Відзначаючи 75-річчя утворення Української Автокефальної Православної Церкви, мусимо пошанувати насамперед її мужніх і енергійних будівничих, сповнених прагненням пошуку християнської правди й братерства, а разом з тим перейнятих вірністю рідному народові, готовністю здійснити рішучий чин його церковного визволення. Чільне місце в цьому ряду подвижників українського духовного відродження належить митрополитові Василеві Липківському, глибокому богослову, невтомному організаторові, талановитому проповіднику й публіцисту, самовідданому поборнику прав Української Церкви. Апостолом українського релігійно-національного відродження назвав митрополита Василя академік Ага-тангел Кримський. І за цим стоїть не риторика похвали, а визнання значущости його діянь.
Одним з центральних провідних мотивів діяльности митрополита Василя Липківського є його глибоке переконання в тому, що «український народ, як і всякий другий, має право на всю повноту виявлення свого рідного життя як в Церкві, так і в державі, так і в науці, і в мистецтві та інш.».1 А оскільки над українським людом протягом століть тяжів гніт чужого поневолення, в т.ч. й релігійного, — то провідним рушієм діяльности митрополита було визволення українського народу, в тому числі визволення церковного.
Аналіз праць, написаних митрополитом Василем Аипківським, його доповідей, виголошених на Соборі 1921 p., його численних проповідей дає підставу бачити такі основні джерела формування його концепції визволення українського народу:
— Євангеліє та Діяння апостолів як загальну основу християнської ідеології;
— практику організації життя християнських громад перших століть християнства аж до часу підпорядкування цього життя державним чинникам;
— історичні джерела, які засвідчують процес підпорядкування Церкви державі (Візантійській, Московській) і які є підставою критики консервативного ладу Церкви, її відходу від ранньохристиянських засад церковного життя;
— історичні джерела, які стосуються життя Української Православної Церкви в перші століття після хрещення Руси-України та багатовікової традиції організації християнського життя, зруйнованої офіційною Церквою Російської держави;
— вимоги реформування церковного життя, що йшли як від народного середовища, так і з середовища передового духівництва, свідомого необхідності кардинальних змін у житті Церкви.
«Дорогі браття і сестри! — звертався він у одній з проповідей. — Всі притчі Христові, як і всю науку Христову, щоб вона була цілющою оливою і вином для нашої душі, ми повинні до себе прикладати, до свого життя, до життя нашого народу». У цитованій проповіді він, зокрема, розвивав мотив притчі про милосердного самарянина, який допоміг своєму ворогові, що був побитий та пограбований розбійниками. І священик, і левит бачили цього нещасного і йому не допомогли. В. Липківський каже, що той нещасний, побитий розбійниками й покинутий ледве живим на дорозі — «це наш бідний, нещасний український народ»2.
В.Липківський змальовує трагічну долю рідного народу, який «кількасот літ лежав без допомоги, поки сам від своєї рідної землі не набрався сили, поки сам не загоїв своїх ран, поки сам не почув у собі сили піднятися, встати на ноги і самого себе вилікувати оливою і вином науки Христової». З великою гіркотою В.Липківськийне раз відзначав, що у такій скруті народ часто покидали його князі й вельможі і навіть, що особливо гірко, ті, хто мали б бути його духовними проводирями, ~ священики й вищі церковні ієрархи. їхній відхід до Москви він подає як непростиме відступництво в тяжку годину свого народу: «Ішов з Царгороду після поставлення на Київську Митрополію Петро митрополит, йшли й другі, як Теогност, Кипріян, Олексій, — і всі ці київські митрополити проходили через нашу землю, через наш Київ, бачили його руїни, бачили ледве живий народ, проходили і нічим йому не допомогли; проходили мимо, йшли до Москви ... за ними пішло і багато левитів — священиків, духовенства, яке, побачивши страждання свого народу, покинуло його і пішло теж шукати кращого для себе життя»3. Гак само в безпорадному стані покинуло вище духівництво український народ, переходячи в унію. Тим більше не став таким милосердним самарянином московський цар, якого довірливий український народ пустив у своє господарство. Навпаки, підбивши під свою зверхність Церкву Українську, він зробив її засобом поневолення нашого народу.
