Дослідників української культури XIX століття вражала байдужість письменників, мистців, артистів до церковного життя. Більше того, найвидатніші письменники, включно з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою, часто критикували окремих церковнослужителів в Україні. Між іншим, цими їхніми критичними висловлюваннями дуже спритно скористалися в період комуно -більшовицького режиму совєтські пропагандисти, щоб виставити класиків української літератури й мистецтва у ролі «атеїстів». Цей спекулятивний метод в ідеологічному арсеналі лівих зайвий раз підтверджує, що в оцінці світової й національної мистецької класики марксисти-ленінці постійно робили підміну понять для того, щоб в історії якомога більше нарозшуковувати предтеч своїх класових, пролетарських, атеїстичних та інших подібних доктрин. І все ж факт лишається фактом, що національно свідома українська інтелігенція ще з XVIII століття почала поступово байдужіти до традиційних православних цінностей, які становили основу духовного життя їхніх попередників — розумних, письменних, творчих українських людей — від самого прийняття Україною-Руссю християнства наприкінці X століття і аж до початку XVIII століття. Українська культура давніх віків була дуже релігійно заанґажована. Тематично наша писемність, музика, образотворче мистецтво, архітектура, народне мистецтво глибоко пройняті християнськими ідеями. Так, наприклад, крім одного-єдиного жанру (світського портрета), всі інші жанри українського малярства від X до XVIII століття мали чисто релігійний характер. Провідним жанром малярства завжди в ці віки була ікона; провідними архітектурними спорудами ~~ церкви, провідними жанрами графіки — ілюстрації до богослужбових книг або естампи на релігійні теми; кращі зразки професійної хорової культури — літургійні співи, псалми тощо. Подібне можна сказати про писемну літературу, сценічні мистецтва, про величезний корпус українського фольклору в усіх його розгалуженнях.
Церква органічно увійшла в культуру українського народу, надала цій культурі внутрішнього змісту, сенсу ідейного, концептуального стрижня. Але що ж сталося у XVIII й особливо у XIX століттях? Причин відходу української інтелігенції від Церкви кілька: загальна секуляризація культури в Європі і світі, зміна укладу життя, перехід від старих мистецьких стилів, які «живилися» в основному біблійними сюжетами, до нового напряму й стилю — реалізму, «поживою» для якого стало повсякденне життя, побут, тривіальні міжлюдські стосунки. Всі ці чинники не обійшли й України. І все ж головною причиною індиферентности творчих людей до справ релігійних й церковних стало те, що Церква в Україні стала чужою українському народові. На зламі XVIII і
XIX століть офіційна Церква в підросійській Україні повністю позбулася українських обрядових рис, які наша Церква плекала і леліяла за минулі сім-вісім століть. Невеликими поступовими кроками імперсько-царський режим і підвладні йому структури РПЦ (Святійший Синод, Міністерство духовних справ і народної освіти, єпархіяльні управління) витіснили українські церковні традиції й обряди в Україні, цілковито зросійщили духовну освіту; а Києво-Могилянську Академію, яка довго опиралася крижаному асиміляційному вітрові з Москви і Петербурга, просто замкнули й утворили замість неї новий заклад, повністю російський за складом викладачів і системою викладання, — Київську Духовну Академію. Чи могли підтримувати таку Церкву Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Михайло Коцюбинський? Ні, вони не могли підтримати не Божих справ такої Церкви й відвідувати її храми, де молилися за гнобителів українського народу, де ганьбилися обряди старого українського православ`я і навіть традиційні колядки на прославу Різдва Христового російськими імперіалістами у священичих убраннях називалися «єретичними піснями». Так українська творча інтелігенція на порозі нового XX століття з його грандіозними будучими змінами потрапила в розряд «богохульників», «не церковних людей», а згодом і «атеїстів». Але спомин про традиції Володимирського хрещення, про первинність українського православ`я над усіма православ`ями й інослав`ями у Східній Европі був живий, він ще не вмер. Хоч свідки того давнього православ`я вже давно відійшли, але феноменальна народна пам`ять передає дух старовинних традицій від покоління до покоління — передає у християнському фольклорі, у писемних джерелах, у низці старих українських церковних традицій, які збереглися в малій частині старовинних священичнх родин по селах і містечках, куди якось не дотягувалися імперські церковні руки з Москви й Петербурга. Отож, хоч самостійність Київської Митрополії була обірвана ще 1686 року ганебним перепродажем Української Церкви від Царгорода до Москви, ідеї церковної самостійносте жевріли в Україні яких два з чвертю століття, щоб при настанні сприятливих умов спалахнути новим полум`ям любови українського народу до Бога і знову почати жити в нібито забутих національно-обрядових формах і насамперед — у мові.
