Історія

РОЗД. II. ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР В КИЄВІ 14-30 ЖОВТНЯ (нов. ст.) 1921 р., ЙОГО ДІЯННЯ І ДАЛЬШІ ПОДІЇ В ЖИТТІ УАПЦЕРКВИ НА УКРАЇНІ ДО ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1939-1945 РР.

В той час, як Голова Директорії УНР на еміграції, роздумуючи над „справою автокефалії Української Церкви", в зв'язку зі значенням цієї автокефалії й для будови української державносте, приходить до висновків про необхідність „внутрішнє міцної, ієрархічно здисциплінованої Української Православної Церкви на чолі з власним патріярхом, як найбільш доцільної ієрархічної форми в організації Української Автокефальної Церкви" (з листа Симона Петлюри до міністра і сповідань І. Огіенка з дня 19. ХіИ. 1921 р.), — в Києві український національно-церковний рух, силою різних обставин, в значній мірі вже нами показаних, .прийшов до протилежних, треба признати, висновків, ставши по суті на шлях боротьби з „єпископсько-самодержавним устроєм Церкви", як формульовано було цей шлях на Всеукраїнському Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня (н. ст.) 1921 р.

Цьому Соборові, скликаному ВПЦРадою, суджено було відо-грати в історії Української Церкви в добу її відродження головну ролю, так що й історик у викладі історії відродження УПЦеркви з революцією 1917 р. не може не поставити цього Собору в осередку історичних подій, розглядаючи 'події укр. національно-церковного руху, які привели до цього Собору, і події, що наступили далі внаслідок діянь цього Собору. Як пише митр. Липків-ський, „14 жовтня 1921 р. нарешті 'прибув сам головний хазяїн УАПЦ, що мав взяти справоздання у її діячів за минулу працю, накреслити шляхи на майбутнє й 'поставити твердий ґрунт для її життя й розвитку".

Майже 10 років тоїму, коли ще більш надійно, ніж нині, трактувались у нас справи церковного об'єднання православних українців у світі в одну Українську Автокефальну Православну Церкву і скликання з цією метою Всеукраїнського Православного Собору (поза Батьківщиною, яка в неволі), автор цієї Іпраці, в зв'язку з трактуванням цих справ, написав статтю „Передсоборні думки" („Церква і Нарід", чч. 6-7, 8, 9 за 1949 р., 1, 2-3, 4 за 1950 р). В цій статті, виходячи з думки, що в реалізації ідеї церковного

106

об'єднання на Всеукраїнському Православному Соборі поза Батьківщиною може сильно заважити те чи друге відношення членів Собору до Київського Собору 1921 р., ми взяли на себе спробу перевести аналізу актів Київського Собору 1921 р. з точки погляду догматично-канонічної й церковно-історичної. Яконбудь критики цієї анлізи, що змусила б (критика) нас -переглянути висновки аналізи, ми за ці 10 років не зустрічали. Нові ж матерія-ли, з якими за цей час пощастило ознайомитись, як, напр., „Церква і Життя" — орган УАІПЦеркви, видання ВПЦРади, за 1927 і 28 рр., тільки скріпили нас в правильності 'переведеної аналізи. Це дає нам моральне право у викладі історії Всеукраїнського Церков-ното Собору в Києві в жовтні 1921 р. користати в значній мірі з •попереду написаного нами про цей собор в названій вище статті „Передсоборні думки".

1.   Склад Всеукраїнського Собору 1921 р., питання на ньому про його канонічність. Справа на Соборі автокефалії Української Православної Церкви.

Друга ВПЦРада, як і перша, утворена в-осени 1917 р., вважала себе лише тимчасовим керівничим органом УАПЦеркви до скликання Всеукраїнського Собору. Підготовкою до Всеукраїнського Собору 1921 р. були з'їзди й зібрання церковні з кінця 1920 і від початку 1921 р. (в (Києві і на периферіях — в м. Богуславі, Звенигороді, Березні і др.). ВПЦРада розсилала інформації, програму Собору з закликом до обрання делегатів на Собор не тільки до українських, але й до всіх парафій на Україні. Розсилалась ВПЦР й ідеологічна література, як про це свідчить видана р. 1922 за кордоном брошурка (в числі видань 'згаданого нами вище видавництва ,,Укр. Автокефальна Церква" під ред. проф. І. Огішка) „Підвалини Української Православної Церкви", яку проф. І. Огі-ЄІнжо супроводив слідуючою заувагою: «Подаю тут на увагу нашого громадянства статтю „Підвалини УПЦеркви", складену ВП-ЦРадою в Києві; статтю цю було поширено поміж українською людністю перед церковним передсоборним з'їздом представників православних парафій волостей Київської округи, що відбувся 27-29 березня 1921 р. в Києві. Подаю цю статтю дослівно, не роблячи в ній жадних змін, хоч з де-якими місцями її, на яких занадто вже відбився революційний час і сучасний український режим, погодитися й трудно» (Стор. брошурки 1. Підкр. наше.).

Не маємо, на жаль, відомостей, як переводились вибори делегатів на Всеукраїнський Собор 1921 р., як рівно ж і про саму кількість делегатів та членів Собору Всеукраїнського: різні подаються дані. У митр. Липківського ?з розд. VII його історії Укр. Церкви сказано, що зібралось більше, як 400 делегатів; в „Історичній Записці" ВПЦРади читаємо, Іщо „на Собор з'їхалось до 500 представників з духовенства і мирян з усі>єї України", а в листі митр. Липківського до о. Корсуновського так само подається

107

число „до 500 представників майже від усіх губерній України". Щодо питання, оскільки представлена була та чи інша єпархія України, то митр. Липківський зазначає: „Багато делегатів прислали Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Волинь; були делеґа-ти з Одеси, (Слобожанщини, навіть з 'Кубані, найбільше було запевне з Київщини, особливо з Києва; 'переважна більшість членів була з селянства, учительства, з 60 було священиків". Невідомо, чи ті священики з 60 були представниками від духовенства, чи особисто з'явились на Собор 1921 р. Скорше треба думати, що прибули більше особисто (бо ж організації церковного управління УАОЦ Іпо повітах чи єпархіях тоді ще не було), але все рівно — вражає така малість священиків на Соборі, який мав рішати долю Укранїської Церкви, бо ж за статистичними відомостями 1914 р. священиків на Україні було 10.565, дияконів — 1.825 і дяків — 10.793 („Церква і Життя", ч. 2/7/1928 р., стор. 106-107); мимоволі пригадується, що в XVI в. на Берестейському Православному Соборі 1596 р. було, крім 25 архимандритів, намісників і протопопів, понад 200 священиків.

Запрошення взяти участь у Всеукраїнському Соборі 1921 р. було вислано ВПЦРадою й до 'патріяршого екзарха митро'п. Ми-хаїла Єрмакова та до всіх архиєреїв на Україні, „прохаючи їх, — як пише митроп. Литовський, — бути членами Всеукраїнського Собору й спільно з ним обговорити й вирішити всі питання щодо життя Української Церкви". Таке запрошення, скероване до російських єпископів в Укра'їні, явно суперечило ухвалам ВПЦРади від 5 травня 1920 р., якими проголошувалась автокефальність Української Православної Церкви і закликалась українська православна людність жадних розпоряджень єпископату, представника Московської духовної влади, не виконувати і ні в які стосунки з ним не входити (див. про ці ухвали в розд. І, підрозд. 6). Майже півтора року після проголошення цієї автокефалії українські парафії, які знаходились під керуванням ВПЦРади, були незалежні від російського єпископату (кілька часу користаючи з духовної опіки архиєп. Парфенія, який знаходився в юрисдикції патрїярха Тихона), обслуговувались і священиками, забороненими російськими єпископами. Отже явно непослідовним було тепер звернення тієї ж самої ВПЦРади до єпископів, унезалежнення від яких вона 5. V. 1920 р. проголосила, щоб ці єпископи прибули на собор, скликуваний ВПЦРадою, і 'прийняли участь „в обговоренні і вирішенні питань щодо життя Укранїської Церкви". Було таке поступовання гірким наслідком зневаження проводирями народ-німи і церковними діячами від початку відродження Української Церкви в 1917 р. важливої справи утворення національної церковної ієрархії в Україні.

Думаємо, що критичне положення Церкви без єпископів змусило ВПЦР, під тиском особливо не реформаційне думаючого і настроєного духовенства, звернутися до російських єпископів і

108

просити їх взяти участь в Соборі. Але при тих стосунках поміж ВОЦРадою і російським єпископатом, які уклались вже від проголошення першою автокефалії Української Церкви 5. V. 1920 р., не можна було, очевидно, висилати запрошень на Собор, не перевівши наперед 'переговорів в цій справі з екзаріхом і другими визначними єіпиоксшами. Ми не 'бачимо, щоб такі переговори були переведені, і тому трудно було очікувати з боку єпископату російського іншої відповіді на запрошення, як тільки відмовної. Таку відповідь і прислав від себе, а також і за всіх єпископів, екзарх Михаїл, додавши при цьому, що хто з священиків прийме участь в Соборі, той буде ним відлучений від Церкви.

Так Собор 1921 р. відкрився 14 жовтня без епискр'пів і провадився увесь час в Київському Софійському Соборі. Головою Собору обрано було голову ВПЦРади Михайла Мороза і до нього президію і секретаріят з духовенства 1 мирян. Перше питання, яке поставлене було на Соборі, торкалось його тгравомочности: „Чи вважає себе Собор, з огляду На відсутність в його складі єпископів, цілком правним канонічним Собором Української Автокефальної Православної Церкви, чи лише звичайною нарадою"? (митр. Лишківський). З доповіддю 'по цьому питанню виступив •прот. В. Липківський. Після його доповіді, „Собор, на тій підставі, що єпископи на Україні самі не захотіли прийти на Собор, бо вони або не вважають себе членами нашої Церкви, або не вважають себе обранцями Церкви, або, нарешті, вважають себе вищим станом в Церкві і хотять панувати на Соборі, тоді як „кожний член Церкви стає членом Собору не по тому, який він займає стан чи служіння в Церкві, а по тому, чи є він обраний від Церкви на Собор, незалежно від тото, чи він єписко'п, чи священик, чи мирянин, бо в Церкві перед Христом всі рівні", всі ж „члени Собору зібрались в ім'я Христове для вирішення оправ про життя Христової Церкви в українськоіму народі", — з цих мотивів доклад-чика виходячи, Собор (признав себе дійсним канонічним Всеукраїнським Церковним Собором, скликаним (Вищим Керівничим органом Укр. Автокеф. Церкви — ВПЦРадою.

Мимо 'признання себе таким, Київського Собору 1921 року в історичній літературі і ворожій відродженню Української національної Церкви, що не дивно, і, здавалось би, невтральній, — зустрічаємо кваліфікацію Собору 1921 р. в Києві як „схизматиць-кого собору" (Гейєр, Ор. сії., стор. 77, 86). Розуміється, що в історії церковних соборів ще ні один собор не признав сам себе схизматицьким, розкольничим, але ж і в історії боротьби в Східній Православній Церкві за унезалежнення, автокефалію тої чи іншої Церкви, коли цьому противиться Церква, від якої відділю-ються, ця остання завжди називала й буде називати „схизматиць-кими" собори тої Церкви, яка 'прагне автокефалії. Історія боротьби церков за свою автокефалію повна рівно ж неіхтування заборон і відлучень, які пристрасно накладаються в боротьбі на ієрар-

109

хію і духовенство так зв. Церквою-матір'ю. Цього не треба забувати церковним історикам невтральним та бути обережними, щоб не ображати членів Церкви, яка бореться за свої права. А така образа приходить, коли історик безкритично повторює за тими, хто не хоче випустити з-тгід своєї влади національну Церкву цілого народу, зневажливі слова: „схизма", „схизматики", „схиз-матицький" собор ...

Собор 1921 р. не мав потреби довго застановлятись і дискутувати над справою автокефальности Української Православної Церкви, бо ж зовсім нема даниїх, щоб посеред членів Собору був хто 'противний автокефалії Української Церкви, а єпископат російський, з-під влади якого відійшла Церква, запросин на Собор не прийняв. Фактично Українська Церква була незалежною від Російської впродовж півтора року, маючи 'перед тим проголошення своєї автокефалії і в державному законі 1 січня 1919 р. і в постанові 'ВПЦРади 5 травня 1920 р. Правда, остання постанова потрі-бувала підтвердження її більш авторитетним тілом, ніж ВПЦР, в чому й повинно, на нашу думку, вбачати головне значення акту Собору 1921 року в часті постанов його про автокефалію Української Православної Церкви.

Ці постанови Собору, обняті розд. Й „Діянь" Собору під наголовком: „Взаємовідносини межи Українською Церквою і іншими Церквами". В точках цього розд. II — 8-13 і 15-16 проголошується, чи підтверджується раніш проголошена, автокефалія Української Православної Церкви. Центральним є властиво п. 12, де читаємо: „Українська Православна Церква, яку примусово і протиканонічно московська царська влада позбавила автокефалії, яка (Церква) морально і канонічне завжди залишалась автокефальною, а ухвалою (ВПЦРади від 5 травня 1920 р. фактично відновила свою автокефалію повністю, є автокефальна, ніякому духовному урядові інших православних церков не 'підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа" (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. ст. 1921 р. Франкфурт-Майн. 1946. Передрук з видання ВПЦРади в Києві кінця 1921 р., стор. 6). Соборна ця (постанова замовчує, як бачимо, державний акт Української влади про автокефалію Української Церкви, виданий 1 січня 1919 р. Вона містить в собі ствердження волі церковного народу, представленого на Соборі, до незалежности, автокефальности своєї Церкви, яка фактично і є вже автокефальною. В цьому розумінні акт цей має історичне значення в житті відродженої національної Української Православної Церкви. Але мотивацію цього акту (покликанням на 'примусове позбавлення Української Церкви автокефалії в минулій її історії (Іпро це довше говориться ще в т. 9 розд. ІІ з притаманною часу соціяльної революції фразеологією), так що тепер прийшло тільки відновлення канонічної автокефалії, треба признати в соборній постанові невдалою, бо

ПО

це суперечить історичній правді. Українська Православна Церква не була автокефальною, знаходилась, як Київська митрополія, в юрисдикції Царгородськото патріяріха до 1686 р., а від 1686 р. підпорядкована була юрисдикції Московського патріярха. Коли б не так це було, то пощо московська влада зверталась би до Цар-городського 'патріярха, та ще за посередництвом турецького ви-зиря, про відступлення Москві Київської митрополії? (Докладно про це — в т. II цієї праїці, розд. XVII, стор. 292-343). Аргументація права Української Православної Церкви на автокефалію може бути сильна і без відступлень від історичної правди, для яких не місце особливо в постановах церковних соборів, де такі відступлення тільки ослабляють, а не скріплюють, українські національно-церковні позиції.

Врешті історик повинен відмітити, що в свідомості Всеукраїнського Церковного (Собору, при ствердженні ним перед тим вже проголошеної автокефалії Української Православної Церкви, було, очевидно, ясним, що в міжцерковних відносинах з іншими Православними Автокефальними Церквами необхідним являється признання проголошеної автокефалії Української Церкви цими Церквами-сестрами. А тому в постанові Собору 1921 р. (т. 9 розд. II) читаємо: „За визнання тієї автокефалії Українська Церква підіймає голос до сумління всієї Церкви Всесвітньої і Іпевна, що Всесвітня Церква не відмовить в такому визнанні" („Діяння" Ор. сії., стор. 6).

2.    Питання на Соборі єпископату в УАПЦеркві; звернення в цій справі до патріяршого екзарха на Україні Михаїла Єрмакова. Рішення питання ухвалою Собору. Утворення єпископату УАПЦер-кви соборною висвятою.

Істотною ознакою автокефальности тої чи іншої Православної Помісної Церкви являється незалежність Церкви в поставленні в ній самій Первоієрарха її і других єпископів, а через них і всього священства. Іншими словами, тільки тоді Православна Церква є автокефальною, коли вона в собі самій має джерело ієрархічної влади, а не звертається за єпископами, чи висвятою для неї етіи-скопів, а тим більше священиків, до єпископату іншої Православної Церкви. Очевидно, що можуть бути в історії Автокефальної Церкви випадки, коли припинилось в ній, з тих чи інших причин, власне єпископство, і тоді вона звернеться за відновленням його до іншої Автокефальної Церкви-сестри. Але це будуть винятки; нормальний же давній в Церкві Христовій порядок засвідчено правилом 8 Третього Вселенського Собору, який, боронячи автокефалію Кіпрської Церкви, порушену патріярхом Антиохійським, постановив: „Начальники у святих кіпрських Церквах нехай ма-.оть свободу, без намагань до них і без натиску на них, по правилах свв. Отців і по давньому звичаю самі собою довершувати по-

111

ставлення благоговійних єпископів". Таким чином, з проголошенням автокефалії Церкви зв'язані певні передумови, а як їх нема, треба подбати про їх утворення. Найголовніша передумова авто-кафльности — власний єпископат, «без якого нема й Православної Церкви.