Не стало милостивим самарянином для українського народу духівництво Російської Церкви і в новітні часи: «...тепер іменно тяжко здійснюється над нашим народом, над нашою побитою Церквою притча Христова: весь єпископат на Україні, велика більшість духівництва — всі вони не тільки не допомагають визволенню українського народу ... навіть стали ворогами його визволення. Ні, і тепер не від священиків, не від левитів, що проходять мимо, може народ наш чекати собі полегшення і визволення». З точки відліку такої моральної парадигми В.Липківський по-новому освітлює значення відомих історичних обставин, але, разом з тим, формулює соціально-моральну перспективу в обставинах, що склалися. Україна не повинна чекати якогось самарянина. «Будемо самі своїми силами за допомогою Христа визволятися з біди. Браття! Христос Спаситель — Сам Він нехай буде нам милосердним Самарянином, нехай поливає Він Сам оливу і вино Своєї божественної науки в нашій рідній мові на наші поранені душі, нехай показує нам найкращі шляхи до життя» . Величні приклади євангельської науки та образ Христа як милосердного самарянина й просвітника й цілителя мають значення потужних моральних рушіїв визволення українського народу від усякого чужого поневолення.
Чудодійною силою визволення народу є його рідна Церква. Ця тема є однією з найпоширеніших у проповідях Василя Липківського. Наведемо, як приклад, її розкриття у трактуванні притчі про зцілення розслабленого. «Наш рідний український народ, чи за якісь тяжкі гріхи своїх батьків, чи, може, за свої власні, давно вже лежав, віками лежав на своїй землі, як розслаблений на ліжку, не міг собі ради дати, не міг підвестися... І як часто від нашого народу приходилося чути слова повної безнадійности й одчаю, що ми, мовляв,, народ вже погибший, що в нас немає сили», — зазнавав В.Липківський. У цій проповіді він показує, що тепер з нашим розслабленим немічним народом діється велике чудо: «Він власними силами підводиться на своїй землі, одужує, приходить до сили, почуває в собі здатність до життя». «Що ж це за чудова сила оздоровляє наш хворий народ, визволяє його від вікового розслаблення?» — запитує він. «Ця чудова сила це є наша віра Христова, це є наша рідна Церква. Народ наш почав будувати свою рідну Церкву, почав єднатися іменем Христа в своє рідне братерство, українське Христове Тіло ... і от народ наш видужує, визволяється, підводиться від тяжкого зненесиуення вірою в Христа» .
Для В. Липківського справа національного визволення якнайтісніше пов`язана з визволенням церковним: «...наш український народ, хоч не був він окремим царством, але вже давно на своїй гіркій долі переносить всі тяжкі хворости темних царств, народ наш ще більше, ніж другі, терпить пригоди через те, що він підлягає досі під владу чужих царств, терпів подвійні муки, подвійне гноблення від князів темряви світу цього. От через що нашому народові більш, ніж якому іншому, треба єднатися в свою рідну Українську Церкву, молитвою та постом треба визволити свій народ. Дякувати милосердному Господу, ця велика Христова праця в нашому народі недавно почалась, наш народ уже утворює у себе всенародно-соборноправну, автокефальну, цебто вільну, Церкву... Коли всі ми — весь наш народ — зрозуміємо, що тільки об`єднання всіх нас, всього народу в одну рідну Церкву, що тільки одностайна молитва та побожне життя всього народу визволить нас з-під влади темряви, тоді вже ніякі суперечки, ніякі глузування сучасних фарисеїв не будуть нам перешкодою до повного визволення і оздоровлення» .
У щойно згаданій проповіді В.Липківський говорить разом з тим про грішника, який «вже й не почуває в собі потреби визволитися» з-під влади темних сил. В такому разі лише молитва та піст інших людей можуть допомогти йому. Тогочасна реальність з її найскладнішим переплетенням обнадійливих тентенцій, як-от зростання потягу до гуртування люду в рідній Церкві та національно-духовне відродження, а з іншого боку — наростання тягаря нового поневолення стала для В.Липківського джерелом для формування його поглядів на справу визволення українського народу від новітнього рабства. Він майстерно повертав свої проповіді до проблем, суспільна ад-ресованість яких була цілком очевидною: «А що робити, коли темна бісівська сила опанує цілим краєм, цілим народом? ~ запитує він. ~ А це завжди так і є, бо не дармо духи злоби називаються у ап. Павла князями і властями темряви віку цього ... Вони опановують народами тим, що своєю темрявою обкутують цілі царства і народи, кидають ними і в огонь і в воду, як біс тим біснуватим хлопцем, бідні народи і скрегочуть, і піну пускають, а визволитися від цієї диявольської навали не можуть. Хіба й нашим бідним українським народом не кидали часто і в огонь, і в воду, коли він мусив гинути і в німецьких окопах, і десь на Далекому Сході та й на власній землі? Хіба не кидали нами об землю, не заставляли деревеніти, бути як мертвими під тяжкою рукою поневолення? Що ж це нас кидало, що робило нас ніби мертвими? Безумовно, та сама влада темряви, яка опанувала життя всіх народів».
