Розділ 1. Український церковний рух в Україні в часі революції 1917р. до Всеукраїнського Церковного Собору в Києві 1921р. (частина друга).

Деталі: Батьківська категорія: Бібліотека - Історія

5. Церковна політика за Директорії Української Народньої Республіки. Закон 1 січня 1919 року про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд. Дипломатична місія до Царгороду проф. О. Лотоцького. Друга Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР) і події національно-церковного життя в Києві під большевицькою владою в 1919 р., а також в часі оволодіння Києвом деникінцями в другій половині 1919 р.

Послання єпископату, чи під його проводом і цілого т. зв. Всеукраїнського Церковного Собору, до українського православного народу з закликом слухатися гетьмана Скоропадського і йому коритися було явним політичним актом, на який, з огляду на його протиукраїнський характер, не могла не зареагувати влада Директорії УНР після повалення гетьманату і зречення гетьмана. Отже ще до врочистого в'їзду членів Директорії в Київ, коли ад-міністраційну владу в Києві виконував Революційний Комітет, 4/17 грудня 1918 р. було арештовано в Лаврі архиєїпискола Євло-гія, а на другий день і митрополита Антонія; увечері того ж 5/18 грудня вивезено їх на Київську станцію, а вночі, в купе вагону 2 кляси, повезли на захід. Коли один з вартових жовнірів ще в Києві запитав митроп. Антонія, за що його і Євлогія посадили, м. Антоній відповів: „За православну віру", на що вояк в простоті серця, але влучно, заперечив: „За віру? За віру не садовлять, певно, що ви якісь злодії" (Митр. Євлогш. Ор. сії., стор. 318). По дорозі далі митр. Антоній і архиеп. Євлогш довідались, що їх везуть в Галичину, яку вістку зустріли вони, за словами Євлогія, з „великим полегченням". Коли розвиднілось, вони побачили, що стоять на якійсь станції, що була вся убрана українськими прапорами. Від конвою <почули, що очікують проїзду Головного Отамана Петлюри з міністрами, які слідують в Київ. На платформі побачили священика з хрестом на блюді. Скоро прийшов потяг з міністрами, а за ним прийшов експрес з Петлюрою. Почулись привітальні крики: „Слава", „слава"! Петлюра вийшов, до нього підійшов з 'хрестом пан-отець, і „правитель України приложився до хреста"... Заграла музика, під звуки якої відійшов потяг на Київ. (ІЬісІет, стор. 319). З -версією митроп. Антонія, що його і архиєп. Євлогія українська влада ув'язнила ніби за „'Православну віру" ми ніде вже не зустрічаємось в споминах митроп. Євлогія.

Нам доведеться ще вертатися до історії з „мучеництвом" мит-рштол. Антонія і архиєп. Євлогія та других духовних осіб з „істін-но-русскіх" в їх боротьбі проти укранїства за „єдину неділиму" Російську Православну Церкву. Тут же скажемо, що перечитан-ня розд. XVII спогадів митроп. Євлогія „Путь моей жизни" під наголовком: Архиєпископ Волинський в полоні (1918-1919), найкраще свідчити може, я.кі то були муки чи страждання. Хто переживав дійсні репресії від тої чи іншої влади, чи

безвладдя та безладдя з революцією 1917 р. і залишився в живих, той напевно благословив би свою долю, переживши тільки ті „страждання", які були уділом впродовж 9 місяців „полону" рос. ієрархів Антонія і Євлогія, як і сам митроті. Євлогій написав: „Коли в Києві мене арештували, я думав, що мені кінець... Увесь дальший час полону пройшов під знаком неволі, безправства, пригнічення, гірких і тяжких переживань. Тепер, оглядаючись назад, бачу, що полон був благодійством, великою Божою милістю. Господь вийняв мене з Росії в недосяжність... Полон зберіг мені життя" (стор. 344). З тих 9 місяців приблизно б місяців (від 4/17 грудня 1918 р. до дня ов. Тройці 1919 р.) були Антоній і Євлогій в українському „полоні", після чого добровільно перейшли в полон польський.*) Проживали вони в укр. василіянському манасти-рі в Бучачі, Тернопільської обл., де митроп. Антоній, без сумніву з далеко більшою користю для Православної Церкви, ніж політиканство його на Київській катедрі за гетьманату, написав „Опит Христіанского Православнаго Катихизиса" (вид. друком р. 1924).

Митр. Євлогій пише в своїх споминах, що з Київо-Печерської Лаври, під Новий 1919 р., два ченці привезли їм до манастиря в Бучачі арк'иерейські шати, церковні сосуди, кадило — все, що потрібно для богослуження. До Лаври передана була від них записка, в котрій писали, що без православного богослуження їм буде тяжко. „Довідавшись про це, духовенство і миряни снарядили до Петлюри делегацію з просьбою полегчити нашу долю. Петлюра настоював на одному, щоб ми для України більше не існували, і заявив, що наше затримання триватиме далі. Одначе він дозвволив .привезти нам все необхідне для церковних служб" ('ІЬі-дет, стор. 322). Можна тільки /пошкодувати, що українська влада, в інтересах Укранїської Православної Церкви в добу її відродження, пізно стала на шлях видалення ієрархів-ворогів цього відродження з керівних становищ в Церкві.

6/19 грудня 1918 р. Київ урочисто зустрічав нову українську владу — Директорію УНР. Тисячі народу заповнили Софійську площу і вулиці. З Софійського собору, під мелодійні звуки дзвонів, виступив величавий хресний -похід на середину площі до пам'ятника Богдана Хмельницького. В поході взяло участь майже все духовенство м. Києва, а очолив той похід архиепискоті Катеринославський Агапит, вітаючи в промові Симона Петлюру, як визволителя. (Агаїпит Вишневський був інспектором Полтавської Дух. Семінарії, коли вчився в ній Петлюра). Голова Директорії В. Винниченко, як противник Церкви і церковних церемоній, не доїзджаючи Софійської площі, зліз з автомобіля і участи в цер-

*) На вимогу Антанти, в часі переговорів з нею в березні 1919 р. делегації від Директорії УІНРеспу'бліки, український уряд повинен був увільнити митр. Антонія і арх. 'Євлогія ('І. Мазепа. Україна в огні і 'бурі революції. 1950. Ч. І, стор. 100).

ковнгй зустрічі не брав („Відродження нації", ч. III, стор. 166-167). Натомісць, як пише о. П. Корсуновський, „решта членів Директорії, в оточенні свого штабу, міністрів та військового начальства, стали проти процесії і вислухали 'Привітання та молебень, в кінці якого проголошені були многоліття і вічна пам'ять поляглим борцям. Звернуло увагу всіх поводження С. В. Петлюри, який під час „вічної пам'яти" вклякнув просто у сніг, а на очах його бле-стіли сльози. Потім він перший підійшов до цілування хреста".

Архиєпископові Агапиту ця зустріч Головного Отамана і Директорії не лройшла дурно. Так зв. „Вище Церковне Управління на Південному Сході Росії", утворене рос. ієрархами, що скупчи-лись, покинувши переважно свої єпархії в часі горожанської війни, біля біло-гвардейських військ армії ген. Деникіна, поставило Архиєіписко'па Агапита під суд за те, що зустрічав Петлюру в Києві, як „героя" і „освободителя", і взагалі за те, як пише митр. Євлогій, що „повів різко-українську лішію". За цей ухил архи-єп. Ага-пита Вище Церковне Управління тепер і судило його. Було 'поставлено питання: залишити його на катедрі чи звільнити? Рішили звільнити в стан спочинку". В цьому засіданні того політичного суду „Вищого Церковного Управління на півдні Росії" брав участь і сам архи?п. Євлогій (ІЬісіет, стор. 349). Така була подяка архи'Є!л. Євлогія Господу Богу за те, що руїками українців вийняв його з Росії в недосяжність, тим з берігши його при житті; мстиве політичне засліплення не надовго збудило в ньому шляхетність почувань.

Одним з перших законодатних актів Директорії після прибуття її до 'Києва та величавої зустрічі, при якій була заманіфе-стована й прихильна участь Церкви в подіях національно-полі-тичного життя українського народу, був „Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви". Цим законодатним актом, 'проведеним декретом Директорії Української Народньої Республіки, проголошувалась незалежність, автокефальність Української Православної Церкви, чим здійснювалась, в розвитку національно-церковного руху в Україні з революцією 1917 р., декляративна заява міністра [сповідань О. Ло-тоцьїкого на Укр. Церковному Соборі 12 листопада 1918 р. в словах: „Основна засада української державної влади полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна церква".

Названий Закон 1 січня 1919 р. містить в собі наступні точки: «1) Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада на Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значення, або вимагають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчих державних органів.

2) Для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод в

складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та одного священика од Військового Відомства. До скликання Собору, який обірає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом.

3) Відомству Синода належать церковні справи: а) релігійні, б) адміністраці'йні, в) господарські, г) освітні, д) контрольні та ревізійні (Додатковим декретом Директорії надано Синодові ще й функції судові).

4) В засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром «представник Республіканського Уряду, який іменується Державним Представником і на обов'язках якого дежить: Іподавати інформації, роз'ясняти закони, стежити за виконанням законів та постанов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опроте-стування перед Радою Міністрів.

5) Церковна влада Автокефальної Української Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково.

6) Українська Автокефальна Церква з її Синодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Всеросійського Патріяр-ха не стоїть.

7) Український Церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання Церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Укранїським Республіканським Урядом» (О. Лотоцький. Укр. джерела церковного права, стор. 297-298).

Опріч проголошення державним урядом Української Народ-ньої Республіки незалежности '(автокефальности) Української Православної Церкви (т. 6 Закону 1 січня 1919 р.), цей Закон Директорії УІНРеспубліки про вищий уряд УАОЦеркви є багатозначний для історії відродження Української Православної Церкви ще й тим, що він стоїть не на засаді відокремлення Церкви від Держави, а на засаді союзу між ними, можливо навіть з де-яким перебільшенням державних впливів у внутрішньому житті Церкви. Але цю тенденцію в Законі легко -пояснити потребою розмосков-лення Церкви, бо ж за ці два роки, 1917-1918, виразно виявилось, особливо в часах гетьманату, засилля духовних русіфікаторів у Церкві в Україні. Але не входимо в деталі Закону 1 січня 1919 р., тим більше, що дальші історичні події перешкодили переведенню його в життя, для нас важно підкреслити основні його засади. Не маємо даних, щоб судити, хто і що властиво вплинуло на таку зміну становища Української Республіканської влади щодо Церкви і церковної справи, коли ця влада, на чолі Директорії маючи тоді Винниченка, а на чолі утвореної Директорією 26 грудня 1918 р. соціалістичної Ради Міністрів В. Чехівського (укр. с.-д.),

поспішила тепер з виданням закону про церковну автокефалію і з полагодженням церконо-правного положення Церкви в державі зовсім не в дусі програми со-ціялістичної. Доводилось зустрічатись з думкою, що видання Закону 1 січня 1919 р. про автокефалію Церкви і її вищий уряд було справою Голови Ради Міністрів Волод. Чехівського, як вихованця Київ. Дух. Академії і близького до Церкви ('про велику ролю В. Чехівського в житті УАГТЦер-кви буде мова далі); нема сумніву, що В. Чехівський проводив цю справу, але трудно припустити, щоб самий напрямок її вирішення не по думці соціялістичної ідеології, а за додержанням традицій давньої української історії, міг бути ділом його самого, а не постановою правної укранїської державної влади.

Відомо, що автокефалія Церкви не є жодним догматом віри; автокефалія — це чисто канонічне поняття для означення зовнішнього устрою Східньої Православної Церкви, в протилежність монархічному сцентралізованому устрою Західньої Католицької Церкви. В канонах Вселенської Православної Церкви нема одначе вказівок про способи встановлення автокефалій для церков, а також і про порядок, коли і як позбавляються автокефалії до того незалежні церкви. В канонах Православної Церкви знаходимо тільки підстави, на яких Церква стає автокефальною. З них найдавніше правило 34 свв. Апостолів вказує національну підставу для церковної незалежности. Правила: 6-те І Вселенського Собору, 9-те Антиохійського Соб. і 17-те IV Всел. Собору вказують дер-жавно або адміністраційно-територіяльну підставу, згідно з якою за цивільним та земським порядком слідує й розподіл Церкви щодо її, в земному житті, управління. В церковно-історичній дійсності ці дві підстави — національна і політично-адміністраційно-територіяльна — найчастіше збігалися, особливо після доби Вселенських Соборів, в часах творення на Сході національних держав.

Отже в справі проголошення автокефальносте (на вказаних канонами підставах) міродатною далі є, з браку канонів, церковно-історична практика в історії Православної Церкви. Докладніше про це нами було вже сказано у Вступі до цієї праці (див. т.І, стор. 9-17). Тут ми згадуємо ці речі для того, щоб ствердити безсумнівну правосильність виступу Української державної влади в проголошенні нею Законом 1 січня 1919 року автокефальносте в Українській Республіці Української Православної Церкви. Ініці-я-тива в справі проголошення і встановлення автокефалії Церкви в історії повстання Православних Автокефальних Церков найбільше належала до державної влади тих країн, де повставали Автокефальні Церкви. Так було в історії Грузинської (Іберійської), Болгарської, Сербської, Московської, Румунської, Албанської ав-токефаальних православних церков. Тому, коли в новітніх публікаціях про Укранїську Православну Церкву в часах її відродження з революцією 1917 р. зустрічаємось з характеристикою українського національно-церковного руху в його стремлінні до уне-

залежнення своєї Церкви від Московської, що, мовляв, це була „течія безвідповідална і богословськи неграмотна, представлена де-якими клириками і мирянами" супроти течії „поміркованій і законній" єпископату України (К. В. Фотієв. Попитки Украин-ской Церковной Автокефалии в XX в. Ор. сії., стор. 72), то така характеристика дійсно може виходити тільки від церковно-істо-рично і богослрвськи малограмотних авторів. Напевно, що і ар<хи-єпископ Олексій Дородницин, і прот. Василь Липківський, і проф. О. Лотоцьки'й, і В. Чехівський та цілий ряд інших українців, вихованців Київської і інших духовних академій та духовних семінарій до-революційного часу, своєю богословською освітою далеко вище стояли К. В. Фоті>єва в їх „попитках" (спробах) Української Церковної Автокефалії.

Митрополит Євлогі'й, основник того Православного Богословського Інституту в Парижі, вихованцем якого є й К. В. Фотієв, розповідає в своїх спогадах про місійну свою діяльність в заня-тій рос. військами Галичині в р. 1914, коли, в зв'язку з цією діяльністю, він був»на авдієнції у головнокомандуючого вел. кн. Ми-' колая Миколаєвича. Останній казав: „Я не дуже співчуваю утворенню окремого управління церковними справами в Галичині. Війна річ непевна: сьогодні повернеться так, завтра інакше"... В розмову вмішався вел. кн. Петро Миколаєвич. „Я хочу Вам поставити церковно-канонічне питання: чи має право Синод наставляти свій уряд, коли територія ще не російська? Адже ж вона залишається й зараз територією Вселенського патріярха". Відповідь архиєп. Євлогія була така: „За змістом церковних законів Церква в свому управлінні слідує за державами. Коли територія вже управляється російською цивільною владою, то і Російська Церква має право організувати своє управління. Я не настоюю, — я виконую лише волю Государя"... (Ор. сії., стор. 261. Підкр. наше).

Логічні висновки з цих поглядів рос. ієрарха ясні й для -пра-восильности законодатного акту Української державної влади щодо незалежности і управління Церкви в Україні, особливо ж після того, як IV Універсалом цієї влади 22 січня 1918 року проголошена була самостійність, повна суверенність Української Народ-ньюї Республіки. Думати інакше означає мати одні православні церковні закони для Росії чи Московщини, а другі для України, як і тримався такої різниці сам арх. Євлогій, а за ним, як бачимо, і вихованці його Богословського Інституту.