Ми вже не раз підкреслювали, що справа українського єпи-екоіпату була злегковажена в перші роки відродження Української Церкви. Тепер, опинившись і під чужою, не українською, державною владою, українські церковні діячі, якби назовні не вітали вони відокремлення при цій владі Церкви від держави, побачили, що зайшли в сліпий кут, проголосивши автокефалію своєї Церкви, а єпископату в ній не маючи. „Питання Іпро український єпископат, — пише митр. Литовський, — найбільше хвилювало ВП-Праду ще перед Собором. Член ВПЦР лрот. Ксенофонт Соколов-ський звернувся з листовною вимогою до ВПЦР одверто сказати, що вона думає про утворення єпископату: чи не має вона на думці в крайнім разі утворити єпископат не в традиційний православний, а в реформаційний спосіб? ВПЦРада відповіла ІСоколовсько-му, що вона своєї думки то цьому 'питанню не має, а жде, що скаже Всеукраїнський Церковний Собор ... І от тепер, коли Собор зібрався, коли визнав себе єдиним канонічним органом УАПЦ для розв'язання цього питання, насиченість ним церковного повітря дійшла до вищої точки ... Особливо запевно хвилювалось духовенство. Загальна думка всіх була така, що про єпископат мусить бути вирішено на Соборі остаточно, щоб там не стало, бо роз'їхатись Соборові, не вирішивши цього питання, розійтись по домах без єпископа — це значить кинути свою Церкву на вірну смерть зараз після її народження. Отже Собор не мусить припинятися, доки не вирішить оправи з єпископатом. Але в який спосіб ЇЇ вирішити?.. От тут і розводили руками: де-які просто казали про „покладання рук пресвітерства", згідно часам апостольським, а де-які тільки жахались цього. Нарешті рішали всіїх заходів ужити, щоб порозумітись з сучасними єпископами. Коли питання 'про єпископат поставлено було на Соборі, рішили ще спробувати від Собору запросити єпископів прибути на Собор; може вони до запрошення цілого Собору поставляться більш уважно, ніж до запрошення ВПЦРади. Тоді обрана була від Собора делегація до екзарха Михаїла з проханням його і єпископів на Всеукраїнський Собор".

На нашу думку, був це момент надзвичайний в історії взаємовідносин поміж Церквою Російською, чи Московською, і Українською, коли перша могла глибоко віддячити українському на' родові і його Православній Церкві за всю церковно-місійну службу їх для Суздальсько-московської півночі від часів св. Рівноапостольного князя Володимира, за ті церковно-освітні прислуги, які мала Московська Русь впродовж ХУИ-ХУШ століть від українських ієрархів і українського духовенства з його школами; з дру-

112

того боку, в цім історичнім моменті Московська ієрархія могла б виправдати кривди, заподіяні нею, як слугою певного політичного режиму, українському народові, денаціоналізуючи його верстви через Церкву впродовж понад двох віків. Але недоля судила, щоб на чолі тої ієрархії в Україні стояв в той момент, як представник патріярха, архипастир вузьких поглядів, який, залишаючись і в цю добу падіння імперії з цезареіпапизмом в Церкві на •позиції старо-режимного архиєрея-бюрократа „Вєдомства Православного 1>оп о відання", не в силі був піднятися до розуміння духовної ролі Церкви в житті народів.

Патріярший екзарх митрополит Михаїл Єрмаков, на просьбу делегації від Київського Собору, на Собор (прибув з кількома священиками; інших єпископів не було. Але прибув він не для участи в працях Собору. Зустрічений на Соборі, як належить архи-пастиреві, співом „Достойно єсть" та „Іс пола еті деспота", екзарх Михаїл не дав благословення зібраним, а підбігши до столу президії Собору, оголосив, що він цей „з'їзд" не визнає за Собор, як зібраний без його дозволу, супроти канонів, і 'пропонує негайно роз'їхатись по домак... З тим хотів відразу відійти, але йото прохали сісти і відповісти на де-які питання. Його стали просити рукотіоложити в єпископи Української Церкви тих кандидатів, яких обере тепер Собор. Екзарх відповів, що на його думку, на Україні і без того є досить єпископів, а коли треба, то він ще висвятить, кого схоче... От і в цю неділю рукополагаєть-ся єпископ. «Тоді окремі члени Собору, — оповідає учасник його, тоді священик, а потім єпископ, Микола Карабіневич, — ви-стуїпили з палкими, любов'ю оповитими, промовами, закликали до згоди, братерства й від лиця всього Собору просили митрополита Російської Церкви Михаїла піти назустріч бажанням українців. Один з «промовців, старий батько кооперації, Микола Ле-вицький закінчив промову словами св. Євангелія: „Ми просимо у вас хліба, — не дайте нам каменя; ми просимо у вас риби, — не дайте нам гадюки" (Мтф. Уіїї, 9-10). Благання Собору не зворушили, не розтопили серця старого царського митрополита. До нього в цей момент простягала руки воскресша Українська Церква, молила його про життя, та даремно. Забув митрополит заповіти Христа і на це відповів: „Я гадюк не висвячую". Далі йти було нікуди, більшого грі'ха, більшої образи не можна було чекати. Стало всім ясно, що ні благанням, ні проханням, ні Божим словом не пробити камінних сердець і душ старих єпископів. Вони самі відгородилися стіною, сами вбили кола в організм Церкви, сами стали на шлях роз'єднання і боротьби» (?п. Микола Карабі-нєвич. Правда про св. УАПЦеркву. „Церква й Життя". Ч. 4 1927 р., стор. 275-276).

„Екзарх Михаїл схопився і зараз же вийшов, сказавши, що для українців єпископа не дасть і молитовно звернувся до Богородиці „Нерушимої Стіни" (засідання Собору проходили в Со-

в                                                                           •                                 113

фінському соборі) з вірою, що вона не дасть відбутися тут найтяжчому церковному злочину, цебто висвяті єпископа пресвітерами" (митр. Липкі вський). Замісць молитви про це до Небесної Заступниці, екзарх Михаїл міг сам не допустити до такої висвяти, задовольнивши прохання Всеукраїнського Собору про висвяту в єпископи обраних Собором кандидатів, при умові, розуміється, щоб соборні кандидатури відповідали канонам Вселенської Православної Церкви. Чим керувався митроп. Єрмаков в своїм по-ступованні, яке цілком підходить під слова Господні: ,,Горе тому чоловікові, через кого спокуса приходить"? (Мтф. ХУШ, 7). За-певно не мотивами церковно-християнськими, яких не подають ні богослови, ні каноністи, — принаймні ми не чули від них таких мотивів, — навіть ворожі відродженню Української Православної Церкви. Отже російський націоналізм засліпив очі тодішньому керівникові Православної Церкви в Україні екзархові Михаїлові, який міг піти назустріч 'бажанню Со-бору 1921 р. щодо висвяти українських єпископів і залишив'ся б в цій, так важливій для дальшого співжиття православних українців і росіян, справі в порядку навіть перед Московською патріярхією, користаючи в даному випадку з патріяршого наказу, опертого на постанові Вищої Церковної Ради, від 7/20 листопаду 1920 р. ч. 362, згідно з яким широка самоуправа предоставлялась на місцях єпископату, до висвяти нових єпископів включно, без зносин з московським церковним центром, з огляду на тяжкі перешкоди в зносинах і перерву їх зза революційних подій, горожанську війну, пересунення боє-вих фронтів і т. п.

Не маємо даних, щоб судити, чи не було тоді посеред єпископів в Києві, в цей тяжкий момент для Української Цркви, противних поступованню екзарха Михаїла, і оскільки, значить, екзарх діяв по згоді зо всіма єпископами, як в цьому переконані були сучасники — члени Собору. „Всі вони (словянські єпископи) рішили одностайно відмовитись від участи в 'Соборі і боротися з ним і не зупинилися навіть перед тим, щоб нанести образу Соборові, а в його особі й усьому віруючому народові українському" (Єп. М. Карабінєвич. Ор. сії., стор. 275). Але „одностайність" єпископів у великій мірі освітлюється наступним фактом, про який знаходимо відомості в т. IV „Жизнеописанія митрополита Анто-нія" єп. Нікона (Рклицькото). У власноручній записі митроп. (тоді архиєпископа) Євлогія про арешт в грудні 1918 р. в Києві його і митропол. Антонія пише Євлогій: „Митрополит Антоній розповів мені (в арешті), Іщо напередодні, після мого арешту, він зібрав усіїх єпископів, які були в Києві, і вони постановили твердо триматися, під загрозою церковної кари, ухвал Українського Церковного Собору" (що відбувся за гетьманської влади. І. В.). В примітці до цього під текстом єпископ ІНікон подає: „З огляду на те, що в цей час українськими самостійниками велась напружена боротьба за повне відділення (автокефалію) Української Церкви від Російської Церкви і Московського патріярха, єписко-

114

пи, за пропозицією владики Антонія, дали на письмі під клятвою приречення в тім, що вони залишаються вірними Російській Церкві і не приєднаються до автокефалії. Потім один з єпископів не дотримав цього приречення, за що був засуджений собором єпископів і позбавлений своєї катедри" (Еписко'п Нікон. Жизнеопи-саніе Блаженнєйшаго Антонія, митрополита Кіевскаго й Галицка-го, т. IV. Ню-йор'К. 1958. Стор. 239. Підкр. наше.).

Не названий тут автором „Жизнесиписанія" по імени єпископ був, треба думати, архиєпископ Катеринославський Агапит Виш-невський, про засуд якого, за привітання Директорії УН'Р і молебень на Софійській площі в Києві, Вищим Церковним Управлінням при армії ген. Денікина оповіджено нами вище (розд. І, 5). Екзарх Михаїл Єрмаков не був, правда, зв'язаний клятвою, яку відбірав, невідомо на (підставі якої догматично-канонічної науки про Церкву Христову, від єпископів в Україні митрополит Анто-ній в 1918 р. після повалення гетьманської влади, бо ж екзарха Михаїла не було тоді й на Україні. Але ж інших єпископів, по-мимо можливо однакової політичної орієнтації їх на єдину неділиму Росію (большевизм вважався ще явищем не довготривалим), в'язала ще у відношенні до України й Української Церкви дана на письмі присяга.

Хто знає, чи задоволення українців висвятою для них національної ієрархії не внесло б замирення і у взаємовідносинах в церковному житті України поміж ,,автокефалістами" і „словяни-стами" та ослабило б і прагнення повної відразу церковної неза-лежности? Не задумався глибше над вимовним фактом звернення до нього в гарячій просьбі Всеукраїнського 'Собору ні екзарх, ні інші єпископи. А головний інспіратор боротьби під клятвою проти автокефалії Української Церкви, який, признаємо, міг би тепер задуматися, митрополит Антоній, був, залишивши паству, в час цих подій в Києві, далеко за кордоном.

Не трудно зрозуміти, що підвищений настрій, з яким взагалі розпочався Собор 1921 р., ще більш був піднесений остаточною відмовою екзарха Михаїла. 'Навіть ті священики, що ще надіялись на єпископів, визнали, що від них нема чого ждати. Чулись голоси, що „згоди не може бути, Українська Церква з такими єпископами відродитися, зажити новим життям не може, верховні пастирі кинули Українську Церкву на роздоріжжі, їм не цікаво й не бажано працювати в ній і разом з нею по-Божому, вони гадали й мріяли вічно тримати Церкву на Україні в своїй підлеглості й рабстві" ... Загострення націоналістичною російською ієрархією на Україні ієрархічного питання в національній Українській Церкві спричинило ряд актів, яких могло і не бути на соборі 1921 р., а найголовніший між такими — утворення непринятим, а не канонічним шляхом українського єпископату.

Що утворення таким шляхом української ієрархії на Соборі 1921 р. було актом вимушеним, ясно видно з старань перед собо-

115

ром і в часі по відкритті його придбати для Української Церкви канонічних єпископів. Безпосереднє ж свідоцтво про такий характер цього акту маємо від одного з тих єпископів, які були висвячені тоді ж, в час Собору 1921 р., митрополитом Липківським і архиєписко'пом Шараєвським. А саме, — перший, ними висвячений, є-пископ (нині митрополит УПЦеркви в США) Іоан Теодоро-вич пише: „Ми ніколи не відділялися від Вселенського Правосла-вія. Акт Собору 1921 р. не був актом реформативним, а актом вимушеним. Ми духовно все себе числимо в лоні Вселенського Пра-вославія"... (З листа до митрополита Полікарпа Сікорського від 6 червня 1946 р.). Це саме підтвердив владика Іоан Теодорович і в листі свому від 16 жовтня 1947 р. до Ради т. зв. „автокефалі-стів-соборноправників" в Ашаффенбурзі, коли вони звернулися до нього, обравши почесним головою Ради, аби він їх очолив. В цьому ж листі митрополит Теодорович Іписав: „З того, що воля й серце нашого народу утворили в 1921 р., багато з> того не було свобідним проявом нашої багатовікової української церковности, а проявом під примусом тодішніх обставин. До таких проявів з примусу, а не свобідним рішенням, треба віднести самий акт відновлення нашої ієрархії, акт, що опісля став „пятою А/хилла", болісним місцем, яке все потрібувало оборони, а не було місцем опори, що дає певність стояння, не тіотрібуючи жадних підпор" (Підкресл. наші).

Вимушений остаточною відмовою екзарха Михаїла, а не реформаційний характер акту утворення української ієрархії на Соборі 1921 р. підтверджується й соборними постановами на цей предмет, обнятими в „Діяннях" Собору (розд. IV. Відновлення Української Церковної Ієрархії). Треба звернути найперше увагу й на те, що постанова аїр о соборну висвяту в єпископи, при від-сутности на Соборі єпископів, не була, не вважаючи на загальне обурення політиканством екзаріха та інших російських єпискошв, так однодушне принята на Соборі, як звичайно про це пишуть. З оповідання самого митроп. Липківського про переведення цієї справи на Соборі — вона представляється так.

Доповіді по питанню утворення єпископату в Українській Церкві були виголошені на засіданні Собору другого дея по відмові екзарха Михаїла висвятити для Української Церкви єпископів, Володимиром Чехівським (вихов. .Київської Дух. Акад., б. Голова Ради Нар. Міністрів при Директорії УНР е грудні-січні 1919 року) і прот. Ксенофонтом Соколовським. Чехівський „доводив, що в апостольські часи не було висвяти єпископської, що апостола Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпи-скоіпами (Діян. ХІИ, 1), що апостол Тимофій висвячений був покладанням рук пресвітерства (1 Тим. IV, 14), і далі в Александ-рійській і Римській Церкві доего єпископа висвячували пресвітери. А коли єпископи відняли у пресвітерів 'Це право, то це вже було порушенням апостольської практики. Благодать Св. Духа

116

взагалі не в єпископах, а в Церкві, цебто в громаді вірних. Отже Церква, як це було і в апостольські часи, теж може покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Св. Духа... Загальний висновок з доповіді своєї Чехівський зро'бив такий, що коли Тихонівський єпископат на Україні йде проти волі Церкви і не хоче зробити їй /послуги традиційною висвятою для неї єпископа 'по її обранню, то Всеукраїнський Церковний Собор має повне канонічне й догматичне право висвятити обраного ним першого єпископа митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і 'покладанням рук свого пресвітерства"(3 розд. VII манускрипту митр. Липківського про „Відродження Укр. Церкви"). Прот. К. Соколовський в своїй доповіді стояв на ґрунті традиційної 'практики Вселенської Православної Церкви, за якою практикою, опертою на науці про Церкву і канонах церковних, „Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвяти єпископа, — це 'покладання в чині висвяти рук на кандидата двох або трьох єпископів (Іправ. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвяти без єпископів — це буде ухил до 'протестантства і зрада Православної віри" (ІЬісіет).

Не маємо ми докладних даних про обговорення на Соборі ієрархічного питання після заслухання цих двох протилежних доповідей. Митр. Липківський обмежується загальними замітками, що „під час обговорення цього Іпитання Чехівський та інші легко довели помилковість тверджень о. Соколовського, але кілька священиків й мирян (небагато) виступили й за Соколовським проти всесоборної висвяти ... Де-які інші навіть залишили Собор"... Думаємо, що для членів Собору в рішенні, куди їм схилитися, за яку висвяту голос подати, найбільшу ролю відограло безєписко-пальне положення Української Церкви в даний мент. Прот. К. Соколовський не вказував виходу з цього 'положення, В. Чехівський давав вихід. Пізніше, р. 1925, ІВОЦРада в своїй „Історичній Записці" до голів всіх православних церков писала про це положення: „Навіть в тих членів Собору, що до останнього менту не втрачали надії на допомогу з боку Російських єпископів, відкрились очі й вони побачили, що у цих єпископів не залишилось вже Христової благодаті служіння Церкві своїми духовними дарами, а зосталось тільки державне право свого 'панування над Церквою, і що від таких єпископів чекати братерської допомоги — марна річ. Звернутись до єпископів других церков було неможливо, час був військовий, кордони всі було закрито. Роз'їхатись Соборові без утворення власної ієрархії — це було смертю тільки що народженої вільної Української Церкви. В таких тяжких обставинах, коли допомога від людей безсильна, — всесильний Бог"... (Церква і Життя, ч. 2-3, стор. 144).