В.Липківський веде мову начебто про абстрактну «владу темряви», але аналогія з темрявою влади тодішнього режиму цілком явна. Тому запитання «як же боротися з цією владою?» відразу набуває значення не лише морально-етичної проблеми подолання темряви в душі людини, але й проблеми опору цій владі: «Як визволити з-під цієї влади цілі народи, цілі царства, — б’ється у пошуках виходу його бентежна душа, — коли вони, може, вже й не розуміють всієї тяготи своєї хворости, свого біснування? Коли навпаки, може, думають, що це і є найбільше достоїнство, найкращий стан, як вона всіх побиває, всіх під себе підбиває, і чим більше вона кине в огонь і в воду народів, чим кріпше вдарить ними об землю, тим більше йому чести». Алегорія цілком прозора. «Безумовно, цю владу темряви і зла над цілими народами, - сподівається В.Липківський, — можна перемагати тільки всенародною молитвою, всенародним постом» .
Доля рідного народу, справа його визволення ~ найбільша печія душевна В.Липківського. Це визволення має настати через християнську дію — творення рідної Церкви та молитву. За Липківським, і та і друга дія мають не лише особове, але й широке єднальне значення: «...не тільки за себе повинен молитися кожен з нас тепер, а і за нашу батьківщину, за ввесь наш побожний народ, за нашу Матір Україну, бо тяжкий тягар наклало сучасне життя на нашу Матір Україну і на весь народ наш. Один рік минає, другий настає, а життя щораз все гіршає, все тяжче стає — Божа рука тяжить на нас і не полегшує нашого тягаря. Звернімося ж до Господа зі щирою молитвою митаря і за весь наш народ, за нашу святу Церкву: Боже, будь милостивий до нас грішних»10.
7 листопада 1922 р. в Білій Церкві під час Служби Божої він говорив: «Чуєте гомін? Святкується п`ятиріччя будування пролетарської держави. Та горе нам! Чи не нагадує воно будування Вавилонської башти?» І, змалювавши картину страждань народу, розрухи та голоду на багатій українській землі, митрополит казав: «І це все від того, що державний устрій будується без Бога. Хіба чули ми в деклараціях теперішніх правителів святе ім`я Господнє? Ні, вони покладаються тільки на себе, на свою силу. Каже безумний в серці своєму: «Немає Бога!» — пригадуються слова з псалма Давидового. І хочеться крикнути: «Опам`ятайтеся!» Митрополит звертається до християнського сумління вірних: «Перед нами страдницька путь... Але пам`ятаймо слова Спасителя: більшої любови немає, як та, коли хто життя своє віддав за друзів своїх (Іоан. 13,15) »п. Стрижнева думка Василя Липківського про визволення рідного народу має щонайпотужніший морально-виховний наряд.
Духовному єднанню народу через молитву в рідній Церкві В.Липківський надає значення причетности до Вечері Господньої. «Наш рідний український народ ~ це є той нещасний народ, який майже весь час свого життя мусив тинятися по нетрях, по ярах, по роздоріжжях. І тепер куди тільки доля не занесла нашого народу! Є його й на Далекому Сході, і в безмежних степах Азії, і в Америці, і в інших краях». Об`єднання в рідній Церкві ~~ велика ласка Господня, важливий здобуток на шляху визволення українського народу. «Отець наш Небесний закликає нас на Свою вечерю, в Свою господу, в нашу рідну Українську Церкву. І яка це радість велика, яке піднесення! Народ наш виходить з ярів, з нетрів, з вулиць, єднається в своє рідне Христове братство...»12.