Закон 1 січня 1919 р. про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви був цілком правосильним, і тільки велика була шкода для справи відродження Української Православної Церкви, що він не «появився, як показали події, раніше. Справа встановлення автокефалії тої чи іншої Помістної Православної Церкви зовсім не кінчається проголошенням тої автокефалії чи то законом державної влади тієї країни, чи постановою Краєвого церковного собору. Законодатний акт державної влади,

5 65

як і постанова Собору, а іноді те й друге у згоді разом, являються Ініціятивою в справі встановлення автокефальности даної Церкви; після проголошення цІ?Ї автокефальности наступає, — завжди майже, як виказує історія, — фактична автокефалія, фактична незалежність даної Церкви від другої в її управлінні і порядкуванні своїм життям. Але Правосавна Церква Краєва, проголошена автокефальною, повинна оформити, легалізувати церковно-правно свою автокефальність для того, щоб бути їй у складі Вселенської Православної Церкви і в єдності та молитовному єднанні з іншими Православними Автокефальними Церквами. Справа такого оформлення, 'признання Церкви автокефальною була в компетенції Вселенських Соборів; при відсутності ж в Східній Православній Церкві таких соборів (після Сьомого Вселенського Собору 787 р.), церковно-правне оформлення (легалізація) автокефальности тої чи іншої Православної Церкви переводиться ка-нонічно шляхом міжцерковних зносин, інщіятива яких виходить звичайно від Церкви, що домагається признання її автокефальности існуючими вже автокефальними Церквами-сестрами. І після такого признання автокефалія Церкви сіє і'асіо стає автокефалією <іе .)"иге. Фактична автокефалія Церкви, яка й шукає, домагається автокефалії сіє ]иге, може тягнутися роками. Як свідчить історія, люди бувають зажерливими й навколо питань про унезалежнен-ня Церков часто не в меншій мірі, ніж в справах унезалежнення народів і держав. Р. 1948 Російська Церква святкувала 500-літ-тя своєї автокефальности, заініційованої московським вел. кн. Василем Васильовичем р. 1448, коли на митрополію було поставлено самостійно, без Царгороду, рязанського єписксипа Іону. Але ж ця самостійність, автокефальність була признана царгородським і другими східніми патріярхами тільки в кінці XVI в., так що цілих 140 років Московська Церква перебувала в стані тільки фактичної автокефалії.

їнщіятори й видавці Закону 1 січня 1919 р. про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд були свідомі й того порядку, яким здобувається й оформлюється в Схдній Православній Церкві церковна автокефалія. Про це ясно свідчить наступний, .після видання Закону 1 січня 1919 р., крок Уряду УНРес-публіки в церковній йото політиці — делегація дипломатичної місії до Царгороду, на чолі з бувшим при гетьмані (від Національного Укр. Союзу) міністром [сповідань строф. О. Г. Лотоць-ким. Проф. Д. Дорошенко пише, що О. Лотоцький в Царгороді „добився згоди латріярха на унезалежнення Української Церкви", але що „цей акт мав чисто декларативне значення"... („Православна Цеарква в минулому й сучасному житті українського народу". Ор. сії., стор. 54). Ці відомості невірні. Проф. О. Лотощь-кий, як голова дипломатичної місії до Царгороду, мав доручення від Уряду УНР звернутися в справі признання автокефалії Української Православної Церкви найперше до колишньої її Цер-

кви-Матері — Царгородської Патріярхії. Переговори в цій справі О. Лотоцький провадив в Царгороді в міс. лютому-березні 1919 року, але не з патріярхом, а з місцеблюстителем Царгородського патріяршого престолу митропол. Миколаєм Кесарійським. Патрі-ярша катедра не була тоді занята: в 1918 р. помер -патріярх Гер-ман V, і турки «е давали дозволу на вибори нового патріярха аж до 1922 р. (Еписко'п Алексій. Посєщеніе Его Блаженством, Бла-женнєйшим митротіолитом Діонисіем православних автокефальних восточних церквей. Варшава. 1928, стор. 6). Відповідь місце-блюстителя митропол. Миколая в переговорах з О. Лотоцьким не була відмовкою, але не була й згодою. Місцеблюститель вказував якраз на вакантність у той час патріяршої катедри, як на перешкоду до обміркування і вирішення такого важного питання, як автокефалія Української Церкви. При цьому митрополит Миколай висловив прихильність Патріяршого Престолу до „побожного українського народу та надію, що цей народ буде міцно стояти в батьківській вірі, чекаючи з цілковитою певністю на здійснення свого бажання, себто незалежносте своєї Церкви, згідно з святими канонами та правилами" (О. Лотоцький. В Царгороді. Варшава. 1939 р., стор. 94-99).

Очевидна (річ, що колиб українська національна влада в Українській Народній Республіці встояла, церковне життя в Україні .вступило б на шлях фактичної автокефалії і повільного розмо-сковлення Православної Церкви, з чим не боролась би і ієрархія в Україні, тим більше після видалення запеклих ієрархів-русіфі-каторів, як митро'полит Антоній і архиепископ Євлогій. Проявлене у ^поданих вище фактах розуміння значення церковної справи в житті відродженої Української Держави подиктовало б урядові Директорії і дальші кроки в полагодженні формальностей щодо 'признання автокефаліїУкраїнської Православної Церкви в Православному світі та сприянні організації незалежного її внутрішнього життя на засадах українських націоанльно-щерковних традицій. І німецький пастор не писав би про „ґвалтовний спосіб впровадження української автокефалії революційною владою" (Ф. Гейєр. Ор. сії., стор. 58), бо ж цілком правне проголошення автокефалії Православної національної Церкви і лриступлення до фактичного впровадження її в життя зовсім «е було б революцією в Церкві Христовій, якою була реформація в Ж^Івіці на Заході.

Але вже в той час, як О. Лотоцький, на чолі дипломатичної місії до Царгороду, 'почав вести там переговори в справі автокефалії Української Церкви, Київ був залишений в кінці січня 1919 року Директорією, урядом і державним апаратом УНР, які переїхали до Вінниці, відступаючи перед навалою червоного російського війська. Перед тим в Києві відбулося 22 січня 1919 р. на Софійській площі урочисте проголошення акту з'єднання Захід-ньо-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою, про що Національна Рада Зах.-Укр. Республіки по-

становила 3 січня 1919 р., а тепер Директорія УНР приймала цю постанову до відома і про злуку Республік видала до народу Універсал, прочитаний тут же на площі Софійській. Проголошення великого історичного акту української соборносте відбулось також при молитовній участі церкви і духовенства, великого значення якого факту не може не підкреслити історик Української Церкви. В Софійському соборі була в цей день урочиста Служба Божа, після якої величава процесія, під гулом Софійським дзвонів, вирушила з собору на середину -площі, де в присутності членів Директорії (крім Винниченка), Уряду, представників Зах.-Укр. Нар. Республ., військового начальства та різних делегацій, було відправлено вдячний Господу молебен, а потім вже було проголошення актів злуки; навкруги стояло військо, а за ним незлічені маси народу.

Другого дня, 23 січня, почались засідання Трудового Конгресу, але через яких 5-6 день Києвом вже опанувала паніка, почалась евакуація. Щоб не піддавти Києва новій руйнації, з огляду на великі сили червоного ворога, Київ зданий був без бою. 5 лютого большевики заняли Київ. В перших числах лютого Винни-ченко вийшов з Директорії і від'їхав за кордон; Центр. Комітет Укр. С.-Дем. Роб. Партії взагалі відкликав своїх представників з Укр. Уряду, так що відійшов і В. Чехівський. Аналогічну постанову винесли і українські есери. Такі рішення були викликані ніби :протисоціялістичними настроями в Антантських урядових колах, бо з Антантою 'почались переговори Директорії в оправі допомоги в боротьбі з російським большевизмом. Головою Директорії став Симон Петлюра, який прислав до Центр. Комітету УСДР-Партії листа з 11 лютого 1919 р., в якому заявив, що тимчасово виходить з укр. соц.-дем. партії. „Сучасна ситуація для України, — .писав він в листі, — незвичайно складна і тяжка... Я не вважаю для себе можливим ухилитись від виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці" (І. Мазепа. Україна в огні і бурі революції. 1950. Ч. І, стор. 105).

З залишенням Києва, в кінці січня — на початку лютого 1919 року, Українською державною владою, яка не в силі була оборонити Україну від наступу з московської півночі большевизму, українське церковне життя в його стремліннях до унезалежнення від чужого проводу та до організації національної Української Православної Церкви втрачає на Великій Україні з столицею Києвом на довгі роки підтримку, так спізнену, національного свого державного уряду. Віднині національно-церковний рух в боротьбі за відродження Української Православної Церкви знову, як і в початках його з революцією 1917 р., стає в Києві церковно-громадським, провадиться, в політичних умовах тяжко погіршених, кількома духовними і національне свідомими світськими елементами в Церкві.

Переговори з Царгородською патріярхі'єю в справі признання автокефалії Української Православної Церкви перервались з причини оволодіння Україною московсько-большевицькою владою, але ж і церковно-громадський провід у церковно-визвольному русі в Києві залишає далі без уваги державний закон 1 січня 1919 р. про автокефалію Української Православної Церкви, ви-даени'й Українським Урядом. Митрополит В. Липківський в свому листі до о. Корсуновського з Києва з дня 23 квітня 1922 р. (пересланім з Києва до Америки), в якому інформує про хід подій в українському церковно-визвольному русі після від'їзду о. Корсуновського з Києва з капелою Кошиця, зовсім не згадує про закон 1 січня 1919 р. Рівно ж в статті „Православна Христова Церква Українського Народу" („Церква і Життя" — орган УА'ПЦер-кви. 4.1. 1927 р.), в розд. „Як Українська Церква повернула собі волю" митрополит не згадує про закон 1 січня 1919 р. Останній залишився без виконання, і найперше, треба думати, з тої причини, що українці не мали свого національного православного єпископату.

«У Києві, з початку 1919 роїку, — пише митрополит Липківський, — більш-менш стало осідає радянська влада, що своїм законом про відокремлення Церкви від Держави дала цілком новий напрямок церковному життю на Україні (Декрет радянської боль-шевицької влади „про відділення церкви від держави і школи від церкви", виданий нею в Росії 23 січня/5 лютого 1918 року, а в березні 1919 р. був поширений тепер цією владою й на Україну. І. В.). Згідно з радянським законом про відокремлення Церкви від Держави, храми й інше церковне майно перестають бути власністю Церкви, а стають власністю держави, і храми можуть даватись в користування релігійних громад, що статут свій зареєструють у влади. У березні 1919 р. склався перший укранїський гурток для заснування „общини", в склад якого увійшли майже всі члени колиш. Всеукраїнської Церковної Ради, що перебували в Києві; до них пристали ще нові прихильники українського церковно-визвольного руху. Але перші кроки цього гуртка були досить скромні: він не хотів поривати традиційних зв'язків з єпископатом і звернувся до єпископа Назарія (впископа-вікарія Черкаського), що тоді правив Київською єпархією за відсутністю митрополита Антонія, і прохав його, аби він дозволив в малій церкні Софі'Євського собору відправити страсті і Велидкень з читанням Євангелій українською мовою. Коли ж єпископ Назарій і це скромне прохання з обуренням відкинув, український гурток склав свій парафіяльний статут і звернувся до влади з проханням зареєструвати українську парафію і відпустити в її користування один Із храмів м. Києва». („Церква і Життя". Ор. сії., стор. 23. Підкресл. наше).

В листі до о. Корсуновського, згаданому вище, митр. Липків-ськіїй наводить мотиви, ізза яких єп. Назарій і „Єпархіальний

Совєт" при ньому не дозволили українцям в малій церкві Софійського собору відправити „Сграсті Христові" й Службу на Великдень в українській мові. За словами єп. Назарія, це „було б роз'єднанням єдиної Російської Церкви", а „Єпархіальний Совєт" виніс резолюцію, що, з огляду на заборону української мови у богослужбових відправах Всеукраїнським Собором 1918 р., прохання ,„так званих українців" залишається без задоволення. Тоді, — пише митр. Липківський в листі, — „пущений був підписний лист по інституціях, і за три дні зібрано кільканадцять тисяч підписів. Ми склали статут тершої українскої парафії, і ста-тут наш владою було зареєстровано. Це влада з тим більшою охотою зробила, що росіяни ігнорували державний декрет про відокремлення церкви, статутів не складали, а користувались храмами на праві, так би сказати, традиції".

„Починаючи боротьбу за відродження Української Церкви, українські діячі запевне уявляли собі в загальному про її відокремлення від держави"... писав так митро-полит Василь Липківський (в розд. VII Історії УЦеркви) вже в 1930 році, тобто після факту такого відокремлення декретом радянської влади. Як стояла ця справа взаємовідносин між церквою і державою за урядів українських 1917-1918 рр., оловіджено нами вище. В устах митрополита, нав'язуючи до його думок на цю тему в інших писаннях, що залишились після нього, о>це „уявлення в загальному про відокремлення деркви від держави" зводилось властиво до признання „аполітичносте" Церкви Христової в житті народів, аби увільнити Церкву в її релігі'йно-моральних завданнях від таких явищ в історичному її житті, як „папоцезаризм", а з другого боку „цезарепапизм", на який так хворіла Церква особливо в царській Росії. Одначе те, що прийшло для Церкви і її життя під іменем „відокремлення церкви від держави і школи від церкви" з декретом радянської влади 23 січня 1918 р., напевно не уявлялось не тільки церковним українським діячам, але й нецерков-ним, тим світським українським діячам, які, особливо в добі Центральної Ради, мали в своїх 'партійних 'програмах одним з гасел „відділення церкви від держави".

Розуміється, що Українська Православна Церква досі в своїй історії не жила в умовах відокремлення церкви від держави, хоч її життя під Польщею ХУИ-ХУІІІ вв., коли оборона Церкви, її сила і розвиток, чи занепад, полягали виключно на самій церковній громаді, це життя й проходило в умовах, наближених до системи відокремлення. Але ж відокремлення церкви від держави, переведене большевиїцькою владою, було специфічним: не виникло воно з засад релігійної свободи, які звільняли б,що торкається Православної Церкви в Радянській державі, від служення її політичним цілям, як було в царській Росії, а виникло найбільше з ворожости до Церкви і взагалі до релігії. Під „відділенням Церкви" диктатура матеріялістів-безбожників розуміла не те, що розуміли мрій-

яики-соціялісти. Большевицьке відділення Церкви це було не тільки позбавлення Церкви матеріяльної й всякої іншої підтримки з боку держави, а найперше конфіската, грабунок державною владою всіх церковних маєтностей нерухомих і рухомих, що тягло за собою позбавлення Церкви взагалі прав, як інституції публіч-но-правної, а далі й переслідування служителів Церкви в боротьбі ці'ЄЇ нової нечуваної в світі безбожної влади проти Церкви і релігії. Очевидно, що таке „відокремлення Церкви від Держави" не має нічого спільного з принципами релігійної толеранції і свободи в демократичних державах.

Ограбувавши Церкву „декретом" зо всіх її маєтностей, атеїстична влада розбивала її як релігійну організацію, коли казала тепер реєструватися у світської влади окремим гурткам віруючих на свому статуті, яким ця світська безбожна влада буде давати в часове користання з награбованого нею церковного майна храми та інше, що схоче, а може й нічого не дати. Очевидна річ, що цей антицерковний і антирелігійний декрет російської большевицької влади зустрінутий був віруючими з великим обуренням. На початку ніхто не хотів 'приймати його поважно, остільки здавався він всім проявом політичного недоумства, спробою руйнувати церковне життя негідними засобами. Але ж чим далі йшов час і скріплювала свої позиції большевицька влада, тим яскравіше виступала безбожницька істота ці?Ї влади, яка поволі, але настирливо, переводила в життя свій декрет про відокремлення Церкви, що й сам був переслідуванням Церкви і виконання його сполучене було з гнобленням і насильством над служителями Церкви і вірними. Московський церковний собор, який провадив свою працю ще з -півроку після видання декрету про відділення церкви від держави, виніс 'постанову з протестом проти безбожного декрету, а до духовенства і вірних звернувся з окремим посланням, в якому, одначе, не кликав до активного спротиву декрету, а тільки до єдности -віруючих православних людей, до об'єднання їх навколо своїх церков і пастирів, до утворення релігійних союзів для захисту святинь, з готовністю до страждань і мук смертних, як потрібно буде, за Церкву Христову. Тим же духовним 'характером пройняті були й послання до народу патріярха Тихона, в яких закликав вірних протиставити смертоносній зброї влади силу віри своєї, силу всенароднього ридання, яке застановить безумних... „А як треба буде -постраждати за діло Христове, то кличемо вас на ці страждання разом з собою. . . Найперше ж припиніть взаємні суперечки і міжусобиці. Держіть заповіді Господні, заповіді євангельської любови й милосердя, смирення, задоволення своєю долею, встановлення миру Божого. . . При такому .правдиво-християнському настрої вашого серця не будуть страшні жодні заходи ворожі" . . .