Сприятливі умови для відродження правдивого українського православ`я настали під час Першої світової війни, коли захитався трон одвічного гнобителя українського народу — російського царя. 15 березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу, а вже у квітні того ж року український православний архиєпископ, колишній ректор Казанської Духовної Академії Олексій Дородни-ця і священик-протоєрей Василь Липківський почали широку акцію за дерусифікацію православ`я в Україні. Вони створили ініціятивний гурток, який підготував створення Тимчасової Всеукраїнської Церковної Ради (6 грудня 1917 р.) і скликання Всеукраїнського Церковного Собору (7 — 14 січня 1918 p.). Подальші події добре відомі: непоборне прагнення українців до усамостійнення не тільки на державному, але й на церковному рівні викликало гнів і опір імперської «п`ятої колони» — росіян усіх мастей — від безбожників до новообраного Московського Патріярха Тихона.
Внаслідок тяжкої політичної ситуації в Україні у 1917 — 1920 pp., сприятливі умови, як вони виглядали на початку 1917 року, швидко перетворилися на несприятливі, часом ще гірші, ніж вони були за царського режиму. Але рух за автокефалію українського православ`я набирав обертів, тому що він знайшов відгук не тільки серед селянства, але й серед інтелігенції. Республіканський уряд Грушевського—Винниченка, гетьманський уряд Скоропадського—Лизогуба, на жаль, не приділили автокефальному рухові тієї уваги, на яку він заслуговував у розбудові Української Держави. Тому самостійницький рух у православ`ї був залишений сам на сам із сильнішими за нього опонентами, насамперед із закоренілими українофобами з російського єпископату на території України, такими, як Київський митрополит Михаїл Єрмаков, Одеський митрополит Платон Рождественський чи Харківський архиєпископ Антоній Храповицький. Найпослідовнішу і найефективнішу підтримку українському автокефалізму надав уряд Директорії УНР й особисто голова цього уряду Симон Петлюра, який, один з небагатьох тодішніх українських політиків, розумів, що повне усамостійнення Українська Церква матиме тільки як Церква Помісна, з патріяршим управлінням, керована власним Українським Патріярхом, нікому не підпорядкованим за межами України. Якби й інші лідери України мали таку чітку позицію щодо Церкви як Симон Петлюра, Київський Патріярхат постав би не 1990 року, а принаймні 1918-го.
І все ж автокефальний рух, попри колосальні труднощі, перепони й ворожі акції супроти нього, дав поштовх для відродження українського православ’я, яким воно було до 1686 року. І цей рух не могли вже спинити ні більшовицький геноцид проти українського народу, ні підступи московського православ`я, ні дика атеїстична пропаганда. Одне з найбільших досягнень українського автокефалізму 1917 — 1930 pp. — повернення до Церкви інтелектуальної еліти українського народу — науковців, працівників творчих професій, учителів. Автокефалія поклала край відчуженню між Церквою і народом, його освіченою верствою. Якщо раніше Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Анатоль Свидницький і багато інших майстрів слова, будучи віруючими людьми, часом дуже гостро критикували у своїх творах жалюгідний духовний стан одержавленої Російської Церкви, то в час автокефального руху їхні нащадки Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Зеров, Людмила Старицька-Черняхівська, Іван Огієнко, Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Михайло Бойчук не тільки полюбили Церкву, а й самовіддано для неї працювали, пишучи духовні вірші, церковну музику, відроджуючи традиції нашого старовинного ікономалярства.
Іншими словами, і Церква, і нарід повернулися до свого природного стану, який споконвіку існував в Україні, коли люди шанували Церкву, а обдаровані талантами щедро віддавали їх для побудови й прикрашання Храмів, надання Божій Службі врочистости і мистецької досконалости.
