1. Вступ
Архиєпископ Яковос Кукуїс (Koukoujis), глава Грецької Православної Дієцезії Північної та Південної Америки під юрисдикцією Константинопольської Вселенської Патріархії зазначив:
«Наша власна концепція Православ`я [концепція Православної Кафоличної` спільноти] полягає в тому, що вона репрезентує християнську церковну доктрину, лад, богослужіння та традицію перших восьми століть єдиного християнського світу... Православ`я, будучи вірним своїй історії й традиціям та покликаним усвідомленням свого Богом призначеного завдання, є. присутнім і має намір бути присутнім та брати активну участь у всіх екуменічних діалогах до того часу, поки їхньою метою є відновлення зруйнованої єдности християнського світу. Основна мета участі Православ`я в екуменічному русі полягає в тому, щоб зробити свій власний внесок до священної справи поєднання християн»2.
Це надихаючі слона високо шанованого північноамериканського церковного лідера. Вони добре висловлюють головну причину участі Православної Кафоличної спільноти в екуменічному русі, який вселяє велику надію на мир та гармонію на нашій планеті, що дедалі зменшується. Вони також відлунюють Енцикліку Вселенського Патріарха Иоакима III від 1902 року, в якій мовиться:
«Ні трудрющі не повинні позбавляти нас мужности, ані думка про видиму неможливість її (церковної єдности) не повинна ставати нам на заваді праці церковного поєднання, яка є угодна Богові...»*.
Однак сьогодні не є широко відомим важливий внесок православного митрополита Київського Петра Могили (1596-1647) не тільки в галузі церковної єдности, що вимагав глибокої віри, мужности та рішучости з його боку, але й в розвитку іміджу Православної Кафоличної Церковної спільноти, необхідним для творення з неї важливого партнера, яким вона є в екуменічному русі, назву якого він, швидше за все, ніколи не чув. Як і багато Геніїв людської душі, Петро Могила був у багатьох відношеннях людиною, що випереджала час.
2. Оточення
Аркадій Жуковський повністю опрацював тему нашої дискусії для Вільного українського університету в Мюнхені4. 1 реба сподіватися, що цю працю буде перекладено на англійську або французьку мову для створення балансу до завищено критичної оцінки місця Могили в Православ`ї визначними російськими науковцями в еміграції, як, наприклад, покійним отцем Георгієм Слоровським. Есе Ігоря Севченка «Багато світів Петра Могили»` є також дуже допоміжним і, на щастя, доступним тим, що не володіють слов`янськими мовами.
Час Петра Могили, що народився в рік Берестейської унії, був часом великої полеміки, великої небезпеки та великих нагод. James Сгасraft з Гарвардського університету пише:
«В релігійному та інших відношеннях Україна знаходилася на межі, та була особливо відкритою до перепуття контроверсійних потоків, землею, де, відповідно, кожна віра особливо потребувала чіткої дефініції»6.
Будучи молдавським аристократом за походженням та, ймовірно, отримавши освіту в Львівській Братській школі та інших західноєвропейських освітніх центрах, Петро Могила піднявся спочатку на престижний пост архимандрита Києво-Печерської лаври, а згодом — на Київський митрополичий престіл, відразу після відновлення легального статусу Православної Церкви актом Польського сейму 1632 року. Це вимагало позбавлення митрополичого престолу тодішнього орієнтованого на Москву виконуючого обов`язки митрополита Ісайї Копинського. Такою була ціна отриманих православними прав. Митрополит Ісайя був одним з ієрархів, таємно висвячених Патріархом Єрусалимським Теофаном на прохання та під захистом козаків року 1620. Петро Могила, колишній військовий, приятель козацького гетьмана Петра Сагайдачного, прийняв долю, що опустилася на його молоді плечі, рішуче.
Він став архипастирем глибоко стурбованого та поділеного стада. Освітні ресурси були недостатніми, а літургійна сфера характеризувалася великою мірою анархії. Тертя, пов`язані з Берестейською унією, залишалися гарячими. Відбувалася боротьба за церковні будівлі; протистояння не уникло кровопролиття — мученики, як і відомі відступники, з`явилися з обох боків конфлікту. Не було жодної допомоги від Церкви-Матері в Константинополі, бо вона вже знаходилася під пануванням Ісламської імперії і також боролася за визначення своєї віри під тиском протестантизму (про це свідчить зокрема «кальвіністичне» Сповідання Патріарха Кирила Лукариса, відповіддю на яке могло бути Ісповідання Петра Могили) та католицизму. Важко уявити собі менш зручний час для загоєння ран Христової Церкви.