Коли декрет радянської влади про відокремлення церкви від держави і школи від церкви поширений був, з захопленням

України московськими большевиками, і на Україну, то в Росії він діяв вже більше року. Для російського єпископату в Україні не могло •бути невідомим, що несе з собою для Церкви радянська влада і її декрет про відокремлення церкви від держави, не могли бути невідомими і послання иатріярха і Собору з закликами до православних об'єднуватися навколо святинь і пастирів в обличчю страшного ворога — безбожної державної влади. І з огляду особливо на той стан, в якому опинилась тоді Церква, чи може обєктивний історик назвати „мудрою церковною політикою" поведінку єп. Черкаського Назарія (Блінова) та його, Єпархіяльного Совєта, чи може писати: „Видержка православного єпископату (російського в Україні), їх вірність архиерей-ській присязі (?) не може не радувати церковно-думаючої людини?" (К. Фотиев. Ор. сії., стор. 28).

З чого власне тут може радіти „церковно-думаюча" людина? Українці, які бажають молитися Богові в своїй рідній мові, навіть менше того, — наразі тільки прослухати на „Страстях" у Великий Четверг і за літургією на Великдень св. Євангелію в українській мові, не мають в столиці України Києві церкви, в якій би це їхнє побожне бажання було задоволене. Українці не мають також церкви, в якій би діти їхні, з огляду на заборону декретом больше-вицьким викладів Закону Божого по школах, могли продовжувати навчатися цього Закону в рідній мові від священиків, які вже в роках 1917-18 -перейшли на викладову мову українську. На підставі декрету радянської влади про відокремлення церкви від держави, українці могли б звернутися відразу до цієї влади і, зареєструвавши свою релігійну громаду, просити дати їм в користання церкву в Києві. Але вони, не хотячи поривати традиційних зв'язків з єпископатом і солідарізуючись, очевидно, у відношенні до радянського антицерковного декрету з загальним в Києві православним фронтом, посилають делегацію до адміністратора єпархії єп. Назарія з проханням, як було вище сшовіджено, благословити українським священикам (о. о. Липківському, Ша-раєвському і Тарнавському) відправити богослуження на Страсті і на Великдень в безпарафіяльній якій церкві м. Києва, вказуючи •перше на малу церкву при Софійському соборі. Чи відмова українцям в цьому проханні була Божим ділом? Або може християнським відношенням єпископа до української пастви, яке відповідало закликам і патріярха Тихона і Російського Собору до збереження єдности в Церкві, якій загрожує страшне майбутнє, коли „відібрані будуть всі церкви і святі манастирі, перероблені будуть в гроші ризи зо святих ікон і церковні сосуди, замовкнуть дзвони церковні, свв. таїнства не будуть відправлятися і померлі будуть зариватися в землю без похорону?" (Свящ. К. Зайцев. Православная Церковь в Совєтской Россіи. Шанхай. 1947, стор. 28).

Чи ж в Православній Церкві перестала бути засадою Кирило-Мефодіївська ідея, на Св. Письмі і Переданні побудована, про

вживання в християнській проповіді, в християнському Богослу-женні всіх мов народів світу? А що на так зв. Всеукраїнському Соборі за гетьманату тіринята була більшістю постанова з забороною української мови в Богослуженні, то ця ж 'постанова була по суті єрессю, з якою в своїм часі боролися і свв. брати Кирил і Мефодгй. Вона подиктована була політиканством митрополита Антонія і др., хто Православну Церкву в Україні зуживав в боротьбі взагалі проти українства і української державносте. Не даючи українцям, які бажали церковної богослужби в українській мові, храма, еп. Назарій і „Епархіальний Совєт" при ньому продовжували в Церкві політичну лінію російського єпископату, за-няту ним в часі національного відродження українського народу, та поставили московський чи російський націоналізм вище добра Православної Церкви. І, очевидно, що з цього може радіти тільки ж російський націоналіст, а не церковно-думаюча людина.

Історик же може ствердити, що зовсім немудрий крок еп. Назарія, який вдаряв 'по національному почуттю побожних українців, змушує їх доходити свого права в національно-церковному житті іншим шляхом. Не маючи в Києві храма на правах традиції, як мали росіяни поки що, ігноруючи большевицький декрет про реєстрацію парафій, українці змушені були добувати собі церкву в Києві, використовуючи декрет про відокремлення церкви від держави. І тут українці дбають про те, щоб «е загострювати стосунків в церковному житті; вони нікого не хочуть змушувати до молитви в українській мові, і тому ^хиляються брати парафіяльні церкви, а після реєстрації свого парафіяльного статуту просять дати їм в користання бувший військовий Собор Миколаївський (до революції званий по-російськи „Никольскій", а не „Михайловскій", як пише К. Фотиев) на Печерську, збудований гетьманом Мазепою. Влада видала українцям мандат на користання Миколаївським собором після де-яких затримок в рішенні цієї справи. Так з'явилась в Києві перша українська православна парафія.

„(Впродовж своїх клопотань про утворення першої української 'парафії, — пише митроп. Липківський, — гурток, що їх вів, з'ясував собі нові свої завдання щодо відродження національної Української Церкви і прийшов до висновку, що він не мусить обмежитися утворенням лише одної парафії для себе, а повинен дбати про заснування українських парафій і в м. Києві й поза його межами, по всій Україні. На своєму зібранні в квітні 1919 р., в складі до ЗО чоловіка, гурток назвав себе Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР) нового складу, тобто вищим кері'вничиїм органом по засновуванню українських парафій. На цьому ж засіданні остаточно зорганізувалась Друга ВПЦРада: головою Ради обрано було Михайла Мороза, земського діяча на Київщині, товаришем голови прот. В. Липківського, секретарем Івана Тарасенка; з цього часу починається вже невпинна органі-

заційна праця цієї другої ВПЦР. Були, 'Правда, розмови про те, чому ця Рада назвала себе Всеукраїнською, коли її не вся Україна обірала, а хіба лише Київ, але на це вона відповідала, що вона нікому свого керівництва не накидає, що назва „Всеукраїнська" говорить не про її владу, а про її конечну мету — утворення українських парафій, відродження Української Церкви по всій Україні; нарешті вона вважає себе лише тимчасовим вищим церковним органом Української Церкви до скликання справжнього Всеукраїнського Церковного Собору з представників українських парафій, свого керівництва нікому не накидає, а лише тих, що бажають стати під її керівництво, до неї звертаються, вона не відкидає" (Церква й Життя. Ор. сії., ч. 1, стор. 23).

Ставши на цей організаційний шлях, ВПЦР, за свідоцтвом митрол. Липківського, „щиро хотіла, одначе, працювати з російським єпископатом, бути під його керівництвом духовним" (рзод. VII „Історії УПЦ"). Дійсно, ми бачимо, що й одержавши від влади в користання Миколаївський со'бор на Печерську, делегація від ВПЦР знову йде таки до єп. Назарія просити благословення на першу відправу Богослуження в українській парафії в храмове свято собору 9/22 травня (свято перенесення мочців святителя і чудотворця Миколая). Єп. Назарій тягнув з відповіддю, делегації йому надокучали, і тільки як духовенство прийшло вже 8 травня до собору, щоб правити всенічну, була принесена делегацією відп'Овідь-„благословенство" наступного змісту: „Дуже сумно мені, що українці хочуть чогось (?) виділитися в окрему парафію. Але з огляду на те, що дістали вони від радянської влади церкву для своїх релігійних потреб, то я змушений благословити їхнє богослуження, з тим, одначе, щоб все відправлялось по-словян-ському ,і Євангелія щоб була (прочитана перше по-словянському, а потім перед проповіддю по-українськи. Для Богослуження призначаю прот. Лшіківського, Шараєвського і Тарнавського і диякона Дурдуківського" (Резолюція писана в мові російській, як і все тоді діловодство в єпархіяльному управлінні). І мотивація вимушеного благословенства, і умови, в ньому поставлені, так підходять під присуд Господній старозаконним книжникам і фарисеям: „Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви й самі не входите, і тих, що хотіли, не впускаєте ввійти ... Поводирі сліпі, що відціжуе-те комаря, а верблюда ковтаєте" (Мтф. ХХ'ЇІІ, 13, 24).

Перша українська служба в Миколаївськім соборі на Печерську відбулась на храмове свято 9/І22 травня 1919 р. величаво. На всені'чній й на Службі Божій зібралась зо всього Києва така сила народу, що не тільки в соборі було тісно, а й на великому майдані навкруги собору. Народ плакав, слухаючи уперше Апостола, Євангелію, Отче наш, псалми на Шестопсалмію в рідній мові; славетний український композитор Леонтовюч написав на це свято

співи Служби Божої і сам керував хюром. Того ж дня в склад першої української Іпарафії записалось кілька тисяч українців.

Багато з тих, що вписались до Печерської парафії, були мешканцями осередку Києва, або так зв. „старого городу". Вони склали з себе другу українську парафюі і просили у влади в користання Андріївський собор, який стояв замкнутий (настоятель його проф.-прот. Ф. Тітов залишив Київ перед навалою большеви-ків). Довідавшись, що українці домагаються дістати в користання Андріївський собор, єп. Назарій з рос. духовенством склали якесь братство з п'яти осіб (собор був безпарафіяльний), які замкнули собор на свої колодки і до влади подали свої претензії на Андріївський собор. Розібравши оправу, влада все ж віддала собор в користання другій українській парафії. Щоб запобігти дальшим заходам українців брати в своє.користування церкви, єь. Назарій та його „Епархіальний Совєт" .придумали таку річ: вони наказали, аби по всіх 'парафіях м. Києва відбулись загальні збори парафіян і щоб на тих зборах рішали, чи „залишатися надалі православними, у вірі своїх батьків, чи перехюдити на українців", і щоб обрали по одному з духовенства і по чотири від мирян на собор всіх Київських парафій, де й буде рішатися питання бути надалі в провославії, чи переходити на „українську" віру. Трудно навіть повірити, щоб питання розмосковлення на Україні 'церковних богослужб (в мові) було поставлено єпископом і його „Совєтом" в площину розумінь московського розколу XVIII в. Православіє українців, як колись православіє патріяр-ха Нікона розкольниками, бралось під сумнів, а російські панотці на парафіяльних зборах Києва мусіли розвинути думки про „неправославіє" українців. До порушення православної віри відносилось також право парафії обірати собі лричет церковний. Так загострювалась і поглиблювалась в Церкві боротьба на ґрунті національному.

ВПЦРада зорганізувала свій контрнаступ і майже 'по всіх церквах, де відбувались збори і вибори представників, мала своїх благовісників, які виступали на зборах і так вияснювали докладно й переконливо, чого власне домагаються українці в церковному житт|, що вислід виборів на собор Київських парафій був цілком несподіваний для ініціяторів того собору: в більшості парафій на собор було обрано 'Прихильників українського церковного руху. Навіть на зборах в Софійському соборі зібралось українців в такій кількості, що вони могли вибрати своїх представників на собор і постановили утворити третю (після Миколаївської і Андріївської) українську парафію в .предковічній українській святині від часів кн. Ярослава Мудрого. Наслідки виборів в Києві на собор Київських парафій були остільки несприятливі для росіян, що єп. Назарій і його „Совєт" рішили краще собору не переводити. Коли обрані по парафіях представники на собор почали прибувати в призначений день 25 червня до залі „Релігій-

но-Освітнього Т-ва" (Религіозно-Просв'єтительное Общество), то двері були замкнені, а оголошення на них сповіщало, без подання мотивів, що зібрання представників -парафій відкладається „з незалежних обставин". На запитання ж 'про причини відложення, чули відповідь від порт'єра при залі, що зібрання заборонено владою, але ж на це зібрання явився і представник влади, не попереджений, що зібрання не відбудеться. Це так обурило радянську владу, що коли представники третьої української парафії звернулись, ре?струючи свою парафію, щоб дано їм було в користування Софійський собор, влада не зволікаючи видала мандата на собор українцям, будучи в ролі того третього, що радується боротьбі, яка вела до ослаблення церковно-релігійного фронту. Бла-гословенства на відправу Богослуження в Софійському соборі українська делегація не дістала, але „за вимогою народу Служба Божа мусіла відбутися вже й без благословенства єп. Назарія" (Митр. Липківськи'й. „Церква і Життя". Ч. 1, стор. 24). Перша надзвичайно урочиста Служба Божа українська відбулась в Софійському соборі на день свв. апостолів Петра і Павла, 29 червня 1919 р. Російський причет Софійського собору склав акта про цю подію і представив єп. Назарію, який притягнув до відповідаль-ности за цю відправу сімох оо. духовних на чолі з прот. Лштків-ським. З викликаними до єпископа духовними пішли члени Парафіяльної Ради Старо-Київської парафії і багато парафіян на захист свого духовенства, але єпископ Назарій і др. єпископи, що були в Михайлівському манастирі, резиденції єп. Назарія, не бажали розмовляти з народом, що, очевидно, викликало обурення, а не підіймало авторитет рос. ієрархії. Викликані вдруге, пішли оо. духовні до еп. Назарія самі. Бесіда йшла, як окреслює митр. Липківський, „на різних мовах, єпископи своє, а ми своє". Кінчилася тим, що коли єп. Назарій запитав Липківського, чи він сьо-годнні (була субота) буде правити, якщо його попросять українці, а єпископ заборонить, — о. Липківський перехрестився на образ і сказав: на лодібну заборону апостоли сказали своїм первосвященикам: кого нам більше слухати — вас чи Бога? От і я повинен більше слухати Бога, ніж вас, і коли парафіяни мене попросять, піду служити і через вашу заборону переступлю". — „То що це? Розкол?" — крикнули єпископи. — „Так, — відповів Липківський, — але не ми його починаємо". Єпископи рішили на-•писати про Київські церковні події патріярхюві Тихону і чекати, що скаже на це все патріярх. Українці ж продовжували й далі правити в Софійському соборі, де парафія обрала собі причет в складі ро. Липківського, Тарнавського, Грушевського і дияконів Дурдуківського і Недзельнищького.

У відозві з того часу „Об'єднаних Рад Українських Православних парафій" м. Києва під заголовком „Чого хочуть православні українці в своєму житті" читаємо: „Православні українці хочуть хвалити Бога й дякувати Йому в молитвах , як в Божих

храмах, так і повсякчасно в щоденному житті, своєю рідною мовою й керуватися в церковно-релігійному житті стародавніми обрядами та звичаями Української Православної Церкви. Православні україніці хочуть відродити устрій і звичаї стародавньої вільної Української Церкви тому, що тоді увесь народ, а не одне духівництво, як тепер, брало участь у всьому церковно-релігійному житті... Роблячи одправи Божої Служби своєю мовою, православні українці цим самим зовсім не чинять зневаги словянської мови, а тільки визнають, що ця мова малозрозуміла для більшосте, як української, так і московської людности. Це давно вже визнали і вчені і церковний уряд, і давно вже кажуть «про необхідність виправлення, або навіть і перекладу богослужбових книжок мовою, яка була б зрозуміла людям... Православні українці не бажають і ніколи не підуть ані в католицтво, ані в протестантство, ані в унію, як про це розповсюджують чутки лихі люди... Не бажаючи ні в кого забирати церков, православні українці хочуть лише такого розподілу націоналізованих державою храмів м. Києва межи православним українським і неукраїнським населенням , який дав би змогу цим народам найкраще задовольнять свої релігійні потреби. В своїх церковних справах українці не прагнуть до панування над тими народами, які між ними оселились, але не бажають також у цьому відношенні бути в залежності від інших... Українці не прагнуть до відокремлення від сучасних українських православних єпископів і не відійдуть від них, хоч би вони їх і гнали від себе, але ж, разом з тим, українці щиро бажають мати від своїх єпископів, згідно з стародавнім устроєм УПЦеркви, архипастир-ське керівництво, допомогу й єднання з народом в його церковній роботі, а не тільки накази й розпорядження духовних урядовців. Православні українці не хотять ніякого розподілу з Грецькою, Московською, Сербською, Румунською та іншими православними церквами, а хочуть назавжди залишитися в братерському єднанні у вірі й згоді зо всіма ними, як в молитві і в житті, так і в боротьбі з ворогами православія. Разом з тим православні українці прагнуть до автокефалії, т. б. до повної непідлеглосте УПЦеркви ніякій іншій православній церкві" („Церква й Життя". Ч. 2-3 1927 р., стор. 238-239).

10 липня 1919 р. в св. Софії Київській відбулося друге урочисте свято: відправлена була перша літургія цілком українською

мовою. ІНа це свято запрошували й єпископа Назарія та прохали його затвердити обраних священиків на парафії ІСофїївську, Андріївську (о. Сергія Пилипенка, вих. Харків. Дух. Сем. і Київ. Дух. Ак. 1907 р.) і Миколаївську (Іпрот. Нестора Шараївського, вих. Київ. Дух. Сем. і Акад.), але єп. Назарій „Іпрогнав українських представників, не хотів з ними й говорити".