Саме завдяки широкій підтримці інтелігенцією українського православ`я, більшовицький режим не зважився одразу почати репресії проти УАПЦ. Цей злочинний режим, що узурпував силою і підступом законну владу УНР, прагнув, з метою заспокоєння обдуреного ним народу, одягти хоча б на перших порах маску прихильника української культури, незалежної Української Церкви. В соборі святої Софії в Києві було дозволено режимом проведення Всеукраїнського Церковного Собору 14—ЗО жовтня 1921 p., який обрав власну українську, незалежну від жодного духовного центру за межами України, єрархію: предстоятеля Церкви (митрополита Василя Аипківського) і п`ятьох єпископів: Нестора Ціараївського, Івана Теодоровича, Юрія Міхновського, Степана Орлика і Олександра Ярещенка. Кілька років режим дозволяв діяльність цього єпископату в контексті примарної, тимчасової українізації, щоб потім взятися за українських патріотів і винищувати їх упродовж 30-х років.
Але навіть за це неповне десятиліття в історію Української Церкви вписана золота сторінка її тісної та гармонійної співпраці з українською патріотичною інтелігенцією.1 Подібної єдности священнослужителів з діячами науки і культури православ`я на українських землях не знало від XVII ст., від доби Петра Могили, Богдана Хмельницького, Пилипа Орлика, Івана Мазепи. Не зважаючи на поширювані опонентами українського православ`я звинувачення, що жовтневий церковний Собор 1921 р. «неканонічний», що поставлена за Олександрійським правилом єрархія не буде визнана світовим православ`ям, широкі верстви українського народу щиро підтримали УАПЦ, а науковці й діячі літератури та мистецтва взяли активну участь у її розбудові. Саму Церкву очолили освічені високоінтеліґентні люди — єпископи та основний корпус священиків.
Однак Церква навряд чи змогла б вистояти й розвиватися у протистоянні зі своїми численними ворогами в Україні та поза її межами ~ навіть за умов, що її єрархія і клир походили з високоосвічених верств українського суспільства, — якби Церкві повсякчасно не допомагали глибоко віруючі в Бога світські люди, які посідали високе становище в суспільному житті, академічному світі, на нивах освіти, літератури і мистецтва. Так, Всеукраїнську Академію Наук в ті роки очолював справжній християнин, симпатик УАПЦ, учений із світовим іменем Володимир Вернадський. Гетьманський уряд Павла Скоропадського — Федора Лизогуба (прем`єр-міністр) установив Міністерство ісповідань (віровизнань), яке при гетьмані очолювали відомі богослови, професори Василь Зіньківський, згодом Олександер Лотоцький. Перший з них не був великим прихильником УАПЦ, але все ж таки провадив політику невтручання Москви в українські церковні справи. Емігрувавши 1919 р. до Франції, Василь Зіньківський очолив Російський Богословський інститут у Парижі. Другий міністр ісповідань в гетьманському уряді, проф. Олександер Лотоцький, навпаки, був прихильником автокефалії і переведення церковних служб на українську літературну мову. Після повалення гетьманського уряду Павла Скоропадського Олександер Лотоцький продовжував співпрацю з урядом УНР, який видав «Закон 1 січня 1919 р. про вищий уряд Української Автокефальної Церкви», де були закладені основи помісности патріяр-шого устрою нашої Церкви. Закон не лише наголошував, що «Українська Автокефальна Церква з її Синодом та духовною єрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріярха не стоїть», але й забороняв українським православним людям визнавати над собою юрисдикцію закордонних церковних центрів."
У квітні 1919 р. Олександер Лотоцький був призначений послом УНР в Туреччині. Одним з важливіших його завдань було налагодити стосунки уряду УНР і проводу УАПЦ з Константинопольським Патріярхатом, щоб цей Патріярхат як давня Церква-Мати Києва й України — «поблагословив» автокефалію Української Церкви, тобто визнав її Помісною Церквою. Очевидно, таке визнання було б здійснене, якби в Україні довше збереглася стабільна ситуація. Але ні в Україні, ні в Туреччині, де знаходилася Константинопольська Патріярхія, тоді не було спокою, тому Томос про автокефалію був наданий лише 1924 року — і то не УАПЦ в Україні, але тій частині українського православ`я, яке перебувало на еміграції в Польщі. І все ж професор Олександер Лотоцький зробив надзвичайно багато корисного для УАПЦ — як міністр, дипломат і вчений-богослов з питань канонічного права. Пізніше, будучи професором Варшавського університету, він опублікував ряд книг, серед них — монографію про українські джерела церковного права1 і спогади про свою дипломатичну діяльність у Туреччині.
