом для збіжжя…
Паралельно із цим впроваджувачі нелюдського комуністичного експерименту в Україні намагалися посіяти зерна порожнечі та з корінням витравити в нашого народу його побожність, виплекану протягом століть нашими пращурами, яку не спромоглися до того знищити невблаганні буревії історії.
Так само не віриться, що трохи більше десятиліття тому будівля храму (а точніше те, що від нього залишилося) уявляла жалюгідне видовище типового радянського “довгобуду“: відсутні шибки, цілковито знищений первісний інтер’єр, купи сміття всередині - перед тим тут збиралися влаштувати клуб юних фехтувальників. Не вірилося, що його знову можна відродити, проте промислові Божому було вгодно, щоб знову залунала на давній борщагівській землі спільна молитва…
Історія сучасного храму розпочалася далекого 1861 року. Саме того року київський митрополит Арсеній видав розпорядження про побудову у Братській Борщагівці нової цегляної церкви. А у середині листопада для борщагівчан відбулася небуденна подія: одного дня сила народу із Братської, Микільської та Софійської Борщагівок заполонила гомінкий сільський майдан у першій з них і вирішувала долю своєї майбутньої церкви: як будувати, якою будувати і за який кошт зводити…
Втім, історія місцевої парафії Живоносного Джерела загалом почалася ще задовго до 1861 року і безперечно давно вже заслужила на те, щоби бути увічненою. Що ми й вирішили здійснити випуском цієї книги зробити, присвятивши її закінченню робіт по відбудові та відродженню борщагівської святині…
Роман Захарченко