Проте для Василя Липківського церковне визволення українського народу не зводилося лише до організаційного відокремлення Української Церкви, визволення має відбутися і від старої системи підпорядкувань, запроваджених здавна в Церкві всупереч апостольській традиції. «Наша свята Церква Українська ще тим нагадує про притчу Христову про званих на вечерю, що однією з головних підвалин нашої Церкви є всенародна соборно-правність її, — що в нашій святій Церкві нема ні тих званих, що через багатство, славу та земні утіхи не захотіли прийти на вечерю, ні тих убогих, що тиняються по ярах та нетрях, — в нашій Церкві всі рівні, всі брати, всі однаково звані, всі повинні брати однакову участь в церковному житті, в керуванні своєю Церквою. Цим іменно ~ всенародною соборноправністю і відрізняється наша Церква Українська від старої російської»13. Як зазначав В.Липківський на Всеукраїнському Соборі 1921 p., запроваджуючи всенародну соборноправність у церковному житті, «ми самодержавний устрій змінимо на народоправний устрій» і цим «ми не тільки не порушуємо слова і віри Христової, а якраз навпаки». І далі: «Ми тим самим тільки повертаємось на шлях Апостольської Церкви, бо цей церковно-монархічний лад, який утворено під впливом монархічно-державного ладу, — це єсть порушення ладу Апостольської Церкви. Це ми бачимо з того, що Сам Христос говорив, що в Церкві ніякого панування не повинно бути. («Хто з вас хоче бути старшим, ~ має бути всім слугою. В Церкві повинно бути тільки служіння, не ріжні верстви панування, а ріжні верстви служіння»)14.
Для Василя Липківського початок християнства ~ це епоха його справжности, що позначалася жертовністю й самовідданим служінням, а також відсутністю поневолення всередині самої Христової Церкви. «Початок християнства — це безмежний ліс хрестів, це море крови, і ця кров є найголовніша відповідь на всякі вигадки ворогів християнства... Це кров самопожертви на краще життя людей з безмежної любови до них, це пречиста кров Христова... Християнство, починаючи з Голови ~ Христа і його апостолів найбільше виявило цієї самопожертви й вилило крови за спасіння людей, тому й найтісніше злилось воно з душею й життям народів»15.
Важливе значення в історії християнства Василь Липківський надавав Першому (Єрусалимському) церковному Собору (51 р.) і то насамперед тому, що на ньому були присутні апостоли Петро, Павло, Яків, Варнава та, можливо, й інші. Одне з головних питань цього Собору — питання про обов`язковість обрізання для християн. Але сам перебіг цього Собору для В.Липківського показовий перш за все тим, що справи на ньому вирішувалися не безумовним церковним авторитетом апостолів, а церковною громадою. «Хіба самі апостоли, через яких лунав голос Божий, не могли самі вирішити цього питання? — запитує митрополит. — Безумовно могли. Але вони не хотіли вирішити його без Церкви, вважали, що для церковного життя голос самої Церкви має більшу вагу, ніж навіть їхній голос». У цьому для нього є вияв Христової волі та засад церковної соборноправности.
Єрусалимський Собор ухвалив принципової ваги рішення не накладати на християн тягаря єврейського закону, зокрема обряду обрізання. Проте В.Липківський наголошує на тому, що в церковному житті воля Собору 51 р. часто порушується, і на Церкву накладаються всілякі обмеження й тягарі. Поняття обрізання він застосовує до тлумачення заходів Римської курії, яка відірвала собі шматок Української Церкви, та Московського Патріарха, який свого часу доклав зусиль, «щоб обрізати й підбити під себе слабші Церкви», зокрема й Українську. Але ще гірше обрізується воля Церкви, коли порушується її соборноправність. Вона завжди обрізувалася як церковною, так і державною владою: вже з давніх часів єпископи засвоїли собі все керівництво в Церкві, зовсім обрізавши права мирян, а ще більше воля Церкви обрізується державною владою, з волі якої навіть скликалися всесвітні Собори, призначалися єпископи тощо. За час існування Російської Церкви під опікою російських царів більш як 300 років не скликалися церковні Собори, що є суттєвим порушенням церковних засад, зокрема постанов Вселенських Соборів. Історична апеляція до практики раннього християнства була покладена Василем Липківським в основу його доповідей на Всеукраїнському Церковному Соборі 1921 p., на яких ґрунтувалися принципи ресрормування церковного життя, запроваджувані в Українській Автокефальній Православній Церкві. І оловним з них був принцип соборноправности. У доповіді «Внутрішній устрій Церкви», виголошеній В.Липкіиським на Соборі 19 жовтня 1921 p., зазначалося: «...устрій повинен бути всенародний, соборноправний. Це самоврядування найбільш відповідає духові християнської віри. Як ми звернемося, яке самоврядування було в добу апостолів, то побачимо, що устрій був дійсно всенародний. Ця соборноправність Церкви полягає ось у чому. По-перше, це те, що на всі ступені служіння Церкві всі службовці вибиралися тільки Церквою, ... де вона своє служіння проводить. Друге, (Церква) сама порядкувала собою, себто сама порядкувала своє матеріальне життя. Третє — всі члени Собору мали однакові права у вирішенні всіх церковних питань»16.
