Історія

1.Відносно Помпея римський народ, мабуть, ще спочатку виявляв до нього такі ж почуття, що й Есхілів Прометей до Геракла, свого рятівника, вітаючи його такими словами:

Наш улюблений син осоружного батька

Справді до жодного полководця римляни не відчували такої сильної і лютої ненависті як до Помпеєвого батька -- Страбона. Адже ще за його життя вони боялися його військової могутності, оскільки він відзначався неабияким хистом на війні, коли ж, однак, Страбон помер від удару блискавки, тіло його під час винесення скинули з поховального ложа і вчинили над ним глум. Знову ж таки жоден з римлян, окрім Помпея, не здобув такої прихильності у народу; прихильності, яка би виникла так рано, стрімко зростала у щасті і залишалася надійною в нещасті. Причина ж сильної ненависті до батька була одна -- його невситиме користолюбство, і навпаки, було багато підстав для тієї прихильності, з якою вони ставилися до сина: а саме розсудливість у житті, обізнаність у військовій справі, переконлива мова, щира вдача, привітне ставлення до товаришів. Тому вони нікого не просили з такою легкістю і нікому не служили з такою приємністю, коли у нього виникала якась потреба. А ще він вирізнявся тим, що, коли щось давав, то робив це невимушено, а приймав подарунки з належною скромністю.

 

2. На початку ще й про його вигляд, -- а в юнацтві він був досить вродливий, -- чим він неабияк залучав на свій бік народ і прихиляв його до себе ще до того, як починав виголошувати промову. Приваблива зовнішність поєднувались з величчю та людяністю і в його квітучій молодості вже відчувалася зрілість та царська постава. М’яке волосся у нього було відкинуте назад, а вираз очей жвавий і пристрасний, -- річ, яка спонукала до всіляких пересудів (хоча насправді було не так), мовляв, він чимось схожий на зображення царя Олександра. А тому багато хто на початку величали його цим іменем і він не опирався, тому декотрі, немовби насміхаючись, називали його просто Олександром. Ось чому й колишній консул Луцій Філіп, захищаючи його одного разу на суді, сказав: “Нема нічого дивного в тому, що я люблю Олександра, адже моє ім’я Філіп”.

 

Кажуть ще, ніби гетера Флора, коли вже зробилась старою, завжди із задоволенням згадувала про свої стосунки з Помпеєм і запевняла, буцімто ще в ті часи, коли він спав з нею, ніколи не покидала його ложа без почуття жалю. Навіть більше, Флора стверджувала, начебто якийсь Геміній, Помпеїв приятель, закохався у неї і постійно дошкуляв з своїми залицяннями. І коли вона, нарешті, сказала йому, мовляв їй байдуже до нього, бо у неї є Помпей, Геміній звернувся до нього самого. І Помпей віддав гетеру Гемінієві, але відтоді розійшовся з Флорою й уникав зустрічей з нею, попри те, що, мабуть, кохання до Флори у нього не зникало. Вона ж, однак, перенесла це розлучення не так, як це трапляється з гетерами, але довгий час мучилась від суму і болю. А ще кажуть, що Флора була дуже вродливою в дівочі роки і такою знаменитою, що Цецілій Метелл, прикрашаючи статуями і картинами храм Діоскурів, замовив і її власне зображення і розмістив його, присвятивши богам. В одного з вільновідпущеників Помпея, Деметрія, котрий мав великий вплив на нього і залишив майно на чотири тисячі талантів, була дружина незвичайної краси. Помпей поводився з нею, всупереч власному характеру, доволі грубо і суворо, остерігаючись, як би не подумали, що він зачарований її славетною вродою. Незважаючи на таку обережність та обачність у цих справах, Помпеєві не вдалося, однак, уникнути, наклепів з боку своїх недругів. Останні звинувачували його у зв’язках з заміжніми жінками, стверджуючи, що на догоду їм він часто не зважає на державні справи і нехтує ними.

 

Відносно ж простого і невибагливого способу життя Помпея розказують таке: одного разу, коли він занедужав і не мав смаку до їжі, лікар приписав йому споживати м’ясо дроздів. Слуги як не шукали, не змогли знайти птиці в продажу, бо сезон на них пройшов. Тоді один слуга підказав, що дроздів можна знайти в Лукулла, який вирощує їх цілий рік. Хворий Помпей відповів на це: “Невже життя Помпея може залежати від примхливої розкоші Лукулла?”. І, знехтувавши порадою лікаря, він з’їв якусь іншу страву, одну з найдоступніших. Одначе, цей випадок стосується пізнішого часу у його житті.

 

 

3. Коли Помпей ще в дуже молодому віці вирушив із своїм батьком у похід проти Цінни, він жив в одному наметі з своїм товаришем, якимось Луцієм Теренцієм. Цей Теренцій був підкуплений Цінною і пообіцяв власноруч убити Помпея. Інші ж його спільники повинні були спалити намет полководця. Однак про цю змову донесли молодому Помпеєві під час обіду, і він, не подавши й виду, що знає про це, ще з більшою, ніж будь-коли, насолодою випив вина і по-дружньому гомонів з Теренцієм, але, коли вони пішли на відпочинок, він потай вибрався з намету, розставив варту біля намету свого батька і спокійнісінько вичікував. Теренцій же, поміркувавши, що настала слушна мить, вийняв свого меча, підкрався до Помпеєвого ліжка, думаючи, що той спить, і став завдавати удару за ударом. Відтак у таборі зчинилося неабияке сум’яття і посхоплювалися воїни, котрі, палаючи ненавистю до свого полководця і підбиваючи один одного до бунту, хапали зброю і звалювали намети. Полководець, однак, злякавшись галасу, не виходив з намету. Помпей же, навпаки, відкрито з’явився до воїнів і слізно благав їх не зраджувати батька і, насамкінець, упав прямо на землю перед брамою табору. Там він лежав і, проливаючи сльози, просив воїнів, котрі відходили, розтоптати його ногами. Воїни, відчувши сором, поверталися, і таким чином усі, крім восьмисот чоловік, змінили свою думку і помирились з полководцем.

 

 

4. Після ж смерті Страбона Помпей був притягнутий, замість померлого, до суду у справі за крадіжку державних грошей. Звинувативши одного з вільновідпущеників, Олександра, Помпей довів, що саме цей вільновідпущеник розікрав більшу частину грошей. Проте самого Помпея звинуватили ще й у тому, що він привласнив мисливські неводи і книги із тієї здобичі, яка була захоплена в Аскулі. І справді ці речі він узяв у свого батька після взяття Аскула, але втратив їх, коли після повернення Цінни до Риму його тілоохоронці вдерлися в дім Помпея і розграбували його. На цьому суді у Помпея було чимало попередніх зіткнень з обвинувачем. В них молодий Помпей виявив неабияку кмітливість і твердий не по роках розум, чим здобув велику славу та співчуття громадян, так що претор Антістій, який був суддею на тому процесі, перейнявся приязню до Помпея і запропонував йому в дружини свою доньку. Про це він і вів переговори з його друзями. Помпей погодився і між ними було укладено таємну угоду, однак через турботи Антістія на користь Помпея про цю угоду стало відомо народу. Зрештою, коли Антістій оголосив виправдувальну ухвалу суддів, увесь народ немов за поданим знаком, як це за старовинним звичаєм роблять на весіллях, став кричати: “Таласію!”.

 

Кажуть, що цей звичай виник ось так: коли найдоблесніші римляни викрали дочок сабінян, щоб з ними одружитися, і котрі подалися до Риму, аби спостерігати за іграми, якісь невідомі поденники і пастухи схопили одну вродливу і струнку дівчину і, зваливши її на плечі, понесли. Однак, боячись, щоб бува, хтось із знатних людей при зустрічі не відібрав дівчини, вони бігли з криком “Таласію!”. Таласій був один з відомих і дуже улюблених громадян, і тому, чуючи це ім’я, усі зустрічні плескали в долоні, немовби в знак радості і схвалення. Оскільки шлюб Таласія виявився щасливим, цей вигук, як кажуть, став уживатися задля жарту на весіллях. Це пояснення найвірогідніше з усіх. Через декілька днів Помпей одружився з Антістією.

 

 

5. Відправившись у табір Цінни, Помпей потім злякався якихось брехливих звинувачень і наклепів, і потай швидко покинув табір. Оскільки Помпей ніде не з’являвся, то в таборі розійшлася чутка, нібито Цінна звелів убити юнака. Тоді давні вороги і ненависники Цінни повстали проти нього. Цінна тікав, але був схоплений якимось центуріоном, який переслідував його з оголеним мечем. Припавши до колін ворога, Цінна простягнув йому коштовний перстень з печаткою, але той, немовби знущаючись, глузливо відповів: “Я прийшов сюди не скріпляти печаткою договір, а покарати нечестивого і беззаконного тирана”. І з цими словами він убив Цінну. Після смерті Цінни його змінив, перебравши на себе владу, Карбон -- тиран, але ще безрозсудніший, аніж Цінна. Однак на нього напав Сулла, котрого очікувала з нетерпінням більшість громадян, які через таке лихоліття, що випало на їхню долю, вже саму зміну правителя вважали великим благом. Нещастя довели державу до такого стану, що люди, втративши надію на свободу, мріяли лише про більш-менш поблажливого пана.

 

 

6. Помпей проживав тоді в італійській області Піцені, відправившись туди частково тому, що там були його земельні володіння, але головним чином через те, що йому були приємні почуття любові та відданості, які в пам’ять про батька виявляли до нього тамтешні міста. Помпей бачив, що найзнатніші і найкращі громадяни залишають свої домівки і звідусіль, немов кораблі в надійну гавань, збігалися в табір Сулли в пошуках пристановища. Сам він вважав нижче своєї гідності з’являтися до Сулли утікачем з порожніми руками, чи благаючи за поміч, але волів прибути до нього, зробивши важливу послугу, у славі і з військом. Тому він спробував підняти на повстання піценців, котрі охоче йому підкорялися і не слухали умовлянь післанців Карбона. Коли якийсь Ведій сказав піценцям, що вождем у них -- Помпей, який щойно вийшов з шкільної лави, вони обурилися і, накинувшись на Ведія, вбили його.

 

Отже, у віці двадцяти трьох років Помпей, ніким не призначений, з власної волі взяв на себе повноваження полководця; на площі великого міста Ауксіму він спорудив суддівське підвищення й особливим едиктом звелів двом прихильникам Карбона, дуже впливовим у місті братам Вентідіям, покинути Ауксім. Потім Помпей став набирати воїнів і, як належало, призначив їм центуріонів; те ж саме він робив, об’їжджаючи сусідні міста. Всі прихильники Карбона розбіглися, інші ж з радістю ставали на бік Помпея. Таким чином за короткий час він набрав три повні легіони, запасся продовольством, в’ючними тваринами, підводами та всім іншим спорядженням. Відтак він вирушив до Сулли, не поспішаючи і не маючи наміру ховатися, але зупинився в дорозі, щоб ударити на противників, і в усіх областях Італії, кудою він проходив, намагався підняти повстання проти Карбона.