Патріярх Тихон прислав свою відповідь на донесення Київських єпископів; «а Спаса 6 серпня вона була оголошена. Як пише митр. Липківський, відповідь патріярха була складена в лагід-

йому тоні: „В ній не було ні заборони служби Божої, ні інших кар українському духовенству, як того сподівався еп. Назарій, а лише українці закликались до слухняности єпископу, до непорушного виконання його волі та щоб терпеливо чекали, поки все заспокоїться, збереться Російський церковний собор, який всіх і українців задовольнить" („Церква і Життя". Ч. 1, стор. 24). Заслуговує уваги, що К. Фотиев, рос. історик „попиток укр. церков-ной автокефалии в XX вєкє", не вподобав відповіді патріярха і замовчав про неї в тексті, а спішить похвалити чини Деникина і митрополита Антонія. Сказавши, що єпископи рішили чекати відповіді паріярха, Фотиев пише: «Такий стан трівав до вступлення в Київ Деникина. Ще на Успіння (1919 р.) Липківський і другі відправили богослуження в 'Софійському соборі. З Деникиним вернувся в Київ і митр. Антоній. Він негайно заборонив в священ-нослуженні всіх клириків-українізаторів і оголосив, що Липківський знаходиться під церковним судом. Характерно, що, заборонивши священнослужителів, винних в неслухняності владі єпископській, митр. Антоній дуже терпимо (?) віднісся до поміркованих українців. Він навіть дав їм церкву рядом з Софійським собором; силою відібрані (?) українцями церкви повернено було, розуміється, попереднім власникам (?) і призначив священика — поміркованого українця. Як видно (?), богослуження відправлялось частинно в українській мові, — мабуть таїк, як це було дозволено єп. Назарієм для Михайлівського (?) собору. Липківський спішить охарактеризувати вчинок митр. Антонія, як „єзуїтське загравання" з українцями» (Ор. сіі., стор. 27. Підкр. і знаки запитання наші). Навели ми цей уривок для прикладу дійсно тої нетерпимости й несправедливосте, з якою підходять до новітньої історії Української Православної Церкви вихованці навіть такого російського осередку богословської науки, як Православний Богословський Інститут в Парижі, що його професуру посуджують „зарубежники" (Російська Зарубежна Церква під проводом Архи-ерейського Синоду) в лібералізмі; названий інститут твір ієрархії російської, що знаходиться в юрисдикції Царгородського патріярха (Західньо-Европейська митрополія — Екзархат Патріяршо-го Вселенського Престолу).

Бажання Головного Отамана Симона Петлюри, про яке ми вище розповіли на підставі спогадів митр. Євлогія, а саме, щоб „митрополит Антоній і архиєп. Євлогій для України більше не існували" після того, як були вони в грудні 1918 р. вивезені з Києва, не здійснилось, як бачимо, щодо митр. Антонія, бо слідом за деникинцями в переможному, здавалось, наступі їх на північ проти большевиків, від яких очищували терени, прибув на кілька місяців до Києва і митр. Антоній та вступив в управіння Київською єпархі'Єю. Прибув він разом з єп.-вікарієм Нікодимом з півдня, а як попали вони на південь, про це оповіда>є в своїх споминах митр. Євлогій. Коротко справа представляється так.

Як ми знаємо, митр. Антоній і архиєп. Євлогш уміщені були в манастирі оо. Василіян в Бучачі. Після Різдвяних свят туди ж було привезено з Києва єпископа вікарного Нікодима, а з Поча-єва архим. Віталія (Максименка, що став пізніше архиеп. Східньо-Американським і Джерзейситським Зарубежної Рос. Церкви) та ієромонаха Тихона Шарапова. Весною, у Великий Піст, туди ж приїхав архиєп. Олексій Дородницин, який пояснював свій приїзд бажанням розпочати заходи про увільнення названих рос. ієрархів. Після архиєлископа Дородницина приїхав до манастиря в Бучачу проф. Київ. Університету І. Огі'єнко, який „працював над перекладом православного богослуження на українську мову". „Він,

— пише митр. Євлогій, — обіцяв 'поклекотати про увільнення наше, але з того таксамо нічого не вийшло". Архиєп. Дородницин „з нами служив і своїм чудовим голосом прикрашав наші перед-пасхальні відправи"... «Світлий Праїзник зустріли світло й радісно. Випрохали у настоятеля дозволу відправити у півночі Пасхальну утреню й літургію в келії „почаївців". Проспівали всі пасхальні співи; архиеписко'п Олексій Дородницин був за регента. Потім всі разом розговлялись» (Ор. сії., стор. 324-325). Війна українців з поляками, для українців нещаслива, привела до втечі уряду (галицького) на схід, і тоді засланим до манастиря Бучач-ського було об'явлено, що вони вільні і навіть запропоновано відвезти їх на Волинь, з чого й скористали архим. Віталій та ієром. Тихон, вернувшись до Почаєва. Митр. Антоній, архиєп. Євлогій і єп. Нікодим „після де-яких вагань рішили залишитися у поляків, здавшись на великодушність переможців. Наше положення ворогів їхніх ворогів (петлюрівців) ставило нас в умови сприятливі і могло гарантувати нам безпеку, а можливо навіть і свободу" (Ор. сії., стор. 325). Дивно якось, що архиеп. Євлогій забув свою війну з поляками і на становищі єпископа Холмського і в Рос. Державній Думі. Коли поляки увійшли до м. ІБучача, то рос. ієрархи в манастирі уніятському були на перший день св. Тройці поляками арештовані, до білизни обшукані і під конвоєм повезені. Коли переїздили через Станиславів, то митр. Антоній подав думку звернутися до укр. греко-кат. єпископа Григорія Хомишина з просьбою про заступництво, але єп. Хомишин не прийняв архиеп. Євлогія, який взяв на себе переговорити з Хомишиним і прийшов до його „чудової палати". Очевидно, єп. Хомишин не простив Євлогію недавньої акції по наверненню на православі'є гали-

•чан в часі світової війни перед революцією.

Через кілька день відправили рос. архиєреїв залізницею до Львова. Приїхали туди над вечір. „Як я урочисто в'їздив колись до цього міста! — згадує архиєп. Євлогій, — а тепер відразу повезли нас в комендатуру"... (стор. 329). Дійсно, зіс Ігапзії £Іо-гіа Ігшпсіі!*) У Львові всюди переповнено, комендантура не знає,

*) Так проходить слава світу.

куди діти полонених владик. Хтось порадив відправити їх до митрополита Андрея Шептицького, який недавно повернувся з російського полону й заслання в Суздальському, потім в одному з Ярославських маяастирів, увільнений з революцією 1917 р. Рос. Тимчасовим Урядом. І ось — митр. Антоній, архиєп. Євлогій і єп. Нікодим — в резиденції митрополита Шептицького ... „Не встигли про нас доложити, як сам митрополит вийшов на сходи і привітно: „Пожалуйте, пожалуйте... В мене є вільні кімнати, будьте моїми гістьми". Так Митрополит-українець зустрів запеклих ворогів українства, що пішли в полон до поляків, сподіваючись від них добра для себе, з огляду, мовляв, на спільну ворожнечу до українців.

Кілька днів прожили у митрополита Шептицького колишні місіонери в Галичині й на Закарпатті російського православя, сполученого з великодержавною царською політикою. Багато перевели бесід, які митр. Євлогій передає, видно, об'єктивно і навіть тепло (стор. 330-334). Раз архиєп. Євлогій запитав митр. Шептицького: „Як ви, представник польського аристократичного роду, очолюєте український рух, що веде війну з поляками?" Митрополит усміхнувся. „Ви хочете завинити мене в ренегатстві? О, ні. Я буду боронитися. Дозвольте вам сказати, що Шептицькі рід руський, але у XVII в. окатоличився і спольщився. Прадіди наші зрадили ім'я руське. Я виправляю 'помилку предків"... На цю тему ми розмовились більш докладно ... Митрополит не кривив душею. В його словах почувалось щире устремління на Схід. Він ла-зав (переконливо. „Східне прав'ославіє, Україна, давня Київська Русь"... Все де було його „ІСвятеє-святих"; він уважав їх за достеменну, нічим не скаламучену руську стихію, яку не можна етнографічне отожнювати і політичне сполучувати з Великоросією. Історична доля й путі України й Великороси' різні... Такого роду щирі розмови зблизили нас" (ІЬісіет, сгор. 332).

'Не видно тут, з якою щирістю вів розмови на цю тему з мит-ропол. Шептицьким сам архиєп. Євлогій, великорус по походженню (Тульської губ.). Хоч митр. Шептицький і казав, як пише митр. Євлогій, переконливо, але щодо різниці етнографічної і політичної України і Великороси він напевно не переконав єдино-недєлімця Євлогія. Останній міг дозволити такі розумування „аристократові" Шептицькому, але становчо відмовляв в праві на „сепаратизм" українським народнім масам. Про це свідчить все на-ставлення митр. Євлогія до українського відродження в його спогадах, записаних з його слів в Парижі в роках 1935-38, де не знайшлось місця для співчуття і зрозуміння українського народу в його прагненнях, хоч Євлогія, як він каже, й називали колись „мужицьким архиєреєм" (стор. 654). Враж'іння від розмов з Ше'пти»цьким у Львові в р. 1919 вивітрились... А в негативному ставленні до української мови в Богослуженні митрополит (а не який-будь малограмотний фанатик-чорносотенець) не зупинився

навіть перед тим, щоб в свої спогади занести чорносотенний пашквіль, ніби українці церковно-словянське „Радуйся, Невєста Неневєстная" переклали: „Грегочи, Дівка Непросватанная" (ІЬі-сіет, стор. 297).

Розуміючи небезпеку для Антонія і Євлогія перебування їх в Галичині під польською владою, доброзичливий митр. Шеп-тицький порадив ім домагатися звільнення і вказав шлях до того: звернутися до Клемансо; в Парижі обговорюється Версаль-ський трактат; знаходиться там і Падеревський, як представник Польщі; петицію можна передати через французького військового аттаїше, який є у Львові. Сам же Шептицький і зредагував у франц. мові прохання від рос. архиєреїв. Через день-два прийшов наказ польської комендатури вислати їхі до Кракова. Тут умістили їх в „мовчальників" під Краковом на „Білянах". Тут пробули вони довший час, як одного дня до манастиря прибув краківський воєвода, з настоятелем манастиря пройшов в келію митрополита Антонія і, висловивши від імени уряду жаль з приводу арешту рос. єпископів, що пояснив непоінформованістю місцевої влади, об'явив, що єпископи вільні і будуть доставлені на границю, куди побажають. З огляду на те, що вони ще раніше висловили бажання в проханні до Клемансо переїхати на південь, в район розположення військ Деникина, поляки дали їм вагон-са-лон І кляси, в якому вони й доїхали до границі Румунії. Через Румунію і Константинополь, далі морем Чорним, митр. Антоній, архиеп. Євлогій і еп. Нікодим прибули в Новоросійськ, „вернулись на родину" після Успіння 1919 р., „пробувши в полоні 9 місяців". По дорозі зустріли вони в Галаці архиєп. Олексія Дород-ницина, який, за словами митр. Євлогія, „змушений був тікати з України" і ,,тепер молив нас вплинути на капитана пароходу, щоб той взяв його разом з нами". „Мати його своїм сопутником нам не хотілось, і ми не проявили ініціятиви у відповідь на його просьбу, але ж, як загудів останній гудок, архиєп. Олексій теж опинився на покладі" (ІЬісІет, стор. 342). З Царгороду архиєп. Дородницин, хоч і на другому пароході, також прибув в Новоросійськ.

Очевидно, що митр. Антоній і архиєп. Євлогій урочисто зустрінуті були як „мученики"; склали вони візиту генералу Дени-кі'ну. „Наші діла йшли тоді дуже добре; лінія фронту посунулась аж до м. Орла". Митр. Антоній і єп. Нікодим наводили справ-ки, як пробратися їм до Києва, очевидно — на свої катедри. Київ довго переходив з рук в руки, тепер же наспіла звідтіль вістка, що Києвом „знову володіють білі", і митр. Антоній з єп. Ніко-димом поспішили від'їхати до Києва. Архиєп. же Євлогій залишився, бо Житомир все ще був в руках большевиків. Так Євлогій ніколи вже більше й не побачив своєї Волинської катедри. Митрополит же Антоній, прибувши до Києва з деникінцями, відразу утворив атмосферу найгострішої ворожнечі до українського

6 81

церковного руху. Він в українців одібрав всі храми і віддав їх росіянам; в помсті і маючи на меті цілком придушити український церковний рух, митр. Антоній заборонив в священнослужеині 13 українських священиків і дияконів в Києві та віддав їх під суд; декого, як прот. В. Липківського, що від'їхав до Камянця-Поділь-ського, заборонив і поставив під суд заочно. В поступованні митр. Антонія не можна не бачити порушення ним постанови Всеросійського Церковного Собору від 2/15 серпня 1918 р., згідно з якою вимагалось від членів Церкви, щоб вони не займались політикою від імени Церкви і не переносили на Церкву, яка відмовилась від церковної політики, відповідальности за свою й чужу політичну діяльність та щоб не шкодили Церкві своєю політичною діяльністю. Спіраючись на військову перемогу ,,білих", з якими й прибув до Києва, митр. Антоній відновив давню русіфікаторську політику в Церкві на Україні і почав переслідувати національне українське духовенство. З другого боку, коли хто каже, що митр. Антоній карав порушників постанови т. зв. Всеукр. Церковного Собору, якою заборонено було вживання в богослуженні української мови, і таким чином дбав про церковну дисципліну, то, по-мимо антиканоні'чности такої постанови теж політичного характеру, до порушнників тІ?Ї постанови треба віднести і самого митрополита Антонія, який, політикуючи, одвів було для тисяч українців у Києві аж одну домову церкву при митрополичій палаті, а потім добавив ще й малу Софію. На якій підставі дозволено було в цих двох церковках відступити від постанови Всеукр. Церковного Собору? Зрештою, коли деникинці в грудні 1919 р. змушені були залишити Київ, з ними залишив свою паству і митр. Антоній, тим яскраво ствердивши б своїй появі і потім від'їзді тісний свій зв'язок з певною політикою, з служінням певній політичній ідеї.

6. Як прийшло до проголошення 2 Всеукраїнською Православною Церковною Радою автокефальности Української Православної Церкви 5 травня 1920 р. Лист в цій справі ВПЦР до українського православного громадянства. Турботи ВПЦР в справі набуття єпископів для УАПЦеркви. Духовна опіка над УАПЦ архи-єпископа Полтавського Парфенія (Левицького). Утворення Московською патріярхією екзархату на Україні для боротьби з українським церковним рухом. Напередодні Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1921 року.

Митрополит Антоній, залишивши з деникінськими військовими частинами Київ, залишив в Києві під забороною священнослу-ження й під судом церковним ряд духовних осіб українського духовенства. Церкви, що їх при деникінській владі повідбірано було від українських парафій, українці повернули назад (крім Софійського собору) і заклали в Києві ще дві нових парафії — Іль-

їнську біля головного двірця і Петро-Павлівську на Подолі. ВПЦ-Рада звернулось тоді до єп. Назарія, який, зза відсутности митр. Антонія, знову став керувати Київською єпархією, з просьбою, аби зняв єпископ заборону з українських пан-отців. Єп. Назарій відповів, що за церковними канонами зняти заборону може тільки той єпископ, який її поклав, тобто митр. Антоній. Надходили Різдвяні свята 1919 р. Делегація від вірних українських парафій звернулась до єп. Назарія знову: ми не можемо залишитися на Різдво без Служби Божої; або кінчайте суд над нашими священиками, або здіймайте заборону; інакше наші священики мусіти-муть приступити до виконання своїх пастирських обов'язків. Тоді єп. Назарій закликав до себе заборонених священиків і сказав їм, що офіційно він не може зняти заборони, покладеної митр. Антонієм, але не підійме проти них справи, якщо приступлять до відправи Богослужень. Так українське духовенство опинилось під офіційною попередньою забороною і судом, а фактично під бла-гословенством єп. Назарія на відправи в церквах. 26 лютого 1920 раку, на запросини ВПЦРади, «а Шевченківське свято прибув у „малу Софію", де правили українські пан-отці, єпископ Василій Богдашевський, останній ректор Київ. Дух. Академії; він був присутній на літургії в укр. мові, а панахиду по Тарасові Шевченкові сам очолив у відправі. „Це був єдиний випадок, —- пише митр. Ли'пківський, — коли тихон'івський єпископ травив з українським духовенством".