У вересні 1919 р. Міністерство ісповідань УНР очолив професор Іван Огієнко ~ вчений, що був глибоко заанґажований в автокефальний рух в Україні з перших днів його виникнення. Іван Огієнко — це унікальна і легендарна людина щодо єднання гуманітарних наук з богословією. Йому важко знайти рівного в новітній українській історії щодо зусиль і невтомної праці для унезалежнення українського православ`я, українізації Божих Служб, духовної освіти, широкого впровадження української мови в церковний вжиток, вироблення української біблійної та богословської термінології. З 90 прожитих років (1882—1972) Іван Огієнко до 58 років, тобто до 1940 року, трудився на церковній ниві як мирянин, як світська людина, звичайний віруючий, встигнувши за цей час написати низку літературних творів, наукових праць з мовознавства, культури, літературознавства, історії й богословії і завершити новий (після П.Куліша, І.Пулюя й І.Нечуя-Левицького) переклад Біблії українською мовою. Решту 32 роки свого невтомного життя (1940—1972) він був єрархом Української Православної Церкви в екзилі: спочатку єпископом і архиєпископом у Польщі, Австрії й Швейцарії, потім митрополитом у Канаді. Митрополит Іларіон (проф. Іван Огієнко) — яскравий приклад праці українського інтелігента для своєї Церкви і в самій Церкві.
Іншим надзвичайно цікавим аспектом співпраці української інтелігенції з Церквою в період її унезалеж-нення є проникнення християнської тематики у світську літературу й мистецтво. Маємо багато прикладів звернення майстрів різних мистецтв українського відродження 20-х років до християнських тем, причому синхронно ~ як у Західній, так і в Східній Україні. Східна Україна тут особливо цікаве поле для спостережень, тому що релігійне пробудження серед інтелігенції тут відбувалося в умовах ворожої щодо релігійних вірувань комуно-большевицької окупаційної влади в Україні. Багато десятиліть школярам і студентам втовкмачували в голови, що Павло Тичина став великим поетом, бо написав вірші «Партія веде», «Пісня трактористки» й інші подібні «шедеври соціалістичного реалізму». Тим часом Тичина — християнин до кінця свого життя; він і його четверо братів мали богословську освіту. У збірці віршів «Соняшні кларнети» автор опублікував християнські вірші «Дума», «Скорботна мати», «Золотий гомін» та інші. Справжній Тичина ~~ це не Тичина вимученого псевдопанегірика катам «Партія веде», ні, ~ він справжній ось у таких рядках:
З хрестом.
Опромінений
Ласкою Божою, в серце зранений
Виходить Андрій Первозваний.
Ступає на гори:
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялися гори,
Зазеленіли.
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни.
(«Золотий гомін») А ось Максим Рильський із своїм «Різдвяним сонетом»:
Під дальній звук урочистого дзвону Ви воскресили вбогий Віфлеем І схилену над яслами Мадонну. Ви світите перед великим днем Над бідною кривавою землею — Нового світу новою зорею.
Поет і побожний християнин, пpoфecop Микола Зеров, відвідавши храм у Страсну П`ятницю, написав ось що про своє видіння Ісусових похорон:
Клагообразннй муж з Арпматеї, Поважний радник, учень потайний, І осподню плоть повив у пелени І до гробниці положив своєї.
І от під чорне сонце Іудеї Мене провадять невловимі сни. Хвилює образів наплив рясний, Сумний ексод святої епопеї.
Це лише мала частинка великого корпусу української християнської поезії 20-х років, покликаної до життя українським церковним відродженням, одним десятиліттям більш-менш легального, не-катакомбного існування УАПЦ. Яку літературу могли б створити для християнського виховання народу ці поети, якби над ними не було вчинено насильство писати під диктат звироднілих безбожників! А репресовані Людмила Старицька-
Черняхівська, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Олекса Слісаренко і багато інших, — як би вони збагатили духовне життя мільйонів українців і українок, якби їх не знищила сатанинська машина безбожного тоталітаризму!