 

 

7. Тоді проти Помпея виступили одразу три ворожі полководці -- Карріна, Целій і Брут, але вони вдарили на нього не всі разом і не в лоб, але робили обхідні рухи трьома загонами з метою оточити і знищити противника. Помпей, однак, не злякався, але, зібравши свої сили в одному пункті, на чолі кінноти напав на військо Брута. З боку неприятеля виступила галльська кіннота, і Помпей, метнувши дротик, ударив командира, який відзначався незвичайною силою, і звалив його додолу мертвим. Після цього решта кіннотників повернула назад і розладнала ряди піхотинців, так що усі кинулися у втечу. Потім між ворожими начальниками виникли чвари, і кожен відступив в цілковитому безладі. Міста почали переходити на бік Помпея, вважаючи, що вороги від страху вже повністю розбіглися. Невдовзі на нього знову напав консул Сціпіон. Але не встигли ще обидва війська пустити в хід дротики, як воїни Сціліона, привітавши воїнів Помпея, перейшли на його бік, Сціпіонові ж довелося тікати. Нарешті, сам Карбон вислав до річки Езії численні загони кіннотників, але і їхньому нападу Помпей вчинив рішучий опір: ворог кинувся у втечу і під час переслідування був загнаний у незручну і непрохідну для кінноти місцевість. Неприятельські воїни, бачачи, що нема надії на порятунок, змушені були здатися з своєю зброєю та кіньми.

 

 

8. Сулла нічого не знав ще про ці події. З перших звісток і чуток про те, що Помпей повинен діяти і проти стількох ворожих полководців, котрі мали в своєму розпорядженні великі сили, Сулла злякався за Помпея і поквапився йому на допомогу. Дізнавшись про те, що Сулла вже поблизу, Помпей звелів командирам озброїти воїнів і вишикувати їх у бойовому ладі для огляду, аби вони справили на головнокомандувача найкраще, блискуче враження. Помпей мав надію отримати великі почесті від Сулли, але удостоївся більших, аніж очікував. Побачивши, що наближається Помпей з військом, яке складалося з мужніх і гідних подиву людей, котрі пишалися своїми перемогами, Сулла зіскочив з коня. Як тільки Помпей привітав його, як це годилося за звичаєм, назвавши імператором, Сулла, зі свого боку, назвав його цим же іменем, причому ніхто не очікував, що Сулла присвоїть людині молодій, ще навіть не сенатору, той титул, за який сам він бився з Сціпіонами та Маріями. І подальша поведінка Сулли цілком відповідала цим першим виявам пошани: так, коли приходив Помпей, Сулла вставав і знімав головний убір -- почесть, яку він не часто виявляв комусь іншому, хоча в його оточенні було багато достойників. Однак від цих почестей Помпей не став пихатим. Навпаки, коли Сулла вирішив негайно послати його в Галлію, де Метелл за час свого правління, як видавалося, не вчинив нічого гідного тих великих сил, які були в його розпорядженні, Помпей заявив, що не личило би звільняти від командування людину, старшу роками і з більшою, ніж у нього, славою; однак, якщо Метелл забажає і сам зажадає, то він, Помпей, ладен йому допомагати у війні і в усьому іншому надати підтримку. Метелл прийняв пропозицію і написав Помпеєві, щоб той приїжджав. Після цього Помпей вторгся в Галлію і не лише досяг блискучих успіхів, але й зумів оживити і розпалити вже майже пригаслий від старості войовничий запал і відвагу Метелла. Так розплавлена на вогні мідь, коли облити нею тверді і холодні шматки металу, як кажуть, розм’якшує і плавить їх швидше, аніж сам вогонь. Але подібно до того, як не беруть до уваги і не вносять у списки юнацькі перемоги борця, який посів згодом перше місце серед дорослих і скрізь з пошаною перемагав на змаганнях, так і подвиги, звершені тоді Помпеєм в Галлії, хоча самі по собі і прекрасні, усе ж тьмяніють перед багатьма битвами і війнами, які відбулися пізніше. Тому я не одважився з усіма подробицями описувати діяння Помпея в Галлії, щоб не пропустити значніших його успіхів і тих подій, в яких якраз розкривається виняткова вдача цієї людини.

 

 

9. Запанувавши в Італії і ставши диктатором, Сулла винагородив усіх своїх полководців і всіх начальників: він збагачував їх, надавав їм найвищі державні посади, і щедро й охоче задовольняв усі їхні бажання. Помпей викликав захоплення у Сулли своєю воїнською звитягою. Останній хотів будь-яким способом поріднитися з Помпеєм, вважаючи його неодмінним помічником у своїх планах. Дружина Сулли Метелла схвалювала наміри чоловіка: і ось вони обоє вмовляють Помпея розлучитися з Антістією і взяти в дружину падчерицю Сулли, дочку Метелли і Скавра Емілію, яка була в цей час заміжньою і вже вагітною. Спосіб укладення цього шлюбу був, звичайно, тиранічний, і скорше в інтересах Сулли, аніж відповідав характеру Помпея: вагітну Емілію приводять від її чоловіка до Помпея, а Антістію виганяють ганебним і безсоромним способом, хоча вона недавно через свого чоловіка втратила батька: Антістій був убитий в курії, бо через Помпея його вважали прихильником Сулли. Мати Антістії не перенесла цих нещасть і сама наклала на себе руки, так що до трагедії Помпеєвого шлюбу додалося і це лихо і, клянусь Зевсом, ще одне: Емілія одразу ж померла від пологів в домі свого чоловіка.

 

 

10. Згодом надійшла звістка про те, що Перперна зміцнюється в Сіцілії, перетворивши острів на опорний пункт для залишків ворожого стану прибічників Марія: там же, поблизу Сіцілії кружляв Карбон з флотом, а Доміцій вторгся в Африку, і багато інших поважних вигнанців, які встигли уникнути проскрипцій, збігалися туди ж. Супроти них був посланий Помпей з великим військом. Перперна одразу ж утік з острова, і він почав відновлювати зруйновані міста, обходячись милостиво з усіма, крім мамертинців в Мессені. Мамертинці відмовилися з’явитися до його суддівського крісла і визнати його владу, посилаючись на те, що були звільнені від неї старовинним римським законом. Тоді Помпей заявив їм: “ Досить читати закони тим, у кого за поясом меч”. З Карбоном же Помпей, як видається, повівся жорстоко, поглумившись над його нещастям. Адже, якщо й була необхідність убити його(що, може, так і було), то це належало зробити одразу ж після полону, і тоді це лежало б на відповідальності того, хто віддав наказ. Однак замість цього Помпей звелів привести до себе римлянина, який тричі був консулом, в кайданах, примусив його стояти перед своїм суддівським кріслом, а сам чинив суд сидячи, що викликало обурення й роздратування у всіх присутніх. Потім був даний наказ відвести і стратити Карбона. Коли засудженого привели до місця страти, він, побачивши оголений меч, просив, як кажуть, дати йому місце і трохи часу, аби справити природну нужду. Гай Оппій, один з друзів Цезаря, розказує, як Помпей розправився жорстоко і з Квінтом Валерієм: Помпей знав, що Валерій -- людина вчена і віддана наукам. Коли Валерія привели полоненим до Помпея, той прийняв його дружелюбно: а потім, прогулюючись разом, Помпей вивідав у нього всі необхідні відомості і після цього звелів слугам негайно відвести нещасного на страту. Однак до розповідей Оппія про ворогів і друзів Цезаря слід ставитися з великою обережністю.

 

Помпей карав, звичайно, і то лише з необхідності, відомих і явних ворогів Сулли, захоплених у полон. А всім іншим, наскільки була змога, дозволяв переховуватися, а декотрим навіть сам допомагав утекти. А ще Помпей вирішив покарати місто гімерців за те, що мешканці його були на боці ворожого стану. Народний ватажок Стеннід, попросивши слова, сказав, що Помпей учинить несправедливо, якщо, відпустивши винного, стратить ні в чому невинних людей. На питання ж Помпея, кого саме він вважає винним, Стеннід відповів: “Себе: своїх друзів я вмовив приєднатися до твоїх противників, а ворогів змусив до цього силоміць”. Помпей був в захваті від сміливості та шляхетності цієї людини і спочатку звільнив від звинувачень його, а потім усіх інших. А дізнавшись з донесень, що воїни його в поході чинять усілякі неподобства, Помпей опечатав їхні мечі і в разі злому печатки винний підлягав покаранню.

 

 

11. Отож діючи так і вживаючи такі заходи у Сіцілії, він отримав рішення сенату і листи від Сулли з наказом пливти з усіма своїми силами до Лівії і воювати до кінця з Доміцієм, котрий зібрав значно більше військо, аніж те, яке було у Марія, коли той перейшов в Італію і, захопивши верховну владу в Римі, з вигнанця став тираном. Поспішно зробивши всі приготування, Помпей призначив правителем Сіцілії Мемія, чоловіка своєї сестри, а сам відплив на сто двадцяти бойових кораблях і восьмистах вантажних з продовольством, зброєю, грішми та воєнними машинами. Коли ж одна частина кораблів причалила до Утіки, інша ж до Карфагену, то на бік Помпея перейшло сім тисяч ворожих воїнів. У нього ж самого в той час було шість повних легіонів. Після прибуття в Африку з ним трапилася одна кумедна подія. Якісь воїни з його війська, мабуть, випадково, натрапили на скарб і роздобули багато грошей. Коли про цю знахідку стало відомо, решта воїнів подумала, ніби вся ця місцевість повна скарбів, захованих карфагенцями у часи їхнього лихоліття. І Помпей багато днів не міг поставити на службу своїх воїнів, бо вони шукали скарби, тому й він сам походжав і сміявся, бачачи, як стільки воїнів копають і розгрібають землю, аж поки вони не втратили надії і сказали Помпеєві вести їх куди завгодно, бо вже досить покарані за власне глупство.

 

 

12. Доміцій вишикував своє військо до бою, але оскільки від ворога його відокремлював важкий для переходу яр з крутими схилами, а сильний вітер з дощем, що здійнявся зранку, зовсім не стихав, Доміцій вирішив у той день відмовитися від бою і дав сигнал відступити. Але Помпей, бачачи у відході противника зручну нагоду для нападу, раптово пройшов уперед і перейшов яр. Вороги вже розладнали свої ряди, серед них панував безлад і тільки декотрі воїни подекуди чинили опір. Крім того вітер перемінився і дощ бив їм прямо в обличчя. Негода, однак, ускладнила дії і римлянам, бо вони не могли чітко розрізняти одне одного. Сам Помпей також ризикував і мало не був убитий котримось з воїнів, який, не розпізнавши його в лице, спитав у нього пароль і не одразу отримав відповідь.

 

Проте у великому побоїщі ворог був розбитий (кажуть, що в Доміція врятувалися лише три тисячі воїнів з двадцяти) і солдати привітали Помпея як імператора. Той, одначе, сказав, що не приймає титулу до тих пір, поки не взятий ворожий табір, і якщо, сказав він, воїни вважають його гідним такого титулу, то вони повинні спочатку зруйнувати табір. Тому воїни в ту ж мить кинулися на ворожий частокіл і сам Помпей бився без шолому, остерігаючись повторення недавнього випадку. Табір був захоплений і Доміцій загинув. Потім одні міста одразу ж добровільно підкорилися Помпеєві, інші були взяті штурмом. З місцевих царів Помпей узяв у полон Іарба, котрий воював у спілці з Доміцієм і передав його царську владу Гіємпсалові. А ще, скориставшись успіхом та доблестю воїнів, Помпей увійшов в Нумідію. І проходячи багато днів, він підкорив усіх, кого зустрічав на своєму шляху. Відтак страх перед римлянами, що вже ослабнув, було, у душах варварів, Помпей відновив з новою, ще більшою силою, заявляючи при цьому, що навіть звірам, які живуть у Лівії, треба показати силу та рішучість римлян. Тому вони провели кілька днів, полюючи за левами та слонами. Як сповіщають, Помпеєві за ці сорок днів вдалося здолати ворогів, підкорити Африку і влагодити чвари тамтешніх царів. Тоді йому було лише 24 роки.