Хоч дискусія й виявила схильність більшости промовців до виходу з безіерархічного стану Церкви в соборній висвяті двох єпископів, одначе рішено було, за пропозицією президії Собору,

117

застосувати ще, з обережносте у вирішенні такого важливого питання, засади кваліфікованої більшосте. Собор постановив справу соборної висвяти першого єпископа — митрополита — вважати вирішеною позитивно тільки в тому випадку, коли за таку висвяту подадуть голос не менше, як 11/12 всіх Іприсутніїх членів Собору, при чому голосування мало бути персональне і відкрите: кожний член Собору, прийшовши по виклику до столу президії, казав, чи він за, чи проти всесоборної висвяти. В цьому голосуванні, за свідоцтвом митр. Липківського в розд. VII Історії Укр. Прав. Церкви, взяло участь 262 члена Собору, з яких 5 було проти всесоборної висвяти, 7 утрималось, а 250 — за; в листі ж з дня 23 квітня 1922 р. до о. Корсуновського подано митрополитом 294 присутніх і голосуючих, з яких ,,за" голосувало 282, решта 12, як і вище. Очевидно, що митрополит писав з пам'яте про це в різні часи. Але ця розбіжність не так вже важлива. Головне ж для історії — це те, що кількість присутніх і голосуючих по питанню єпископської висвяти на Соборі далеко відбігає від поданої раніше кількосте 'представників, які прибули на Собор. Аджеж у митрополита Литовського в „розд. VII" подано „більше як 400 делегатів", а в листі до о. Корсуновського — „до 500 представників" на Соборі; остання цифра названа і в „Історичній Записці" НПЦР'ади. Таким чином, виходить, що -в голосуванню по питанню утворення українського єпископату не взяло участи до 150, або й до 200 (коли прийняти загальну кількість представників 500) членів Собору. Чи не в праві ми думати, що ці відсутні „залишили собор" після дискусії по ієрархічному питанню, як і оповідає лро це митрополит Липківський без подання кількости тих, що залишили.

На нашу думку, така немала опозиція повинна була спричинитися й до того, що соборні 'постанови про „Відновлення Української Церковної Ієрархії", приняті Собором 1921 р., носять невиразний і врешті непослідовний характер. Знайомство з „матері-ялами з історії визволення УАПЦеркви" і з статтями, викликаними полемікою про канонічність і благодатність української ієрархії 1921 р., уміщеними на сторінках органу УАПЦ „Церква і Життя", дає нам підстави до висновку, що посеред діячів українського церковного руху була течія, яка, чи то під впливом загостреної боротьби з націоналістичним російським єпископатом, чи й незалежно від тото, а в зв'язку з революційними настроями часу, наближалась до реформаційних думок в житті і устрої Церкви, при чому ця течія або не звертада уваги на традиції сво?Ї історичної національної Української Православної Церкви, або викривляла її історію і характер. Черпала ж своє надхенння і ідеологію, — не входимо тут, оскільки розуміння її було правильним, — в часах первісного християнства і мріяла .про відродження „апостольських часів" в Українській Церкві, а через месіянізм останньої і у всій Всесвітній Церкві Христовій. Для цієї течії „всесо-борна висвята" єпископа пресвітерством і вірними мирянами бу-

118

ла не актом, вимушеним обставинами і тільки оправдуваним стародавньою практикою часів до-Вселенських соборів, як, скажімо, в Олександрійській Церкві, а „найвищим ступенем церковної твор-

чости", коли „Українська Церква дбала про розвиток вищих форм життя"... (Архиєп. Іван Павловський. Перший Всеукр. Правосл. Церк. Собор.. "Церква і Життя", 1927 р., ч. 2-3, стор. 204). Бо ж, читаємо у другого представника цієї течії, „Богоустановлене через апостолів ієрархічне служіння в церкві складалося з двох станів: нижчого, Іпомічного чи дияконського, і вищого, начальницького чи єпископського, званого одночасно пресвітерським ... Всі відмінні форми пресвітерського служіння з'явилися пізніше; первісна Церква Христова їх не знала... Через те вони існуватимуть лише доти, доки в них буде потреба, або доки житимуть ті сили, що викликали їх до життя... Церква Христова нічого не стратила б у своїй благодатній суті, коли б вона під впливом певних змін історичного життя повернула до первісного стану, коли єпископ нічим не відрізнявся від пресвітера, а пресвітер від єпископа. Це було б тільки відновленням двох основних ієрархічних ступенів в 'іх давнішому вигляді". .. ('Волинський. „Походження єтшскоіпату в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії УАПЦ". Церква і Життя. Ч. 1 — 1927 р., стор. 80, 81). Як бачимо, думки цієї течії були недалекі й від пресвітеріянства.

Але ж ця течія, яку, видно, мав на о<ці й орган митрополита Іларіона Огієнка (в 1921 р. Міністра Ісповідань УНР) „Слово Істини" в ст. „Перешкоди для поєднання наших церков" (січень 1950 р. Вінніпег.), про впливи якої (течії) на Соборі 1921 р. ще буде у нас мова, — в Іпитанні ієрархічному в Українській Церкві не могла провести своїх реформаційних поглядів. В соборних постановах 'по цьому питанню бачимо ствердження: „Українська Церква не має єпископів і зараз остається сиротою" (т. 3), це — ісповідання необхідности єпископського ступеня в церковній ієрархії в дусі вчення св. Кипріяна Карфагенського (Ш в.), що „Хто не з єпископом, той не в Церкві, а кому Церква не Мати, тому Бог не Отець". Сказавши про обрання на Соборі митрополита Київського і всієї України та 12 єпископів для окремих частин України, Собор про висвяту обраних постановив так: „Здійснюючи волю Основателя і Голови Церкви Ісуса Христа, Сина Божого, — Всеукраїнський /Православний Церковний Собор священно-соборно в ім'я Отця і Сина і Святого Духа висвячує церковним рукоположенням двох обраних на єпископів осіб зі священиків (т. 6). Священний чин хиротонії єпископів для відбудування єпископату виконується згідно з основами чину, прийнятого у Всесвітній Церкві" (т. 7 Діяння ВПЦ Собору. Ор. сії., стор. 8).

Коли б ми не знали, як в дійсності відбулась в Софійському соборі в Києві 10/23 жовтня 1921 р. висвята в єпископи рукоположенням священиків і мирян (т. зв. „всесоборна висвята"), то чи в наведених текстах соборних ухвал можна вичитати про та-

119

кий саме спосіб висвяти? Ні. Там говориться про „чин, прийнятий у Всесвітній Церкві", коли висвята єпископа не єпископами була відступленням від такого чину. Тільки відсутністю реформаційної думки і прагнень Собору урівняти пресвітерство в Церкві з єпископством історик може пояснити оту невиразність наведених ухвал щодо 'способу утворення єпископату в Українській Церкві на Соборі 1921 р. І найсильніше, врешті, про таку відсутність заміру реформативного, а, навпаки, про примус в застосованні не-принятого способу висвяти свідчить постанова того ж Собору, якою закінчуються ухвали про „Відновлення Української Церковної Ієрархії". В ній читаємо: „Надалі священний чин хиротонп єпископів в Українській Церкві Христовій виконується з участю двох і більше єпископів по чину Всесвітньої Східньої Церкви" (ІЬігїет). Іншими словами, Собор 1921 року, допустивши в скрутних обставинах хиротонію єпископів пресвітерами і мирянами для утворення єпископату в Помісній Церкві, постановляє довершувати надалі єпископські хиротонії чином, принягим у Вселенській Православній Церкві, тобто згідно з прав. 1 свв. Апостолів, 4 прав. І Всел. Собору, 60 прав. Карфагенського Собору і др. тільки рукоположенням єпископським. Тому, коли зустрічаємось з тенденцією акт утворення єпископату в Українській Церкві в жовтні р. 1921 не руксиположенням єпископським представити як історичний крок в боротьбі взагалі з „еписколсько-самодержав-ним устроєм Православної Церкви" (поза проявами самовладства тільки російських єпископів в Україні), то така тенденція є суперечною з постановою Собору про дальшу висвяту єпископів в Українській Церкві тільки рукоположенням єпископським. А тенденції такі бачимо в „Історичній Записці" з р. 1925 самої ВПЦРа-ди, де написано: „Незалежно від смертельної небезпеки для Української Церкви, акт відродження в ній ієрархії шляхом всецерков-ним зі зміною звичайних традицій є великим кроком до перетворення стародержавного устрою Православної Церкви взагалі, без порушення в ній Христової віри в ЇЇ православному розумінні" (Ор. сії., стор. 146). В розд. У1!! манускрипту митрол. Липківсько-го подібне місце знаходимо: „В події всенародньої висвяти єпископа всі відчули великий церковно-визвольчий акт, яким Церква визволялась від головної ознаки єпископського панування над нею і знову переймала на себе право обрання і висвяти собі всіх своїх службовців, яке єпископи монополізували для себе і цілі тисячоліття міцно тримали в своїх руках, видавши його навіть за догмат тіравославія".

Коли б Собор 1921 р. виходив з таких мотивів, то пощо б він відразу і касував цей „церковно-визвольчий" акт від єпископського панування, наказуючи далі не вживати йото, а святити єпископів через єпископів по канонах Вселенської Православної Церкви? Ні, коли й була в питанні ієрархічному реформативна течія, то за нею не пішов Собор 1921 р. Вживши з великої нужди і ко-нечности для Церкви лише раз форму поставлення в єпископи,

120

практиковану між другими формами в перших віках християнства, Собор Київський 1921 р. ствердив надалі свою вірність Церковному Переданню щодо єпископської хиротонії в Православній Церкві („Православне Ісповідання" митроп. Петра Мотили, ч. 1. Відпов. на питання 109; „Послання патріярхів Православно-Кафо-лічної Церкви" 1672 р., чл. 10), якого Св. Передання трималася Українська Православна Церква через всю свою історію від часів св. Володимира Великого. (Акт відновлення Української лраво-славної ієрархії р. 1620 також був цілком канонічним).

Після соборного вирішення питання про утворення єпископату в Українській Церкві за колишньою 'практикою Олександрійської Церкви (до 240 р.) руками пресвітерів, Собор 8/21 жовтня закритим голосуванням і майже одноголосно обрав на єпискоіпа-митро'полита протоєрея Василя Липківського.

Прот. Василь Лилківськи'й народився 7 березня (ст. ст.) 1864 року в родині священика Константина Липківського, настоятеля парафії села Попудні, Липовецького пов., на Київщині. За О'пові-данням митроп. Липківського, рід їх походив з Галичини, і прізвище зв'язане з річкою Липою; з якогось села чи міста над цією річкою походив .його прадід, що коло половини XVIII в. був за домового вчителя в якогось 'польського маґната в маєтку по річці Бугу. Заховався в родині переказ, що син цього вчителя Фо-тій, дід Василя Липківського, маючи 12 років, посадив в човен меншого свото брата Лаврентія у весняну повінь на Бугові, і їх понесло водою. На березі не тратилось нікого; як вони не кричали, не плакали, їх ніхто не врятував. Аж через добу прибило до якогось берегу; вони опинились в безлюдних степах Поділля, натрапили на чабана з отарою овець, який нагодував їх і показав шлях до села. Кілька років прожили хлопці в тяжких злиднях у одного дяка; потім тіотіали вони до митрополичого хору в Києві. Згодом митрополит дав Фотію трамоту, щоб він шукав собі панну з парафією і став за священика. Він знайшов таку панну коло Умані на Київщині в с. Дмитрушкаїх; одружився з нею і став там священиком, їх син Константин, що довго священствував на Ли-повеччині, і був батьком Василя Липківського; так дивна пригода перенесла рід з Липи галицької до Лиіпівця на Київщині.

В 1873-1878 р. Василь Липківский вчився в Уманській бурсі („Духовноє Училище"), в 1878-1884 р. в Київ. Дух. Семінарії, по скінченні якої послано було його, як одного з .перших учнів, до Київ. Дух. Академії (1884-1889), курс якої закінчив з науковим ступенем „кандидата богословія". Восени 1889 р. призначено було на законовчителя державної гімназії в м. Черкасах на Київщині, а р. 1891 20 жовтня прийняв сан священика. В наступному 1892 р. був призначений епархіяльною владою Настоятелем Липовецького міського собору і повітовим „наблюдателем" церковно-Іпарафі-яльних шкіл Липовецького повіту (те саме, що повітовий інспектор народних шкіл світських). На цих становищах о. Василь Лип-

121

ківський працював на Липовеччині 11 років. Р. 1903 його переведено було Шкільною Радою при Свяіщ. Синоді до Києва на посаду Завідуючого Київською Церковно-Вчительською Школою (ці школи підготовляли учителів для церковно-парафіяльних шкіл і рівнялись учительським семінаріям Мін. Нар. Осв.). Але р. 1905 о. Лиіпківський був з цієї посади усунений за „українофільство" і взагалі „ліберальні погляди". Тоді єпарх. влада призначила його настоятелем Соломянської парафії в Києві, в складі якої переважали служачі і робітники Київської залізниці; одночасно викладав він науку релігії в де-котрих школах, як, наїпр., в Київській Комерційній Школі. Як вже раніше була про це мова, о. Василь Литовський належав вже в тих часах визвольного руху в Росії до течії поступового духовенства, якого в церковно-консервативному, а навіть церковно-реакційному, Києві було обмаль. Нам, студентам Київської Дух. Академії (автор цієї праці курс Академічний пройшов в роках 1904-1908), що в більшості брали участь в цьому русі і восени 1905 р. провели страйк в Академії в боротьбі за її автономію, як вищої школи, — були відомі з своїх поглядів о. о. духовні Києва. Одно з чільних місць посеред поступового духовенства займав о. В. Лиіпківський; на зібраннях у нього декого з студентів доводилось бути і авторові цих рядків; в ті часи не було мови про Українську Церкву, тим більше про її автокефалію. Темами розмов були церковні реформи в напрямку увільнення Церкви від ролі слуги політичному режимові, оживлення церковно-громадського життя в умовах привернення соборних форм устрою Церкви, з остаточною метою піднесення авторитету і релігійно-морального впливу Церкви в житті християнського суспільства. На зібраннях у о. Липківського бували студенти Академії й не українці, — туляки, тамбовці, рязанці... Співпрацює о. Липківський і в поступових часописах то>го часу. У пастора Фр. Гейера (Ор. сії., стор. 84) знаходимо вістку, що „в часі окупації Східньої Галичини царською армією в 1914/15 р. о. Липківський ставав до диспозиції для праці в акції навернення на пра-вославіє (українців в Галичині), яку там провадив аріхиєп. Євло-гіїй" Цю зовсім неймовірну вістку не подав навіть К. В. Фотієв, хоч джерелом життєпису митр. Липківського і для Фотієва і для Гейера однаково був журнал Понтіфікального Східнього Інституту в Римі „Огіепііаііа СЬгізІіапа" (ч. 4. 1923 р.). Митр. Євлогій, і в своїх спогадах '(„Путь моєй жизни") і в рапорті (Синоду про мі-сійну акцію в Галичині, де називає своїх співробітників, ніде не згадує зов'СІм о. Липківськото, що в спогадах напевно не пропустив би в цілі компромітації провідника національно-церковно-го українського руху. Спробу такої дискредитації бачимо в органі римських діячів „Східнього Обряду".

Як в попередньому розділі оповіджено, прот. В. Лжжівський з революцією 1917 р. прийняв найжвавішу участь в церковмо-виз-вольному русі в житті Правосланої Церкви в Україні, бувши головою Київського єпархіяльного з'їзду в квітні 1917 р. і заступ-

122

ником голови другої ВПЦР'ади. Визначна роля прот. В. Липків-ськото в цьому русі, який вже восени 1917 р. набрав для українців і національного характеру, спричинилась до того, що коли на Соборі І921 р. поставлене було «питання: кого обрати за першого архиєпископа і митрополита всієї України, — то кандидатура о. Липківського, раз рішено було допустити й єпископат жонатий, стала на -першому місці. В листі до о. Корсуновського митр. Липківсь'кий писав: „Признатися, мені вже спочатку почувалось, що ця чаша мене не мине"...