В цьому часі українські парафії 'почали утворюватись й поза межами Києва. ВПЦРадою складено 'було тоді „Статут Спілки Українських Парафій", в якому накреслена була „організація УОЦеркви, порядок і межі праці 'ВПЦРади, повітових і волосних церковних рад і т. інш.". Представлений, згідно з декретом про відокремлення церкви від держави, радянській в Україні владі, статут цей був владою зареєстрований, і таким чином Спілка Українських Парафій здобула собі легальний стан в Укр. Радянській державі. Взагалі, як подає „Церква і Життя", орган УАПЦеркви, — „Українська віруюча людність закон про відокремлення церкви від держави зустріла з прихильністю, бо він відкривав для неї широкі перспективи українізації її життя на соборноправних підвалинах" (ч. 2/7 1928 р., стор. 127). Історик не може без застережень приймати це свідчення, для узагальнення якого не подано нале.жиих фактичних дани'х, вже й з тої причини, що над пресовим органом УАПЦ особливо зірким було „недремлюче око" ДПУ (Державного Політич. Управління).

Організуючи, як бачимо, українське національно-церковне життя на засадах окремого „Статуту Спілки українських православних парафій", ВПЦРада „не хотіла поривати зв'язків й з російським єпископатом на Україні, хоч його мертва канонічність, небажання трошки ожити, відкрити очі, піти назустріч вимогам життя ... обурювали й ВПІДР і всю українську людність"... (Митр.

Липківський). „Українськая церковна людність шукала спільної мови з київським єпископатом, але зустріла короткозору самовпевненість та бездушну формальність з боку тодішніх керівників словянської Церкви" („Церква і Життя". Ч. 7. 1928 р., стор. 127). В такій ситуації скоро прийшло в церковному житті українців до нових конфліктів з єпископатом в Києві, за спиною якого стояли ще активні елементи з „істінно-русскаго" духовенства й світських м. Києва в їх ненависті до українського церковно-визвольного руху.

Конфлікт наступив перед Великодиними Святами 1920 року. Українська Старо-Київська Софіївська парафія, від якої за дени-кінської влади митр. Антоній відібрав Софійський собор, дістала знову від радвлади мандат на користання тим собором зразу ж після залишення Києва митр. Антонієм з деникінцями в грудні 1919 р. Але «церковна рада парафії з духовенством, хотячи тримати мир з еп. Назарієм, рішила залишатись парафії по'кищо при користанні „малою Софією, а великий Софіївський собор зостався, як і при деникінцях, в користанні російського причета. Та от надходили 'Великодні ІСвята, і українська людність не тільки Старокиївської, а й других укранїських парафій м. Києва, стала вимагати від ВПЦРади, аби предковічна святиня столиці українського народу — Св. Софія перейшла таки в користання Української Церкви, а не залишалась у росіян. Єп. Назарій, до якого звернулись з проханням, щоб російський 'причет перейшов до „малої Софії", а укр. парафія займає великий собор, був страшенно обурений, і другого дня на дверях великого собору з'явилось оголошення, що той священик, який посміє правити в соборі, коли його займуть українці, буде заборонений в службі Божій. З огляду «а знехтування цим оголошенням мандата, виданого на Софійський собор владою українській парафії, було викликано до влади в 'Страсний Понеділок єп. Назарія і голову ВОЦР та запропоновано їм негайно увійти в порозуміння. Але єп. Назарій ні на що не погоджувався і вперто твердив тільки, що Софійський собор це його катедра, і він нічого знать «е знає. Тоді влада сказала голові ВПЦР негайно перевести українську парафію до великого собору Св. Софії.

У середу на Стр. Тижні припало того року свято Благовіщення. Представники ВПЦР перед всенічною пішли до єп. Назарія за благословенством, але він з ними не побажав і розмовляти, не прийняв. Відправа в соборі все ж відбулась, йшла й далі, при пе-реіповненому соборі, на Страстях, виносу Плащаниці, у ніч Великодню; українські священики так і не знали, чи вони заборонені, чи ні. На другий день Великодня, після (Служби Божої, представники ВПЦР і ІСтарО'київської парафії, з церковним хором, пішли вітати єпископів з 'Великодніми святами й прохати їх, щоб, ради такого великого свята, відложили свій гнів на українців, бо ж „вони нічим не винуваті і лише свого добиваються". Єпископи

Василій (Богдашевський) і Димитрій (Бербицький) прийняли їх радісно, христосувались. ?п. Назарій не вийшов, та коли до нього в покої пішли члени ВЛЦР, він спочатку гнівався, а -потім, слово по слову розбалакались, і нарешті єпископ сказав, що зовсім помирився б з українцями, аби тільки повернули вони старому причету Софійський собор. Представники ВГТЦР заявили, що ця справа залежить від загальних зборів парафії, на яких вони будуть умовляти парафіян, щоб перейшли до малого собору Св. Софії. Після цього розмови пішли дуже лагідно; коли представники сказали, що в наших священиків неспокійна совість, чи заборонені вони, чи ні, а правили на вимоги побожних парафіян, то єп. Назарій сказав: „Ні, нехай служать". Ніяких заходів проти священиків дав слово не вживати до загальних зборів парафії, на які обіцяв і сам прибути. Єп. Назарій запевняв представників, що будуть винайдені церковно-канонічні шляхи для задоволення національно-релігійних потреб віруючого українського громадянства. Так полагоджено було Великодніми святами попередні непорозуміння з єпископатом, і українці м. Києва прийняли вістку про це з великим задоволенням.

Через кілька день задоволення змінилось великим здивованням. Бо ж розпорядженням керуючого Київською єпархією єп. Назарія з дня 17/30 квітня 1920 р. всі українські священики м. Києва були заборонені в священнослуженні, Іпро Іщо дістали вони повідомлення від „Кіевскаго Епархіальнаго Совєта", датовані 20 квітня/З мая 1920 р. (Текст „Указа" на ім'я прот. Нестора Ша-раївсьїкого надруковано в ч. 7 „Церква і Життя" за 1928 р., стор. 128). 5 травня (по ст. ст. 22 квітня) 1920 р. був скликаний на засідання пленум ВПЦРади, на якому було присутніх 31 член. (Протокол засідання — ч. 7 „Церква і Життя" 1928 р., стор. 128). З обміну думо>к на засіданні ВПЦР видно, що 'поведінку єп. Назарія та його Єпархіяльного Совєту, змінливу у відношенні до українського церковного руху, пояснювали змінами політичних обставин. В даному разі ширилися чутки, що до Києва „наближається польське військо та 40-тисячна армія генерала Бредова", а з півдня наступає генерал Врангель, — отже єп. Назарій і російське духовенство, використовуючи „зовнішні обставини, поза всякими канонами, просто хочуть за одним замахом придушити укранїський визвольно-церковний рух". З тих же дискусій на засіданні довідуємось, що „фактично-русскую політику в церковному житті м. Києва провадили тоді не єпископи, а протоєреї Н. Ґроссу ('Проф. Київ. Дух. Ак., румун), С. Трегубов (великорус) з „Епархіальним Совєтом", який „жонглює іменем єп. Назарія" (ІЬі-<іет, стор. 129-130). Прот. В. Липківський на цьому засіданні сказав: „Коли б я знав, що дійсно хотять лише усунути з дороги Липківського, Шараївського, Тарнавського і інш., я і мої колеги враз би одійшли набік, але ж тут іде боротьба між нашою людністю і єпископатом, і останній хоче -покладанням на нас кари

вдарити по людях, щоб спинити наш церковний рух... Ми, українські пан-отці, знали, що з цим єпископатом розрив неминучий. Далі ми знали, що й самий розрив зробить єпископська влада, і ми не помилилися: так сталося. За що ж нас заборонено? Чи ми розпусники, п'яниці, злодії і т. інш.? Ні, єпископат заборонив нас за те, що ми 'йшли з людністю до визволення Церкви. В цьому питанні між людністю і єпископатом лягла величезна прірва. І от як же нам, пан-отцям, поставитись до покладеної на нас кари? Інакше кажучи, з ким нам в цей рішучий момент іти, з нашим народом до будування зруйнованої Церкви, чи з руйовником цієї Церкви і нашого церковного руху — єпископатом? Ми вибрали перше. Тепер черга за людністю, за вами, члени Ради, — як ви скажете: чи ми оіовинні підлягати єпископатові (окремі вигуки: ні в якім разі не підлягати), чи ні, так і буде. Скажете служити, ми не звернемо жодної уваги на єпископат і служитимемо" (ІЬі-сіет, стор. 130).

Реасумуючи думки -промовців, голова ВПЦРади М. Мороз сказав: „Всі зійшлися на одному: необхідно визнати заборону єпи-скотіату нікчемною; але звідси треба робити і всі дальші висновки. Ми мусимо, ставши на шлях непідлеглости єпископатові, вважати свою Українську Церкву віднині автокефальною" (ІЬісіет, стор. 131). У висліді пленум ВПЦРади на засіданні 5 травня (н. ст.) 1920 р. одноголосно ухвалив проголосити автокефалію Української Православної Церкви, видавши в цій справі листа до українського правослвного громадянства з резолюціями Ради. Проект листа тут же був відчитаний і принятий з дорученням остаточної його редакції комісії в складі: о. о. В. Липківського, К. Стеценка, Ю. Жевченка і доброд. М. Мороза, Д. Кра>євського, Г. Ляшенка та І. Тарасенка.

Лист ВПЦР до українського православного громадянства, датований 5 травня 1920 р. („Церква і Життя". Ч. 1 за 1927 р., стор. 120-123; ч. 2/7 за 1928 р., стор. 132-135), у вступі до подій сучасного церковного життя в Україні подає образ історичного життя Православної Церкви українського народу від початку на Україні християнства до 1917 р., образ — пройнятий великим суб'єк-тивизмом, навіяним, очевидно, сучасними настроями в національ-но-церкО'Вні'й і національно-політичній боротьбі (про більш як 200-літні страждання і переслідування православних українців під католицькою Польщею нема жодної згадки). Переходячи до сучасного національного відродження українського народу, яке проявилось і в ділянці церковній, головним чином „в животворчих українських відправах ІБожих служб", у „відновленні стародавнього церковно-соборного устрою", лист ВПЦР каже: „Українське православне громадянство, керуючись заповітами Святої Апостольської Церкви, зовсім не мало на меті відокремлюватися від вищої духовної влади, а навпаки всю свою працю по відродженню Церкви бажало провадити в погодженні з єпископатом, делеґуючи

для порозуміння з ним кращих своїх людей. Як же поставилась до цього визвольчого руху вища місцева духовна влада — єпископат?". .. Далі вичислюються вже відомі нам факти неприязні і ворожнечі єпископату в Україні на чолі з митр. Антонієм супроти українського церковного руху. Остання заборона українських пан-отців в овященнослуженні 3 травня 1920 р. поставила укр. громадянство перед дилемою: або підлягати волі єпископату і зрік-тися справи визволення своєї Церкви, або зріктися ворожого єпископату і йти своєю дорогою, вживаючи заходів до набуття єпископату власного. ВПЦРада вибрала останнє.

Отже «Церковна Рада ухвалила: 1. Визнати розпорядження представника Московської духовної влади — київського єпископату в особі Назарія, єп. Черкаського, про заборону священнодійства українським причетам — актом антиморальним ї антикано-нічяим і через це нікчемним, якому не повинні коритися заборонені члени причетів; 2. Вважати, що віднині Українська Церква, яка складається з українських парафій, не має єпископів, і тому ВПЦРада визнає необхідним тимчасово до обрання єпископату і утворення Всеукраїнським Церковним Собором належних органів керівництва взяти на себе головне керування оправами УПЦеркви, як по містах, так і по селах України; тому ніяких розпоряджень єпископату, 'представника Московської духовної влади, укранїські парафії й причети не повинні виконувати, і ні в які стосунки з ним не входити, звертаючись у всіх своїх справах виключно до ВПЦРади; 3. Вважати Українську Православну Церкву звільненою від московської зверхности — автокефальною (незалежною) і соборноправню; 4. Вжити належних і негайних заходів до підготування і законного переведення українською православною людністю виборів українських єпископів; 5. Закликати українську православну людність поставитись з належною свідомістю до всього, що подіялось, і підтримувати ВПЦРаду, як в її боротьбі з ворогами Церкви, так і у великій роботі по відбудуванню всього церковного устрою, а також піклуватись про свої Божі храми і за виконанням релігійних потреб звертатися лише до причетів українських парафій; 6. Запропонувати парафіяльним радам всіх українських параф'і'й, як по містах, так і по селах, вжити належних заходів, аби цього листа ВПЦР було негайно після його одержання оголошено у св. храмах і на парафіяльних зборах» (ІЬі-сіет, стор. 134-135).

Листа ВПЦР було зачитано в Софійському соборі на свято Юрія Переможця при переповненій церкві; на Зелених святах 1920 року відбулась перша конференція з представників усіх Київських сумежних парафій, кількістю до 200 учасників, і всі вони вітали автокефалію Української Церкви. Без сумніву, що з погляду цер-ковно-правного державний закон УНР 1. І. 1919 р. про незалежну Автокефальну Церкву в Україні, а також і заходи після цього державної влади про признання цієї автокефалії, найперше Цар-87

городською патріярхією, мають куди більше значення, ніж проголошення автокефалії Української Православної Церкви ВПЦРа-дою 5. V. 1920 р. Сфера діянь другої ВПЦРади властиво обмежувалась в ті часи м. Києвом та околицями, хоч вона і назвала себе „Всеукраїнською" (пояснення цієї назви, зі слів митр. Липків-ського, приведено нами вище, підрозд. 5); тому рішення ВПЦР зовсім не могло бути таким авторитетним, як закон державного Уряду УНР. (На нашу думку, церковні діячі, згуртовані в другій ВПЦРаді, проголосили самі автокефалію Української Церкви 5. V, 1919 р., а не оперлися на проголошену вже автокефалію законом державного Уряду УНР з дня 1. І. 1919 р., з причини політичної небезпеки: большевицька влада в Україні могла відразу закинути ВПЦРаді контр-революційність в користанні з закону УНР, тим •більше, що закон 1. 1. 1919 р. не стояв на засаді відокремлення Церкви від держави.

Спроба, не маючи свого єпискотіату, залишитися в підлеглості московському ні до чого доброго, впродовж півтора року від видання закону 1. І. 1919 р., не довела; український національно-церковний рух мусів вернутися до автокефальносте і в ній шукати рятунку від московського в Церкві засилля. Та ставши на цей шлях незалежности від московської ієрархії, який митр. Липків-ський в листі до о. П. Корсуновського називає „новою добою в житті Української Церкви", провідники українського церковного руху відразу ж мусіли болісно відчути кардинальну помилку, що в добі відродження української державности не присвячено було уваги важливій справі придбання національного єпископату в Православній Церкві українського народу. „Безїєрархічне становище Української Церкви, — пише митр. Липквіський, — стало дуже трудне; так довго трівати аж ніяк не могло. Поширення Української Церкви йшло дуже жваво; особливо св. Софія стала огнищем українського руху; до неї заходили прочани з усієї України і, чуючи Службу Божу українською мовою, дуже захюплювались, звертались до ВПЦР, одержували інформації, поради і брались і в себе до заснування українських парафій. Але ж тут ВПЦРада зробила помилковий розрахунок: вона сподівалась, що коли не лійські бутні протаєреї, то смиренні прибиті селянські пан-отці охоче підуть до вільної Української Церкви, зосібна, коли піде до неї народ. Вийшло не так; майже ніхто з священиків не пішов до Української Церкви; не тільки проти соборноправности, але й 'проти живої мови в церкві завзято виступали священики — навіть щирі українці. Ще більш було пан-отців, що ніби співчували, але оглядались на єпископів, які не таїли своєї ворожости до УАПЦ; найбільше ж — просто не рухалось з місця, очікуючи, що то буде далі. А між тим народ захоплювався Українською Церквою, звільняв тихонівських священиків, прохав священиків від ВПЦР; в неї були й кандидати, та нікому було їх висвячувати".

Починаються гарячкові старання ВПЦР, щоб придбати для Церкви, проголошеної автокефальною, власних єпископів, але справа ця для громадянства, в його стані без державної підтримки і без матеріяльних засобів, виявилась зовсім нелегкою. Характерно, що в мемуарах, і в першу чергу у митр. Липківського, читаємо, що в такому скрутному стані „Всеукраїнській Церковній Раді в цей час стало відомим, що в Полтаві архиєпископ Парфе-ні'й не тільки не забороняє Служби Божої українською мовою, а сам править по-українському і заснував в Полтаві українську парафію". .. ((„Церква і Життя". Ч. 1. 1927, стор. 25). Це свідчить про недостатні зв'язки ВПЦР з українським церковним рухом на місцях, тим більше, що Полтава і Полтавська єпархія вже на початку революції 1917 р. заманіфестувала на з'їзді 3-6 травня 1917 року свою прихильність до українського церковного руху (див. підрозд. 1).