Проте, як зауважує В.Липківський, на перешкоді збереження такого устрою стали певні історичні обставини. Христова Церква була гонимою. За тих обставин апостоли передали порядкування церковним майном єпископам. З припиненням гонінь на Церкву імператори стали бачити в ній знаряддя зміцнення держави. Візантійські імператори, зазначає В.Липківський, зробили висновок, що краще мати справу з однією людиною, ніж з людністю, і тому вже з V ст. вони починають боротьбу з виборністю єпископів. Під тиском вимог державної влади обмеження виборних засад в Церкві набули відображення і в церковних канонах. Гак, у каноні, прийнятому 301 р. зазначено, що «не гарно самому народові вибирати собі єпископа». Протягом VII-IX ст. виборність ієрархії, «це останнє народне право Христової Церкви» було скасовано. Патріархи стали призначатися з волі імператора. Церква з громади вірних перетворилася на політичну інституцію, а духівництво перетворилося на касту. «З 3-го віку и далі... завзято творився єпископський ієрархізм в Церкві, і єпископи, що від Церкви одержували рівний дар з пресвітерами, забирали до своїх рук усі ієрархічні права в Церкві, засвоїли виключно собі й покладання рук в таїнстві священства, позбавивши цього права пресвітерів».
Так постав церковний лад, за якого єпископам належать виняткові прерогативи в церковному житті1`. Натомість права церковної громади, мирян та нижчого духівництва були зведені до мінімуму на користь єпископського самовладства. В.Липківський вивчав історичне походження цього самовладства в Церкві, яке прийшло на зміну поматковим засадам рівности в Церкві, маючи на увазі якраз відродження ранньохристиянського ладу в церковному житті, визволення Церкви від кайданів, накладених на неї державно-бюрократичними установами і насамперед імператорською владою.
Іншим важелем зміцнення впливу державної влади в Церкві Василь Липківськийвважав чернецтво. Візантійські імператори стали орієнтуватися на чернецтво в доборі єпископів, незважаючи на те, що церковні канони забороняють ченцям займатися справами управління: чернець повинен сам «бути пасеним», а єпископ натомість має «пасти стадо Аристове» .
З поширенням християнства в Україні й тут стало поширюватися чернече життя та закладатися монастирі, які стали важливими осередками церковного життя та культури. Звертає, проте, увагу, що В.Липківський бачить, що в Україні окрім, так би мовити, офіційного християнства, розвивалася й народна течія: «...Український народ, хоч був простодушний, але все-таки був життєрадісний, і через те скоро християнство поширилося і стало освітлювати душі мирянства. Крім монашеської течії пішла течія народня». Однак згодом Українська Церква була підпорядкована Російській, а «народ російський наче спеціально складений, щоб захопитись мона-шеством», у нього є «звички до обрядового виконання всякої релігії: щоб найбільше поклонів бити, постити і т.п. Це в нього цілком заміняє духовну християнську віру». Відповідно до цього й життя Російської Церкви було чернечим. Але це чернецтво не прагнуло до соборноправности Церкви, «ці монахи могли зробити тільки чорну армію- в руках царів, які старались про підвищення державного стану, про те, щоб зібрати Росію. От в цій справі головну і найбільш значну роль відіграло монашество» .