В суботу 9/22 жовтня відбулось перед Собором наречення обраного на митрополита прот. В. Литовського, а в неділю 10/23 жовтня 1921 р. висвята його в єпископи в Київо-Софійському соборі. Службу Бажу правило щось з ЗО священиків і 12 дияконів; здвиг народу був надзвичайний. „Настав, — розповідає учасник, — величний момент висвяти. В'ся громада Христова, Собор весь зіллявся в одній полум'яній молитві до Отця Небесного — дати, послати Духа Святого 'першому українському єпископові. Старший віком протоєрей читав висвятну молитву, а всі члени Собору клали на плечі руки один одному, а ті, що стояли на солеї, на плечі дияконам, ті на плечі священикам, а священики на ставленика. При співах церковних і молитві одягли посвячуваного в архиєрейські ризи, й настала хвиля чистої, святої радости. Плакали, вітали один одного з відродженням Української Церкви та її ієрархії. То був дійсний 'Великдень віруючого Українського народу нашого" (Церква і Життя. Ч. 4 1927 р., стор. 279).

В літературі, ворожій відродженню українського народу і його Церкви, не зустрінете іншої кваліфікації акту „соборної висвяти" єпископів для Української Православної Церкви в р. 1921, як: „блюзнірська хиротонія", „блюзнірське беззаконство" і т. под. („Православная Русь", ч. 12 за 1954 р., ст. „Голос історії". — К. В. Фотиев. Ор. сії., стор. 36). Поняття „блюзнірства" („кощунства" по-російськи) має свій встановлений 'посеред людських гріхів і злочинів зміст, як свідоме зневаження, поругання того, що в розумінні >й почуттях других людей вважається святинею, священним і зв'язане 'переважно з релігійними віруваннями. Отже, чи не беруть на себе тяжкого гріха ті історики, що назвою „блюзнірства" кваліфікують акт утворення української ієрархії на Київському Соборі 1921 року? Відомо, що багато мирян, членів Собору 1921 р., «перед вирішенням на Соборі справи утворення єпископату висповідались і запричастились св. Таїн. Про що говорить цей надзвичайно підвищений побожний настрій? Про „блюзнірство"? Хто посміє таке твердити? Хіба той гордець або лицемір, про якого Христос казав: „Лицеміре! вийми перше поліно з свого ока, і тоді побачиш, як вийняти скіпочку з ока твого брата" (Мтф. VII, 5).

Вище ми навели вже свідоцтво учасника в соборній висвяті митрополита Литовського про те молитовне піднесення, про ті

123

моменти чистої святої радости, які переживала церковна громада в Софійському соборі в неділю 10/23 жовтня 1921 р. Таких зворушливих свідоцтв, що на все життя -пам'ятні бувають, доводилось чути немало. Наведемо тут ще одно, високо авторитетне. „Поставлення першого ієрарха нашої Церкви на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі, переведене пастирями Української Церкви, присутніми на Соборі, і в якому 'поставленні безпосередньо своїми молитвами і вірою приймали участь віруючі Церкви, — було величним актом духовно-релігійного піднесення, святим актом пориву віри, що має сили взнестися понад усі перешкоди. Це був святий і незабутній для автора цієї розвідки, як і для других членів Собору, порив живої віри, який у потребі, по слову нашого Божественного Учителя, міг і гори пересувати. Він, цей святий порив живої віри, і переміг гори тодішніх наших утруднень, вказав вихід із щілин безвихідносте, в яких тоді Церква знайшлася. Як такий святий порив живої віри, акт відновлення єпископату нашої Церкви не потрібує жадних доказів; віра діє силами поза нашою наявністю, її пояснювати й доводити не можна. Вона діє над всім цим. Вона діє і доходить цілі вищими поза-тутешніми силами, їх під жадні рубрики ставити не можна. Розвідка ця не має на цілі оправдувати, пояснювати, доказувати правоту цього святого акту віри. Акт цей має внутрішнє оправдання. Воно — в святості намірень його учасників і в силі їх дерзновен-ної всеперемагаючої віри. Це вище потреби доведень, доказувань нам, що в надхненню віри переводили цей акт, і всім, що тією святою вірою приймають його. Це зроблене по силі приречень нашого Господа і Спасителя"... (Іоан Теодорович, архиєпископ, нині митрополит УПЦеркви в Америці і Канаді. Благодатність ієрархії УАПЦ. Реґенсбурґ. 1947, стор. 101-102).

Можна по змісту цього свідчення безпосереднього учасника подій Собору 1921 р. входити в певну дискусію, хоч би, напр., на тему права живої віри порушувати церковний правопорядок, прийнятий в „Ісповіданні віри" всеї Православної Церкви, але ж закинути цій живій вірі, що змушена була порушити цей правопорядок, шукаючи саме збереження повноти церковно-православної організації, закинути їй блюзнірство — чи не буде це, якраз навпаки, блюзнірством над живою вірою і святощами побожних людей, що в часі розбурханих хвиль революції з большевицькими гаслами — „грабуй награблене" та „релігія є опій для народу" — пішли в народ проти тих хвиль, ,з проповіддю відродження церковно-релігійного, з живою народньою мовою в церкві, з приверненням давнього соборного устрою Православної Церкви в Україні?

З другого боку, ті історики, які звуть „блюзнірством" акт висвяти в єпископи Собором 1921 р., повинні назвати „блюзнірством" і практику Олександрійської Церкви в перших віках християнства щодо обрання і поставлення в Олександрії єпископа

124

пресвітерами, про що свідчать блаж. Ієронім, давній історик Се-вер і Іпатріярх Олександрійський Євтихій (проф. В. Болотов. Лекцій по історій дрєвней Церкви. СПБ., 1910, стор. 456-457). Цікаво, що Фр. Гейер, оповідаючи про дві течії на Соборі 1921 р. щодо висвяти єпископа, наводить думку, що не знати ще, чи при старому способі рукоположення єпископського (в 'Російській Цер-кі) це не був „тільки мертвий ритуал на підставі царського указу, або також уподобання (протекції) Распутіна" (Ор. сії., стор. 83).

Другого дня після висвяти митрополита Липківського обрано було Собором ще кілька осіб на єпископів, щоб утворити повний єпископат. Першим обрано було на архиєпископа Київщини прот. Нестора Шараївсько'го. Діяльний член до революції 1917 р. „'Нацїональнаго Русскаго Клуба", прот. Н. Шараївський, родом з Чигиринщини, на початку вже революції усвідомив свою національну приналежність і на одному з .пастирських зібрань м. Києва склав заяву, одверту і щиру, що „пізнав, в якій прірві був до цього часу, пізнав всі свої облуди і все те зло, яке причинив Україні. І я хочу, — казав о. Шараївський, — спокутувати свої грі'хи. Я глибоко вірю, що Україна прийме в свої обійми заблудшого сина і простить мене грішного". Ревну працю його після цього на полі національно-церковного відродження оцінив дійсно Всеукраїнський Собор 1921 р., обравши тірот. Шараївського на єпископа зараз же після обрання .прот. Липківського. Прот. Н, Шараївський був висвячений в єпископи митрополитом Литгківським з участю священиків. Далі обрані були Собором священик з Волині Іоан Теодорович (родом з Волині і вихованець Волинської Дух. Семінарії), що своїми „змістовними і щирими промовами, — пише митр. Липківський, — звернув на себе увагу Собору"; „представник Полтавщини Олександер Ярещенко, що скінчив Дух. Академію та вищу технічну школу і тепер займав посаду керівника Полтавської залізниці, та все проміняв на терновий вінець єпископства в нашій Церкві"; священик з Золотоноші (Полтавщина), на-родж. 6. V. 1868 р., священиком з 1894 р., Юрій Міхновський і прот. Степан Орлик. Всі вони були висвячені в часі Собору з 25 по ЗО жовтня 1921 р. „загальним шляхом, традиційним" („Історична Записка" ВПЦР. Ор. сії., стор. 144).

Від Всеукраїнського Православного Церковного Собору видана була відозва „до братів і сестер вільної всенародньо-соборно-правної автокефальної православної української живої Христової Церкви". У цій відозві Собор оповіщав українському народові про 'події в церковному житті України, а саме: про зібрання 1/14 жовтня 1921 р. в „предковічній святині українського народу в Київ о-Софійське му соборі ВПЦСобору"; про ствердження ним авто-кефальности Української Православної Церкви; про відокремлення від Української Церкви ^сучасних єпископів на Вкраїні; про відмову їх висвятити українських єпископів і намагання їх „тримати в

125

своїй владі Українську Церкву іменем патріярха московського"; про рішення Собору „відновити єпископат в Укранїській Церкві першохристиянським соборно-церковним апостольським ладом" і „висвяту 10/23 жовтня Р. Б. 1921, покладенням рук священства і всього святого Всеукраїнського Православного Собору, на Архи-єпис'копа і митрополита Київського і всієї України настоятеля собору протоєрея Василя Литовського", чим завершена „відбудова нового життя вільної УАПЦеркви". Оповіщаючи про це, Собор кликав народ до єдности під керівництвом Собору, про „послух і виконання (постанов узаконеної Собором ВПЦРади, організацію служб Божих в храмах на рідній мові, міцне тримання в своїх ру-каїх церковної справи", а також щоб 'поминали на Богослужбах „обранця Собору 'Всечесного отця нашого Архиєпископа Василя, Митрополита Київського і всієї України" (Текст відозви в „Церква і Життя" ч. 1 — 1927 р., стор. 124-125).

З першим Архи'пастирським посланням, датованим 10/23 жовтня 1921 р., звернувся „до всіх дітей вільної всенародньо-собор-ноправної автокефальної Української Православної Церкви" митрополит Василь Ли'пківський. В цьому посланні митрополит Василь, як „слуга Господа Ісуса Христа, Всеукраїнським Православним Церковним Собором обраний і благодаттю Святого Духа, через покладання рук українського священства і всього Собору, поставлений", закликав український народ: „Святу православну Христову віру, якою Христос Спаситель народ наш через св. хрещення за св. князя Володимира просвітив і наших батьків л нас в ній досі охороняв, держіть непохитно, нею оживляйтесь, від неї не відходьте... Святу християнську надію, надію живу й радісну на відновлення життя нашого Воскресенням Христа з мертвих виховуйте 'й оживляйте в собі, нехай не в'яне ця надія в нас при вся-кик бідах і напастях земних. Батьки наші не втрачали надії на Христа в самих тяжких обставинах життя. Не втрачайте ж її тепер, коли світ волі над нами засяяв. А над усім цим піднесіть любов християнську, любов до єднання, до братерства, до взаємної у всьому допомоги, любов навіть до ворогів"... „Щиро ж благословляю вас і всю Українську Церкву нашу першим своїм архи-пастирським благословенством, не начальницьким, а щирим, рідним, отецьким благословенством, що його через ваші молитви від Господа Бога нині одержав"... (ІЬісІет, стор. 125-126).

3. Внутрішній устрій УАПЦеркви по канонах Київського Собору 1921 р. Гнші постанови Собору 1921 р. по окремим питанням церковного життя. Відозва до духовенства України ВПЦРади в

грудні 1921 р.

В питаннях церковного устрою Київський Собор 1921 р. зайняв найбільш радикальну позицію, порівнюючи з розв'язанням ним інших питань, що стали перед відродженою до незалежного

126

життя Українською Православною Церквою. Бо коли висвята етш-скопату неканонічним способом була, як показано вище, актом вимушеним від Собору і надалі тим же Собором заборонена, то церконвий устрій, з далеко йдучими відступленнями від канонів Православної Церкви, був нринятий без примусу, як свідома реформа в житті Церкви. Ми вже згадували, що ще весною 1921 р. ВПЦРадою видано було в Києві брошурку „Підвалини Української Православної Церкви", перевидану за кордоном в р. 1922 міністром ісповідань проф. І. Огієнком. В ній писалось:

„Соборноправність, цебто всенародне керування всіма церковними справами, це є 'підвалини не тільки Української, а взагалі Апостольської Церкви. Соборноправність вимагає визнати: 1. Право всенародньої виборности на всіх ступенях церковного служіння; 2. Право всенароднього церковного господарювання, цебто завідування церковним майном; 3. Право участи всеї церковної люд-ности у вирішенні всіх церковних питань — благодійних, господарчих, освітніх, богослужбових і навіть канонічних і догматичних" (Ор. сії., стор. 7). Автори брошури пишуть, що такий всенародній соборноправний устрій Церкви був в часи Апостолів, а вже в часи переслідування Церкви Римською владою „нужда вимагала керування всіма церковними справами покласти на окремих найбільш 'певних людей, якими тоді безумовне були єпископи, обрані всією Церквою (стор. 8). Так соборноправдости, в розумінні авторів, не стало в Церкві вже з кінця 1 віку по Христі. „З четвертого сторіччя, коли Римська держава увійшла в згоду з християнською Церквою, і коли найбільше вироблявся канонічний устрій Церкви, на формування церковного устрою мав дуже великий вплив устрій громадянський держави... Монархістичний устрій став провадитись і в церковному житті. Єпископи тепер піднеслися державою ще вище, що раз, то більше відокремлювались від народу і народнього життя. Вони замикались у своїх кастових інтересах і таких же інтригах і суперечках... Всі давні собори складалися виключно з єпископів, при участі вищих представників уряду. Людність, 'позбавлена всіх церковних прав, перестала цікавитись церковними справами, зробилась лише пасивним елементом Церкви"... (стор. 8-10).

Оці думки брошури ВПЦРади покладено було в основу канонів УАПЦеркви щодо внутрішнього устрою Церкви на Соборі 1921 року. „Не задля скасування або змінення старих канонів, — читаємо в постанові Собору, — а піклуючись про спасіння й поступ людей до кращого, ухвалюємо: 1. бпископсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин і державно-монархічного ладу тих часів, яким 'пройняті старі канони, надалі не може залишатись і повинен бути змінений устроєм церковно-соборонаправним, відповідно духові Православної Христової віри; 2. Собори з одних єпископів, як це було досі і є, не відповідають істинному духові Православної Христової віри, не дають

127

змоги Церкві жити повним життям, і необхідно їх замінити надалі соборами з представників від усієї православної української людности" (І. Загальні засади). В розділі МІ, під наголовком „Внутрішній устрій Української Церкви", Собор 1921 р. постановляє: 1. Церковна влада має своєю основою силу Святого Духа. Між членами Церкви не може бути ні панування, ні насильства. Основний заповіт Христа, Сина Божого, про устрій Церкви дано нам в таких словах: ,,Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а старші правлять ними. Але поміж вас не так нехай буде. А хто у вас хоче бути старшим, нехай буде вам слугою, і хто хоче у вас бути першим, нехай буде вам рабом" (Мтф. XX, 25-27). 2. Устрій УАПЦеркви, згідно з духом Христової віри, віднині є всенародньо-соборноправний: всіма церковними справами порядкує сама Церква через — а) Всеукраїнський Православний Церковний Собор, що збірається періодично в певні терміни (на Соборі 1921 р. встановлено було: через кожних 5 років) з представників української православної людности; б) Всеукраїнську Православну Церковну Раду з українських єпископів і представників від парафій; в) Повітові церковні ради і Повітові церковні зібрання; т) Волосні церковні зібрання і Волосні церковні ради; д) Парафіяльні церковні зібрання і Парафіяльні церковні ради.

Ці організаційні соборноіправницькі засади в устрої Церкви, висловлені в розд. III, Собор 1921 р. розвинув далі в розд. XI постанов під наголовком „Організація Української Церкви і церковного урядування". Радикальний, як ми вище назвали, характер реформи церковного устрою й управління УАПЦеркви проходить через увесь розділ XI про організацію Української Церкви. Зоста-новимось над головнішими точками реформи, в 'переведенні якої відограла велику ролю реформаційна течія посеред членів Собору, під впливом особливо соціяльних гасел революції. („Не князям і сильним світу цього, а бідному народові, рибалкам, теслярам приніс своє навчання Ісус Христос. Тому дійсна Христова Церква Українська так рішуче проголосила, щоб віруючий народ брав участь у керуванні Церквою"... — „Церква і Життя", ч. 4 1927 р., стор. 282).

Українська Автокефальна Православна Церква (скорочено УАПЦ) означується >в розд. XI як „вільне братерське об'єднання віруючої людности, яка бажає утворювати своє земне життя для досягнення Царства Божого на ґрунті правдивого і непорушного розуміння св. Євангелії Го-спода нашого Ісуса Христа, заповітів свв. Апостолів, догматів і канонів Св. Православної Соборної і Апостольської Церкви" (т. 1 розд. XI). „Для спільного задоволення своїх релігійних потреб члени УАПЦ єднаються в українські православні парафії, які є складовими частинами Української Церкви, яко Всеукраїнської Спілки Православних Парафій" (т. 3). Де, в чому для Собору 1921 р. був грунт „правдивого і непорушного розуміння св. Євангелії, заповітів свв. Апостолів, догматів і

128

канонів Св. Православної Соборної і Апостольської Церкви"? Відповіді на це питання не знаходимо в постановах Собору. І коли, напр., про канони церковного ладу й урядування в Церкві, ухвалені Вселенськими Соборами до вжитку, Собор каже як про „найбільш доцільні для свого часу", а тепер устарілі, так що їх треба змінити „відповідно духові православної Христової віри", що Собор 1921 р. і робить, то чи не вважає Собор, що він сам і є отим ґрунтом „правдивого і непорушного розуміння"?..