Архиє'пископ Парфеній Левицький (родом з села Плешівці на Полтавщині), ім'я якого зв'язане з виданням в р. 1906-07 Рос. Синодом св. Євангелії в українській мові (див. т. III цієї праці, розд. V, 6), на початку революції 1917 р. займав катедру в Тулі, куди був перенесений Синодом з Камянця Подільського з причини „небезпеки" його українства в єпархії з українською людністю (говорив проповіді в укр мові і заохочував до того ж духовенство єпархії). З початком революції перейшов, з огляду на похилий вік, в стан спочинку і 'переїхав до рідного села на Полтавщині. Коли ж Полтавський архиєписко'п Феофан залишив в листопаді 1919 р. Полтаву і від'їхав з деникінцями на еміґрацію, єпархія зосталась без єпископа, патріярх Тихон, на просьбу тимчасового Є/пархіяльного Управління, призначив на Полтавську катедру архи-еписксша Парфен'ія. Навесні 1920 р. архиєпископ Парфеній, осівши в Чеснохресному Полтавському манастирі, вступив в управління єпархією.

Отже ВПЦРада в серпні 1920 р. вирядила в Полтаву, до архи-епискснпа Парфенія, делегацію в складі голови Ради М. Морова, прот. В. Липківського і свящ. Ю. Жевченка. Прибувши до Полтави і завітавши до Воскресенської в Полтаві церкви, делегація мала втіху почути тут справді українську відправу і довідалась, що українською церковною справою на Полтавщині керує „Полтавське Українське Церковне Братство", яке складалось з кращої української інтелігенції. Під час засідань виявилась повна однодумність делегації ВПЦР і Полтавського Братства. Братство прийняло до уваги стан, в якому опинилась Укранїська Церква в Києві, й погодилась умовити архиепископа Парфенія, аби задовольнив прохання ВПЦР. З благословенства архиєпископа, київські священики з місцевими урочисто відправили Службу Божу на свято Преображення Господнього у Воскресенській церкві, а 8/21 серпня відбулось у архнєпископа Парфенія спільне засідання делегації В'ПЦР і Братства, на якому архиєпископ Парфеній дав зго-

ду прийняти під своє духовне керівництво всі українські парафії, що входять до складу спілки православних парафій, заснованої в Києві. Резолюція архиєпископа Парфенія на проханні ВПЦРа-ди була наступна: „1920 р., серпня 8. Співчуваючи бажанню української православної людности, благословляю Православну Церковну Всеукраїнську Раду Спілки Українських Парафій провадити з вірою в Бога і Його святу допомогу працю по утворенню живої, рідної українському народові по мові, звичаях і обрядах, соборноправної і -вільної Української Православної Христової Церкви. Задля миру церковного і збереження вповні Христового стада згоджуюсь взяти під свій догляд українські православні парафії, які належать і належатимуть до складу Всеукраїнської Спілки Православних парафій, що заснована в м. Києві. Архиєпископ Парфені'й" („Церква і Життя". Ч. 1 за 1927 р., стор. 123-124).

„Головна мета делегації ВПЦР, — як розповідає митр. Лип-ківський, — була осягнута: УАПЦерква здобула собі єпископа". Розуміється, що придбання одного єпископа далеко не було виходом з положення, не вирішувало проблеми цілого єпископату, національної ієрархії в Українській Автокефальній Церкві. Як передає митр. Липківський, делегацією в Полтаві замовлено було слово й про висвяту єпископа, але „владика Парфеній сказав, що це передчасне, що про це треба ще подумати". Задоволена наразі ВПЦР, що має свого єпископа, пожвавила свою діяльність; рівно ж і чутка про те, що архиєпископ Парфеній очолив УАГІДер-кву, — а його стали поминати за б о гос луженнями в українських парафіях як „Всеукраїнського", — сприяла ширенню українського церковного руху; відкриваються українські парафії по містах, як — в Житомирі, Чернігові, Камянці, Вінниці, навіть в Одесі, Миколаєві, Херсоні, і по багатьох селах, особливо на Київщині. Праця по перекладу і виданню друком богослужбових книг йде вперед; ще в червні 1920 р. видана була друком „Літургія св. Іоана Золотоустого" (перекл. прот. В. Липківського); тепер, поруч з перекладами, ширеними на машинописах, пощастило видати з друкарень (друкарні були націоналізовані радвладою) „Часословець", „Требник", „Молитовник". Архиєп. Парфеній справді велику прислугу зробив Українській Церкві: в цей час він висвятив для неї більш як ЗО священиків; і архиєп. Парфеній і Полтавське Братство брали жваву участь в житіі УАПЦеркви.

Одначе той факт, що на чолі УАПЦеркви став архиєпископ Полтавський Парфеній, що Українська Церква почала поширюватись по всій Україні, а ВПЦРада розвинула свою діяльність, схвилював російський єпископат в Україні, старорежімне духовенство, які, не здаючи собі, очевидно, ясно справи з того, що несе для Церкви большеви'цька безбожна влада, свою енергію скерували на завзяту боротьбу з церковною течією в українстві, а во ім'я чого? Відповіді належної на це питання не знаходимо і в теперішніх істориків-симпатиків тієї завзятої боротьби, бо ж і вони

не посміють казати, що єпископи й духовенство — противники українського церковного руху — дбали й боролись за спасіння душ, за Царство Небесне для української побожної людпости. З Києва послано було патріярхові Тихону вимогу, аби патріярх призначив до 'Києва митрополита, який згуртував би московський в Україні єпископат і духовенство, щоб зробити опір поширенню Української Церкви. Призначити митрополита на Київську катедру, яка не була „вдовствуючою" (адже ж митрополит Антоній був живий і міг, коли б знову прийшла підходяща політична влада, повернутися на катедру), патріярх не міг; тому був призначений до Києва й на всю Україну патріярши'й екзарх, архиє'писко<п Гродненський Михаїл іЄрмаков, про якого німецький історик пише, що це „був великорус і високоцінний охоронитель православних (?) традицій супроти схизматицького (?) руху, який впродовж його владицтва ширився в Українській Церкві" (Фр. Гейер. Ор. сії., стор. 75). Дійсно, ходило «про традицію московського владицтва в Церкві на Україні...

Коли саме прибув до Києва екзарх Михаїл Єрмаков, маємо про це суперечні відомості; у самого митр. Липківського є різні дати, бо в розд. VII Історії Укр. Церкви митрополит оповідає про організацію екзархом тихонівського єпископату і духовенства в Україні вже на початку 1921 р. і про скликання ним в лютому того ж року собору єпископів в Києві, а в листі до о. Корсуновсько-го читаємо, що екзарха митр. Михаїла Єрмакова „для підтримки собору єпископів України патріярх Московський прислав до Києва в серпні 1921 р."... З екзархом вже, чи ще й без екзарха, а собор рос. єпископів в лютому 1921 р. в Києві відбувся і видав наказ про виключення всього духовенста українських парафій з „духовного звання", позбавлення його священного сану, про скасування ВПЦРади, яка повинна зліквідувати себе, про ліквідацію спілки українських парафій; всім же, хто цього наказу не виконає, собор єпископів загрозив анатемою.

Очевидна річ, що цей наказ чужеземної ієрархії, незалежність від якої українська церковна організація проголосила майже рік тому назад, нічого другого не міг викликати, як тільки ще більше загострення стосунків в церковному житті України. В березні 1921 р. відбулось зібрання представників українських парафій Києва і Київського повіту в кількості до 150 чоловік, переважно селянства, «а якому з обуренням було відкинуто втручання в справи Української Церкви московського екзарха і 'його Синоду. В травні 1921 р зібрався Київський губерніяльний собор, в складі до 400 учасників; на нього прибули не тільки представники Київщини, але й окремі люди з Поділля, Чернігівщини, навіть Слобожанщини. ВПЦРада просила прибути на цей собор й архиепископа Парфенія і навіть послала за ним свого члена. Архиєп. Парфеній збірався до Києва, але потім ніби захворів і не поїхав, передавши тільки ВПЦРаді листа досить невиразного змісту. За представника

від нього був на соборі свящ. з Полтави о. Константин Кротевич, представництво якого сам архи'єпископ потім заперечив.

Травневий 1921 р. собор Київщини треба вважати свого роду підготовчим до Всеукраїнського (Собору в жовтні 1921 р. Собор Київщини цілком схвалив працю ВҐІЦР, підтвердив автокефалію Української Церкви, відкинув наказ лютневого 1921 р. собору рос. єпископів в Києві, не визнав екзарха Михаїла Єрмакова і обрав на Київського митрополита аархиєпископа Парфенія, приймаючи до уваги запевнення о. К. Кротевича, що архиєп. Парфеній буде непохитно відданим Українській Православній Церкві. Не знати з якого приводу, але губерніяльний собор Київщини „висловив, — як лише митр. Литовський в листі до о. Корсуновського, — вже й деякі принципові побажання: щоби духовенству можна було брати другий шлюб, як і мирянам, щоб і єпископи мали бути жонатими, щоб єпископи не були самодержцями в Церкві, а лише її духовними 'керівниками і т. ті.". Врешті собор 'Київщини постановив про скликання 'Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ і визначив термін і місце відбуття Собору — 1/14 жовтня 1921 р. в Києві.

Забороняючи й виключаючи з духовного стану українських священиків, московський єпископат не посмів в лютому покласти якої заборони чи виключити архиєпископа Парфенія. Тепер, довідавшись про обрання на соборі Київщини аірхнєпископа Парфенія митрополитом Київським, вжито було проти нього рішучих заходів. До нього в Полтаву послана була делегація від собору рос. єпископів, яка загрозила йому заборонами та відлученням, коли він не зречеться митро'политства, на яке його обрано, й Української Церкви. Архиєпископ Парфеній ,,не витримав характеру" і на вимогу делегації написав заяву, що він зрікається Української Церкви, пориває зв'язок з ВПЦР і обрання на Київського митрополита не приймає. „Синод єпископів широко оголосив цю заяву, і, — признатися, — вона приголомшила наших українців, а тихо-нівці підняли голови"... (митр. Липківський). В нашій історичній літературі зустрічаємось з засудом архиєпискола Парфенія, з нехтуванням навіть певних фактів, і тому несправедливим. Так, проф. О. Лотоцьїкий писав, що архнєпископ Парф'еній „не відгукнувся на поклик національного обов'язку в найвідповідальнішу хвилину, коли представники автокефальної української церкви просили його хоч на короткий час взяти 'провід в церкві"... {„Хресний шлях Української Церкви". Тризуб. Ч. 43 за 1927 р., стор. 10). Як ми бачили, факти, подані головним учасником подій з нашого церковного життя в 1920 р., говорять інше про відповідь архиєп. Парфенія на просьбу ВПЦР.

Та при цій нагоді спростовання <певної несправедливосте щодо архиєпископа Парфенія, можна б поставити питання: що зроблено було і українським національно-свідомим громадянством і українськими державними чинниками в перші ж роки національно-визвольної боротьби 1917-19 років для того, щоб з'єднати собі,

оточити увагою й скріпити на дусі оті, за висловом проф. Ло-тоцького, „жертви вечірні" з ієрархії рос. Церкви, які не були позбавлені національно-українського почуття і могли б послужити великій справі утворення національної української ієрархії? В „Історичній Записці" В'ПЦРади, яку в листопаді 1925 р. Рада розсилала православним автокефальним церквам, читаємо: „Перша відновила свою автокефалію церква Грузинська. На її щастя, в ній затримались ще єпископи — щирі сини свого народу і прихильники автокефалії своєї церкви, і тому відновлення автокефалії Грузинської церкви пройшло нормально: російських єпископів грузинський народ вислав за межі Грузії, а за керовників своєї церкви обрав всіх своїх єпископів, проголосивши їх незалежними від Московського патріярха" („Церква і Життя". Ч. 2-3 за 1927 р., стор. 142). Автори „Історичної Записки", вживши загально „грузинський народ", не пишуть того, що автокефалію Грузинської Православної Церкви відновив революційний грузинський уряд і зовсім не тоді, коли вже 'Всеросійським Собором відновлено було патріяр-шество і на патріярха московського обрано було в листопаді 1917 року митрполита Тихона, а в перші ж дні революції, в березні 1917 р., коли був арештований недавно призначений Рос. Синодом в Грузію екзарх Платон і об'явлено про вибори свого автокефального католикоса Грузії. Хоч Рос. Синод не признав „законности" цього акта, переносячи рішення про привернення автокефалії Грузинської Церкви на Всерос. Собор (автокефалії позбавила цю церкву Росія „законно" після завойовання Грузії в 1801 р.), одначе грузинський уряд, екзарха Платона на волю пустивши, явочним порядком автокефалію перевів, католикоса і других єпископів на соборі обрав, а на Всеросійський Собор, що відкрився в серпні 1917 року, -Грузинська Церква представників не прислала і участи в соборі не брала (А. В. Карташев. Революція і собор 1917-18 г. „Бо-гословская Мисль". Париж. 1942, стор. 79-80; 88).

Продовжимо тепер, що пишуть в „Історичній Записці" про Україну: „В іншому стані в час свого визволення опинилась Українська Церква. Всі єпископи на Україні, призначені московською церковною владою і, 'з наказу царського, з росіян та з „малоросів", були фанатичними (?) прихильниками цієї влади й всі до одного (?) зразу поставились дуже вороже до визволення Української Церкви з-під московської церковної влади і стали вживати всіх засобів до того, щоб погасити український церковно-визвольний рух. Ні одного єпископа не знайшлось (?), який хоч скільки-небудь уважно поставився до справедливого прагнення Української Церкви до свого визволення. Якими гнобителями українського народу та його церкви (?) були ці єпископи за часи російського самодержавства, такими залишились вони й після його знищення" („Церква і Життя". Ор. сії., стор. 142-143). Таке свідоцтво ВПЦ-Ради, виставлене по суті українському народові в його свідомості, в порівнанні з свідомістю грузинського народу, можна б ще зро-

зуміти, коли б „Історична Записка" про „гнобителів-єпископів" писалась тільки для радвлади в Україні, але ж вона (українською і французькою мовами) розіслана була „до всіх православних церков і до представників УАПЦ в Америці, Женеві й Празі" (стор. 139). Отже автори „Записки" так-таки не знайшли „ні одного єпископа", який хоч скільки-небудь уважно поставився до справедливого прагнення українців до визволення в національно-церковній ділянці? Всі єпископи були „гнобителями українського народу та його Церкви"? А як же з архиєпископом Олексієм Дородници-ним, почесним головою першої ВПЦРади? З архиєписколом Пар-фенієм Левицьким, що під свою духовну опіку взяв в серпні 1920 року всі українські парафії? З архиепископом Агапитом Вишнев-ським, який правив молебня на Софійській площі і вітав в'їзд до столиці Директорії УНР? З єпископом Димитрієм Вербицьким, якого самі українці ставили в 1918 р. кандидатом на митрополита супроти гнобительської кандидатури митрополита Антонія Храпо-вицького? Чи вжиті були які заходи в справі заборони архиєпи-скопа Олексія напередодні відкриття Всеукраїнського церковного собору в січні 1918 року? До речі: яка була далі доля архиєпи-скопа Олексія?

Вище ми приводили із спогадів митрополита Євлогія про його зустрічі з архієпископом Олексієм в 1919 р в Галичині і по дорозі потім на південь Росії. Перд тим у проф. Дорошенка знаходимо спомин, що в лютому 1919 р. приїхав до Камянця Подільського і почав викладати в державному університеті історію первісного християнства архиєпископ Олексій Дородиницин („Мої спомини про недавнє минуле". Ч. IV, стор. 12). Той же митроп. Євлогій пише, що ,,архиеп. Олексій Дородницин змушений був тікати з України" (Ор. сії., стор. 342), а чому тікав він не з українцями, а пробирався на південь? Чи мав які підстави протопресв. М. Польський написати, що архиєпископ Олексій „був вигнаний українцями ж"? („Новие мученики Россійскіе". Т. І, стор. 18). Митр. Липківський в листі до о. Корсуновського пише, що, шукаючи за єпископами (коли ще архиєп. Парфеній не зовсім відійшов від УАПЦ), „писали ми до архиєп. Олексія в Одесу, але цей останній помер в Новоросійську, як ми довідались". Листа, про який тут згадується, ВПЦР могла писати, по ходу подій, до архиєп. Дородницина в кінці 1920 або на початку 1921 р. Помер же архиєпископ Олексій Дородницин в маленькому новоросійському манастирку ще в січні 1920 р. Оповідає про його смерть (від па-рали'чу серця) і похорони митрополит Євлогій. „Єп. Сергій (Новоросійський і Чорноморський) жадних розпоряджень відносно похорону не дав, і труп архиєпископа Олексія в одній білизні пролежав днів три в хліві. Я запропонував еп. Сергію доручити мені поховати, і той з радістю погодився. На призначений час прийшов я з дияконом до церкви на кладовищі... В церкві гроба не було. Вияснилось, що тіло привезуть, але треба зачекати ... Нареш-

ті завиднілись дроги в одну конячку, а на них величезний гроб, на якому сидів фурман; за дрогами йдуть два-три ченці. В церкві відкрили кришку домовини ... архиєпископ Олексій лежав не в ризах, в старому підряснику, в єпитрахилі. З причини морозу, тіло було ще ціле. Відправу прийшлось робити не так, як звичайно ховають архиєреїв, хоч я і старався, в міру можливости, вичитати все, що по чину положено. Питаю після похорону: де могила? Виявилось — на самому краю кладовища в гущавині кущів. Ми довго пролазили по сугробах, загрузаючи в снігу"... (Ор. сії., стор. 355-356). Так скінчив своє життя архиєпископ Олексій Дородницин.