 

 

13. Повернувшись в Утіку, Помпей отримав листи від Сулли з наказом розпустити військо і з одним легіоном чекати там на свого наступника по командуванню. Це викликало у Помпея таємну лють і тривогу, а військо виявило обурення відкрито. І коли Помпей став просити воїнів вирушити на батьківщину, вони почали звинувачувати Суллу, заявивши, що не полишать свого полководця і просили Помпея не довіряти тиранові. Спочатку Помпей намагався заспокоїти воїнів і переконати, однак, коли йому це не вдалося, він зійшов з підвищення і в сльозах пішов до намету. Воїни ж вивели його і посадили його знову на підвищення. Ось так більша половина цього дня пройшла в переговорах: солдати просили Помпея залишитися і бути їхнім начальником, тоді як він, своєю чергою, просив їх підкоритися і не бунтувати. І це тривало до тих пір, аж поки, у відповідь на їхні настійливі прохання і крики Помпей поклявся, що накладе на себе руки, якщо вони наполягатимуть і вдадуться до насильства. Лише така погроза ледве подіяла на воїнів і вони відмовилися від свого наміру.

 

Тим часом до Сулли спочатку дійшла звістка, нібито Помпей відпав. І тоді він сказав своїм друзям, що йому, мабуть, визначено долею у похилому віці воювати з дітьми, бо ж і Марій ще в молодому віці завдав йому чимало клопоту і піддав його смертельній небезпеці. Але, дізнавшись про справжній стан справ і зрозумівши, що усі римляни ладні з радістю зустріти і прийняти Помпея, Сулла поквапився їх усіх перевершити. Він зустрів Помпея далеко за містом, привітав його якнайсердечніше і не тільки гучним голосом назвав його “Магнус”, а й усім присутнім звелів величати Помпея цим іменем. Слово “Магнус” означає великий. Інші ж письменники, однак, запевняють, що спочатку це прізвисько Помпей отримав від війська в Африці, але повністю чинним воно стало лише після того як Сулла його ствердив. Сам Помпей, одначе, пізніше з усіх і через багато часу, після того, як був посланий проконсулом в Іспанію проти Серторія, почав підписувати листи і розпорядження словами “Помпей Великий”: за цей час до цього імені так призвичаїлися, що воно не викликало ніяких заздрощів.

 

Отже, можна лише захоплюватися стародавніми римлянами, котрі такими іменами і прізвиськами нагороджували не лише за бойові успіхи, але й за політичну діяльність та чеснотливість у житті. Отак народ став величати прізвиськами “Максимус”, що означає “найбільший” -- Валерія, бо він примирив повсталий народ з сенатом, і Фабія Рулла, бо він з сенату викреслив кількох розбагатілих синів вільновідпущеників, які потрапили туди.

 

 

14. Після цього Помпей став домагатися тріумфу, але Сулла не погоджувався, мовляв, закон не дозволяє тріумфу нікому, окрім консула чи претора. Адже і Сціпіон Старший, перший, хто переміг карфагенців в Іспанії у значно більших та блискучіших битвах, не просив тріумфу, бо ж не був ані консулом, ані претором. Отже, якщо Помпей, у котрого ще не зовсім пробився пушок на підборідді, і котрий через свій молодий вік не може брати участі у засіданнях сенату, увійде тріумфальним шестям у місто, тоді загальну ненависть викличуть і влада Сулли і виявлені Помпеєві почесті. Саме такими були докази Сулли, котрий хотів показати, що не дасть Помпеєві виконати свій намір, а коли той не послухається, то вчинить супротив цьому і покарає його за впертість.

 

Помпей, однак не злякався, але сказав Суллі, що більшість людей поклоняються сонцю, коли воно сходить, а не коли заходить, натякаючи на те, що могутність Помпея зростає, тоді як сили диктатора слабнуть і виснажуються. Слів Помпея Сулла не розчув, але бачачи, як присутні виразом своїх облич і жестами виявляють захоплення, запитав, що сказав Помпей. І коли йому повторили його слова, Сулла вражений сміливістю Помпея, двічі вигукнув: “Нехай влаштовує тріумф!” Багато ж хто, однак, занепокоїлися й обурилися, а Помпей, бажаючи ще дужче їх роздратувати, як кажуть, вирішив в’їхати в місто на колісниці, запряженій чотирма слонами, бо він привіз багато цих тварин з Африки, взявши їх у тамтешніх царів. Проте брама виявилася надто вузькою, тому йому довелося відмовитися від свого наміру і замінити слонів кіньми. Його ж воїни, які отримали менше, аніж очікували, вирішили порушити галасом і безладом тріумфальне шестя, але Помпей заявив, що йому байдуже до їхніх погроз і що він воліє відмовитися від тріумфу, аніж запобігати перед солдатами. Тоді Сервілій, визначний діяч, і котрий особливо опирався тріумфу Помпея, сказав: “Тепер я бачу, що Помпей справді великий і гідний тріумфу”. Зрозуміло, що коли би Помпей забажав, то без труднощів потрапив би і в сенат, але він цього не мав на меті, бо, як подейкують, намагався зажити слави в дивний спосіб. Звісно, не було би гідним подиву і те, якби Помпей став сенатором раніше, аніж це дозволяв йому його вік, але найбільшою честю був би тріумф, дозволений тому, хто ще не був сенатором. Ця обставина дуже допомогла Помпеєві здобути прихильність у народу. Адже простолюд радів і веселився, коли після свого тріумфу Помпей узяв участь в огляді поряд з іншими кіннотниками.

 

 

15. Сулла ж непокоївся, бачачи, якої слави і могутності досяг Помпей, але, соромлячись стати на перешкоді молодій людині, лише мовчки спостерігав за подіями. Однак, коли Помпей силоміць і проти волі диктатора зробив консулом Лепіда, підтримавши його кандидатуру і завдяки власному впливу викликав до нього прихильність народу, -- ось тоді Сулла почав діяти. Побачивши одного разу, як Помпей іде з ринку в супроводі натовпу народу, Сулла сказав йому: “Я бачу, юначе, що ти радий із свого успіху. Яке ж тоді значне і прекрасне у тебе досягнення, коли Лепід, найбільший нікчема, завдяки твоїм старанням перед народом, вибраний консулом, і то з більшим успіхом, ніж Катул, один з найчеснотливіших громадян? Однак, зараз не час тобі спати спокійно, а пильнуватись, бо ти породив супротивника, значно дужчого, аніж ти сам”. Власну неприхильність до Помпея Сулла дуже чітко висловив, головним чином, у залишеному ним заповіті, бо, в той час, як усім своїм друзям, призначивши їх опікунами свого малолітнього сина, він відмовив їм за заповітом у подарунках, то Помпея він зовсім обійшов увагою. Той, одначе, переніс цю образу з розважливістю і неабиякою гідністю. Тому, коли Лепід та декотрі інші намагалися перешкодити спаленню тіла Сулли на Марсовому полі і влаштувати похорони за державні кошти, Помпей втрутився у справу і домігся поховальних почестей для небіжчика та встановлення охорони під час поховання.

 

 

16. Невдовзі ж після смерті Сулли справдилися усі його віщування. Лепід, намагаючись прибрати владу померлого диктатора, почав діяти прямо і відкрито: взявшись до зброї, він оточив навколо себе і привів до ладу ослаблені підрозділи прибічників Марія, які залишалися з часів бунту й уникли переслідувань Сулли. Колега Лепіда Катул, якого підтримувала найпоміркованіша і найрозсудливіша частина сенату і народу, отримував неабиякі почесті, оскільки з-поміж усіх римлян вирізнявся розважливістю та справедливістю і був одним з найзначніших людей в Римі, однак, мабуть, був удатнішим скорше у політиці, а не у військовій справі. В таких обставинах довелося звернутися до Помпея. Останній не вагався, на чий бік пристати, але, як тільки приєднався до найкращих громадян, одразу ж був обраний командувачем війська у війні проти Лепіда, котрий вже завоював більшу частину Італії і з допомогою військових частин Брута оволодів Приальпійською Галлією.

 

Почавши війну, Помпей з легкістю перемагав усіх ворогів, -- лише біля Мутіни в Галлії йому довелося стояти довгий час, взявши в облогу Брута. Тим часом Лепід вирушив на Рим і, ставши табором за межами міста, вимагав для себе повторного консульства, страхаючи громадян своїм численним військом. Коли ж надійшов лист від Помпея із звісткою, що він успішно і безкровно завершив війну, страх у них розвіявся. Адже Брут, чи-то сам здався з своїми силами, чи то військо через зміну в становищі, зрадивши свого полководця, покинуло його. Брут, отже, віддав себе в руки Помпеєві: і взявши для супроводу кількох кіннотників, він подався у невеличке місто на річці Паді, де наступного дня був убитий Гемінієм, якого підіслав Помпей. За цей учинок Помпеєві сильно докоряли. Бо ж написавши спочатку народному зібранню, що Брут приєднався до нього з власної волі, він потім послав інші листи, в яких звинувачував людину, котру вбив. Син цього ж Брута разом з Кассієм убив Цезаря. Однак син не був схожим на батька ані тим, як він вів війну, ані своєю кончиною, як про це написано в його життєписі. Отже, Лепід одразу ж утік з Італії і переправився у Сардінію. Там він захворів і помер від розпачу і то не за крах своєї справи, як кажуть декотрі, але тому, що натрапив випадково на один лист, з якого дізнався про невірність своєї дружини.

 

 

17. В цей час Серторій, полководець, заволодів Іспанією. Він був зовсім не схожим на Лепіда, а вселяв римлянам страх, бо до нього збіглися усі найгірші покидьки громадянських воєн. Він вже розбив багатьох другорядних полководців і потім воював з Метеллом Пієм. Сам Метелл був знаменитим і відважним воїном, але, мабуть, від старості став діяти мляво і не вмів користатися зручною нагодою на війні, тоді як Серторій поводився зухвало, мов розбійник, роблячи сміливі й ризиковані вилазки, а постійними набігами та засідками завдавав неспокою Метеллові, котрий був досвідченим у командуванні лише важким і незграбним військом, яке звикло битися у встановленому за всіма правилами бойовому шикуванні. Помпей, маючи у своєму розпорядженні військову силу, домагався. щоб його послали на допомогу Метеллу. Незважаючи на наказ Катула Помпей не розпускав війська, але під усіляким приводом увесь час тримав його озброєним біля Риму, до тих пір поки на пропозицію Луція Філіпа йому не надали посади головнокомандувача у війні з Серторієм. Розказують, що, коли хтось з подивом запитав Філіпа у сенаті, чи той справді вважає, що Помпеєві слід надати консульські повноваження чи, як кажуть у Римі, послати його замість консула, Філіп відповів: “Звичайно, ні, але замість обох консулів”, даючи цим зрозуміти, що обидва тодішні консули -- цілковиті нікчеми.

 

 

18. Прибувши до Іспанії (як це зазвичай ведеться з появою нового славетного полководця), Помпей породив нові надії в багатьох людей і в народностей, які не були міцно зв’язані з Серторієм, а піднімалися на повстання, і змінювали свою позицію, переходячи на бік Помпея. А Серторій висловлювався презирливо про Помпея, і, глузуючи з нього, говорив, що йому проти цього хлопчика не треба ніякої зброї, крім дрюка і батога, коли б лишень він не боявся тієї старої баби, маючи на увазі Метелла. В дійсності ж, звичайно, Серторій був обачливий і боявся Помпея, тому діяв ще з більшою осторогою. Адже Метелл, -- чого ніхто й не міг уявити, -- вів непристойний спосіб життя, віддавшись розпусті та втіхам, і взагалі вдача у нього раптово змінилася, він зробився славолюбним і марнотратним, так що і ця обставина лише додавала слави Помпеєві, викликаючи прихильність до нього з боку громадян, бо він намагався показати простоту і невибагливість свого способу життя, що, звісна річ, не коштувало йому великих зусиль. Бо ж за своєю вдачею Помпей вирізнявся розважливістю і вмінням стримувати свої бажання.