Новочасні статути Православних Автокефальних Церков звичайно починаються з ісповідання себе частиною Єдиної Вселенської Православної Церкви, яке ісповідання зобов'язує Автокефальну Церкву і в устрої та управлінні Церкви керуватися засадами, принятими в Східній Православній Церкві на підставі Св. Письма і Св Передання, що міститься в правилах Святих Апостолів, канонах і постановах 7 Вселенських і 10 Помісних Соборів, канонічних «правилах св. Отців, тіринятих Вселенськими Соборами, церковних уставах щодо Богослужень і чернечого життя. Св. Передання Церкви, на підставі якого встановлено І самий кодекс канонічних книг Св. Письма, дає, базуючись ясно й на Св. Письмі, означення догматичного поняття Церкви, як „Тіла Христового, під Головою Господом Ісусом Христом, об'єднаного вірою, Законом Божим, св. Таїнстами і Богом встановленою ієрархією, для спасіння людей". Найістотніша ознака Церкви, що вона є установою Божою, яку „Христос оснував не на людях, а на Самому Собі й на Божественній Своїй науці" \(Іспов. митр. Петра Могили, ч. І, від-•пов. на пит. 85). „Всеукраїнська Спілка (добровільна) Православних Парафій", замісць Церкви, як Божої установи, — поняття нове в історії української церковности від часів схрещення України.

Розуміння Церкви на взір по формі вільних людських об'єднань чи спілок, хоч би й з високими моральними цілями, але з затемненням Божого походження й містичного характеру Церкви, як Тіла Христового, проявилось далі в організаційній будові УА-ПЦ но Іпостановах Собору 1921 р. УАПЦерква складається з пові-то-вих церковних об'єднань, чи церков, повітові церкви з волосних і загально-мійських церков, волосні і загально-мійські церкви з парафіяльних церков (т. т. розділу XI — 5, 22, 25, 28). Але ж ці „церковні об'єднання", волосні, загально-мійські, повітові, — повстають на підставі ухвал відповідних зібрань, можуть бути, а може їх і не бути (Примітка до т. 5, т. 25, 28). З постанов Собору не видно, в якій мірі ці автономні (т. 6 розд. XI) церкви (парафіяльна, волосна, повітова) міцно пов'язані в одній УАПЦ і як легко можуть виходити з УАПЦ своїми ухвалами. Для утворення цих церков, чи об'єднань, вказано тільки мінімум, при якому може повстати те об'єднання: для заснування повітової церкви треба не менше трьо'х волосних церков; для утворення волосної церкви — не менше трьох парафіяльних церков, а для заснування самої парафії не менш як 20 членів (т.т. 24, 27, ЗО). Нема постанови Со-

0                                                                                                                                                                                                                       129

бору, щоб повітова церква ухвалювала про свою приналежність до ще ширшого церковного об'єднання, тобто до УАПЦеркви. Про це ухвалює більшістю голосів правомірних парафіян кожна парафія (т. 4, XI), бо ж волосні і повітові об'єднання церковні не скрізь можуть бути; звідсіль основна складова частина Церкви — парафія, і вся Церква — „Всеукраїнська Спілка Православних Парафій" (т. З розд. XI).

Думаємо, що ця назва виникла і в постанови Іпро устрій церковний УАПЦ на Соборі 1921 р. увійшла в зв'язку з декретом большевицької влади на Україні про відокремлення Церкви від держави. Ще на весну 1920 р. з Іперших парафій українських в Києві (в кількості 5) і кількох поза межами Києва утворена була „'Спілка Українських Парафій", статут якої й був зареєстрований радянською владою. При не толерантному, а ворожому до Церкви наставленні, яке скоро перейшло в переслідування Церкви і взагалі релігії всякими „законними" способами, для атеїстичної радянської влади напевно було догіднішим для ослаблення й розкладу Церкви мати діло не з Церковою — інституцією, сильною своєю єдністю в управлінні й житті на засадах Божественного права, що коріннями свого історичного буття сягає в глибину віків, а з звичайним „союзом", за зразком інших людських товариств і союзів, зі „Спілкою" православних парафій, яка залишила „старий церковний лад з ЇЇ-1И віку в Церкві", „старий ієрархічний устрій", „стару канонічну 'православність" і т. д. Коли у Франції переводилось відокремлення Церкви від Держави по закону 1905 р., то цей закон теж ігнорував якубудь церковну владу над французькими католиками не тільки поза межами Франції, але і в самій Франції, як архиепископські дієцезії з капітулами. Замісць Церкви закон 1905 р. допустив — асоціяції культу, дозволивши також „Спілки Асоціацій Культу", по ухвалі окремих асоціацій культу. Богослужбові будинки зо всім нерухомим і рухомим маєтком, що були в розпорядженні єпископів (Іпо конкордату з Ватиканом 1801 року), перейшли на власність держави, департаментів і комун, від яких „асоціяції культів", після зареєстрування їх владою, могли одержувати ті будинки в користання. Так французький закон 1905 року надавав католицькій Церкві у Франції устрій, який бажано було світській державній владі, не рахуючись з тим, чи він відповідає в основах католицькому церковному отрану. Видно, що радянська влада, переводячи відокремлення Церкви від держави, дуже наслідувала французький закон 1905 р. Достосованням же до декрету радянської влади з 23 січня 1918 р. були, як видно, й оті постанови Собору 1921 р. про різні „спілки", об'єднання церковні — волосні, міські, повітові, в які вступають парафії на підставі ухвал своїх зборів. Тому в постановах, якими реґляментуеться життя 'парафій, знаходимо (в т. 22, 7) і те, що парафії „вступають в дозволені державними законами спілки з іншими українськими парафіями".

130

Виходить, що на евіденції у влади світської є найперше зареєстровані окремі парафії, як спілка членів; потім йдуть зареєстровані об'єднання тих парафій. Так ослаблялась єдність і монолітність Церкви ... Здається, що це омирщення Церкви, прирів-нання її до звичайних людських союзів чи спілок мав на увазі й архиєпископ (нині митрополит) Теодорович, коли писав: „До проявів з примусу, проявів, що не витікають (природно з попередніх процесів нашої церковної історії, треба віднести і де-які ухвалені тоді (на Соборі 1921 р.) канони, їх вимагала тодішня атмосфера умовин та настроїв, атмосфера наднесена і витворена неукраїнським середовищем, а впливами поза ним, впливами ворожими" (З листа вищезгаданого від 16 жовтня 1947 р.).

Організація управління в УАПЦеркві була побудована Собором 1921 р., в послідовний розвиток поняття про Церкву, на засадах рівности в правах церковного управління єпископів, духовенства і звичайних вірних. „Всеукраїнський Собор 1921 р. цим відмінив, — писав митрополит Липківський, — старий канонічний церковний лад, запроваджений ще з ЇІ-го - Ш-го віку в Церкві, стверджений і Всесвітніми Соборами, з твердою вірою, що це він робить під керівництвом Св. Духа за вимогами сучасних часів, що під його ж керівництвом утворювались і старі канони за вимогами тодішніх -часів. І це Собор робив цілком свідомо"... („Утворення ієрархії та інші діяння Собору УА'ПЦ"). Отже, застосовуючи засаду рівноправносте в управлінні Церквою всіх її членів, Собор скупчив церконе управління в УАПЦ у виборних Радах — Всеукраїнській, Малій, повітових, волосних і парафіяльних, міро-дайними для яких являються ухвали Всеукраїнського Собору УАПЦ і Зібрань повітояих, волосних і парафіяльних церков (Розд. XI. Г. Органи керівництва в Українській Церкві, т. т. 31-86). Комплектуються ці органи через вибори, незалежно від становища, служіння в Церкві — чи хто єпископ, чи священик, чи мирянин, бо „в Церкві перед Христом всі рівні". Правда, в склад членів Всеукраїнського Церковного Собору входять всі єпископи без спеціяльного вибору їх на Собор, але ж і всі члени ВПЦРади беруть участь в Соборі теж з рації свого становища (т. 32).

Всеукраїнський Церковний Собор мав бути вищою законодат-ною і судовою владою в Церкві, а збіраючись з правила тільки через п'ять років, не міг відогравати такої ролі в постійному керуванні життям Церкви, як виконавчі його органи — ВПЦРада з Малою Радою та президією Малої Ради. Тому кардинальним питанням вважаємо питання про права і ролю єпископату і духовенства в цих органах управління наверху, а рівно ж і внизу, кінчаючи парафіяльними радами і зібраннями.

„ВПЦРада є найвищий керівничий орган УАПЦ" (т. 38, розд. XI). Митрополит Київський і всієї України вважається почесним головою ВПЦРади" (т. 43), а чи він може бути не „почесним", а дійсним головою ВПЦРади, з вибору навіть, про це нема мови в

131

церковній конституції УАПЦ. Скорше можна думати, що не може, бо сказано так: „Для головування на засіданнях ВПЦРади у відсутність митрополита і в його присутності, з благословення митрополита, на По'крівських зборах Рада обірає терміном на один рік голову Ради і двох товаришів його" (т. 43). Єпископи УАПЦ вважаються членами Ради (т. 41), але беруть вони участь у Великих Зборах ВПЦРади не всі, а по черзі, яку встановить сама ВПЦРада (т. 41, 3). Що торкається складу цілої ВПЦРади, то вибори її членів переводитися мали не на Всеукраїнському Церковному Соборі, як вибірали свої ради повітові, волосні й парафіяльні зібрання. Членів 'ВПЦРади обірають найперше парафії-фунда-тори „Всеукраїнської Спілки Православних Парафій" — Староки-ївська, Подільська, 'Печерська і Либедська в Києві — по 10 членів від кожної; від решти українських парафій м. Києва — 9 членів. Міста — Харків, Одеса, Полтава, Катеринослав, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Житомир, Винниця, Камянець-Подільський обірають по три члени ВПЦРади від кожного міста; повітові церковні зібрання обірають трьох членів кожне, з них одного священослу-жителя, а двох мирян (т. 41). Коли в українських губерніях було в тому часі до 90 повітів, то теоретично кількість всіх членів ВПЦРади, згідно з цією конституцією, треба б обраховувати понад 350. Така Рада мала б збіратися двачі на рік: 9/22 травня (св. Миколая) і на Покрову, 1/14 жовтня (т. 44).

Для провадження біжучої праці по управлінню Церквою ВПЦРада обірає Малу Раду в кількості ченів по ухвалі ВПЦРади (т. 46). Митрополит Київський і всієї України вважається знову „почесним головою" Малої Ради, але „президію її складають дійсний голова ВПЦРади, його товариші, скарбник і писар ВПЦРади" (т. 49). „Почесними головами" „Повітових (>єпархіяльних) Рад являються і повітові (єпархіяльні) єпископи (т. 55), а дійсного голову і др. членів Повітової (єпархіяльної) Церковної Ради, яка „керує життям Церкви і церковним господарством, а також виконує всі доручення вищих церковних органів Української Церкви" (т. 61), обірає Повітове Зібрання (т. 62). Про яку-будь ролю свя" щеників на зібраннях волосних і 'парафіяльних церков та у волосних і парафіяльних церковних радах (т. т. 72-86 розд. XI) постанови Собору 1921 р. зовсім нічого не кажуть. Відвідувати парафії Української Церкви має право митрополит Київський і всієї України як представник ВПЦРади, а повітові (епархіяльні) єпископи відвідують парафії повіту як представники Повітової Ради (т. 37, 56), а не по праву і обов'язку архиіпастирства, на яке настановлені свищ, хиротонією.

Не трудно бачити, що реформа церковного управління в УАП-Церкві була зведена на Київському Соборі 1921 р. до соборно-правности в розумінні переваги в управлінні Церквою, можливо повної, світського, мирського елементу. Приниження ієрархічної засади в Православній Церкві ми вважаємо специфічним впливом

132

революційних настроїв часу. До єпископату і духовенства з недовір'ям поставились, відсовуючи від фактичного керівництва церковним життям, бо вони ніби „мусять здобути собі духовну владу, моральний вплив, і це цід них залежить, а не формальне начальство" (слова митр. Липкі'вськото), тоді як миряни здобувають собі те в Церкві „начальство" шляхом лростого голосування на виборчих зібраннях.

Устроєві канони УАПЦ Собор 1921 р. побудував на словах Христа: „Князі народів 'панують над ними, а старші правлять ними. Але поміж вас не так нехай буде" (Мтф. XX, 25-28). Та чи •про устрій Церкви на землі говорив в цих словах Господь? Чи є ці слова запереченням всякої влади в Церкві? А як же розуміти тоді слова Христа ученикам-апостолам: „Хто слухає вас, той Мене слухає, і хто цурається вас, той Мене цурається, а хто цурається Мене, той цурається Того, хто Мене послав" (Лк. X, 16); „Що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі, і що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мтф. XVIII, 18); „Прийміть Духа Святого. Кому одпустите >гріхи, тим одпустяться, на кому зоставите, зостануться" (Іо. XX, 22-23) ? Як зрозуміти слова Апостола: „Слухайте ваших наставників і покоряйтеся, бо вони піклуються про душі ваші, бо мають за вас відповідати" (Жид. XIII, 17); „Пильнуйте себе і всього стада, над яким вас Дух Святий настановив єпископами, щоб ви пасли Церкву Господа і Бога, що її придбав Він Собі кровію Своєю" (Діян. XX, 28); „Ось тому то, відсутній, пишу це, щоб, прийшовши, не мав я вчинити суворо, за владою, яку Господь мені дав на збудування, а не на зруйнування" <2 Кор. ХШ, 10)?

Очевидно, що Собор 1921 р. заповіді і правила особистої моралі християнина помішав з нормами правного порядку в Церкві, як Божій установі, до якого правопорядку найперше відноситься поділ церковної громади на священну ієрархію і паству. Слова Христа: „Князі народів панують над ними ..." відносяться до правил особистої моралі християнина, а не до устрою Церкви. В Церкві, як і в державі, особи, що мають владу, повинні дивитися, згідно з християнською наукою, на своє становище, як на служіння для добра суспільства, людства, а не як на панування, тим більше насильство над людьми (і тут мають застосування слова Христа — Мтф. XX, 25-28), але ні в державі, ні в Церкві вони не можуть відмовитися від даної їм влади наказувати, де треба, і забороняти, де треба, не можуть ставити над собою тих, ким керувати вони покликані.

З історії боротьби окремих національних православних церков за свою автокефальність нам не відомі факти, коли б така боротьба сполучена була з пониженням самого становища ієрархії в Церкві, єпископів і духовенства. Була боротьба проти чужинецької ієрархії, що надуживала свою владу в залежній від неї Церкві з іншим національним складом пастви, але це не відбива-

133

лось на відношенні до самої ієрархічної засади, в Православній Церкві. Навпаки, авторитет духовних осіб, що йшли в цій боротьбі за церковну незалежність разом з народом своїм і часто очолювали її, ще більше зростав, як і довір'я до них в проводі ними церковним життям, згідно з належними їм церконо-канонічни-ми правами, які «е називались „старими канонічними путами", „зіржавілим єпископським ланцюгом", „єпиекопсько-самодержав-ним устроєм" і т. Іп. Тому нам трудно зрозуміти 'приниження й недовір'я до української національної ієрархії, виявлені в організації внутрішнього устрою УАІПЦ 1921 року, інакше, як це був вплив революційних настроїв часу, підсилених гостротою боротьби з національно-церковним українським рухом ворожого відродженню українського народу російського єпископату в Україні.

З інших постанов Собору 1921 р. треба відмітити постанови, що торкались родинного стану всієї священної в Церкві ієрархії, єпископату і духовенства. Собор постановив: „Шлюбний стан не може бути перешкодою до набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно, особам гідним того, як з морального, так і з освітнього боку. В справі набуття єпископського сану ченці не повиннні мати ніяких Іпривілеїв. В справі одружіння і розриву шлюбів священнослужителі Української Церкви підлягають загальним законам" (т. т. 16, 17, 18 розд. ХІІ). Отже, згідно з цими постановами Собору 1921 р., єпископи, священики, диякони можуть вступати в шлюб після того, як були вже висвячені нешлюбними; можуть, будучи одруженими перед висвятою, а ставши після висвяти вдівцями чи взявши розвід з попередньою жінкою, одружитися вдруге і втретє, залишаючись в „сущому священному сані", тобто в оправі одруження і розриву шлюбів єпископи, священики і диякони цілком прирівнюються до мирян.