В.Липківський добре знав особливості внутрішнього життя Російської Православної Церкви. Це знання давало йому підстави стверджувати, що «устрій Російської Церкви був не тільки монархічний, але й поліцейський, так що монахи зробилися слугами й поліцейських. Поліцейський устрій зробив те, що Церква стала відомством православного ісповідання...» А це в свою чергу катастрофічно позначилося на долі самої Церкви: «Вся Російська Церква упала в саму найбільшу єресь, яку тільки може собі уявити історія Церкви... Це не є Церква апостольська, а Церква імператорська...»20
На противагу цьому В.Липківський простежує народні засади в організації церковного життя в Україні, наголошує на вирішальному значенні народної участи у вирішенні долі Української Церкви. Він показує, що єпископат і духівництво у вирішальні моменти відверталися від інтересів свого народу, переходили на служіння чужим інтересам. Але й тоді саме народу й нижчому духівництву випадало відіграти вирішальну роль у збереженні самої Православної Церкви. Отже, робить висновок Василь Липківський, нова Українська Православна Церква має визволитися не лише від організаційного підпорядкування чужій церковні владі, тобто має стати автокефальною, але має пережити внутрішнє визволення від закорінених століттями засад єпископського самовладства, які є супротивними самим основам християнського вчення. «...Ми повинні тепер... відновити всі права народу в керуванні життям християнської Церкви», — наголошував він у доповіді на Всеукраїнському Соборі 1921 р.21
В.Липківський вважав XV-XVII ст. добою особливого піднесення творчих сил українського народу, своєрідним «золотим віком» його історії, коли наш народ піднісся на боротьбу за своє національне та духовне визволення. Він нагадує, що після відходу кількох Київських митрополитів до Москви в XIІ-XIV ст., «залишений своїми громадськими й духовними керівниками, народ сам, селяни й міщани — мешканці сіл і міст українських, — сам, своїми власними силами визволявся з-під руїни татарщини, сам відновляв свою рідну Православну Церкву й в її відродженні здобував собі найбільшу силу». Життя в Україні стало безпечніше, й на початку XVI ст. в Києві оселюються митрополити, а в інших містах єпископи. Київ знову стає осередком Православної Церкви. В.Липківський підкреслює особливо важливу роль братств, які були оборонцями Православної Церкви від зазіхань польської влади. Коли ж українські єпископи зрадили православ`я й перейшли в унію, то саме народу судилося стати головним оборонцем Православної Церкви22. У визвольній боротьбі, яка розгорнулася в XVII ст., сформувалися найголовніші риси православного церковного життя в Україні з властивими йому участю мирян у вирішенні найважливіших справ, виборністю духівництва, прагненням віруючих осягнути самі засади християнського вчення, залученням наукових та освітніх набутків інших церков тощо.
Високо цінував В.Липківський діяльність відомого українського церковного та громадського діяча митрополита Петра Могили, який помер у ніч на 1 січня 1647 р. У проповідях на Новий рік та на Неділю по Різдві він поклав в основу мотив поминання великого митрополита. В.Липківський нагадує, що з іменем Петра Могили пов`язана «найбільш велична і світла доба в життю нашої Церкви в минулому — доба визволення нашої Церкви від того пригнічення, до якого довела її польська влада і римське папство, доба переможної боротьби нашого народу за свою віру і волю». В.Липківський переконує, що Петро Могила своїм життям і працею нагадує святителя Василія Великого, пам`ять якого, як відомо, вшановується на Новий рік (за старим стилем). На переконання Липківського, Петро Могила для Української Церкви був тим, ким був Василь Великий для Церкви всесвітньої. Одержавши ґрунтовну освіту в чужому середовищі (Василь Великий ~ у античних язичницьких філософів, Петро Могила — в західних католицьких школах), вони обидва використали її для зміцнення своєї Церкви. Василь Великий доклав велику працю для впорядкування чину Літургії, багато працював над унормуванням церковного життя. Так само Петро Могила багато працював над удосконаленням церковних відправ в Україні, склав для них Служебник і Требник, провів велику працю «для припинення розкладу й занепаду Української Церкви». В його особі Українська Церква має великого Отця, Учителя і «великого свого керівника і визвольника, що підніс Українську Православну Церкву від тяжкого занепаду й зневаги на високий ступінь життя й освіти, до якого вона не досягала ні до нього, ні після нього». Нагадуючи, що через рік після смерти Могили вибухнула Хмельниччина, «що цілком перетворила життя народу в Україні», Василь Липківський бачить у Петрі Могилі «духовного батька цього всенароднього здвигу, що скинув з себе ~ на мент, але скинув — усяке панство»23.