Мимоволі повстає питання: чи при належній добрій організації українського церковного руху, в глибшій свідомості всієї ваги в історії і сучасності Православної Церкви й її традицій в житті українського народу, названі чотири ієрархи, об'єднані і підтримані, як належить, і державним апаратом і свідомим національне громадянством, не могли б довершити того самого великого діла утворення національної ієрархії для Української Автокефальної Церкви, як ця справа, не оглядаючись на Рос. Синод, була переведена в Грузії? Більше того, можна навести ще імена єпископів —українців ,не тільки не „гнобителів" українського народу, а таки не позбавлених національного почуття, з якими в добу національного зриву українського народу до волі і відродження з революцією 1917 р. теж можна було нав'язати стосунки в справі відродження Національної Української Церкви. Назвемо архиє'пиоко-па Мінського Юрія Ярошевського, пізніше митрополита Варшавського, про якого будемо ще писати; шкільний товариш по Київ. Академії проф. О. Лотоцького і колишній співробітник „Записок НТШевченка", архиєп. Юрій Ярошевський автокефалію Православної Церкви в Польщі проводив, не вважаючи на „громи і блискавки" з Московської патріярхії і з Карловацької групи (Сербія) російських єпископів на еміграції; єпископа Амвросія Гудка, що походив з селян Холмщини, був єпискО'ПОм-вікарІ?м Кремянецьким (на Волині в рр. 1904-09), коли й проповідував по селах завжди в мові українській, за що Рос. Синодом був перенесений на північ, на становище -єпископа Сарапульського, вікарія Вятської єпархії. Року 1916 був 'єпископ Амвросій перенесений Синодом в „стан спочинку, в наслідок конфліктів з державною адміністрацією, якій докоряв свавільства навіть з церкоівного амвону, і засланий до Свіяжського манастиря Казанської єпархії; в революцію 1917-18 р. безбоязно виступав проти блюзнірств і безчинств большевицької влади в її відношенні до святинь і богослуження; від руки ж цих безбожниіків-большевиків мучени'цьки скінчив сво? життя в лші-ні 1918 р., арештований з розказу Льва Троцького (прибув у Сві-яжськ для боротьби з чеськими отрядами) і заколотий багнетами в полі біля станції Тюрлема Москов.-Каз. залізниці; єпископа Феодосія Олтаржевського, якого проф. Лотоцький називає „українським Нікодимом"; в роки студентства автора цієї праці в Київ.

Академії єп. Феодосій, як кандидат прогресивної групи професорів, був обраний ректором Академії (після єпископа Платона) в 1906 р.; коли „Тимчасові правила 1906 р. про автономію дух. академій" були відкликані, Синод переніс виборного ректора на одну з великоруських катедр, а помер він в якомусь глухому манастирі „на покої".

„Історична Записка" ВПЦР, не згадавши зовсім про закон про автокефалію Української Церкви 1. І. 1919 р., а навівши свою ухвалу від 5 травня 1920 р., щоб „«е визнавати надалі ворогів свого церковного життя за своїх єпископів", песимістично робить висновок: „Таким чином Українська Автокефальна Церква залишилась без єпископів, сиротою почала своє життя" (Ор. сії., стор. 143). Митрополит же В. Липківський цей висновок робить не після 5. V. 1920 р., а в 1921 ,р., коли не прийняв вибору на Київського митрополита архиєп. 'Парфеній: „Отже Українська Церква знов залишилась без єпископа".

Ще коли архиєпископ Парфеній не відійшов остаточно від УАОЦеркви, ВПЦРада в турботах про єпископів для Укр. Церкви нав'язали зносини з єпископом Антоніном Грановським, який проживав „на покої" в Москві. Відомим з свого лібералізму єп. Анто-нін став ще з осени 1905 р., коли, після царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. про Державну Думу і її законодатні функції, він, будучи тоді одним з вікарних єпископів Петербурзького митрополита, перестав за богослуженням поминати царя як „самодержавного", тобто відкинув цей титул, знаходячи, що в Росії тепер монарх конституційне обмежений. Очевидно, що таке вільнодумство коштувало його дальшої духовно-адміністративної кар'єри. З революцією 1917 р., єп. Антонін став заводити всякі сміливі новини у відправі Служби Божої, переходив в богослуженні й на літературну російську мову, виголошував палкі проповіді на теми революційного часу. Зацікавився він й Укр. Церквою. ВПЦРада надіслала йому потрібні інформації та прохала прибути до Києва й взяти духовне «керівництво в Українській Церкві. Врешті погодився їхати до Києва. В червні 1921 р., як оповідає митр. Липків-ський, „за ним послано було до Москви представника; він вже спакувався, сказав і квитки на залізницю взяти та в останню годину захитався й відмовився хворістю. „Як би, — казав він, — можна було в Москві річці впірнути, а в Дніпрі вигулькнути, то це — так, а пускатись у далеку дорогу я, хвора людина, боюся. Та й яка буде з мене для вас користь? Привезете гнилу колоду"... Так зносини ВПЦР з єп. Антоніном і припинлись. А через рік ініция-тори т. зв. „Живої церкви" в Москві, коли був большевицькою владою ув'язнений патріярх Тихон, втягнули до сво'ЄЇ акції єп. Антошна, на свому соборі в Москві (29. IV. — 9. V. 1923 р.), надали йому титул митрополита, і він вітав в промові большевицьку владу і дякував за декрет про відокремлення Церкви від держави, яким, мовляв, дана Церкві „свобода духа"... (свящ. К. Зайцев. Ор.

сії., стор. 131). Особливої якоїсь ролі в тій живій церкві не відо-грав і помер, здається, р. 1925.

Дійшла до ВПЦРади чутка, що в Одесі єпископ Олексій (еп. Єлізаветградський, вікарій митроп. Херсон, і Одеського) прихильно ставиться до Укр. Церкви і сам правив першу службу в Одеській укр. парафії. ВПЦР і до єп. Олексія послала прохання стати «а чолі Укр. Церкви. Він відповів коротким листом, в якому висловлював повне співчуття автокефалії і рідній мові в Укр. Церкві, але, як не українець (на прізвище Бєліков), «е вважав властивим очолити йому Українську Церкву.

В гарячому прагненні до Всеукраїнського Собору, наміченому на 1/14 жовтня 1921 р., мати єпископат, ВПЦР хапається ще за одну можливість вийти з тяжкого становища. З Кавказа, з самого Тифлісу, «а травневий собор Київщини приїхав прот. Степан Орлик, родом з Волині. Він приєднався до Укр. Церкви, говорив, що близький є до грузинського католикоса Леонида (перший обраний католикос Грузії Киріон був забитий при таємничих обставинах в р. 1919) і запевняв, що католікос Грузії висвятить єпископів для Укр. Церкви, бо сама Грузинська Церква оголосила себе автокефальною явочним порядком. Прот. Орлик казав, що має змогу повернутись на Кавказ і провезти з собою до Грузії ще одного. Він був удовець; рішено було делегувати з ним ще другого удівця священика Павла Погортака з Поділля і лросити католикоса Грузії висвятити цих двох кандидатів на єпископів для Укр. Правосл. Церкви. Але оо. Орлик і Погорілко доїхали тільки до Харкова; далі большевики їх не пустили. Тоді вони, вертаючись, заїхали до Полтави, до архиепископа Парфенія, в розмові з яким, як знаємо, і перша делегація до нього ВПЦР в р. 1920 підіймала питання про висвяту єпископів. Кандидати в єпископи рішили попитати тепер, що скаже архиеп. Парфеній. К. Фотієв пише, що архиєп. Парфеній „їм відмовив, заявивши: шукайте другого" (Ор. сії., стор. 32). Про ці події К. Фотієв, як і інші автори, пишуть на підставі матеріалів, яікі залишились Іпі-сля митр. Липківського. А у митр. Липківського (в розд. УІІІ манускрипту про Відродження Укр. Церкви) читаємо: „Архиєп. Парфеній прийняв їх досить прихильно; особисто йому прийшов до вподоби свяіц. Павло Погорілко; його Парфеній навіть хотів зробити своїм заступником. Що ж до висвяти наших кадидатів на єпископів, то архиєп. Парфеній не сказав їм нічого певного, зрештою порадив їм найти ще другого єпископа, щоб висвята була цілком канонічна і нараяв звернутися у Єкатеринослав до єп. Агапита". Як бачимо, історик Фотієв перекрутив відповідь архиєп. Парфенія, надавши словам його: „Шукайте другого" сенс: „Відчепіться від мене, іншого пошукайте", коли на ділі архиєп. Парфенію ходило про дотримання прав. 1 свв. Апостолів: „Єпископа нехай поставляють два або три єпископи".

7 97

Так перекручуючи історичні матеріяли, К. Фотієв про турботи українців в 1921 р. здобути для своєї Церкви національну ієрархію висловлюється зневажливо: «Началась форменная „погоня за благодатью" — нечто одновременно чудовищное й комичное» (ІЬісІет). Дійсно виникають одночасно оіотворні й комічні „історичні -праці", коли автори їх пройняті бувають націоналістично-політичною злістю. За 'порадою архиєп. Парфенія, оо. Орлик і По-горілко поїхали до єпископа Агапита. К. Фотієв знов написав не-праівду, що „еп. АІгапит відмовився хіротонізувати їх". У митр. Липківського написано: „?п. Агапит прийняв наших кандидатів досить уважно, розпитував, але що до висвяти не сказав нічого певного, обіцяв лише, -що він напише до архиєп. Парфенія, або й сам поїде до нього, і вони умовляться; зрештою, сказав, спішитися нема чого: я маю бути в Києві, в екзаршому Синоді, можу зайти й до ВПЦР й поговорити". Так українські кадидати в єпископи й повернулись до Києва, куди прибули якраз в день відкриття Всеукраїнського Церковного Собору 1/14 жовтня 1921 р. Розмови їх з владиками Парфенієм і Агапитом ще дають підстави до твердження, що своєчасні заходи українських урядів і церковно-громадських діячів в справі утворення української національної ієрархії могли осягнути бажаних успіхів.

7. Національно-церковна діяльність уряду УНР в 1919-1921 роках.

Як ми бачимо з подій в церковному житті, описаних в двох попередніх підрозділах, український церковний рух в столиці України Києві провадився в роках 1919-21 самими українськими церковно-гро'мадськими силами, які мусіли, після залишення Києва на початку 1919 р. своєю українською владою, пристосовуватися у веденні церковної справи до політичних обставин і під большевицькою владою, з відокремленням при ній Церкви від держави та рабунком церковного майна, і під деникінською владою з реставрацією при ній церковних порядків до-революційних, і знову ж під большевицькою владою. Не маємо даних, щоб судити, який був в цих часах, до Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1921 р., зв'язок поміж церковно-громадськими діячами Києва і урядовими чинниками уряду УНР, які відали ресор-том справ церковних.

Уряд УНІР від лютого 1919 р. опинившись, за виразом історика, „в стадії хронічної евакуації", не міг, розуміється, в обставинах збройної боротьби та дипломтично-політичної гри і переговорів, присвячувати багато уваги справам взагалі культури, зокрема і справам відродження Української Церкви; до того ж, перебуваючи на скрайку української етнографічної території з укр. православною людністю (смуга Поділля, по-части Зах. Волині), а під кінець 1920 р. і цілком поза межами такої території, не мав уряд і терему для переведення на ньому українізації Православної Цер-

кви. Мимо того маємо факти з національно-церковної діляьности в цих часах уряду У/НІР, які заслуговують бути в історії відміченими.

Пастор Фр. Гейер пише, що „Петлюра ще в грудні 1918 р. покликав на церковного зверхника в Україні архиепископа Олексія Дородницина, як єдиного єпископа, що до сього часу брав участь в національно-церковно'му русі і був предсідником Церковної Ради, але що дійсне керівництво Церквою знаходилось в руках міністра культів Директорії, проф. Івана Огієнка"(Ор. сії., стор. 58). Звідкіль взяв Гейер такі відомості, він не подає, хоч в цитації джерел дуже пунктуальний. Про таку ролю архиєпископа Олексія Дородницина з приходом до влади Директорії ми ніде, крім Гей-ера, не читали; він же далі пише, що архиєпископ Олексій „залишив національно-церковні оправи на призволяще" (стор. 67), і далі оповідає про переїзд архиєп. Олексія до Новоросійська і смерть його, посилаючись на спомин митроп. Євлогія, про що й нами оповіджено вище. Але митроп. Євлогій нічого не каже про зверхництво в Українській Церкві за Директорії архиєп. Олексія Дородницина.

Проф. І. Огієнко уряд міністра ісповідань обняв у вересні 1919 року (Д. Дорошенко. Прав. Церква в мин. й сучасному житті укр. народу. Стор. 54), коли архиєп. Олексій Дородницин був уже в Новоросійську, а Київ був в руках деникінців. Отже й хронологічні дати подій цілком відкидають вище (приведені твердження пастора Гейера про номінальне очолення Церкви в Україні архиєп. Олексієм, а фактичне керівництво в ній міністра культів проф. І. Огіенка. Митр. Василь Липківський оповідає: „Під час Деникін-ської навали де-які з українських церковних діячів мусіли вийти з Києва й прибули до Камянця-Подільського, де ще тулилась українська влада — Директорія. Туди разом з нею виїхала й президія Кирило-Мефодієвого Братства, що вся була з урядовців. В Ка-мянці Братство дуже розвинуло свою працю, утворювало прилюдні зібрання; до нього пристав і Володим. Чехівський, що залишив політичну працю. Там, в зібраннях Кирило-Мефодієвого Братства, біженці з Києва сповістили про заснування в Києві українських парафій і про обрання нової Всеукр. Церковної Ради. Всі члени й президія Кир.-Мефод. Братства влились в нову течію українського церковно-визвольного руху, свою працю, як окремого органу, припинили і склали з себе першу українську парафію в Камянці-Подільському".

З цього оповідання виникало б, що до сього часу в Камянці не було ще української парафії, які з весни 1919 р. були відкривані в Києві. Посеред тих українських церковних діячів, що в часі навали Деникінської мусіли залишити Київ і подались до Ка-мянця, був і тірот. В. Липкі'всь'кий, як про це пише він в листі до о. Корсуновського 23. IV. 1922 р. Він же був, очевидячки, і головним інформатором братчиків в Камянці про все, що сталося в церковному житті в Києві від того чсу, як уряд Директорії зали-

шив Київ. Треба думати, що, перебуваючи в Камянці до кінця грудня 1919 р., гфот. В. Лшіківський мав нагоду не раз обмірковувати справи українського церковно-визвольного руху з проф. І. Огієнком, як міністром ісповідань, тим більше, що вони на цьому полі були зближені ще в роках 1909-11, коли о. Липківський був законовчителем, а І. Огієнко вчителем Комерційної школи в Києві, і тоді вони вже „обдумували над реорганізацією і відновленням Укр. Церкви" („Людина праці". Слово Істини, за 1950 р., Х1-ХІІ, стор. 7).