Ця радикальна реформа щодо шлюбного стану священнослужителів УАПЦ'була цілковитим порушенням правил 17, 18, 26 свв. Апостолів, канонів Вселенської Православної Церкви (прав. З, 6, 12 — VI Всел Соб.,Анк. соб. — 10, Неокесар. 1) і багатовікової традиції в духовному стані Української Православної Церкви. Вимусити цю реформу не могли, здається, жодні обставини в боротьбі за унезалежнення Української Церкви, та й про вимушеність її не доводилось ніде читати. Митрополит Ніканор про цю реформу пише, що вона є грубим порушенням канонів Православної Церкви і по своїй суті неправославною" („Догматично-кано-нічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви". Богословський Вісник, ч. 1 р. 1948, стор. 22). Сполучення єпископського сану з чернецтвом також було в Українській Церкві впродовж всієї її історії, від часів св. князя Володимира. Скасування цієї історичної традиції постановою Собору 1921 р нічим не умотивовано. Манастирів Собор не скасував, а тільки ухвалив, що манасти-рі „повинні бути 'перетворені в напрямку первісних (?) чернечих релігійно-трудових громад, згідно з умовами сучасного загально-

134

церковного життя", та висловив бажання, щоб манастирі „входили, як окремі братства, в склад парафій" (розд. IX: 1, 2).

Собор 1921 р. займався й питанням про всесвітнє об'єднання Православних Автокефальних Церков. В постановах Собору висловлена думка, що „Органом всесвітнього міжцерковного об'єднання повинен бути орган вибраних представників всіх автокефальних церков" (розд. II, 4). Інщіятива щодо такого об'єднання та скликання для того Вселенського Собору повинна б, на думку Собору 1921 р., вийти від УАПЦеркви, як це бачимо з наступної ухвали Собору: „Визнати за необхідне, щоб 'ВПЦРада негайно лодбала про скликання в місті Києві на 22/9 травня 1922 року підготовчої наради з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту для обговорення і вирішення питаннів в справі скликання в близькому майбутньому Всесвітнього Православного Церковного Собору" (ухвала VII по окремих питаннях).

Характерним духом такого ж месіянізму, мало зрозумілого в обставинах „совєтської дійсности", що насувалась на Україну, пройняте й 'послання ВПЦРади до духовенства України, видане в грудні 1921 р. в зв'язку з відбутим Собором і утворенням української ієрархії.

„Життя і смерть, благословення і прокляття поставив перед нами Господь 'Бог в останні часи", — звертається до духовенства ВПЦРада. „Вибірайте ж життя і благословенство, щоб жили ви і рід ваш. Розкрийте очі ваші і зрозумійте, що з непереможної волі Божої стався великий безповоротний здвиг загального світового життя, що старе руйнується, що до побої будівлі, до утворення нового життя Сам Бог закликає вас. І перш за все закликає вас, керівники вічно живого життя по правді і науці Христовій, вас, духовні керівники нашої Церкви, що в тяжких муках здобуває собі право на вільне й рівне з другими церквами духовне життя після довгого пригноблення ... Вас хвилює острах перед •порушенням старих канонів. Розкрийте ж очі і зрозумійте, що в загальній руйнації всього старого неминуче повинні руйнуватись ті старі тісні будинки минулого церковного життя і будуватись нові, просторіші... Бо вічно жива Церква Христова повинна бути Церквою вічно творчою, утворювати своє життя згідно з загальними умовами 'часу... «Скиньте з себе ярмо рабського підлягання єпископському самодержавству в Церкві... Єсть і зараз перед вами безмежно більший і єдино достойний шлях служіння для слуги божого — бути першим слугою своєї народньої живої Церкви. Ставайте ж на цей шлях... Вас дуже хвилює утворення УП-Церквою власного єпископату не традиційним за часи єпископського самодержавства, а першо-апостольським, соборноцерков-ним ладом. Але зрозумійте, що в цій події ніякого порушення віри православної, ніякої руйнації догматів Православної Церкви ВПЦСобор не зробив. Він тільки вжив найбільш достойний і найбільш відповідний і достоїнству Української Церкви і духу Хри-

135

стової віри спосі'б утворення силою своєї власної віри й надії найвищих органів для відновлення свого церковного життя... Ви боїтесь, що цієї нашої події не визнає Всесвітня Церква? Та Всесвітня Церква, яка будується на ґрунті православної віри, але згід" но з вимогами новими життя, Церква жива, Церква майбутьного безумовно цю подію, як наслідок живого життя, визнає. А Всесвітня Церква минулого, Церква — руїна, де вона? Нехай же не страшать вас ті анафеми, якими обсипають нас керівники і прихильники старої Церкви — домовини. Не нас, а самих себе вони відлучають від житя до смерти"... (Церква і Життя, ч. 2-3, 1927 р., стор. 241-243. Підкр. наші.). Підписано послання Почесним Головою Ради митроті. Липківським, обраним головою Ради Михайлом Морозом, його заступником Григорієм Вовкушівським і шістьома членами Ради, між ними архиєп. Нестором Шараївським

І ПрОТО'ЄрЄ?М КсеНОфОНТОМ СОКОЛОВСЬКИМ. ПІДПИС О.  СО'КОЛОВСЬКО-

го, який на Соборі 1921 р. виступав з доповіддю проти „соборної висвяти" єпископату, свідчить, що він залишився в УАПЦер-кві і в складі ВПЦРади, а не „(приєднався до екзарха Михаїла", як неправдиво написано про це у К. В. Фотиєва (Ор. сії., стор. 35).

4.   Зовнішнє зростання УАПЦеркви по Київському Соборі 1921 р. Церковні Округи УАПЦ; духовні керівники їх — Єпископи. Статистика парафій УАПЦ; „потижневі" або „спільні" парафії. Що стояло на перешкоді ширенню УАПЦеркви.

Від високих мрій, у наведеній в кінці 'попереднього підрозділу відозві ІВОЦРади, про „Церкву живу, Церкву майбутнього" — супроти „'Всесвітньої Церкви минулого", „Церкви — руїни" — спускаючись до оповідання про дійсні події і стан життя УАПЦеркви після Київського Собору 1921 р., названого „Собором Відродження" (Церква і Життя, ч. 1 — 27 р., стор. 114), повинні найперше ствердити той факт, що в написаному до цього часу про життя УА'ПЦер'Кви в Україні 1921-30 рр. не маємо ми повної, ясної і, в міру можливости, об'єктивної історичної картини того життя. Так оцінюючи історичну літературу про УАПЦ в Україні, зо-всім не беремо під увагу такі „праці" російських авторів, як пашквільного характеру брошурка С. Раневського „Украинокая Автокефальная Церковь", або 'К. В. Фотиєва „Попитки Украин-ской Церковної! Автокефалии в XX веке". С. Раневський утворення УАПЦеркви з місця трактує як задум большевицької „совєтчи-ни" в добу „українського НЕП-а, виконавцем якого задуму був ніби Микола Скриіпнк, „правдивий український патріот і націоналіст", який „головну свою увагу звернув на українізацію православної Церкви, яка в той час була єдина і сильна та складала одне ціле з Російською Церквою" (стор. 3). К. Фотиєв, хоч посеред своїх джерел і мав цей тіашквіль С. Раневського (переробленого ним на Раевскаго С.), джерело „ липко вщини" бачить одначе не в „совєтчині" і комісарі 'Скрипникові, а в ,,'лоповському русі,

136

опертому на Петлюрівській адміністрації" (стор. 20), хоч такої адміністрації і зовсім не було на Україні в р. 1921 і далі. Очевидно, що поважно трактувати історичні „відкриття" С. Раневського і К. Фотиева не приходиться. Згадали ж ми про них тут знову тільки для того, щоб підкреслити всю безоглядність і людей поважних в політичній їх ненависті до українського церковно-визвольного руху, бо ж пашквіль С. Раневського вийшов з лона Російської Зарубежної Церкви, з друкарні преп. Іова Почаївського в Св.-Троїцькому манастирі в Джорданвиллі США, а брошуру К. Фотиева супроводив прихильним вступом вчений церковний історик А. В. Карташев, б. проф. Петрогр. Дух. Ак. і б. міністр ісповідань в Тимчасовім Рос. Уряді.'

'Ні, говорячи про відсутність правдиво-історичного образу життя УАПЦ по Соборі 1921 р., маємо на оці такий стан в самій українській православній літературі про ці часи в історії нашої Церкви. Цей стан характеризувати можна як два протилежних полюси: бачимо, з одного боку, непомірне звеличення внутрішнього життя УАПЦ, ґльорифікацію її цілком, без тіней, що падали б на її життя з вини самих церковних громад, чи окремих провідників її. Таке зображення, особливо „живими свідками" тих часів, тут, на еміграції, стало в-останне свого роду штандартовим. З другого боку, знаходимо в українській церковній пресі цілком протилежне суперлятивному тершому, і, теж пристрасне, освітлення життя й значення в церковно-релігійній історії нашого народу УАПЦеркви. Ось читаємо: «Прийшла революція 1917 року, і за-шаліла по всьому Сході... Крикуни та руїнники відразу заходилися й біля нашої Церкви й відразу захопили її в свої руки... І трапилась трагедія 1921 року, — утворення УАПЦ. Церква цілком була захоплена в крайні ліві руки, якими верховодили більшовики, свої й чужі. І в атмосфері соціялістичного чаду повстала УАП-Церква. Ця Церква рішуче порвала і з традиційною многовіко-вою Українською Церквою, і з многовіковою традицією чистоти Православія. Вона, небувалий новотвір, рішуче порвала з самою душею Православія — з канонами семи Вселенських Соборів, і натворила „канонів" своїх. Українська церковна многовікова ідеологія була грубо потоптана. Неграмотні крикуни й демагоги назвали це „Відродженням Української Церкви", тоді як це був повний розрив з традиційною віковою Українською Церквою. Бо відродження — це відновлення того, що було, а такого, чого натворено в 1921 р., ніколи в Українській Церкві за всі віки її не було ... І закрутилась 'Церковна революція. І вдове духовенство поженилося, появився жонатий єпископат, єпископів „висвятив" народ ... На чолі Церкви стала світська Церковна Рада, як зверхній орган її. Митрополиту й єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов'язки (канони УАПЦ п. 37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду... Священні канони Вселенських Соборів поламали, створили свої нові... Церкву цю назвали „со-

137

борноправною", розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радоправство. І утворили „канони 1921 року", — гарячий сором для України на віки вічні... Усе це надзвичайно сильно вдарило по повазі Української Церкви, й ЇЇ ніхто тепер не визнає, і в кращому разі ставляться до неї підозріло» ... („Слово Істини". Місячник Видавничого Комітету Мит-рополитального собору у Вінніпегу. Січень 1950 р., стор. 6-9).

Відсутність однодумносте, щодо ролі в духовому житті нашого народу УАПЦ в Україні 20-их років XX стол., дала 'привід одному з визначних наших архитіастирів написати про УАПЦ авторові цієї праці: „Сьогодні люди ще не вирішили, що то було: авантура, провокація, чи справді спонтанний зрив того, що накипіло в душі народній; історики, на підставі поданого мит. Липків-ським матеріялу (розд. VIII Історії Укр. Церкви) з часом безсто-ронньо розберуться і вирішать, в яку рубрику це все поставити". Нема для нас сумніву, що того матеріялу, який зберігся в мемуарах митрол. Липківського про часи відродження Української Православної Церкви, замало, щоб можна було дати і менш-більш повну, і по силі спроможносте безсторонню історію УАЛЦеркви

•під большевицьким режимом до її ліквідації тим режимом. Але ті мемуари дають українському історикові тверду моральну опору для укладання таки історії УАПЦеркви, а не леґенди, чи, як висловлювався Шевченко, „поеми вольного народу" (в „Посланні до живих і мертвих і ненароджених"), бо сам митрополит Липків-ський в тих мемуарах подає не тільки світла, але й тіні з внутрішнього життя відродженої УПЦеркви, часом може навіть згущені тіні, 'панегіристами, особливо з „живих свідків", звичайно замовчувані. Не замовчували тих тіней і інші, крім митропол. Липків-ського, визначні архипастирі УАПЦеркви; спіраючись також і на їхніх свідоцтвах, маємо оповісти тут про долю і значення УАПЦ без 'перебільшення в ту чи другу сторону, але одночасно й без всяких претензій на історичну повноту й неттомклкову стислість, для чого достатніх матеріялів не маємо.

З утворенням на Соборі 1921 р. ієрархії УАПЦеркви починається швидкий зріст кількосте парафій УАПЦеркви. „Життя Української Церкви через відновлення ієрархії не тільки спаслося,

— читаємо в „Історичній Записці ВПЦРади", — а досягло такої сили, яка є доказом, що акт Всеукраїнського Церковного Собору 1921 р. був ділом не чоловічеським, а Божим" (Ц. і Ж. ч. 2-3 1927 р., стор. 145). Бо ж з утворенням свого єпископату з'явилася можливість висвяти нових українських священиків на парафії, які домагались дати їм українського священика. Старе духовенство на парафіях у великій більшості трималося, як пише митр. Липківський, „з міркувань канонічних і з матеріяльних вигід" старого московського єпископату в Україні, який, за словами митр. Липківського, „до нас безнадійно ворожий; те ж можна сказати й про старе духовенство, яке цілком не придатне до нового жит-

138

тя і, почуваючи це, утирається й намагається і народ затримати на старих позиціях". Перехід старого духовенства під юрисдикцію УАПЦеркви надзвичайно був утруднений протиакцією московського єпископату, який проголосив єпископів „нової народ-ньої, 'по вислову митро'п. Липківського, благодаті" псевдоеписко-пами, таїнства, звершувані свяіщенством УАПЦеркви, недійсними і наказав пересвячувати церкви і престоли, як: 'були в ужитку священиків-автокефалістів.

Як ми знаємо, Собор 1921 р. в побудові об'єднань членів УАПЦеркви на місцях відкинув поділ на великі єпархії, якими на українських землях були в цьому часі: Київська, Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Холмська (остання опинилась в межах відновленої Речі-•посполітої Польської в році 1918). За ухвалами Київського Собору УАПЦ 1921 р. щодо організації Української Церкви, мали б повстати, замісць тих великих єпархій, що територіяльно й адміністративне рівнялись до-революційним губерніям, „'повітові церковні об'єднання", в дужках названі „єпархіяльними". Але не вдержалась далі в практиці церковного життя ця назва, як зникла і назва „єпархія". Замісць „повіту" прийшла і закріпилась в урядових документах назва „округа", в церковному житті УАПЦ „церковна округа" з додатком власної назви по території — „Київська церковна округа", „(Білоцерківська", „Уманська", „Лубенська" і т. д.

Згідно з внутрішнім статутом УАПЦеркви, для утворення церковної округи, що ма>е право обірати собі єпископа, необхідно, щоб для цього згуртувалось не менше трьох волосних (ця назва теж не втрималась, замісць неї прийшов „район", „районова церковна рада") церковних об'єднань (розд. XII. В. ЗО), а для утворення волосного (районового) церковного об'єднання треба, щоб згуртувалося не менш як три парафії (XI. В. 27). Отже потрібний був, згідно з цими соборними постановами, цілком незначний мінімум, а саме 9 парафій, щоб утворити церковну округу, яка могла обірати собі єпископа. Наблизити єпископа до пастви, як було то в першохристиянських часах, — цією думкою керувались, видно, ідеологи УАПЦеркви, будуючи устрій її на таких невеличких церковних округах.

В перших роках по соборі 1921 р. ми дійсно бачимо свого роду запал (на території, правда, ближчій до Києва) до утворення окремих округ і виборів в них єпископів, але з причин, які будуть з'ясовані пізніше, запал цей прохолонув, і церковні округи, замісць єпархій, більш-менш стабілізували'сь перед 2 Всеукраїнським церковним собором, після якого швидко пішло до ліквідування на Україні УАПЦеркви. Не втримались, напр., такі округові церкви УАПЦ, як: Богуславська, Звенигородська, Чигиринська, Сквирська, Таращанська, Липовецька, Радомиська, Лохвицька, Зо-лотоноська і др. В кінці 1926 р., на підставі ухвали Великих Покр.

139

Зборів УАПЦ 25-30 жовтня 1926 р., було переведено „без порушення меж державних округ і районів" Президією ВПЦРади таке розподілення УАПЦеркви на церковні округи:

1. Бердичівська, в складі Бердичевської та Шепетівської округ, під духовним керівництвом архиєп. Степана Орлика;

2. Білоцерківська, під дух. керівництвом єп.. Юрія Тесленка;

3. Вінницька, в складі Вінницької та Могілівської округ, під керівн. архиєп. Константина Кротевича;

4. Волинська, в складі Житомирської та Коростенської округ, дух. керівника в той час нема;

5. Дніпропетровська, в складі Дніпропетровської, Криворізької та Запорізької округ, дух. керівника нема;

6. Кам'янецька, під керівн. єп. Володимира Дахівник-Дахівського.