Аналізуючи історію Української Православної Церкви, митрополит Василь Липківський показує, що після підпорядкування її владі Московського Патріарха силами російського церквоначалія та державної влади старовинний лад Української Церкви цілеспрямовано руйнувався, натомість запроваджувалися уніфіковані норми державної імператорської Церкви. Проте український народ не був покірним спостерігачем у цій справі. «Наш український народ ніколи не мирився з таким ганебним станом Церкви, і завжди, з тих пір як український народ себе пам`ятав, боровся за свої права державні і церковні, — наголошував В.Липківський на Соборі 1921 року. ~ Ще літ 100 тому назад, за жорстоких часів Миколи І і Олександра, архіви консисторії були набиті цілими паками бумаг, де наш народ требує, щоб посвячували священиків тих, яких він сам вибере. Ще наші батьки пам`ятають, як боровся народ за право виборче. Люде знесилились і право виборче було скасовано, але прийшли ці часи, коли те все, що віками робилось, щоб лишити народ прав, це все зникло, і тепер ми знов дожили до тих часів, які, може бути, повернуть права»24. У щойно цитованому уривку, на наш погляд, цікавими є два найважливіших моменти. По-перше, В.Липківський пов`язував з волею народного Всеукраїнського Собору вирішення проблеми з поверненням українському народові узурпованих у нього виборчих прав. Але в умовах 1921 р. мова могла йти лише про права демократизації церковного життя. Українська Автокефальна Православна Церква залишалася, так би мовити, останньою цілісною українською «територією» чи, точніше сказати, сферою суспільного функціонування, не підвладною окупаційному більшовицькому режиму. По-друге, у цьому фрагменті виступу ми бачимо Василя Аипківського як історика, знавця джерел української історії, в тому числі й українського церковно-визвольного руху. Ще під час його служіння настоятелем собору та благочинним у м. Липівці (тепер — Вінницька область) він грунтовно опрацював документи архіву колишнього повітового духовного правління та документи єпархіального управління, про які він тут згадує, в яких відбилася боротьба народу за збереження старовинного виборчого права в парафіях. Не менш цікавим є й те, що Василь Липківськийнаводить ще одне важливе джерело, в якому відображено характерні риси церковного життя старої України, а саме: спогади й перекази, що зберігалися в священицьких родинах Правобережної України. З доповіді Василя Липківського виразно видно, що Василь Липківськии розглядав церковний рух як частину загального українського національно-визвольного руху. «Як ми подивимося на історію українського народу, то побачимо, що наш народ головним чином боровся за церковні права і на цих правах старався добувати права державні», — підкреслював він. Це важливо підкреслити, бо погляд Василя Липківського, особливо в роки національно-визвольних змагань та в роки митрополичого служіння, виходив далеко за межі власне церковні, він охоплював питання загальнонаціонального значення. Тому, в накресленні завдання подальшої праці на Соборі ~ «перше, що ми повинні тепер зробити, це відновити всі права народу в керуванні життям християнськоі Церкви»25 — слід бачити значно ширшу суспільну мету: відновлення всіх прав українського народу, тобто не лише права на створення автокефальної соборноправної Церкви, але й права на суспільно-політичну суверенізацію.
Важливим джерелом формування визвольної концепції Василя Липківського був широкий демократичний рух за реформування церковного життя. Цей рух особливо пожвавився в подіях 1917 р. За повідомленнями демократичної преси, на багатьох волосних та сільських сходах Пирятинського, Лубенського, Черкаського та інших повітів висувалися вимоги повернення народові права вибору духівництва. У низці парафій було висунуто вимоги заміни священиків-росіян українцями. На з`їздах представників різних верств українського суспільства обговорювалося питання про національну мову в Церкві: здійснення нею богослужінь, читання проповідей, запроваження української мови в системі духовної освіти2".