 

З огляду на те, що на війні відбувалося багато змін, то Помпея дуже пригнітило взяття Серторієм Лаврона. Бо маючи певність, що він оточив Серторія, Помпей навіть хвалився цим, але раптом виявилося, що він сам потрапив в оточення. І не одважившись рушати, він змушений був дивитися, як вороги в його присутності спалили місто дотла. Однак Помпей розгромив біля Валентії воєначальників Геренія та Перперну, котрі втекли до Серторія і командували в нього військом, і знищив при цьому понад десять тисяч чоловік.

 

 

19. Окрилений цим успіхом і маючи вже великі надії, Помпей поспішно рушив проти Серторія, щоб не ділити з Метеллом слави переможця. І поблизу річки Сукрон, якраз, коли наставав вечір, їхні сили зійшлися в битві, причому обидва полководці побоювалися приходу Метелла, бо Помпей хотів битися один, а Серторій -- тільки з одним противником. Підсумок бою, однак, виявився непевним, бо з обох боків перемогу здобув кожен на одному фланзі. Але з обох полководців більшого успіху домігся Серторій, бо, виступивши на своєму фланзі проти ворожого війська, він обернув його у втечу. Відносно ж Помпея, котрий бився на коні, то на нього кинувся ворожий воїн -- піхотинець велетенського зросту; вони зіткнулися і билися врукопашну, причому один одному завдали удару мечем в руку, але з різною силою: Помпей лише зазнав поранення, а своєму противникові він повністю відітнув руку. Коли ж на Помпея кинулось кілька ворожих воїнів і вже римляни обернулися у втечу, Помпеєві вдалося таки, всупереч очікуванню, утекти, залишивши ворогам свого коня з золотою вуздечкою та коштовною збруєю. Вороги, зайнявшись розподілом здобичі і, сварячись за неї, відстали від Помпея з військом. На світанку обидва командувачі вишикували свої війська, щоб довершити справу, однак після прибуття Метелла Серторій відступив і звелів своєму війську розсіятися. Зрештою, ті воїни зазвичай розбігалися, а потім збиралися знову. Тому Серторієві нерідко доводилося блукати самому, але й нерідко подібно до бурхливої гірської течії, яка раптово піднімається, він кидався на ворога, маючи з собою сто п’ятдесят тисяч воїнів.

 

Після ж битви Помпей вирушив назустріч Метеллу, і, коли вони були поблизу один одного, звелів опустити в’язку прутів, вшановуючи таким способом Метелла, у котрого було вище звання. Метелл, однак, відмовився від такої честі і хоча й обіймав раніше посаду консула і за віком був старшим, але в усьому виявляв до нього приязнь, не вимагаючи ніякого привілею, за винятком лише того, що під час спільної стоянки табором пароль обом військам давав Метелл. Однак частіше вони стояли табором порізно, бо хитрий і дуже удатний ворог, стрімко рухаючись і затіюючи сутички то в одному, то в іншому місці, завжди примудрявся роз’єднати їх і віддалити один від одного. Насамкінець Серторій, витіснив обох полководців за межі підвладної йому Іспанії: він перекрив їм доступ до підвезення провіанту, грабував країну і панував на морі. Терплячи від нестачі їстівних припасів, вони змушені були відступити в інші провінції.

 

 

20. Помпей, розтративши більшу частину свого майна на цю війну, став просити грошей у сенату. Він заявив, що у випадку відмови він вирушить в Італію і вимагатиме грошей. Консулом тоді був Лукулл, який ворогував з Помпеєм. Однак Лукулл поквапився вислати йому гроші, бо домагаючись для себе командування у війні з Мітрідатом, він боявся дати привід Помпею відмовитися від війни з Серторієм і повернути проти Мітрідата, -- противника, боротьба з яким, як здавалося, обіцяла славу і легку перемогу. Тим часом Серторій був підступно вбитий своїми друзями. Їхній командир Перперна спробував проводити ту ж саму, що і Серторій, політику. В його розпорядженні були ті самі сили і ті самі засоби, однак він не мав такої ж кмітливості і розуму, щоб ними успішно скористатися. Помпей одразу ж виступив проти нього і, побачивши його нерішучість у проведенні військових дій, вислав йому як приманку десять когорт з наказом розсіятись на рівнині. І коли Перперна напав на них і почав переслідувати, раптом з’явився Помпей з усім своїм військом і, давши бій, розгромив ворога. Більшість ворожих командирів були вбиті у битві, тоді як сам Перперна був узятий в полон і приведений до Помпея, котрий звелів його стратити. І Помпеєві не слід докоряти в невдячності чи в тому, що він забув його послуги у Сіцілії (як це роблять декотрі): він діяв з неабиякою розважливістю, керуючись інтересами загального блага. Бо Перперна, захопивши всі листи Серторія, показував послання до нього досить впливових римлян, котрі хотіли, спричинивши бунти в державі, змінити повністю тодішню форму правління і просили допомоги у Серторія, запрошуючи його в Італію. І тому боячись, як би ці листи не стали причиною ще більших воєн, аніж ті, які щойно закінчилися, Помпей убив Перперну, а листи спалив, навіть не прочитавши їх.

 

 

21. Після цього Помпей залишився в Іспанії ще на певний час, аби придушити найбільші заворушення і відновити лад. Отож залагодивши важливіші справи, він повів своє військо в Італію, і то якраз у розпал війни з рабами. Тому командувач Красс поквапився з неймовірним ризиком для себе дати бій рабам і в цьому домігся блискучого успіху: у битві він знищив дванадцять тисяч ворожих воїнів. Але доля дала і Помпеєві якусь частку від цієї перемоги, бо п’ять тисяч втікачів з поля бою потрапили в його руки і він їх усіх стратив. Відтак Помпей, щоб випередити Красса, поспішно написав до сенату, що Красс розбив гладіаторів у відкритому бою, а він, Помпей вирвав війну з корінням. З прихильності до Помпея римляни слухали з радістю і повторювали ці слова і ніхто навіть жартома не одважувався стверджувати, що в перемогах над Серторієм в Іспанії є частка котрогось-іншого, а не справа лише самого Помпея. Однак та виняткова пошана і сподівання, що покладалися на Помпея, всупереч усьому, поєднувалися з підозрами та страхом, що він не розпустить свого війська, а використає збройну силу, щоб установити одноосібну владу і перебрати на себе повноваження Сулли. Тому з усіх людей, хто виходив йому назустріч і вітав по-дружньому, не менше було й тих, хто робив це від страху перед ним. Однак Помпей розвіяв і цю підозру, заявивши. що розпустить військо одразу після тріумфу, тому у його недоброзичливців залишався лише один привід для звинувачень, а саме вони докоряли Помпея у тому, що він більшою мірою прихильніший до народу, аніж сенату, і вирішив відновити владу народних трибунів, скасовану Суллою, аби здобути у народу прихильність. І в дійсності це було так, бо римський народ нічого більше так не прагнув, нічого більше так не бажав пристрасно, як бачити те, що влада трибунів відновлена. Тому Помпей вважав великим успіхом, що він може скористатися зручною нагодою втілити в життя цей захід: та й, зрештою, він і не знаходив іншого способу віддячити громадянам за їхню прихильність до нього, якщо цим засобом скористається хтось інший.

 

 

22. Потім Помпеєві був призначений другий тріумф і він був вибраний консулом. Але не ці почесті викликали подив перед ним і робили його великим в очах народу. Доказом його неабиякої слави було те, що Красс, прекрасний оратор, один з найбагатших і найвпливовіших з тодішніх політичних діячів, хоч і дивився зверхньо на самого Помпея, однак не одважився домагатися консульства, не отримавши спочатку згоди від Помпея. Помпей звичайно прийняв прохання з задоволенням, бо вже давно хотів чимось допомогти йому і вчинити по-дружньому. Тому він охоче підтримав його, звернувшись до народу і заявивши, що він буде більше вдячний громадянам за товариша на посаді, аніж за владу, яку вони дадуть йому. Однак, ставши консулами, вони стали постійно сваритися між собою і ворогувати. Красс мав більший вплив у сенаті, Помпей же користувався винятковою прихильністю народу Адже Помпей відновив владу народних трибунів і дозволив внесення закону, який віддавав суди в розпорядження вершників.

 

Але найбільше радів народ, бачачи, як Помпей просить звільнити його від військової служби. Річ у тім, що у римських вершників існує звичай: після того, як минув встановлений законом термін військової служби, вони приводили свого коня на форум, аби його оглянули двоє урядовців, так звані цензори. При цьому кожен перераховував полководців та імператорів, в яких вони проходили службу, а також звітувалися за свої подвиги і таким чином звільнялися від подальшої участі в походах. І кожному, залежно від його поведінки визначалася похвала або виголошувалася догана. Якраз тоді цензори Геллій і Лентул сиділи у своїх кріслах в одязі державних осіб, і перед ними проходили вершники, що підлягали цензу. Серед цих вершників з’явився і Помпей, спускаючись на форум із знаками своєї посади і ведучи за вуздечку свого коня. Наблизившись так, що цензори могли його бачити, він звелів лікторам зробити прохід і повів коня до підвищення, на якому сиділи власті. Серед здивованого народу запанувала тиша, а в цензорів це видовище викликало змішане почуття шанобливості й радості. Потім старший з них запитав: “Помпею Великий, я запитую тебе, чи брав ти участь у всіх походах, визначених законом?”. Помпей гучним голосом відповів: “В усіх походах я брав участь і в усіх був командувачем”. Після цих слів почулися радісні крики народу, які вже незмога була стримати. Цензори підвелися з своїх місць і проводили Помпея на радість громадянам, котрі плескаючи в долоні, йшли слідом за ними.

 

 

23. Вже закінчувався термін консульства Помпея, а тим часом його чвари з Крассом посилювалися. В цей час якийсь Гай Аврелій, котрий належав до стану вершників і тримався осторонь політичного життя, вийшовши до трибуни перед народним зібранням, звернувся до народу з промовою. Він розказав, що йому у сні з’явився Юпітер і звелів йому сказати консулам, аби вони не складали своїх повноважень до тих пір, поки не примиряться між собою. Після цих слів Помпей і далі стояв нерухомо, а Красс, першим привітавши Помпея, заговорив з ним, а потім звернувшись до народу, сказав: “Громадяни, я не вважаю, що роблю щось негідне чи принизливе, якщо першим піду назустріч Помпеєві, котрого ви ще безбородим юнаком удостоїли почесного звання Великий, і коли він ще не став сенатором, вшанували його двома тріумфами”. Відтак, консули помирились і склали з себе повноваження.

 

Після цього Красс не змінив попереднього способу життя, тоді як Помпей уникав тепер брати на себе захист громадян на суді і потроху залишав форум, рідко з’являючись на люди і то завжди перебуваючи в оточенні численного почту. А тому нелегко було тепер комусь зустріти його самого, без оточення, і взагалі бодай побачити його. З якнайбільшою охотою Помпей з’являвся в супроводі з численного натовпу клієнтів, гадаючи, що ось таким способом набуде для себе вагомості і величі і, маючи певність, ніби часте спілкування та зближення з простолюдом принизить його достоїнство. Справді, люди, котрі здобули славу на полі бою і котрі не можуть вжитися в умовах громадянської рівності, зодягнувши тогу, ризикують втратити свою велич. Адже хто був першим на війні, і в громадянському житті прагне бути першим, а ті, хто на війні задовольнявся другорядними ролями, вважають нестерпною чиюсь перевагу у громадянському житті. А тому, коли вони зустрічають на форумі людину, увінчану славою переможця і тріумфів, вони намагаються підкорити і принизити її: а хто зламавши свою гордість, відступає перед ними, -- йому вони залишають здобуті на війні його почесті і могутність, не переймаючись заздрощами до них. Доказом цього будуть події, про які йтиме мова нижче.