7. Київська міська, під дух. керівн. Митрополита;

8. Київська (сільська), під дух. керівн. архиєїп. Нестора Шараїв-ського і архиєп. Феодосія (Переяславщина);

9. Конотопська, в складі Конотопської та Глухівської округ, під дух. керівн. єп. Олександра Червінського;

10. Лубенська, під керівн. архиєп. Йосифа Оксіюка;

11. Одеська, в складі Одеської, Миколаївської та Херсонської округ, дух. керівника нема;

12. Полтавська, в складі 'Полтавської і Кременчузької округ, під керівн. єп Юрія Жевченка;

13. Проскурівська, під керівн. єп. Максима Задвірняка;

14. Роменська, в складі Роменської та Прилуцької округ, дух. керівн. нема;

15. Тульчинська, під дух. керівн. єп-ів Миколи Карабіневича та Миколи Борецького;

16. Уманська, під дух. керівн. єп. Константина Малюшкевича;

17. Харківська, в складі всіх округ (Слобожанщини і Донеччини, дух. керівн. нема;

18. Черкаська (іноді називана також Шевченківською), в складі Черкаської та Зинов'євської (Єлисаветград) округ, під дух. керівн. єп. Юхима ІКалішевського;

19. Чернігівська, в окладі Черніг. та Ніжинської округ, під керівн. архиєп. Івана Павловського;

20. Балтська, в складі Першотравневської округи та АМСР (Автон. Молдав. Респ.), під дух. керівн. єп. Антона Гриневича

(Протокол ч. 2 засід. Презид. ВПЦР від 3. XI. 1926 р. — „Округові Українські Автокефальні Церкви" — список Округ УАПЦ надісланий ВПЦРадою 15. XI. 1926 р. до архиєп. Американського Іоанна Теодоровича).

140

Коли стверджені вище ВПЦРадою церковні округи УАПЦер-кви розглянути територіяльно у відношенні до б. православних єпархій на українських землях, то легко можна помітити значну нерівномірність поширення УАПЦеркви по б. єпархіях України. Київ, столиця України, був, як ми бачили, осередком й національне-церковного визвольного руху з 1917 р. Цілком натуральним є тому, що в Київській єпархії, на Київщині, після Київського собору 1921 р. найбільше приєдналось парафій до УАІПЦ. Тут маємо за списком кінця 1926 р. 6 округ (Бердичів, 'Біла Церква, Київ — 2, Умань, Черкаси), а з тих, що не втримались, як окремі округи, теж 7 були на Київщині. За Київщиною йде Поділля — 4 округи (Винниця, Тульчин, Проскурів, Кам'янець); далі — Полтавщина — З округи (Лубні, Полтава, Ромни); Чернігівщина — 2 округи (Чернігів, Конотоп); Волинь — одна округа (Житомир); Харківщина або Слобожанщина — одна округа; б. Катеринославська єп., тепер Дніпропетровщина — одна округа; б. Херсонська єпархія, з катедрою в Одесі, теж одна округа; врешті на самому півдні Поділля Балтська округа, про яку архиєп. Константан Малюшке-вич на Велик. Мик. Зборах В'ПЦРади 11-13 травня 1927 р. сказав, що й такої округової церкви нема, а є тільки єпископ Антон Гри-невич, що має цей титул ,,Балтського" (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР з 11-13 травня 1927 р.). Цей факт нерівномірности поширення на Україні УАПЦеркви стане ще яскравішим, коли буде у нас мова вже .не про кількість округ на територіях б. єпархій, а про кількість парафій в них.

З 34 єпископів УАПЦеркви за митрополитства митр. Василя Липківського, яких він називає в своїх мемуарах (Розд. Уїї. Відродження Української Церкви), в урядовому спискові ВПЦРади УАПЦ в листопаді 1926 р. є тільки 17, як чинних єпископів УАПЦ в тому часі. Подаємо відомості найперше про цих 17 духовних керівників, чинних в УАПЦеркві за рік перед 2 Всеукраїнським собором УАПЦ.

Митрополит Василь Липківський, духовний керівник, за статутом УПЦеркви (XI. <Г. 35), всієї УАПЦ, з титутлом „митрополит Київський і всієї України", був обраний зокрема на свого єпископа Київською міською округою (її склад 9 укр. парафій м. Києва); держаним урядом був позбавлений права виїзду з Києва і, тому, цілком обмежений у своїх правах митрополита всієї УАПЦеркви (докладніше про взаємовідносини між урядом і митрополитом Липківським буде мова в свому місці).

Архиєпискояп Нестор Шараївський, народж. 1865 р., ви'хов. Київ. Дух. Ак., був висвячений на єпископа, як знаємо, собором 1921 р. для Київщини і обраний заступником митрополита; з огляду ж на те, що на Київщині (б. Київська єп.) працювало, за свідоцтвом митр. Липківського, в перші роки (по соборі 1921 р.) 10 єпископів УАПЦ, то архиеп. Шараївський не завжди мав певну приділену йому для духовного керівництва церковну округу, пра-

цюючи більше, як заступник митрополита і член Президії ВПЦРа-ди, в Києві (особливо в справі перекладів богослужб і як голова Передсоборної Комісії), не маючи в Києві своєї катедри.

Архиєпископ Йосиф Оксіюк, народж. 9. IX. 1894 р. в сел. родині с. Луковиська (на Підляшші), кінчив Холм. дух. сем. і Київ. Дух. Ак., при якій залишений був проф. стипендіятом по катедрі патрології. В січні 1919 р. призначений доцентом Камянецького універс. по кат. історії христ. церкви; після переформування Ка-мян. універс. на Інститут нар. осв. р. 1920 викладав в Інституті заг. історію. В травні 1922 р. прийняв свящеиство, а в червні того ж року його було обрано і висвячено на єпископа УАПЦеркви на катедру в Кам'янці. В половині 1923 р. Лубенська церква, за переходом її дух. керівника архиєп. Олександра Ярещенка до Харкова, обрала своїм єпископом єп. Оксіюка. В рр. 1926-27 архиєп. Иосиф був державним урядом -позбавлений права виїзду за межі Лубенсько-Миргородської округи.

Архиєпископ Константин Малюшкевич, народж. 2. II. 1890 в дух. родині (с. Жилинці на Волині), скінчив Вол. дух. сем. і Київ. Дух. Ак. р. 1916; свяіщенство прийняв на третьому курсі Академії. Від 1916 до кінця 1921 р. працював в Умані (Київщина), спочатку як законовчитель в школах, а з революції 1917 р. як учитель середніх шкіл; в серпні 1921 р. організував в Умані першу укр. парафію і став її настоятелем. В лютому 1922 р. був обраний і висвячений на єпископа Уманського; р. 1924 був обраний на Катеринославську катедру, якою й заопікувався, не пориваючи зв'язку з Уманською округою; р. 1925 відмовився від Катеринославщи-ни й залишився тільки Уманським.

Архиєпископ Константин Кротевич, народж. р. 1872, з вищою правничою освітою, перед революцією був прокурором окружного суду в Полтаві; священство прийняв р. 1918; в березні 1922 р. на Полтавському окружному соборі був вибраний на єпископа УАПЦ для Полтави (в січні 1922 р. помер архиєп. Полтавський Парфеній Левицький); р. 1924 перейшов спочатку до Житомира (на короткий час), а потім обраний на Вінницьку катедру.

Єпископ Юрій Шевченко, народж. 17. II. 1885 р., скінчив Одеську дух. сем., священиком з 1911 р.; в рр. 1914-17 був військовим священиком; в квітні р. 1922 висвячений був на єпископа для Сквирської церковної округи; р. 1924 був обраний на Полтавську катедру.

Єпископ Юхим Калішевський, народж. р. 1892, син учителя; після скінчення університету (працює як педагог в Києві; в єпископа УАПЦ висвячений в лютому 1922 р. для Звенигородщини, яка скоро увійшла в склад Черкаської (Шевченківської) церк. округи, катедру якої й займав єп. Калішевський.

Єпископ Миколам Борецький (потім митрополит УАПЦеркви), син священика, нар. 6. XII, 1879 р. в м. Сарнах на Київщині.

142

П'яти років осиротів і залишився на руках матері. Духовна освіта — Уманська дух. школа і Київ. дух. сем. — 1901 р.; р. 1902 — коротко-термінові курси 'педагогічні в Харкові. В рр. 1902-04 працював вчителем по школах на (Київщині. З р. 1904 в сані священика був настоятелем парафій на Поділлі (с. Каханівка, Мала Жмеринка, м. Жмеринка, м. Гайсин), законовчителем в гімназіях м. Жмеринки і Гайсина, учит. інституту в м. Вгнниці, учит. сем. в м. Черкасах. Вик. обов'язки військового священика і благочинного 65 пішої дивізії в рр. 1914-16 світової війни. Р. 1921 приєднався до УАПЦеркви. На соборі 1921 р. був обраний посеред інших кандидатів в єпископи УАПЦеркви, а висвячений в лютому 1922 року на єпископа Гайсинського. Гайсинської округи властиво не було; б. пов. Гайсинський входив в склад Тульчинської округи, яка перебувала в стані організації. Єпископ Борецький, в листах до Президії ВШР 15. XII. 1926 і 21. І. 1927 р., просив звільнити його від доручених обов'язків доглядати за Тульчинською церк. округою і числити його тільки настоятелем Миколаївської церкви м. Гайсина, яким фактично він і був (ІПрот. засід. Президії ВПЦРади ч. 5/25 з дня 25 січня 1927 р., ті. 10).

Єпископ Миколай Карабіневич, народж. на Поділлі р. 1888, скінчив Подільську дух. сем., священство 'прийняв в 1911 р., в єпископи був висвячений в кітні 1923 р. для Могилева Подільського, але, за списком церковних округ ВПЦР в листопаді 1926 р., Мо-гилівська округа зеаходиться в складі Вінницької. При доповідях з місць на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 11-13 травня 1927 р. про Мо-гилівську округу записано: „Дає інформації еп. М Карабіневич. Але він нічого не може сказати, тому що фактично нею (округою) керує архиеп. К. Кротевич, який теж нічого не 'міг сказати" (Протокол Вел. Мик. 36. ПВЦРади 11-13 травня 1927 р., стор. 13). На Вел. Покров. Зборах ВПЦР 1926 р. єпископ Карабіневич давав відомості про Тульчинську церковну округу, проживав же він в с. Яланець, б. Ямпольського пов., де мав, очевидно, парафію. Відсутність церкви для єпископської катедри УАПЦ в м. Тульчині була причиною, треба думати, й неупорядкованого церковного життя УАПЦ в Тульчинській окрузі.

Єпископ Антон Гриневич, народж. 23. VII. 1870 р. на Херсонщині, ск. Одеську дух. сем., прийняв священство в 1897 р., член Рос. Державної Думи (1907 р.) і Української фракції ,в ній; до УАПЦ приєднався р. 1921. Висвячений в єпископи в серпні 1923 р. з титулом Балтського, перебував на своїй давній сільській парафії під Одесою.

Архиєпискол Іван Павловський, народж. 20. V. 1890 р., в сані священика з 1914 р. В єпископи УАПЦ висвячений на початку 1922 р. для Черкасько-Чигиринської округи, яку скоро залишив, будучи обраним в єпископи Чернігівською округою. 1 грудня 1926 року на окр. соборі в Харкові був обраний на архиєп. Харківсько-

143

го і зайняв катедру Харківську, на якій був з 1927 р. і відповідальним редактором органу УАПЦ „Церква і Життя".

Архиєтшскоп Степан Орлик, народж. 9. І. 1891 р. на Волині, священиком з 19-16 р. Був висвячений в єпископи для Волині на соборі 1921 р. (Висвячені в час собору 1921 р. одержали, за ухвалою собору, титул архиепископа). Житомирську катедру залишив і після 1924 р. був дух. керівником Бердичівсько-Шепетівської округи, представник якої на Велик. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 року І(прот. М. Кудря) скаржився на відсутність в окрузі „певного відповідного вищого духовного керівника" (Прот. назв, зборів, стор. 10).

Єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, народж. р. 1893 на Полтавщині, священиком з 1917 р., висвячений в єпископи УАПЦ 1. І. 1922 р. для Переяславщини. Залишив Переяславську округу зза непорозумінь з Окр. Радою; спочатку тимчасово, потім і стало був. дух. керівником Кам'янецької округи. 15. II. 1927 р. був обраний на дух. керівника Тульчинської округи.

Архиепископ Феодосій Сергієв приєднався до УАПЦ від Рос. Церкви р. 1924. Висвячений 2. II. 1923 р. ієрархами юрисдикції патріярха Тихона в єпискона-вікарія Прилуцького (Полтавської єп.); Феодосій, коли організувалась на Україні (в жовтні 1923 р.) Синодально-Обновленчеська Церква, перейшов до обновленців, на Полтавщині став єпарх. архиєреєм тої Церкви і тоді ж одружився з дівчиною (він був з вдових священиків). Митрополит Харківський Пімен (обновленчеський) заборонив Феодосія в священ-стві, і тоді він перейшов до УАПЦ. Був досить активний; організовував 'після єп. Дахівника знову в окрему церковну округу Переяславщину, працював на Бердичівщині, в окрузі Камянецькій; пізніше ніби зняв рясу і проживав в домі свого тестя. (Фр. Гейер. Ор. сіі., стор. 104-105).

Єпископ Максим Задвірняк, народж. р. 1882 на Поділлі, священиком з 1915 р. В єпископи УАПЦ висвячений в червні 1923 р. для Проскурівської округи, в якій доводилось, одначе, мати місце осідку за 75 клм. від самого Проскурова, в парафії Іванківці, де був

•настоятелем, — наслідки в церковному житті округи були від то: го сумні (Прот. засід. Президії ВПЦР 8. II. 1927 р.).

Єпископ Олександер Червінський, народж. р. 1886, висвячений в єпископи р. 1925; був духовн. керівником Конототтсько-Глу-хівської округи, звідкіля перейшов на початку 1927 р на катедру Чернігіво-Ніжинську.

Єпископ Юрій Тесленко, народж. р. 1894 на Поділлі, священиком з 1918 р.; в єпископи УАПЦ висвячений р. 1925; був дух. керівником Білоцерківської округи, змушений в той час перебу-

•вати не в осередку своєї округи.

До цих 17 єписко'пів, поданих Президією ВПЦРади в листопаді 1926 р. як чинних духовних керівників церковних округ УАПЦ

144

в Україні того часу, треба додати ще як чинних же в УАПЦеркві в тім часі в складі Президії ВПЦРади УАПЦ в Києві — єпископів: Петра Ромоданова, Марка Грушевського і Якова Чулаївського.

Єпископ Петро Ромоданів, родом з Полтавщини, в єпископи УАПЦ був висвячений в жовтні 1923 р. для Лохвицької округи (Полтавщина), але в окрузі він був мало часу, виконуючи років зо два обов'язки правозаступника УАПЦ в Харкові, як каже мит-роп. В. Липківський, — „з малою користю для УАПЦ, але мабуть з більшою для ДПУ" (Розд. VII. Відродження Української Церкви). У вересні 1926 р. на нараді єпископів і представників УАП-Церкви в Києві був обраний головою „Комісії по унормуванню життя УАПЦеркви", а на Велик. Покровських Зборах ВПЦР 25-30 жовтня 1926 р. був обраний головою Президії ВПЦРади.

Єпископ Марко Грушевський, в єпископи поставлений в липні 1922 р. для Волині (за словами митр. Лилківсь'кого в листі до о. Корсуновського 23. VII. 1922.), але був на початку дух. керівником Конотопської округи (Чернігівщина), потім Таращанської (Київщина), далі довший час без посади (лист митроті. Литгків-ського до архиєп. Теодоровича 11. XI. 1926), а на Вел. Зборах Покр. 1926 р. обрано -його членом Президії ВПЦР — завідуючим Відділом Благовістя, після того як відмовився бід цього обрання В. М. Чехівський (Проток. Зборів, стор. 21).

Єпискоіп Яків Чулаївський, народж. р. 1889, свящ. з 1914 р., в єпископи УАПЦ поставлений на Покрову 1923 р. для Бердичівської округи; був духовн. 'керівником Глухівської округи (Чернігівщина), потім без посади; на Велик. Покров. Зборах 1926 р. його було обрано членом Президії ВПЦРади — завід. Відділом церковної освіти.