3. Праця
Особливо промовистим фактом, що свідчить про велич цієї людини, є те, що, незважаючи на складність ситуації, митрополит почав систематично торувати шлях виповнення молитви, що читається на кожній Православній Божественній Літургії: «За добрий стан святих Божих Церков та за з`єднання всіх». Професор Жуковський вірить, що Могила був натхнений християнським ідеалом «одного стада та одного пастиря» (Ін. 10:16) на фоні хаосу та скандалів церковного роз`єднання на землях Польської держави. «Послідовність вимагає від кожного християнина переходу від декларації до реалізації», — пише Жуковський`. Митрополит був державним мужем від народження. Він розумів, що справжній діалог вимагав того, щоб сторони сприймали самих себе та один одного як рівних. Трагічні наслідки Берестейської унії ~ конфлікт та кровопролиття замість миру та гармонії — були наслідками того, що православна сторона сприймалася, а, можливо, і сприймала себе саму другосортною.
Берестейська унія скритикована в документі, що приписується Могилі та Адамові Киселю, видатному державному діячеві того часу. Унії не передував відкритий діалог, який би включав і мирян, згідно з традицією Православної Церкви. Промоторами унії керували не високі ідеали, а особистий інтерес. Але найгіршим було те, що вона (унія) була неприродною через те, що «її метою було не збереження релігії, а перетворення грецької віри на віру римську». Правдиве об`єднання є таким, що «об`єднало б два в одне без руйнації об`єднаних частин (виділено мною. — /. /С.)
Для того, щоб приготувати шлях для такого правдивого об`єднання, Могила направив свої зусилля на зміцнення позицій Православ`я. Ці зусилля були зосереджені в трьох напрямках. По-перше, він розпочав роботу над створенням центру вищої освіти на кшталт західних шкіл. Мовою викладу була латинська. Дехто з надто православних спостерігали за цим розвитком з підозрою. Могила дещо послабив їхні тривоги об`єднанням своєї монастирської школи з Київською Братською школою. Так постав Києво-Могилянський колегіум, пізніше піднесений до рівня академії, що стала пам`ятником енергії та ентузіазму митрополита та протягом багатьох років готувала духовних провідників для всього православного світу.
По-друге, Могила стандартизував літургійні богослужіння, видавши свій знаменитий Требник, чи Евхологіон (Книга треб, що містить різноманітні сакраментальні служби Православної Церкви). До його складу увійшли також деякі форми, запозичені у латинян, що дозволяє його за це критикувати. Однак новітній візантинолог Ігор Севченко вважає, що принаймні наміром Могили було те, «що джерела, якими він [Могила] користувався, були грецькими, навіть якщо деякі з них знаходилися на Заході — у Венеції або навіть Етоні».9 Незважаючи на це, виглядає ймовірним той факт, що Могила намагався закласти підвалини остаточного примирення між двома розбіжними традиціями. Петро Могила вірив, що вони повинні жити разом як добрі Церкви-сестри, забезпечуючи свою унікальність — єдність у різноманітті.
По-третє, Могила опублікував своє знамените Православне сповідання віри Кафоличної і Апостольської Східної Церкви10. Це Сповідання було прийняте на Церковному Соборі в Києві 1640 року, а також з деякими змінами, ініційованими грецьким богословом Мелетієм Сирігосом на Соборі у Яссах, у Молдавії року 1642.
Згодом, року 1643-го грецький варіант був затверджений всіма Патріархами Православної Церкви, він «високо цінився і був прийнятий за офіційне сповідання віри всіма лідерами Православних Церков сімнадцятого та вісімнадцятого століть».11 Професор Жуковський пише:
«Ми вважаємо, що Православне Сповідання не було полемічною працею; отже воно не було проти когось спрямованим. Його метою було дати Українській Православній Церкві правдиве і послідовне вчення, «збудоване на уважному вивченні Святого Письма», у формі катехизму»12.
Митрополит багато зробив для того, щоб забезпечити цим засобом найширші кола однодумців для особистого та громадського духовного збагачення. Ця наукова праця з`явилася грецькою та латинською мовами, тоді як її популярна скорочена версія була опублікована на середньому діалекті української мови, а також державною, польською мовою.
Як у зв`язку з Требником, так і у зв`язку зі Сповіданням, Петра Могилу звинувачують за введення латинізму до Православної Церкви. Отець Рональд Петро Попівчак намагається спростувати ці звинувачення у своїй докторській дисертації Факультету Школи Релігійних Студій Католицького Університету Америки13. Я помітив, що, не зважаючи на те, що Могила справді користувався західними джерелами, як це, до речі, робили багато його сучасників, його Сповідання багате на цитати зі східних отців Церкви.
З іншого боку, православний науковець отець Андрій Партикевич у своїй (на сьогодні ще не опублікованій) праці «Митрополит Петро Могила Київський і аналіз його Православного Сповідання Віри», вивчає кілька уривків, у яких митрополит, можливо, дещо переступив лінію, прагнучи створити богословське підґрунтя для знову-поєднання з латинянами. Він вважає, що «Могила, очевидно, покликався б на Церкву, що вірить у Католицьке богослів`я, однак практикує східний обряд». Відлунюючи Севченкові слова «мати на увазі висновки сучасників Могили (виділено мною. — /. К.) отець Партикевич пише:
«Православне Сповідання Віри Петра Могили потребує розгляду в контексті ХУІІ століття. Використовувати цей документ для захисту православного богослів`я або у відповідь на критику з боку Протестантизму або Римського Католицизму сьогодні було б зрадою Православ`я. Натомість справжня важливість і відповідність документа полягає в його ролі як історичного трактату живої віри».