З того ж листа митроп. В. Липківського до о. Корсуновсько-го (23. IV. 1922) довідуємось, що й на тому клаптику української землі, де в 1919-20 р. довелось перебувати урядові УНР, московська ієрархія з духовенством ставила завзятий спротив розмосков-ленню Православної Церкви на українському Поділлі. На чолі цього опору став архи?п. Подільський Пімен Пегов, родом великорус з Уфи, якого українці тю непорозумінню високо піднесли, обравши його в січні 1918 р. на голову Всеукр. Церковного Собору. Тоді він був єпископом Балтським, вікарієм Подільської єпархії; тепер же, після смерти архиєп. Подільського Митрофана, зайняв катедру Подільську з виборів єпархіальним собором, 'під час яких виборів не аби-яку ролю мав і факт головування Пімена на Всеукр. Соборі. Оскільки архиєп. Пімен почував себе певно в спро-тиві урядовим сферам в справі розмосковлення й унезалежнення Української Церкви, видно з того, що й прот. В. Липківський, як пише в листі, „дістав від Пімена заборону, хоч служив тільки раз і то з його благословенства". Пізніше, коли в лоні Рос. Церкви почалась в травні 1922 р. „живо'церковна революція", з утворенням в ході її, під диктат большевицької влади, „Вищого Церковного Управління" '(<ВЦУ), а р. 1923 „Живу церкву і її ВЦУ" змінило в боротьбі з патріаршеством і „Патріяршою Церквою" „обновленство" з „Синодом Правосл. Рос. Церкви", архиєп. Подільський Пімен приєднався до „обновленців". Коли в жовтні 1923 р. відбувся в Харкові собор „обновленців", на ньому головував архиєп. Пімен Пегов, який був обраний на митрополита „Синодально-обновленської церкви" на Украні і «переїхав з Камянця до Харкова, де й очолював ту церкву до року 1936 (Фр. Гейер. Ор. сії., стор. 102, 114). Невідомо, на підставі яких даних цілком протилежне тому написав протопр. Польський про „митрополита в Харкові після революції (?) Пімена Пегова" в складі українського екзархату (тобто Патріяршої церкви), що ніби митр. Пімен „до зера звів всі задуми і плани обновленства в Харкові, і церкви залишились православними, хоч на початку обновленство охопило майже всі церкви в місті"; це ніби й „стало 'причиною суворого переслідування митрополита владою". Протопр. Польський не звернув уваги на те, що сам же перед відомостями про „митр. Харківського Пімена" написав про Константина, митр. Київського (Дьякова), як висвяченого патр. Тихоном р. 1923 для Харкова,

100

звідкіля митр. Константан виїхав до Києва тільки в 1935 р. („Но-вие мученики Россійскіе". Т. її, 1957, стор. 88-89). Виходило б, що на Харківській катедрі з 1923 р. одночасно перебувало два митрополити, обидва патріяршої юрисдикції.

Осередком церковно-культурної діяльности в напрямку відродження національної Української Церкви став на Поділлю Богословський факультет Камянецького Державного Університету з його ректором проф. І. Огієнком, на ректора призначеним ще гетьманським наказом при заснуванні університета восени 1918 р. Деканом Богословського факультету вибрано було проф. Василя Бід-нова, дослідника історії Української Православної Церкви під давньою Польщею, довголітнього вчителя Катеринославської Духовної Семінарії; Рос. Синод не допустив В. Біднова до викладів в Київ. Дух. Академії, де він був обраний на катедру після звільнення Синодом проф. В. Завітневича в наслідок ревізії Академії в 1908 р. архиєп. Волинським Антоні-єм; мотивом незатвердження виборів було укарїнофільство Біднова. В Камянецькому Університеті проф. Біднов викладав історію Української Церкви. Крім нього, читали спеціяльні курси молоді доценти: І. Любарський, Мик. Васильківський, ЙО'С. Оксіюк — вихованці Київ. Дух. Ак. Як вище вже було сказано, в лютому 1919 р. приїхав і почав виклади архи-єпископ Олексій Дородницин, а також став читати церковну археологію прот. Єфим Сіцинський. Прот. ?. Сіцинський, старий український діяч і заслужений історик Поділля, голова Церковно-Археологічного Т-ва, в університетській церкві правив Службу Божу українською мовою. Фр. Гейер називає, як головного співпрацівника міністра ісповідань І. Огієнка в справах українізації, прот. Петра Табінського, ректора тодішньої Подільської Дух. Семінарії (Ор. сії., стор. 68), але, як не помиляємось, о. Табінський, пізніше, з р. 1924, ректор Кремянецької Дух. Сем. на Волині, теж належав до складу професорів Богослов, факультету Камянецького Університету. При Богословському факультеті організована була Ректором Університету спеціяльна комісія для перекладу на українську мову церковно-богослужбових книжок, в якій праці найбільше поклав труду сам. В органі УАПЦеркви „Ц. й Ж" за 1928 р. читаємо: „Ректор Камянецького Університету професор Огієнко зачитав реферата про читання й співи словянського тексту в старі часи з українською вимововю. Після цього в де-яких церквах Камянця та по селах почали читати й співати з церковно-українською вимовою. Це не подобалось тодішньому Подільському архиєрейові Пімену, і служити з вимовою перестали".. (Ч. 2, стор. 138).

Проф. Дм. Дорошенко пише, що „Міністр ісповідань проф. І. Огієнко дуже енергійно повів справу українізації Церкви", тільки що територія для цієї діяльности була мала, а за рік і ця територія була втрачена" (Православна Церква в минулому й сучасному житті укр. народу, стор. 53). В другій половині 1920 р. боль-

101

шевики зайняли Камянець Подільський. Камянецький Державний Університет був при них переформований на ІІНО (Інститут Народ-ньої Освіти). Уряд УНР, силою непереможних обставин, змушений був податися на еміграцію, в тім і міністерство ісповідань.

В1921 р. Уряд УНР перебував в м. Харкові в Польщі. В цей час міністр ісповідаиь проф. І. Огієнко розвинув широку видавничу діяльність для популяризації ідеї автокефальности Української Православної Церкви, привернення давніх її звичаїв і впровадження в Богослуження живої української мови замісць церковно-сло-вянської. Благодійне видавництво „Українська Автокефальна Церква", під редакцією проф. І. Огі?нка, як значилось на всіх популярних книжечках цього видавництва, робило велике національно-церковне діло, бо розходились посеред українського побожного народу скрізь, можна сказати, по світі видавані ним книжечки. Велика більшість цих книжечок була й пера редактора видавництва. Назовемо де-які з них: „Українська мова як мова богослужбова. Права живої мови бути мовою церкви". „Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську". „Як Москва знищила волю друку Київо-Печерської Лаври". „Церковні братства і їх історія". „Українські церковні братства, їх організація і завдання". „Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську". „Давні переклади Св. Письма на українську мову". „Як на Москві палили українські церковні книжки". „Грамоти Царгородського Вселенського Патріярха до українського народу". „Українська Автокефальна Церква, її завдання і організація". „Українська вимова церковно-словянського богослужбового тексту". „Церковний рух на Вкраїні". „Братське послання церковним діячам про Укранїську Автокефальну Церкву". „Закони УНР Іп-ро Укр. Автоік. Церкву" та інші.

Це ж Благодійне видавництво „Українська Автокефальна Церква" видало ч. 1-им „Прохання до Патріярха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву". Була це акція, яку, з доручення Уряду УНР на еміграції, переводило Міністерство Ісповідань в 'напрямку потрібних заходів для оформлення автокефалії Української Православної Церкви на міжцерковному форумі Вселенської Православної Церкви. В зв'язку, очевидно, ця акція стояла з законом 1 січня 1919 р. про* автокефалію Української Православної Церкви, виданим Директорією УНР, та з делегацією, того ж р. 1919, проф. О. Лотоцького до Царгороду в справі признання автокефалії УПЦеркви Царгородським патріярхом. Для підкріплення розпочатих старань про признання автокефалії мали бути висилані прохання про це до Царгородського патріярха від різних українських організацій, державних установ, інституцій церковних, громадських, культурно-освітніх, військових частин, шкіл і т. ін., як про це сказано було в інструкції до виданого тексту „Прохання", підписаного Міністром Ісповідань <порф. І. Огієнком. Наводимо для історії текст цього „Прохання до патріярха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву":

102

«До його Святійшества, Найсвятішого Патріярха Царгород-

сьтсого, Архиєпископа Нового Риму.

Церква Царгородська .була в 'свій час матір'ю Церкви Православної Української і передала останній за часи князя українсько-київського Володимира Великого науку християнську, всіма Вселенськими Соборами визнану, передала церковну ієрархію, Службу Божу та св. таїнства, для спасіння душ християнських потрібні.

Цілими віками Українська Церква Православна була в тісному зв'язку та єднанні з найсвятішими Патріярхами Царгородськими, владі їх корилася, порадами їх та мудрими наказами користувалася і для свого розвитку і для охорони від душогубних єресів. За цей час наша Церква Українська приймала з рук латріярших своїх найстарших Владик та керовників — митрополитів Київських, а коли наші єпископи самі вибирали собі Київського митрополита, то просили в богоосвічених Патріярхів Царгородських всесильного благословення й підтвердження обраного кандидата.

В часи найбільшої, скрути та небезпеки для нашої св. Церкви Української, в 'кінці! XVI та на початку XVII вв., коли наші владики зза лакомства нещасного, зза панства великого зрадили батьківську віру і порвали єднання з світлим Царгородським Патріяр-шим Престолом і пішли до Риму, а оборонцями православної віри залишилися самі миряни, згуртовані в церковні православні братства, — тоді богомудрі патріярхи Єремія II, Кирил Лукарис та інші рішуче стали на боці цих братств і допомагали їм відстоювати від ворогів святу віру християнську. Український народ з великою втіхою та щирою подякою згадує ці славні часи тісного єднання любих його серцю українських православних братств з Патріярхами Вселенськими і, навпаки, з сумом лригадує 1686 р., коли патріярх Діонисій погодився відмовитися від 'керування Православною Церквою на Україні і переуступив це право Московському патріярхові.

Часи господарювання в нас, на Україні, патріярхів Московських, а з 1721 р. Російського Святішого Синоду, -принесли багато шкоди та горя нашій Українській Православній Церкві, бо ми тратили тоді свої стародавні церковні права щодо вибору духовенства од читача церковного до митрополита включно, втратили свою українську ієрархію, а примушено було нас окормляти-ся ієрархією московською, стародавні наші церковні звичаї знищено, текст наших служб церковних змінено, наші національні братські школи й освіту зруйновано і замінено московськими. Ми повсякчасно вживали заходів зберегти й заховати все це, та не сила була наша, бо московський царський уряд відкрито гнітив нас, закидаючи, що ми не маємо в себе чистоти Вселенського Православія.

І тільки останні роки, з 1917 р. -починаючи, дали нам можливість повернути нашій Укранїській Православній Церкві те, що бу-

103

ло понищено Москвою. Політична свобода та державна самостійність українського народу дають нам нині повну можливість оновити й сво? церковне життя. Ми зараз відновляємо по своїх церквах наші українські стародавні звичаї,'вироблені ще за часів безпосереднього єднання з Найсвятішими Патріярхами Вселенськими, ми правимо Службу Божу на зрозумілій для нашого народу рідній мові.

Але московська ієрархія творить нам перешкоди, заважає нашій праці святій на славу великого імени Божого. Світлий Уряд УНР ще законом 1 січня 1919 р. визнав необхідним проголосити автокефалію Української Правосланої Церкви. Увесь православний український нарід і велика частина духовенства визнали Українську Церкву автокефальною і непідлеглою Московському патріяр-хові. Й числі інших громадських товариств, разом з усім українським народом, автокефалію нашої Церкви Української підтримує і ............ (назвати установу). Працюючи на користь Православної віри, просить Ваше Святійшество благословити і його труди і всю справу на Україні.

Благослови, Премудрий Отче, своїм Святим Патріяршим Благословенням, Богові на славу, Вселенській Православній Вірі на користь Автокефальну Українську Православну Церкву. За канонічність цеї автокефалії стоїть славний Богословський факультет Камянець-Подільського Університету, — він докладно з'ясував це в поданій до Вашого Патріяршого Престолу записці, зо змістом і побажаннями якої ми цілком погоджуємось і цілком підтримуємо їх.

Нехай Святий Царгородський Патріярший Престол і тепер підтримає наші всенародні зусилля оберігати Автокефальну Про-вославяу Українську Церкву, як він допомагав їй в часи діяльно-сти наших славних церковних братств в ХУіІ-ХУП віках.

Римський папський престол призначив на Україну свого леґа-та-патера Джеконі. благословіть, 'Ваше Святійшество, теж призначити на Україну своїм представником єпископа, щоб він повсякчасно бачив нашу горливість до прадідівської православної віри і допомагав нам охороняти її в непорушній чистоті. Просимо також Вашого Святійшества не одмовити українському народові в хіротонії 'православних українських єпископів, коли буде надіслано до Патріяршого Престолу обраних нами кандидатів.

Батьківська ласка Вашого Святійшества до Синодальної Церкви Української оживотворить працю її, скріпить її і тісними узами знову зв'яже її з Святим Патріяршим Престолом Царгород-ським на віки віків.

Просячи Ваших Святих Молитов і Всесильного Патріяршого Благословення, залишаємось назавжди покірливими синами Вашого Святійшества».

Такі прохання, «о 'підписах на них, засвідчених відповідно, належало, згідно з інструкцією Міністерства Ісповідань, висилати або

104

безпосередньо до Царгороду на ім'я Вселенського Патріярха, або до Міністерства Ісповідань УНРеспубліки. Ми не зустрічали даних, оскільки ця акція подачі прохань до Царгороду мала уопіх в українському громадянстві і чи була яка відповідь Царгороду на прохання. Треба думати, що саме перебування Уряду У!ВР на еміграції, дальша церковна й політична боротьба на Україні і взагалі на Европейському Сході після розвалу царської імперії зовсім не сприяли тому, щоб Царгород міг в таких обставинах рішати питання автокефалії Української Православної Церкви. Для нас важливий тут не той чи інший успіх акції подачі прохань про бла-гословенство автокефалії Царгородським патріярхом, а становище тодішнього Уряду Української Народньої Республіки в питанні переведення автокефалії Української Православної Церкви в Православному світі. Як бачимо, Уряд УНР, проголосивши законом 1 січня 1919 р. незалежність Української Церкви від Московської патріярхії, не вважав, що такої прокламації досить і що „ми нічийого признання нашої незалежности, автокефальности не потрі-буемо", які немудрі погляди „супер-автокефалистів" доводиться зустрічати тепер в укранїській православній пресі. Ідея едности Української Православної Церкви зо всією Вселенською Православною Церквою, в живій конкретності — зо всіма другими Православними Автокефальними Церквами-сестрами, а не перебування Автокефальної Української Церкви в ізоляції, „самій по собі", була одною з головних засад церковної політики проводирів її в Уряді УНР того часу.

Бачимо ми це й з інших документів, крім приведеного вище. З нагоди закінчення праці проф. І. Огієнка по перекладу Літургії св. Іоана Золотоустого на українську мову, Голова Директорії УНР Симон Петлюра листом з дня 19 листопада 1921 р. на ім'я Міністра Іоповідань проф. І. Огієнка висловлює йому подяку, в імені •Республіки, за доконану працю, і там же, в тому листі, ставить йому в заслугу, що „Українська Церква Православна нав'язує зносини з Вселенським Патріярхом та організовано вступає до всесвітніх об'єднань церковних". В другому листі до Міністра Ісповідань проф. І. Огієнка з дня 19 грудня 1921 р. Симон Петлюра, визнаючи, що „інтегральною частиною нашого державного будівництва є й планове будівництво Української Церкви", стверджує, що „такого, точно до деталів продуманого, програму (щодо відновлення національної Церкви) ми не мали; і це, з мого погляду і досвіду, було одною з головних причин наших неудач". Без огляду на несприятливі зараз (на еміграції) обставини, Симон Петлюра висловлює Міністру Ісповідань свою думку, що в плані українського церковного будівництва повинна зайняти головне місце ідея власного патріярхату; на чолі Української Церкви повинен, на його думку, бути патріярх, рівний патріярхові Московському. „В майбутніх конфліктах, писав він, нашої держави з Москвою внутрішнє міцна, ієрархічно здисциплінована Українська Церква може відогра-

105

вати велике позитивне значення у вислідах такої боротьби"... (О. Лотоцький. Симон Петлюра. Варшава. 1936, стор. 53-55. Підкр. наші). Очевидно, що настановлення власного патріярха в Українській Автокефальній Церкві з авторитетом дійсного патріярха, без згоди на це інших Автокефальних Церков, і на думку не приходило Голові Директорії УНР.

Богослужіння у храмі Св. Димитрія Солунського

Таїнство Хрещення у Свято-Димитрівському храмі

Таїнство Вінчання у Свято-Димитрівському храмі

Історія

Розділ 1. Український церковний рух в Україні в часі революції 1917р. до Всеукраїнського Церковного Собору в Києві 1921р. (частина друга).