Поза Україною з єпископату УАПЦеркви, висвяченого в часі Київського собору 1921 р., був на катедрі чинним архиєпископ (нині митрополит) Іоанн Теодорович, який очолював в Північній Америці в тім часі Укр. Православну Церкву в США і Укр. Греко-Правосл. Церкву в Канаді. Народж. 6 жовтня 1887 р. на Волині, скінчив Вол. Дух. Семінарію, був військовим священиком УНР і учасником визвольної боротьби 1918-19 рр., після якої осів на єдиній в його житті парафії в с. Митницях, Староконстантинів-ського пов. на Волині, на якій застали його події в історії УАПЦеркви 1921 р. Весною того року був о. Теодорович, як делегат духовенства своєї благочинницької округи, на Волинському єпар-хіяльному з'їзді в Житомирі. Прибули на той з'їзд з Києва і представники Всеукраїнської Церковної Ради; посеред 300 священиків-делеґатів єпархії один лише о. Іоанн Теодорович став на захист ідей і праці ВПЦРади в Києві, промовляючи до того ж українською мовою. Його виступ з обуренням був зустрінутий волинським духовенством, чого й можна було очікувати від духовенства єпархії, на катедрі якої перебували в XX в. такі видатні ієрархи

активисти ідеї неподільної і однонаціональної царської Росії, як архиєпископи Антоній Хратювицький і бвлогій Георгієвський, а Почаївська Лавра на Волині з намісником архимандр. Віталієм Ма-ксименком була фортецею організації „Союза Русскаго Народа", членами якого було багато з волинського духовенства. В часі епархіяльнО'ГО з'їзду о. Теодорович вступив в зв'язок з представниками Київської Церковної Ради і після того розпочав працю національно-церковного усвідомлення волинського селянства. На Київському соборі 1921 р. був- одним з активних його членів. Собор обрав його (о. Теодорович був вдовим священиком) третім кандидатом (після оо. Липківського і Шараївського) в єпископи, на катедру єпископа Подільського і Вінницького, і був першим, що прийняв наречення і хиротонію єпископську (25 жовтня наречення, 26 жовтня хиротонія) від двох перших єпископів УАПЦ, митроп. Василя Липківського і архиеп. Нестора Шараївського (Іоан'Н, Архиєпископ. Низка спогадів. Укр. Правосл. Календар на 1951 р. Ню-Йорк. Стор. 90-98). По двох роках архипастирської праці на Поділлі архиєп. Подільський і Вінницький Іоанн Теодорович, Іпісля зносин з ВПЦРадою Духовної Консисторії УПЦ в США, яка виклопотала належні документи, виїхав 9 січня 1924 р. до Америки, а 13 лютого прибув до своєї української пастви в Новому Світі („Церква і Життя", ч. 4. 1927, стор. 355).

Архиєпископ Олександер Ярещенко, народж. 12. IX. 1890 р. на Полтавщині, скінчив Московську Дух. Академію. ІКрім богословської освіти, скінчив вищу технічну школу, як про це пише митроп. Липківський в Розд. УІИ Історії Укр. Церкви; на жаль, митр. Липківський не вказав, яку саме школу. Архиєпископ Олександер Ярещенко належить до найвизначніших ієрархів УАПЦеркви. Митрою. Іоанн Теодорович так пише про свою першу зустрч з ним: „Коло вікна (в залі в час собору 1921 р.) я побачив в гарячій дискусії високого ставного, з невеличкою, „в квадрат" по військовому, борідкою брюнета. Він одразу привернув мою увагу. В ньому було щось небуденне: висока інтелігентність, тонкість і стримана зривчастість нервової вдачі. Я його подивляв. Це був Олександер Ярещенко, пізніш архиєпископ Харківський... Він переконував співбесідника, що собор в теперішніх обставинах має здобутися на рішальний радикальний крок, а саме — має поставити митрополита рукоіположенням приявного священства"... (Ор. сії., стор. 95-96). На соборі 1921 р. в Києві був Ярещенко представником від Полтавщини, де й займав посаду Начальника Полтавської залізниці, як пише про це митр. Липківський, вказуючи на те, що це своє становище Ярещенко проміняв на „терновий вінець єпископства в нашій Церкві". У Фр. Гейера теж находимо підтвердження, що Ярещенко займав посаду службовця на залізниці (Ор. сії., стор. 88); від о. Д. Бурка довідуємось, що О. Ярещенко, крім Дух. Академії, скінчив ще „Інститут Інженерів Путей Сообщенія" в Петербурзі, що в'яжеться й з його високою посадою на заліз-

146

шщі. Але прот. Митрофан Явдась подає, що, крім Дух. Академії, О. Ярещенко скінчив юридичний факультет Київського Університету, (При чім називає О. Ярещенка „доктором теології", думаючи мабуть, що всі, хто кінчав в Росії дух. академії, були „докторами богословія". (Українська Автокефальна Православна Церква. Мюнхен — 1956 — Інгольштадт, стор. 63). Сумно стає, що ми не подбали досі навіть про те, щоб зібрати 'стисліші біографічні дані про таких ієрархів УАПЦ, як архиєпископ Олександер Ярещенко. НІа соборі 1921 р. він був висвячений 28 жовтня в єпископи для Полтавщини, але архипастирську працю розпочав не в Полтаві, де був на катедрі архиєп. Полтавський Парфеній Левицький, а в Луб-нях, звідкіля в половині 1923 р. 'перейшов до Харкова, на запрошення громади УАПЦ при Миколаївській церкві. На Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 25-30 травня 1924 р. архиеп. Олександер Ярещенко був майже одноголосне обраний першим заступником Голови Президії ВПЦРади (Головою тоді було обрано протодиякона Василя Потієнка). Про діяльність його в складі Президії другої ВПЦРади УАПЦ буде мова в іншому місці. „18 березня 1926 р., — пише митр. Липківський до архиєп. Теодоровича в Америку, — на п'ятиріччі існування Харківської парафії архиєп. Олександер якось висловився необережно про утиски з боку влади, і його 1 квітня 1926 р. заарештовано, а 22. IV. вислано до Москви, а звідти на заслання в Ташкент, де він і досі є" (Лист від 11. XI. 1926 р.). Архиєпископ Олександер Ярещенко був першим з ієрархів УАП-Церкви засланцем большевицької радянської влади в далекі краї з України.

Архиєпископ Юрій Міхновський, народж. р. 1868 на Полтавщині, свящ-ом з р. 1894; в єпискотш УАПЦ був висвячений в час собору 1921 р. для Чернігова. За свідоцтвом митр. Лшшівського (Розд. VII. Відродження Української Церкви), „мусів залишити Чернігівщину та вже ніде не міг бути проводирем Церкви"; в цьому часі (1926-27 рр.) був настоятелем парафії в с. Лрохоровці б. Золотоноського пов.

Єпископ Григорій Стороженко, народж. р. 1889, в єпископи УАПЦ був висвячений по обранні для Київського повіту в листопаді 1921 р. Про нього митроп. Липківський пише, що Стороженко „гарний -промовець, УАПЦ захопився, але зовсім нездатний до єпископства ..., скоро зовсім відійшов від УАПЦ і пішов на державну службу". Архиєп. Нестор Шараївський в доповіді про Київську сільську округу на Вел. Мик. Зборах 1927 р. казав: „З 1923 р. Київська округа хворіє і дішла до того, що духовний керівник її єпископ Григорій Стороженко відійшов. Через що? Багато опікунів". .. (Протокол назв, зборів, стор. 16).

Єпископ Конон Бей, народж. р. 1884, священиком з 1908 р.; в еписко'ІІи УАПЦ висвячений в лютому 1922 р. для Богуславської округи, яка не втрималась як окрема. Як видно з протоколу Вел. Мик. Зборів 11-13 травня 1927 р. (стор. 20), єп. Конон Бей був в

147

часі цих зборів духовним керівником Прилуцької округи і доглядав за Роменсь'кою округою, яка домагалась мати окремого єпископа. В урядовому ж списку округ і дух. керівників їх з листопаду 1926 р. помічено, що дух. керівника в Роменській (в складі Ром. і Прилуцької округ) окрузі тоді нема. Отже єпископа Коно-на Бея треба причислити до чинних в цьому часі єпископів УАПЦ.

бпискоїл Володимир Самборський, нар. р. 1873, свящ. з 1898 року; в єпископи УАПЦ висвячений в лютому 1923 р., був єпископом в Каневі, Конотопі, Липовцю, Білій Церкві. За словами митр. Лшіківського, „виявив повну нездатність до єпископства" і „відійшов від справи" (Розд. VII. Відродження Укр. Церкви). Але з проток, засідання Президії ВПЦЦРади від 9. VIII!. 1927 р. видно, що в літі 1927 р. еп. Самборський був єпископом Глухівської округи.

Єпископ Григорій Мозолевський, нар. 1876 р. на Чернігівщині; до революції 1917 р. був законовчителем по де-яких середніх школаж на Чернігівщині; в єпископи УАПЦ висвячений в червні 1924 р. для Конототтщини, але „не здолав її задовольнити" (митр. Липківський). В зиму 1926-27 р. був настоятелем парафії УАПЦ в м. Радомишлі (Київщина), але парафія та так занепала, що не в стані була утримувати причет, — тоді 'Президія ВПЦР постановила вважати єті. Мозолевського кандидатом на одну з вільних ка-тедр. В лютому 1927 р. еп. Мозолевський був обраний на місце настоятеля парафії в с. Спаському (Ленінському) Конотопської округи, з чим 'погодилась Президія ВПЦР (Протокол засід. През. ВОЦР 2 березня 1927 р.).

Єпископ Михайло Маляревський, висвячений був в єпископи в грудні 1921 р., як пише митроп. Линківський, „на Волинщину (Полонне), за вимогою Мороза (Голови ВПЦРади), але не мав ні хисту, ні охоти до єпископського служіння, нікуди не пробував їхати на єпархію, а сидів на своїй парафії"... (Лист до о. Корсу-новського з 23 липня 1922 р. Розд. VII. Відродження Укр. Церкви).

Єписксш Пилип Бучило, „людина світська, захопився нашою справою, а можливо, Іщо 'й єпископство уявляв собі в старих минулих обставинах, висвятився на єпископа УАПЦ в Миколаїв}, р. 1922, та як покуштував гіркого в ті часи єпископського хліба, то захрплення йому вистачило лише на короткий час; вже в 1923 році він відійшов зовсім від УАПЦеркви"... (Митр. Липківський. Хиби в житті УАПЦ та її органів за другої ВПЦР. „Відомості Ге-нер. Церк. Упр. на Вел. Британію", XII 1951.).

Єпископ Володимир Бржосньовський, нар. р. 1887, священ-ство прийняв в р. 1912. Висвячений був в єпископи УАПЦ для Білої Церкви (Київщина) в листопаді 1921 р.; після Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 1924 р. виявив себе (відозва з 17. IX. 1924.) головою розбивацького в житті УАПЦеркви братства „Діяльна Христова Церква" (ДХЦ) і був виключений з складу єпископату УАПЦ. Потім ніби каявся, наступало приєднання до УАПЦ, але в

148

серпні 1927 р. знаходився ще в „невиразному стані" щодо приналежносте його до ієрархії УАПЦ (Прот. засід. Президії ВПЦР 16 серпня 1927 р., стор. 24).

Єпископ Петро Тарнавський, в єпископи УАПЦ був висвячений р. 1922, був настоятелем Софійської парафії в Києві, з причетом якої повстали у нього загострені стосунки, і парафію ту він мусів залишити. Діставши від влади мандат на Михайлівський ма-настир в Києві, заклав там парафію ДХЦ, будучи одним з засновників того розбивацького братства ДХЦ; в літі 1927 р. перебував в тому ж „невиразному стані", що й єп. В. Бржосньовський.

Єпископ Микола Ширяй, поставлений в єпископи УАПЦ в червні 1922 р. для Ніжинської округи, залишив її, став настоятелем в м-ку Носівка. Р. 1924, зза незгоди між ним і Округовою Радою (Прот. Вел. Мик. 36. 1924 р., стор. 11), р. 1925 пристав до ДХЦ і був настоятелем Троїцької парафії ДХЦ в Києві, але після акту 'приєднання ДХЦ до УАПЦ перший з єпископів-розкольників виконав умови поєднання і ту парафію залишив.

Єпископ Микола Пивоварів, в єпископи УАПЦ поставлено його було в січні 1922 р. без згоди на те митроп. Лштківського, як протеже Голови Президії ВПЦР Михайла Мороза І(про цю справу буде мова пізніше); в сані єпискола, Пивоварів, „людина без совісти і чести, — як пише про нього митроп. Липківський, — зруйнував Таращанщину, Катеринославщину, побував і в Одесі, і в Сло-вянську, і в Ніжині, і в Камянці, і в Вінниці, та й там не затримався і, кажуть, — зрікся сану" („Відомості"... Ор. сії., стор. 13). Пивоварів Микола належав і до ДХЦ; на Нараді 11 єпископів УАПЦ дня ЗО жовтня 1926 р. признано було неприпустимим повернення до праці в УАПЦ бувшого єп. Миколи Пивоварова (Проток, зас. През. ВПЦР 24. XI. 1926).

Єпископ Луганський Юрій Прокопович, в сані єпископа, приєднався до УАПЦ р. 1926 з Россійської Церкви, але скоро й відійшов.

Різна кількість церковних округ УАПЦ на територіях єпархій в Україні, що вела й до скупчення єпископів в одній місцевості, як, напр., Київщина мала до 10 єпископів, коли Херсонщина або Катеринославщина не мали були жадното єпископа, — тісно пов'язана була й з великою різницею щодо кількосте парафій УАПЦ на тих територіях. Зовсім помилковим було б припущення, що коли, напр., на Слобожанщині існувала одна церковна округа УАПЦ — Харківська, то зате вона мала в собі велике число парафій, — так не було ніде. Митроп. Василь Ли'пківський в листі до о. Корсуновського в Америку з дня 23. VII. 1922 р. писав: „Подати вам певні статистичні відомості про стан нашої Церкви тепер трудно, бо наша справа зараз не має сталого характеру, знаходиться в процесі зросту і утворення. Можу тільки одно сказати, що зріст цей іде дуже інтенсивно, повороту назад ніде в на-

149

роді не почувається, навпаки, — затримує цей поступ тільки недостаток священиків та інших організаціних і технічних сил (гарних дяків, диригентів і т. інше)". Такий брак певних статистичних відомостей про парафії в складі УАПЦ цілком зрозумілий є в першому році організації УАПЦеркви після Собору 1921 р., але ж ось в липні 1927 р., незадовго перед 2 Всеукр. Церковним Собором, майже через шість літ після Собору 1921 р., в засіданні Президії ВПЦРади слухали „доповідь Секретаря Президії ВПЦР прот. Харитона Говядовського про те, що до цього часу в справах Президії ВПЦРади нема ніяких відомостей про парафії УАПЦ, не виявлена навіть їх кількість, невідомі адреси парафій, і взагалі справа статистики УАПЦ зовсім не порушена; справа ця безумовно важлива й потрібує великої праці в майбутньому, але життя УАПЦеркви вже й зараз вимагає розпочати цю справу; щоб зробити 'хоч перший крок в цьому напрямкові праці, слід зібрати відомості їло анкеті, що її вже вироблено. Ухвалили: Парафіяльну анкету ствердити й надіслати до всіх Округових Церковних Рад з пропозицією негайно зібрати по пактах анкети відомості •про парафії і надіслати її до Президії ВПЦР не пізніше серпня місяця б. р."... (Протокол зас. Презид. 'ВПЦР ч. 52/72, 5 липня 1927 р.).

Брак 'певних статистичних даних про склад парафій, що належали до УАПЦ, свідчить, розуміється, про кволість й церковно-адміністративного апарату УАПЦ, про яку й причини її будемо ще говорити, але свідчить це й про рух в церковному житті України, який не припинявся в двадцятих роках в боротьбі різних течій чи юрисдикцій в українському церковному житті. В нашій пресі кількість парафій УАПЦ в Україні тих часів 'подається звичайно довільно (найчастіше „понад 2000"), але без жадного удовод-нення тієї цифри. Означення найбільшої кількости парафій УАПЦ ми зустрічали у пастора Фр. Гейера, а власне „біля 3000" (Ор. сії., стор. 87). Але документації такої кількости в нього нема, бо він послався .'(стор. 87) на орган УАПЦ „Церква і Життя" ч. 1 за 1927 р. стор. 59, де, по перевірці, зовсім нема мови про кількість парафі УАПЦ. Одначе для уявлення зовнішнього зросту УАПЦеркви в Україні, через 'встановлення числа парафій її, е джерельні ма-теріяли, на підставі яких можемо, якщо не -подати цілком точної статистики парафій <по роках, то зупинити фантазії довільних обчислень без міри вгору.

„Історична Записка про минуле життя Української Церкви й відродження її автокефалії" другої ВПЦРади, розіслана Радою в листопаді 1925 до всіх православних церков за кордоном, подає відомость, що „за три роки відновлення ієрархії, дякувати Богові, Українська Церква має вже ЗО єпископів і більш 1200 парафій" („Церква і Життя", ч. 2-3. 1927. стор. 145). Митроп. В. Липків-ський, як в листі до о. Корсуновського (липень 1922 р.), так і в розд. VII Історії Укр. Церкви, писанім вже після усунення митро-

150