 

 

24. Могутність піратів виникла спочатку в Кілікії. Діяли вони на початку відважно і ризиковано, але таємно, згодом однак, з часів Мітрідатової війни вони стали зарозумілими і зухвалими, бо служили матросами у царя. Пізніше, коли римляни билися між собою під час громадянських воєн біля самої Римської брами, пірати потроху стали вирушати у море, позбавлене охорони, та панувати на ньому, нападаючи не лише на мореплавців, але й спустошуючи острови та приморські міста. Вже багато людей, заможних і знатних, і за загальною думкою, розсудливих, почали сідати на розбійницькі кораблі і брати участь у піратських справах, немовби такі дії могли принести їм славу і шану. У багатьох місцях у піратів були якірні стоянки й укріплені спостережні вежі. А їхні флотилії, які вони висилали в море для нападів, відзначалися винятковою добірною командою матросів, вправністю керманичів, легкістю і швидкістю кораблів, призначених якраз для цих нападів. Однак розкіш піратів, гідна заздрощів, викликала більше ненависть, аніж страх: на їхніх кораблях були позолочені кормові щогли, пурпурові запони та посріблені весла -- цим пірати немовби знущалися з своїх жертв і хизувалися своїми злочинами. А ще ганьбою для римської держави були їхня пиятика з музикою та піснями на кожному березі, взяття в полон урядовців і контрибуції, накладені на захоплені міста. Кількість піратських кораблів перевищувала тисячу, і піратам вдалося захопити до чотирьохсот міст. Вони пограбували багато недоторканих до того часу святилищ -- клароське, дідімське самофракійське, храм Хтонії в Герміоні, храм Асклепія в Епідаврі, храми Посейдона на Істмі, на мисі Тенарі і на Калаврії, храми Аполлона в Акції і на Левкаді, храми Гери на Самосі, в Аргосі і на мисі Лакінії. Самі пірати відзначали на Олімпі якісь дивні свята і звершували якісь таїнства: наприклад, таїнство Мітри, яке збереглося і донині і яке стало відоме завдяки їм.

 

Пірати також будь-яким способом принижували римлян: висаджуючись на берег, вони грабували на великих дорогах, і розоряли маєтки, розташовані поблизу моря. Одного разу вони захопили і забрали з собою навіть двох преторів, Секстілія і Белліна, -- котрі на тогах мали пурпурову стрічку, разом із слугами та лікторами. Іншого разу вони захопили і дочку тріумфатора Антонія, коли вона їхала на заміську віллу; Антонію довелося дати за неї великий викуп. Але найнахабнішим їхнім злочином було ось таке. Коли якийсь полонений кричав, що він римлянин, і називав своє ім’я, вони, прикидаючись наляканими і враженими, били себе по стегнах і, стаючи на коліна, просили пощади. Нещасний в’язень вірив їм, бачачи, як вони принижено просять. Потім одні надівали йому черевики, інші зодягали в тогу, мовляв, аби знову не помилитися. Ось так досхочу познущавшись над ним, і повтішавшись з його страждань, вони, насамкінець, спускали посеред моря драбину і веліли висаджуватися, бажаючи щасливої дороги, а коли нещасний відмовлявся, його виштовхували за борт і топили.

 

 

25. Могутність піратів поширилася майже по всьому Середземномор’ю, так що море стало повністю недоступним для мореплавання та торгівлі. Саме ця обставина і змусила римлян, котрі вже відчували нестачу продовольства і боялися великого голоду, послати Помпея очистити море від піратів. Тоді один з друзів Помпея, Габіній, вніс законопроект, який надавав Помпею не лише командування флотом, але й цілковите єдиновладдя і необмежені повноваження у всіх провінціях. Цей же законопроект давав полководцеві владу на морі по цей бік Гераклових стовпів і скрізь на суходолі на відстані чотирьох стадій від моря. В області, на яку поширювалася влада полководця, не входили лише деякі країни з-поміж тих, які знаходилися під владою римлян; в неї входили найвизначніші варварські племена і володіння наймогутніших царів. А ще Помпеєві дозволялося вибрати з числа сенаторів п’ятнадцять легатів як підлеглих йому начальників на місцях, брати скільки завгодно грошей із скарбниці і в відкупщиків, і спорядити флот з двохсот кораблів, причому йому давалося право набирати воїнів і веслярів.

 

Після прочитання цього закону народ прийняв його з великою радістю, але найзнатніші і найвпливовіші сенатори міркували, що цілковита і необмежена влада, звичайно, викликатиме неймовірні заздрощі, але скорше всього вселятиме страх. Тому всі вони були проти закону, окрім Цезаря, котрий підтримав закон, звичайно, не задля Помпея, але з самого початку намагаючись здобути прихильність у народу і заприязнитися з ним. Інші сенатори, однак, сильно докоряли Помпеєві. Один з консулів сказав, що коли Помпей хоче наслідувати Ромула, то йому не уникнути долі останнього. За ці слова він мало не був убитий народом. Коли проти закону виступив Катул, то народ, з почуття пошани до нього, вислухав його в цілковитій тиші. Після промови, яка містила чимало похвали Помпеєві, і в ній не відчувалося якихось заздрощів, Катул порадив жаліти таку людину, а не піддавати її небезпекам і безперервним війнам. “Кого ж іншого ви знайдете, -- сказав він, -- якщо втратите Помпея?” “Тебе!” -- закричали всі одностайно. І Катул, не змігши переконати народ, змушений був піти. Потім став промовляти Росцій, але оскільки його ніхто не слухав, то він пальцями став показувати, що Помпея слід обрати не одного, але дати йому товариша. Кажуть, що ця пропозиція викликала у роздратованого народу такий сильний крик, що ворона, пролітаючи над форумом, упала бездиханною в натовп. Падіння птахів, як це засвідчує, відбувається не через те, що у повітрі від розриву чи розсіяння виникає велика порожнеча, але скоріше тому, що звук завдає пернатим немовби удару, коли він, піднімаючись з такою силою, спричиняє сильні коливання і хвилі у повітрі.

 

 

26. На цей раз зібрання розійшлося, не схваливши ніякого рішення. А в той день, коли мало відбутися голосування з приводу закону, Помпей таємно вибрався до свого маєтку. Дізнавшись про схвалення закону, він повернувся уночі в Рим, щоб уникнути заздрощів, які могли викликати його зустріч з натовпом народу. Наступного ранку Помпей пішов до храму відкрито і приніс жертву богам. Знову було скликане Народне зібрання, і Помпей домігся для себе прийняття інших постанов, окрім тих, які були вже проголосовані, так що він майже подвоїв свої військові сили. Таким чином він спорядив п’ятсот кораблів, набрав сто двадцять тисяч кіннотників. Помпей вибрав двадцять чотири сенатори як підпорядкованих йому начальників; а ще йому дали двох квесторів. Одразу ж ціни на продовольство упали, і ця обставина дала зраділому народові стверджувати, що лише саме ім’я Помпея поклало кінець війні.

 

Помпей розділив усе Середземне море на тринадцять частин; і в кожній частині він зосередив певну кількість кораблів на чолі з начальником. Таким чином, розподіливши свої сили скрізь, Помпей одразу ж міг оточити і захопити немовби в тенета велику кількість піратських кораблів і відводити їх у гавані. А ті кораблі, які встигали врятуватися, гнані звідусіль, тікали до Кілікії, ховаючись там немов бджоли у вулику. Проти них виступив сам Помпей, маючи з собою шістдесят кораблів. Але до цього він за сорок днів завдяки своїм невтомній діяльності і завзятості начальників, повністю очистив від піратських кораблів Тірренське і Лівійське моря, а також море навколо Сардінії, Корсіки і Сіцілії.

 

 

27. Тим часом у Римі консул Пізон, ненавидячи Помпея і заздрячи йому, чинив усілякі перешкоди його приготуванням, і звелів навіть розпустити команди на кораблях. Тоді Помпей послав флот до Брундізію, а сам через Етрурію подався до Риму. Як тільки в Римі взнали про його прибуття, усі повибігали на дорогу, зустрічаючи полководця, так ніби вони ще зовсім недавно не проводжали його. Римляни раділи з раптової зміни у становищі, бо ринок був наповнений продовольством. Тому Пізон ризикував втратити посаду консула, і Габіній вже склав з цією метою проект закону. Помпей, однак, вчинив опір цьому і в усіх інших справах, і, виступаючи в Народному зібранні, виявив поблажливість. І влагодивши усі необхідні справи, Помпей подався до Брундізію і звідти вийшов у море. Час підганяв його, і Помпей поспішно плив мимо багатьох міст, але про Афіни не забув. Висадившись там, він приніс жертви богам і звернувся з промовою до народу. Повертаючись назад, він прочитав присвячені йому два написи, кожен з яких складався з одного рядка. Один з них, у внутрішньому боці брами, був такого змісту:

 

-- Ти знаєш, що ти людина! Такою ж мірою ти і бог.

 

А зовні було написано:

 

Ми чекаємо тебе, схиляємось перед тобою, побачили тебе -- щасливої дороги!

 

Деякі з піратів, які блукали на кораблях у відкритому морі і трималися разом, виявили Помпеєві покірність. Останній повівся з ними великодушно, забравши кораблі і не вчинивши зла піратам.

 

Тоді решта піратів, плекаючи надію на помилування, разом з жінками і дітьми, почали здаватися Помпеєві, уникаючи мати справу з підпорядкованими йому начальниками. Помпей до всіх ставився милосердно, і з їхньою допомогою вистежував тих, хто ще ховався, усвідомлюючи свої страшні злочини; коли ж ці останні потрапляли в його руки, Помпей піддавав їх покаранню.

 

 

28. Більшість наймогутніших піратів, однак, тримали свої сім’ї і скарби, і всіх, непридатних носити зброю, у фортецях та укріплених містах на Таврі, а самі, сівши на кораблі, очікували біля Коракесія в Кілікії, куди прямував проти них Помпей. У битві, що відбулася, пірати були розбиті й обложені в своїх фортецях. Зрештою, розбійники відрядили до Помпея післанців просити пощади і здалися разом з містами й островами, якими вони оволоділи, а потім укріпили їх настільки, що й не лише взяти їх силою, але доступитися до них було нелегко.

 

Таким чином, війна була завершена, і не більш як за три місяці з морським розбоєм піратів було покінчено скрізь. Крім багатьох інших кораблів, Помпей захопив дев’яносто суден із окованими міддю носами. Стосовно ж самих піратів (а їх було взято в полон понад двадцять тисяч), то стратити усіх Помпей не одважився; вважаючи, однак, що нерозумно й відпускати розбійників на свободу і дозволити їм розсіятися, або ж знову зібратися у великій кількості, бо це були вже злидарі, але водночас і войовничі люди. Помпей також міркував, що за своєю природою людина ніколи не буває дикою чи нелюдом, але що вона впадає у порочність всупереч природі, мирні ж звичаї та зміна способу життя і місця проживання роблять її вихованою. Навіть люті звірі, коли з ними поводяться лагідніше, втрачають свою хижість і лютість. Тому Помпей вирішив переселити цих людей у місцевість, розташовану далеко від моря, дати їм можливість жити в зручних умовах і привчити їх до міського способу життя та обробляти землю. Частину піратів за наказом Помпея прийняли невеличкі і майже безлюдні міста Кілікії, населення яких отримало додаткові земельні ділянки і змішалося з новими поселенцями, збільшивши, таким чином, свою кількість. Місто Соли, незадовго до того спустошені вірменським царем Тіграном, Помпей звелів відновити і поселив там багатьох піратів. Більшість з них, однак, він переселив у Діму в Ахайї, бо це місто, у ті часи повністю безлюдне, володіло великими ділянками родючої землі.