Можливо, Могила був дещо занадто оптимістичним у своїй оцінці простоти, з якою православне і католицьке богослів`я можуть бути поєднані. Я схильний думати, що так воно і було. Незважаючи на це, важливо згадати, що Могила опублікував ще одну працю «Lithos albo Karnien z procy prawdy cerkwie swietey prawoslawney Ruskiey» («Камінь з катапульти правди Святої Руської Православної Церкви») під псевдонімом «Євсевія Пиме-на» (Чеснотного І Іастира), в якій він полум`яно захищає Православ`я від нападок Касьяна Саковича, колишнього ректора Київської Братської школи, що навернувся до Берестейської унії, а згодом і до Латинської Церкви. Вона була видана у 1644 році, відразу після Сповідання та перед Требником.
Зустрітися з колишнім однодумцем вже у вигляді супротивника мало бути болючим. Сакович був тим, хто разом з Київським митрополитом Иовом Боретським вітав Могилу, коли той вперше прибув до Києва на похорон гетьмана Сагайдачного у 1622 році і, можливо, вплинув на його обрання свого покликання в Церкві. Однак Могила достойно прийняв виклик. Він залишався іронічно наставленим і працював на користь церковної єдности, одночасно впевнено відкидаючи і стаючи в опозицію до такого об`єднання, яке 6 зруйнувало общини живої віри, асимілювавши та заполонивши їхні складові частини. Його віра та цілеспрямованість збереглися, але він не поспішав, працюючи на те, в чому вбачав здійснюваний довгостроковий проект об`єднаного Патріархату Київської Церкви, що була б у спілкуванні як з Константинополем, так і з Римом1`.
4. Підсумки
Як це часто трапляється з миротворцями та екуменістами, Петро Могила потрапив на лінію вогню відразу двох сторін православно-католицького розбрату. Як православний священик, я мушу визнати, що почувався незручно, читаючи в деяких документах, зокрема Сентенції, твердження і терміни, що справляють враження того, що автор є готовий визнати безпосередню першість тогочасного Папи Римського, стверджуючи, що доктри-нальні розбіжності, як, наприклад, питання вічного походження Святого Духа, є другорядними і такими, що можуть бути вирішеними пізніше. У тому випадку, якщо Могила був саме співавтором, як це виглядає найбільш ймовірним, він вчинив мудро, не підписуючи документ. Але курчата врешті-решт таки повертаються на свої гнізда, і митрополит, за великим рахунком, можливо, пошкодив причину об єднання настільки ж, наскільки він їй сприяв.
У своєму прагненні конкретизувати, організувати церковне вчення та звичаї, часом видається, що Могила втратив відчуття підставових характеристик Православного Кафоличного Християнства Сходу: виваженої і шанобливої стриманости в словах, щоб вони не принижували містичної зустрічі душі з Живим Богом, Який не терпить описання. Варто згадати думку отця Томи Гопка щодо дискусії про церковне об`єднання:
«Той факт, що віра і життя Риму не було б нав`язане ним, не був би достатньою причиною для православних об`єднатися з Римом... Православ`я вважає, що певні елементи латинського християнства не є прийнятними для всіх, включно з латинянами... Справжня проблема стосується... слів духа і правди»16.
З іншого боку, я вірю, що митрополит Могила схвалив би той діалог та відвертий багатогранний пошук, що зараз відбувається на різних рівнях між православними та католиками. Недавні твердження, подібні до того, що було недавно прийняте в Баламанді 1993 року, є багато-обіцяючими17. Православна наука зробила великий крок вперед з того часу, коли молдавський церковний діяч заснував свій перший «Атеней» у Києві. Ми вчимося краще цінувати мудрість, що стоїть за православною стриманістю дарувати гідність доктрини питанням, що в протилежному разі є прийнятними як «теолоґумена», тобто питання богословських роздумів та припущень, привілей яких належить усім вірним.
Митрополит Могила також, безперечно, схвалив би твердження православного професора Нікоса Ніссіотіса, яким я і підсумую цю доповідь:
«Сповідання ніколи не повинно використатися як поділяюча, а навпаки, як об`єднуюча сила, що вказує на одну центральну подію в Церкві: її Єдність, здійснювану Триєдиним Богом в своїй історичній Церкві» .
Якщо ми пам`ятатимемо про це, то воістину зможемо побачити ту єдність, про яку мріяв, якій присвятив своє життя і для якої так багато зробив Київський митрополит Петро Могила.