В образотворчому мистецтві намітилася тенденція відродження давньоукраїнського ікономалярського стилю, який репрезентував професор Української Академії Мистецтв у Києві Михайло Бойчук. І хоч цей стиль він і його учні виявили у позацерковному, світському монументальному малярстві, вже сама спорідненість цього стилю з іконою дала підстави більшовицьким інквизиторам зішкрібати усі настінні розписи Бойчука і його учнів, а самого майстра заарештувати і знищити в ГУААГові. Неоціненний внесок у розвиток української церковної музики зробили два великі композитори початку XX ст. — Микола Леонтович та Кирило Стеценко, автори музики для хорового виконання Божественної Літургії св. Івана Золотоустого. Кирило Стеценко був священиком, він написав дві окремі Служби Божі з кількома варіян-тами виконання окремих частин. «М`який характер мелодій, невимушені колихання паралельних тональностей, прозорі звучання чистих безтерцевих послідовностей, фінальні злиття голосів в унісон, барвиста святкова гармонія, що, наче мереживо пасхальної писанки, огортає музичний твір, — усе це створює напрочуд лагідний поетичний образ, оригінальний, суто стеценківський і водночас щиро народний, український... Чудові мелодії «Літургії» Стеценка пройняті народнопісенними зворотами, а засоби голосоведення, тональні послідовності, гармонійні співзвуччя зберігають особливості індивідуального стилю» .
Українські композитори віддавна вносили багато цінного в хорову музику східної обрядовости. Повні музичні «Літургії» створили в цей період, окрім Леонтовича і Стеценка, — Михайло Гайдай, Петро Гончаров,
П.Демуцький, Г.Давидовський, Іван Заяць, Олександер Кошиць (5 варіантів), Б.Левитський. Окремі ж хорові твори для «Літургії» писало ще більше композиторів. Академічна інтелігенція — академіки ВУАН, професори інститутів та університетів — підтримували автокефалію з різних причин: одні хотіли чути Боже слово рідною українською мовою, інші бачили в УАПЦ важливий духовний інструмент для здобуття Україною незалежности, ще інші виходили із засад канонічного права, що кожна суверенна нація і держава повинна мати свою незалежну, Помісну Церкву. До числа палких поборників незалежности Української Церкви слід віднести Дмитра Багалія, Сергія Єфремова, Вадима й Данила Щербаківських, Володимира Чехівського, Агатангела Кримського, Сергія Маслова та низку інших відомих учених 20-х років. Про внесок кожного з них можна написати цілі розвідки — у рідній Церкві вони задовольняли своє християнське сумління, громадянське почуття українського патріотизму. Так, на Всеукраїнському Церковному Соборі в жовтні 1921 року двічі (17 і 20 жовтня) виступав академік Агатангел Кримський, який вів переговори з єпископами РПЦ в Україні, в тому числі з Михаїлом Єрмаковим ~ митрополитом і екзархом Московського Патріярха в Україні, — щоб вони взяли участь у висвяченні єпископів для УАПЦ. Росіяни категорично відмовилися. Висновок з цих переговорів академік Агатангел Кримський зробив такий: «Нізащо цей єпископат не дасть тих людей, які б жили нашим церковним життям. Вони вважають, що український рух тимчасовий, що, коли зміняться обставини, вони нас знищать». Як учений-сходознавець, Агатангел Кримський навів цікаві документи з історії Стародавньої Церкви (до Вселенських Соборів) про те, що тоді була поширена практика, що єпископів обирали і поставляли самі лише священики, без участі єпископів, як це було заведено пізніше і увійшло каноном до Апостольських правил. «Таким чином, єреї, — говорив академік на Соборі, — які мають благодать священства, мають таку саму благодать, яку мають і єпископи. Такий чин дозволяє мені думати, що коли Собор обере кандидата на єпископа і коли його рукоположить єрейство, то нічого різного канонам не буде» . Отже, аргументація відомого сходознавця дуже сприяла розсіянню сумнівів серед делегатів Собору, висвячувати чи не висвячувати єпископів УАПЦ за Олександрійським стародавнім церковним правом. Делегати прийняли єдино правильне в тих умовах рішення щодо висвячення митрополитом священика Василя Липківського та єпископів, чим звершили боговгодну справу на шляху до унезалежнення УАПЦ, набуття нею ознак помісности та патріяршого управління, що стало реальністю в наші дні, наприкінці XX століття.