 

 

29. Ці дії Помпея викликали осуд з боку заздрісників, а його вчинок з Метеллом на Кріті обурив навіть близьких друзів. Річ у тім, що Метелл, родич того Метелла, котрий був товаришем Помпея по командуванню в Іспанії, був посланий на Кріт ще до обрання Помпея головнокомандуючим. Острів Кріт був тоді другим після Кілікії опорним пунктом піратів. Метелл виловив багатьох піратів у полон, зруйнував їхні гнізда, і самих звелів стратити. А ті, що залишилися в живих, були взяті в полон Метеллом. Вони відіслали післанців до Помпея, просячи Помпея прибути на острів, бо ж він належав до підвладної йому землі і входив у визначену законами приморську область. Помпей прихильно вислухав прохання піратів і написав листа Метеллові припинити війну. Разом з тим він звелів містам на Кріті не підкорятися Метеллові і послав туди претором одного з підлеглих йому начальників -- Луція Октавія. Останній приєднався до обложених піратів і, воюючи на їхньому боці, не лише завдав Помпеєві прикрощів, зробив предметом ненависті, але й показав його у смішному вигляді: від заздрощів і ревнощів до Метелла Помпей немовби вручив своє ім’я таким нечесним і безбожним людям, а своє славою дозволив прикриватися для захисту і користуватися як амулетом. Вже й Ахілл, кажуть, розпалений жадобою слави, чинив не як личить звитяжцеві, а мов безрозсудний і марнославний юнак, забороняючи друзям метати стріли в Гектора;

 

Щоб слави не відібрав хтось інший, а він би не прийшов другим.

 

А Помпей, навпаки, взявся захищати спільного ворога, заступаючись за нього, щоб позбавити тріумфу полководця, який доклав стільки зусиль у боротьбі з розбійниками. Метелл, однак, не здав командування; він переслідував і страчував піратів, Октавія ж, вилаявши і принизивши, відпустив з табору.

 

 

30. Коли в Рим надійшла звістка що війна з піратами закінчена, а Помпей, проводячи дозвілля, об’їжджає міста, один з народних трибунів, Манілій, запропонував закон про передачу Помпеєві всіх провінцій і військ, на чолі яких стояв Лукулл, додавши і Віфінію (де намісником був Глабріон), для війни з царями Мітрідатом і Тіграном; згідно з цим законом Помпей зберігав морські сили і командування на морі на попередніх умовах. Цей захід означав, що влада у римській державі переходила повністю в руки однієї людини. Справді, з провінцій, які він ще не отримав у своє розпорядження на підставі попереднього закону, тепер переходили у його владу Фрігія, Лікаонія, Галатія, Каппадокія, Кілікія, Верхня Колхіда та Вірменія разом з таборами і військами, які були під керівництвом Лукулла у війні проти Мітрідата і Тіграна. Цей закон позбавляв Лукулла слави і нагород за досягнуті ним успіхи, і він отримував наступника скорше для тріумфу, аніж для ведення війни. Однак знать зовсім не переймалася цим, хоч й розуміла, що Лукулл несправедливо зазнає кривди і йому виявлена така невдячність. Однак знатні були невдоволені і владою Помпея. Вважаючи її тиранією, вони потай спонукали і підбадьорювали один одного протидіяти закону, щоб не втратити свободи. Але коли настав час, від страху перед народом усі полишили свої наміри і під час обговорення мовчали, і лише Катул виступив з багатьма доказами проти закону і з звинуваченнями проти Манілія; але оскільки в Народному зібранні йому не вдалося нікого переконати, він звернувся до сенату і багато раз кричав з ораторського підвищення, що за прикладом предків сенат повинен шукати гору чи скелю, щоб, подавшись туди, зберегти свободу. Усе ж законопроект був проголосований, як кажуть, усіма трибами, і Помпей в час своєї відсутності був удостоєний майже всією повнотою влади, чого Сулла домігся від держави війною і насильством. Отримавши листа із звісткою про постанову Народного зібрання, у присутності друзів, які вітали його з цим, Помпей, кажуть, спохмурнів і вдаривши себе по стегну, сказав, немовби знесилений і невдоволений владою: “Гай-гай, що за безкінечна боротьба! Наскільки краще було би залишитися одним з непомітних людей, бо тепер і мови нема, щоб коли-небудь я спекався війн, звільнився від заздрощів, і пожив спокійно у селі з дружиною!”.

 

Навіть найближчим друзям Помпея ці лицемірні слова були неприємні, бо друзі дуже добре розуміли, що чвари з Лукуллом, які розпалювали його вроджене честолюбство і прагнення панувати, приносили йому радість.

 

 

31. І справді, його вчинки скоро показали його справжні нахили. Помпей скрізь розсилав розпорядження, скликав воїнів, запрошував до себе підвладних римлянам правителів і царів і, проїжджаючи через провінції, не залишав без змін жодної постанови Лукулла: він скасовував численні покарання, відбирав отримані подарунки і взагалі робив усе, що було в його силах, аби показати прихильникам Лукулла, що той вже не має ніякої влади. Оскільки ж Лукулл через своїх друзів поскаржився на дії Помпея, то було вирішено, щоб обидва полководці зустрілися. Зустріч відбулася в Галатії. Оскільки ж обидва вони були великі полководці, досягли значних успіхів, то їх супроводжували ліктори з в’язками прутів, прикрашених лавровими вітками. Лукулл прибув з вологих країн, багатих на рослинність, Помпей якраз пройшов через безлісу та суху область. Коли ліктори Лукулла побачили сухі і повністю зів’ялі лаври Помпея, вони поділилися своїми свіжими вітками й увінчали ними в’язки прутів Помпея. Цю подію сприйняли як прикмету, що Помпей з’явився, аби відібрати славу і здобутки перемог Лукулла.

 

Лукулл був старший за консульством і віком, але Помпей -- вищий достоїнством, бо мав два тріумфи. Зрештою, при першій зустрічі вони поводилися якомога ввічливіше і люб’язніше, розхвалювали подвиги один одного і вітали один одного з перемогами. Однак у подальших переговорах вони полишили усіляку поміркованість і згідливість і стали докоряти один одному; Помпей докоряв Лукуллові в жадібності, а Лукулл йому -- у владолюбстві, і лише з труднощами друзям вдалося розвести їх. Лукулл розділив частину захоплених в Галатії земель та інші нагороди на власний розсуд. А Помпей, розташувавшись табором на певній відстані, заборонив підкорятися Лукуллові і відібрав в останнього всіх його воїнів, крім тисячі шестисот, яких через їхню непокірну вдачу вважав непотрібними для себе, а для Лукулла -- небезпечними. А ще, глузуючи з подвигів Лукулла, він говорив, що той бився з театральними і примарними царями, йому ж належить воювати із справжнім військом, цілком боєздатним, бо Мітрідат тепер використовує кінноту, мечі і великі щити. У відповідь на це Лукулл говорив, що Помпей з’явився сюди воювати з тінню війни, він бо навчився, мов той стерв’ятник, накидатися на вбитих чужою рукою і шматувати рештки війни. Так, Помпей приписав собі перемоги над Серторієм, Лепідом і Спартаком, тоді як їх перемогли відповідно Метелл, Катул і Красс. А тому не слід комусь дивуватися з того, що людина. яка зуміла присвоїти собі тріумф над збіглими рабами, тепер всіляко намагається зібрати собі славу вірменської і понтійської війни.

 

 

32. Після цього Лукулл від’їхав, а Помпей, розділивши весь свій флот для охорони моря між Фінікією та Боспором, сам виступив проти Мітрідата. Хоча у нього було тридцять тисяч чоловік піхоти і дві тисячі кінноти, він усе ж не осмілювався дати Помпеєві бій. Спочатку Мітрідат розташувався табором на укріпленій і неприступній горі, але покинув цю позицію через брак води. Цю гору зайняв потім Помпей. Зробивши висновок з вигляду рослин і з нахилу гірських ущелин, що на цьому місці мають бути джерела, він звелів прорити скрізь криниці, й одразу ж в таборі з’явилося повно води; Помпей дивувався, чому Мітрідат за стільки часу стоянки тут про це не здогадався. Потім Помпей оточив ворожий табір і став обносити його валом. Мітрідат тримався в облозі сорок п’ять днів, а потім, перебивши непридатних носити зброю і хворих, зумів утекти з найкращою частиною свого війська. Помпей, однак, наздогнав царя на Євфраті і розташувався табором поблизу. Боячись, як би Мітрідат не встиг раніше нього переправитися через Євфрат, Помпей опівночі вишикував військо у бойовий лад і вирушив. В цей час Мітрідатові, як розповідають, було видіння у сні, яке розкрило йому майбутню долю. Цареві здалося, начебто він пливе з попутним вітром по Евкінському Понту і, бачачи вже Боспор, вітає своїх супутників як людина, що радіє з певного і безсумнівного рятунку. Але раптом цар побачив, що, всіма покинутий, він носиться по хвилях на якомусь уламку судна. Коли Мітрідат боровся ще з почуттями і враженнями від сну, прийшли друзі і, збудивши його, повідомили про наближення Помпея. Отже, необхідно було взятися до справи і захищати табір. І начальники вивели військо, вишикувавши його в бойовий лад. А Помпей, помітивши приготування ворогів, вагався іти на таку ризиковану справу, як битва в темряві, вважаючи, що досить лише оточити ворогів з усіх боків, аби вони не змогли втекти; а вдень він мав намір несподівано напасти на царя, маючи перевагу у своїх силах. Але старші начальники Помпеєвого війська прийшли до нього, настійливо просячи і вмовляючи, аби він негайно розпочав атаку. Адже темрява не була суцільною, бо щербатий місяць давав ще досить світла, щоб розрізняти предмети. Ця обставина якраз і ввела в оману цареве військо. Місяць був за спиною римлян, котрі йшли в атаку, і оскільки він вже заходив, тіні від предметів, витягуючись далеко вперед, доходили до ворогів, котрі не могли правильно визначити відстань. Вороги думали, що римляни досить близько від них, і метали дротики намарне, ні в кого так і не влучаючи. Як тільки римляни це помітили, вони з криком кинулись на ворогів. Останні вже не одважувались чинити опір, і римляни стали вбивати охоплених страхом воїнів, що бігли; ворогів загинуло понад десять тисяч, їхній табір був узятий. Сам Мітрідат на початку битва разом із загоном восьмисот кіннотників прорвався крізь ряди римлян, однак цей загін швидко розсіявся і цар залишився всього з трьома супутниками. Серед них перебувала і наложниця Гіпсікратія, яка завжди виявляла мужність і сміливість, так що цар називав її Гіпсікратом. Наложниця була зодягнута в одежу перського воїна, і їхала верхи; вона не відчувала втоми від тривалого шляху і постійного догляду за царем і його конем, поки, насамкінець вони не прибули у фортецю Сінору, де знаходилось багато царських скарбів і коштовностей. Мітрідат взяв звідти дорогоцінні одежі і роздав їх тим, хто зібрався знову навколо нього після втечі. Кожному з своїх друзів цар дав смертельну отруту, аби ніхто проти своєї волі не потрапив у руки ворогів. Звідси Мітрідат попрямував у Вірменію до Тіграна, але після того як Тігран відмовив йому в будь-якій допомозі і навіть оголосив нагороду в сто талантів за його голову, Мітрідат, оминувши витоки Євфрату, продовжував свою втечу через Колхіду.