На вимогу часу одним з першочергових постало питання про організацію демократичного церковного управління. Документи Київського (12—18 квітня 1917 p.), Xepсонсько-Одеського (19—26 квітня), Чернігівського (ЗО квітня — 5 травня) та інших єпархіяльних з`їздів дають змогу стверджувати про демократизацію настроїв у церковному середовищі. Про це свідчать ухвали про запровадження принципу виборності духівництва, про залучення мирян до участі в парафіяльному житті, про створення гласного незалежного церковного суду, про перебудову системи духовної освіти; майбутнє Церкви бачилося у звільненні її від опіки держави, хоча вимога відкоремлення Церкви від держави, винесена на Волинському єпархіяльному з`їзді, була поодиноким явищем. Учасники Всеукраїнського учительського з`їзду, що проходив 5~6 квітня, доводили до відома Центральної Ради вимогу про те, що «при навчанні Закону Божого в українській школі треба користуватися українською мовою». За це ж висловилася й конференція студентів-українців м. Харкова, яка, крім того, винесла й резолюцію про автокефалію Української Церкви. Українізації проповіді та незалежности Української Церкви вимагав Уманський селянський з`їзд2`. Характерною ознакою численних урочистих зібрань та маніфестацій, що проходили в багатьох містах і селах України, стала активна участь у них духівництва. Воно промовляло до народу українським словом, влаштовувало молебні «за мучеників України, гетьмана Богдана, Тараса і всих, душу свою положивших за віру, вітчизну і волю України», відправляло панахиди по визначних національних діячах, за яких офіційна Церква раніше молитися забороняла: І.Мазепі, Т.Шевченку, М.Лисенку. Як згодом відзначав один з провідних діячів УНР В.Винниченко, «ні один наш видатний революційний акт не обходився без участи попівства. Кожний універсал неодмінно читався на Софійському плацу, з парадами, з юрбою попів, з церковним дзвоном, молебнем ... такі паради й молебні дуже імпонували масам вояків...»28. Цей факт є додатковим підтвердженням того, що український церковно-визвольний рух розгортався як невід`ємна частина загального українського визвольного руху. Свої симпатії до національного руху в Церкві продемонстрував і Український національний з`їзд (6 ~ 8 квітня 1917 p.), який обрав персональний склад Центральної Ради та її органів. Так, подільського священика Павла Погорілка було обрано до президії з`їзду; перед його делегатами українською мовою виступав єпископ Уманський Димитрій (Вербицький), вітальну телеграму на адресу з`їзду надіслав з Красноярська єпископ Никон (Безсонов), відомий своїми виступами в Думі в оборону української мови29.
Особливо важливе значення в національному церковному русі мав Київський єпархіяльний з`їзд духівництва та мирян, що відкрився 12 квітня 1917 р. в приміщенні релігійно-просвітницького товариства. Головою цього з`їзду було обрано протоієрея Василя Липківського. Життя вносило на з`їзд дихання нових реалій, нових суспільних настроїв. У дискусії з загальних питань йшлося про реформу парафіяльного життя, про те, що «духовенство повинно стати на боці інтересів мирян, що бувало далеко не завжди...» (диякон Квятковський). Панотець Солуха говорив про безправність сільського духівництва, про самовладство князів Церкви. Делегат Піщаненко нагадав, що в Україні в давні часи було виборне духівництво, а тому й тепер мають бути втілені в життя засади Української Церкви, засади самоуправління. Під час обговорення питання про реформу парафії як вузлового осередку Церкви священик Ботвиновський оголосив напрацьований президією з`їзду проект, в якому були сформульовані нові засади церковного управління. Вони згодом були покладені в основу організації управління всієї Української Автокефальної Православної Церкви: парафіяльні збори обирають парафіяльну Раду, до складу якої входить увесь причет та декілька мирян. Наступною організацією, що об`єднує 4 — 6 парафій, мала стати округова Рада, за нею — повітова Рада. Вищою в єпархії організацією, яка об`єднує діяльність повітових рад, є єпархіяльна Рада при єпископі, яка складається з духівництва та мирян і яка відає всіма справами єпархіяльного управління. По суті, в такому підході було закладено основу однієї з важливих підвалин УАПЦ — принципу соборноправности.
Центральним на з`їзді стало обговорення питання про статус Православної Церкви в Україні. 17 квітня з`їзд прийняв кардинальної ваги ухвалу: «в автономній Україні повинна бути незалежна від Синоду Українська Церква», а єпископи, як і все духівництво, «повинні обиратися мирянами та клиром»30. Згодом В.Липківський писав про характер цього з`їзду: «Цей з`їзд вітав революцію як величний акт визволення українського народу і його Церкви з-під московського самодержавства. Я особисто бачив в подіях революції здійснення моїх давніх мрій... З того часу я став на чолі революційного духовенства і почав український церковно-визвольний рух»3`. Саме таку роль — морально-духовного осередку українського визвольного руху — виконувала очолювана митрополитом Василем Липківським Українська Автокефальна Православна Церква.