 

 

33. Тим часом Помпей вторгся у Вірменію, куди його запрошував молодий Тігран. Останній вже повстав проти свого батька і зустрів Помпея біля річки Араксу. Ця річка починається в тій же місцевості, що й Євфрат, але, повертаючи на схід, впадає у Каспійське море. Помпей і молодий Тігран йшли вперед і захоплювали міста, які зустрічалися на їхньому шляху. Однак цар Тігран, зовсім недавно розбитий Лукуллом, дізнавшись про м’яку і спокійну вдачу Помпея, впустив римський гарнізон у свій палац, а сам з своїми друзями і родичами відправився до Помпея, щоб здатися йому. Як тільки цар верхи прибув до табору, двоє Помпеєвих лікторів, підійшовши до нього, звеліли зійти з коня і йти пішки, бо ніколи в римському таборі не з’являвся жоден вершник. Тігран підкорився і навіть, відв’язавши свого меча, передав його лікторам. Насамкінець, коли цар постав перед Помпеєм, він зняв свою кітару, поквапившись покласти її до ніг полководця, і, -- що було великим приниженням, -- упасти перед ним навколішки. Помпей, однак, встиг схопити царя за праву руку, підняти його і притягнути до себе. Потім він посадив його біля себе, а сина по інший бік. Він заявив цареві, що винуватець усіх попередніх його нещасть -- Лукулл, який відібрав у нього Сірію, Фінікію, Кілікію, Галатію і Софену. Землями ж, якими він володіє досі, нехай залишаються у нього, виплативши римлянам за сподіяну кривду сім тисяч талантів, а царем у Софені буде його син. Ці умови Тігран охоче прийняв, і тоді римляни привітали його як царя, а Тігран, дуже зрадівши, пообіцяв кожному воїнові по півміни срібла, центуріонові по десять мін, трибунові по одному таланту. Син же, навпаки, був украй невдоволений і коли його запросили на застілля, заявив, що не має потреби у таких почестях з боку Помпея, бо може знайти собі іншого римлянина. Тоді Помпей звелів накласти на нього кайдани і тримати його в ув’язненні для тріумфу. Трохи пізніше Фраат, цар парфійців, прислав до Помпея послів, вимагаючи видачі молодого Тіграна як свого зятя і зажадавши вважати кордоном обох держав Євфрат. Помпей відповів, що Тігран належить своєму батькові, а не тестеві, а що стосується кордону, то він буде встановлений на справедливій основі.

 

 

34. Залишивши Афранія для охорони Вірменії, Помпей вирушив проти Мітрідата. Він був змушений проходити землями, населеними кавказькими племенами. Найчисленніші з цих племен -- альбани й ібери; область іберів сягає Мосхійських гір і Евксинського Понту, альбанці ж живуть на схід до Каспійського моря. Альбани спочатку дозволили пропустити Помпея через їхню країну. Коли ж зима застала римське військо в цій землі і римляни готувались до свята Сатурналій, альбани, зібравшись у кількості не менше сорока тисяч, переправились через річку Кірн, і напали на них. Річка Кірн бере початок з Іберських гір, приймає в себе Аракс, що тече з Вірменії, і потім впадає дванадцятьма рукавами у Каспійське море. Декотрі, однак, стверджують, що Кірн не зливається з Араксом, але сам по собі, хоча й дуже близько від Араксу, впадає у те ж саме море.

 

Помпей спокійно дозволив варварам переправу, хоч й міг перешкодити їй. Потім він напав на ворогів і повернув їх у втечу, повбивавши багатьох з них. Коли цар альбанців через послів став просити помилування, Помпей простив йому кривду і, уклавши мирну угоду, рушив проти іберів. Останні не поступалися в кількості альбанам, але були значно войовничіші; вони прагнули здобути прихильність у Мітрідата і прогнати Помпея. Ібери не були підвладні ані мідійцям, ані персам; їм вдалося навіть уникнути влади македонців, бо Олександр був змушений дуже швидко відступити з Гірканії. Однак Помпей розгромив їх у великій битві, перебивши дев’ять тисяч і взявши у полон понад десять тисяч чоловік. Після цього він вторгся в Колхіду. Тут на річці Фасід його зустрів Сервілій на чолі флоту, який охороняв Евксинський Понт.

 

 

35. Переслідування Мітрідата, котрий сховався в області племен, які проживали на Боспорі і навколо Меотіди, було пов’язане з неабиякими труднощами. А ще Помпей отримав звістку про бунт альбанів. Помпей, роздратований і обурений, повернув назад проти них; він знову з труднощами перейшов річку Кірн, піддаючи військо небезпеці, бо варвари спорудили на річці довгий частокіл. Оскільки йому належало пройти тривалий і важкий шлях по безводній місцевості, він звелів наповнити водою десять тисяч бурдюків. Виступивши проти ворогів, Помпей знайшов їх біля річки Абанту вже в бойовому шикуванні. Військо варварів складалося з шестидесяти тисяч піхотинців і дванадцяти тисяч вершників; однак більшість воїнів була озброєна абияк, і була зодягнута у звірині шкури. На чолі війська стояв брат царя на ім’я Косід. Він, як тільки почався рукопашний бій, напав на Помпея, метнув у нього дротик і влучив у заглибину панцира. Але Помпей, ударивши його списом, вбив його власноруч. В цій битві, як кажуть, на боці варварів билися також амазонки, які прийшли з гір біля річки Термодонту. Справді, після битви римляни, грабуючи тіла вбитих варварів, натрапляли на щити і котурни амазонок, однак жодного трупа жінки не помічали. Амазонки мешкають у тій частині Кавказу, що сягає Гірканського моря, але вони не межують з альбанами безпосередньо; між ними проживають гели і леги. З цими племенами вони щороку зустрічаються на річці Термодонті і проводять з ними разом два місяці, а потім знову повертаються у свою країну і живуть там самі по собі, без чоловіків.

 

 

36. Після цієї битви Помпей вирішив пройти до Каспійського моря, але повернувся назад через велику кількість отруйних плазунів, хоча й перебував від моря на відстані усього трьох днів шляху. Потім він відступив у Малу Вірменію. Царям елімеїв і мідійців у відповідь на їхнє посольство Помпей надіслав дружні послання. А проти парфійського царя, який вдерся в Гордієну і знищував підвладні Тіграну племена, Помпей відрядив військо на чолі з Афратієм. Останній прогнав парфійців і переслідував їх аж до Арбелітіди.

 

З усіх захоплений у полон наложниць Мітрідата Помпей не затримував жодної, але всіх їх відіслав батькам і родичам. Адже більшість з них були дочками полководців і правителів. Лише Стратоніка, котра мала найбільший вплив на царя і управляла однією з фортець з багатющими скарбами, була, мабуть, дочкою якогось старого злидаря-арфіста. Одного разу, граючи і співаючи під арфу на вечірньому застіллі, вона одразу ж своїм прекрасним співом зачарувала Мітрідата так, що він забрав її з собою, а старого батька відіслав додому, котрий засумував з приводу того, що йому цар не сказав бодай одне добре слово. Однак, прокинувшись уранці, батько побачив у своїй кімнаті столи з золотими та срібними келихами, багатьох слуг, євнухів і хлопчиків, які підносили йому дорогоцінне вбрання; перед дверима стояв кінь, прикрашений розкішною збруєю, подібно до коней, що належать царевим друзям. Думаючи, що це жарт, що над ним насміхаються, старий кинувся, було, тікати через двері, але слуги затримали його, заявивши, що цар подарував йому великий дім одного багатія, котрий нещодавно помер, і ці дарунки лише початки і зразки решти майна і скарбів, які він матиме. Зрештою, насилу повіривши своєму щастю, і надівши на себе багряну одежу, старик скочив на коня і помчав вулицею міста з криком: “Усе це моє!”. Людям, які сміялися з нього, він говорив, що не цьому вони повинні дивуватися, а тому, що він, здурівши на радощах, не кидає в них камінням. Такого роду і крові була Стратоніка. Вона не тільки передала Помпеєві фортецю, але й піднесла йому багато дарунків; з них Помпей узяв лише ті, які могли би прикрасити храми або ж надати блиску тріумфам, усі ж інші він звелів їй забрати назад і користуватися ними на благо. Також він передав квесторам для державної скарбниці ложе, стіл і трон -- все з золота, -- ці подарунки йому прислав цар іберів з проханням прийняти їх.

 

 

37. В так званій новій фортеці Помпей знайшов таємні записки Мітрідата і прочитав їх з неабияким вдоволенням, бо в них було багато відомостей, які розкривали вдачу самого царя. Це були спогади, з яких виходило, що цар отруїв і власного сина Аріарафа, а також Алкея з Сард за те, що той переміг його на кінських перегонах. А ще там містилися тлумачення сновидінь, які бачив сам цар і декотрі з його дружин; потім непристойне листування між ним і Монімою. За словами Теофана серед листів була знайдена записка Рутілія, який підбивав царя до побиття римлян в Азії. Більшість письменників, однак, вважає це злісною вигадкою Теофана, який ненавидів Рутілія, мабуть, через те, що той за вдачею був йому цілковитою протилежністю; а можливо, що Теофан хотів догодити Помпеєві, чийого батька Рутілій зобразив у своїй історії найбільшим негідником.

 

 

38. З так званої Нової фортеці Помпей прибув до Амісу. Тут під впливом свого незмірного честолюбства, і перейнятий почуттями мстивості, він сам знущався над Лукуллом за те, що той, -- хоча ворог ще діяв, -- роздавав нагороди і почесті, розсилав едикти, -- тоді як це зазвичай роблять переможці після закінчення війни. А тепер, коли Мітрідат ще залишався володарем на Боспорі і зібрав боєздатне військо, -- Помпей сам чинив достоту так само: порядкував у провінціях (немовби з ворогом було покінчено) і роздавав нагороди, коли на його бік переходило багато полководців і володарів; він нагородив і дванадцятьох варварських царків. Саме, щоб догодити останнім, у посланні-відповіді парфійському цареві Помпей не звернувся до нього із словами “цар царів”, як це робили при звертанні усі інші.

 

Тепер у нього виникло нестримне бажання захопити Сірію і дійти через Аравію до Червоного моря, аби переможно досягти Океану, який оточує з усіх боків населений світ. Адже і в Африці він перший як переможець дійшов до Зовнішнього моря, і в Іспанії зробив Атлантичний океан кордоном Римської держави, а незадовго до цього, переслідуючи альбанів, він ледве не дійшов до Гірканського моря. Отже, Помпей вирішив знову виступити з військом, аби завершити Червоним морем коло своїх походів, крім того, він бачив, що Мітрідата важко було взяти збройно і що при відступі він ще небезпечніший, аніж у відкритому бою.

 

 

39. Заявивши, що він залишить царя в жертву ворогу значно страшнішому, аніж він сам, -- голоду, Помпей своїм флотом перекрив шлях купецьким кораблям в Боспор. Тим, хто буде спійманий у спробі прорвати заслін, було оголошено покарання -- смертний вирок.

 

Потім на чолі великої частини війська Помпей вирушив у похід. Знайшовши ще не поховані тіла тих, хто поліг на чолі з Тріарієм у нещасній битві з Мітрідатом, Помпей звелів поховати їх усіх з почестями і блиском: ця недбалість Лукулла, мабуть, і викликала проти нього сильну ненависть воїнів. Тим часом Афраній підкорив арабів, котрі проживали біля підніжжя Аману, а сам Помпей подався в Сірію і під приводом відсутності в ній законних царів проголосив цю країну провінцією і власністю римського народу. Помпей підкорив також Іудею і взяв у полон царя Арістобула. Відносно ж міст, то багато з них він заснував, а багато визволив, караючи тиранів, які захопили їх. Більшість часу він проводив у вирішенні судових справ, улагоджуючи суперечки між містами і царями. Куди ж він сам не міг прибути, він посилав своїх друзів. Так, він послав трьох посередників і третейських суддів до вірмен і парфійців, які сперечалися між собою за одну область. І справді, слава про його могутність була велика, але й не меншою була і слава про його справедливість і милосердя. Ця його слава покривала більшість злочинів його друзів і довірених осіб, бо за вдачею він був нездатен приборкувати чи карати лукавих людей. Сам же він влаштовував такий гостинний прийом усім, що покривджені швидко забували і прощали жадібність та жорстокість його помічників.

 

 

40. А найвпливовішим улюбленцем Помпея був вільновідпущеник Деметрій, молода людина, -- не без розуму в різних питаннях, але він надто зловживав своїм щастям. Про нього розказують таке. Філософ Катон, коли ще був юнаком, здобув неабияку повагу за доблесть і високий дух, у відсутності Помпея приїхав в Антіохію з метою ознайомитися з містом. Сам він, як завжди, ходив пішки, а друзі супроводжували його верхи. Перед міською брамою Катон завважив натовп людей у білих одежах: вздовж дороги по один бік стояли в ряд юнаки, а по другий -- хлопчики. Катон сильно сприкрився з цієї обставини, бо уявив, ніби все це влаштовано з пошани до нього, хоча він не мав зовсім якоїсь потреби у цих почестях. Він звелів, однак, друзям зіскочити з коней і йти разом з ним. Коли вони підійшли ближче, їх зустрів розпорядник церемонії з вінком на голові і жезлом і запитав у них, де вони залишили Деметрія і коли він зволить прийти. Друзів Катона став розбирати сміх. Сам же Катон, вигукнувши: “О нещасне місто!” -- пройшов мимо, нічого не відповівши на запитання. Зрештою, Помпей пом’якшував ненависть оточення до Деметрія тим, що й сам без ремствувань переносив зухвалі витівки вільновідпущеника. І справді, як розказують, на бенкетах у Помпея, коли господар сам ще очікував і приймав інших гостей, Деметрій часто вже лежав за столом, закутавшись в тогу по самі вуха. Як тільки він повернувся в Італію, то придбав розкішні будинки в передмістях Риму, розкішні за красою місця для прогулянок та розваг і дорогоцінні сади, які називали Деметрієвими. Навпаки, сам Помпей аж до свого третього тріумфу жив скромно і просто. Згодом, коли він спорудив римлянам прекрасний і знаменитий театр, він звелів прибудувати для себе дім -- немовби в доповнення до театру; цей дім був кращий від попереднього, але усе ж таки простий, що той, хто став його власником після Помпея, увійшовши у дім уперше, здивовано запитав: “Де ж мешкав Помпей Великий?”. Так розповідають про це.

 

 

41. Цар петрейських арабів спочатку не звертав ніякісінької уваги на римлян, а тепер від страху надіслав Помпеєві послання, сповіщаючи про своє рішення в усьому йому підкоритися. Бажаючи зміцнити такий його намір, Помпей рушив до Петри, хоч і багато хто докоряв Помпеєві за цей похід, вважаючи, що ось таким чином він хотів відмовитися від переслідування Мітрідата. А тому вони вимагали, щоб Помпей повернув тепер проти цього давнього ворога, який знову відновив у собі бойовий дух і збирав сили. Як сповіщали, Мітрідат готувався зробити вторгнення в Італію через землі скіфів та пеонійців. Однак Помпей вважав, що йому буде легше розбити військо Мітрідата у відкритому бою, аніж захопити його у втечі; а тому він не хотів марнувати зусиль на переслідуванні ворога і вирішував інші військові справи, аби отаким чином уповільнити хід подій. Зрештою, сама доля дала розв’язок цьому питанню. Коли Помпеєві залишалося лише трохи шляху до Петри і на цей день вже був розбитий табір, а Помпей вправлявся поблизу нього у верховій їзді, прибули гінці з Понту з радісною звісткою. Про це можна було судити по наконечниках їхніх списів, які були прикрашені лаврами. Як тільки воїни помітили лаври, вони побігли до Помпея. Останній, однак, хотів спочатку закінчити свої вправляння, але воїни стали кричати і так настирливо просити його, щоб він негайно прочитав донесення, що він, зіскочивши з коня, подався з ними в табір. В таборі не було готового підвищення для полководця і навіть похідного не встигли спорудити (його, зазвичай, складають з грубого дерну), але воїни поспішно і з превеликою завзятістю стягнули в одне місце в’ючні сідла і зробили з них підвищення. Помпей піднявся на нього і повідомив воїнам про смерть Мітрідата, який покінчив з собою, після того як його власний син Фарнак підняв проти нього повстання. Таким чином, Фарнак перебрав на себе усю владу свого батька, і написав Помпеєві, що він зробив це задля себе самого і римського народу.

 

 

42. Ця звістка, як і слід було очікувати, викликала неймовірну радість у воїнів; і вони приносили жертви і лаштували застілля, немовби зі смертю Мітрідата загинули тисячі ворогів. Відтак Помпей отаким способом завершив усі свої справи і походи, хоча й не сподівався, що все вийде так легко, й одразу ж повернувся з Аравії. Потім, швидко перетнувши розташовані на шляху провінції, він прибув в Аміс, де знайшов багато присланих Фарнаком подарунків і численні трупи членів царської сім’ї. Серед них знаходився і труп самого Мітрідата, який важко було розпізнати (бо слуги при бальзамуванні забули вилучити мозок); однак ті, хто проводив огляд, впізнали царя по шрамах. Стосовно ж Помпея, то він не одважився поглянути на тіло Мітрідата, але, щоб задобрити божество і відвернути його від покари, одразу ж звелів відіслати труп у Сіноп. Проте Помпей з подивом розглядав розкішні одежі, які носив цар, і його чудову коштовну зброю. Піхви від Мітрідатового меча вартістю в чотириста талантів якийсь Публій украв і продав Аріаратові, а дивовижної роботи кітару Гай, товариш Мітрідата з дитячих років, таємно передав синові Суллі Фавсту і то на прохання останнього. Помпей тоді випустив з уваги про це, однак Фарнак виявив пропажу і покарав крадіїв.

 

Влаштувавши і залагодивши справи в Азії, Помпей з незвичайною пишнотою вирушив в дорогу. З прибуттям до Мітілени він оголосив місто вільним задля Теофана і був присутнім там на традиційному змаганні поетів, єдиною темою якого на той раз було прославлення його подвигів. Театр в Мітілені так сподобався Помпеєві, що він звелів зробити його план, аби збудувати в Римі подібну споруду, але більших розмірів і ще розкішнішу. На Родосі він слухав усіх софістів і подарував кожному по таланту. Посідоній написав свою промову про винаходи взагалі, виголошену в присутності Помпея і спрямовану проти ритора Гермагора. І в Афінах Помпей виявив подібну щедрість до філософів; на відбудову міста він пожертвував п’ятдесят талантів. Він плекав надію повернутися в Італію у славі, з якою не змогла би зрівнятися жодна людина, і жадав, нарешті, зустрітися з ріднею, яка так само з нетерпінням чекала на нього. Однак божество завжди з ревнощів намагається додавати до осяйного і великого щастя якусь крихту недолі; воно вже давно підстерігало Помпея, готуючись зіпсувати йому щасливе повернення. Дружина Помпея -- Муція -- в його відсутності порушила подружню вірність, чим завдала йому неабиякого приниження. Поки Помпей перебував далеко, він був байдужий до чуток, які доходили до нього, але тепер, прибувши в Італію, і, мабуть, розглянувши справу ретельніше і розважливіше, він послав Муції лист про розлучення. Але ні тоді, ні пізніше він не пояснив причин розлучення; причина ця з’ясована Ціцероном в його листах.

 

 

43. В Римі розходилися про Помпея усілякі чутки, і ще до його прибуття зчинилося сильне хвилювання, тому що боялися, що він поведе одразу ж своє військо на Рим і встановить тверде єдиновладдя. Красс, узявши з собою дітей і гроші, виїхав з Риму, чи-то через те, що справді злякався, чи, скорше, зробити правдоподібним наклеп, аби збільшити заздрощі до Помпея. Помпей одразу ж, висадившись в Італії, зібрав своїх воїнів. У відповідній до цього випадку промові він подякував їм за віддану службу, і звелів розійтися по домівках, аби вони займалися домашніми справами, пам’ятаючи, однак, що їм треба буде знову зібратися для його тріумфу. Після того як військо таким чином розійшлося і всі взнали про це, сталося щось дивовижне. Мешканці міст бачили, як Помпей Великий без зброї, в супроводі невеликого почту, повертається немовби з звичайнісінької мандрівки. Тому з любові до нього вони натовпами кидалися назустріч і проводжали його до Риму, так що він ішов ще з більшою силою, ніж та, яку він щойно розпустив. І коли би хто замислив учинити державний переворот, для цього йому зовсім не потрібним було б військо.

 

 

44. Оскільки закон не дозволяв нікому з тріумфаторів перед тріумфом вступати в місто, то Помпей відрядив до сенату представників з проханням виявити йому послугу і відкласти вибори консулів, щоб він міг своєю присутністю підтримати кандидатуру Пізона. Катон виступив проти цього, і план Помпея на цей раз не дістав схвалення в сенаті. Помпей дивувався з сміливості й настирливості, з якими Катон сам відкрито виступив на захист законності, і вирішив будь-яким чином залучити його на свій бік. У Катона було дві племінниці, і Помпей мав намір сам одружитися з однією, а другу дати в дружини своєму синові. Катон, однак, запідозрив тут певне намагання, зрозумівши, що його хочуть підкупити і таким чином опорочити.

 

Але його сестра і дружина були невдоволені з того, що він відкинув родичання з Помпеєм Великим. Тим часом Помпей, бажаючи зробити консулом Афранія, роздав за нього багато грошей по центуріях, і виборці приходили по гроші в Помпеєві сади. Справа ця швидко набула розголосу, і Помпея вже стали звинувачувати за те, що найвищу посаду, якої сам домігся як винагороду за свої подвиги, він зробив предметом купівлі-продажу для тих, хто не зміг здобути її звитягою. Катон сказав тоді своїм жінкам: “Цю ганьбу неминуче розділятимуть ті, хто породичається з Помпеєм”. І жінки погодилися і визнали, що Катон краще від них міркує про те, що буде слушним.

 

 

45. Тріумф Помпея був такий великий, що, хоч і розтягнувся на два дні, часу забракло і на всілякі приготування, які би стали прикрасою будь-якого іншого пишного тріумфу і випали з програми видовища. На таблицях, які несли попереду, були позначені країни і нагороди, над якими відзначався тріумф: Понт, Вірменія, Каппадокія, Пафлагонія, Мідія, Колхіда, ібери, альбани, Сірія, Кілікія, Месопотамія, племена Фінікії і Палестини, Іудея, Аравія, а також пірати, остаточно знищені на суходолі і на морі. В цих країнах було взято не менше тисячі фортець і майже дев’ятсот міст, у піратів було захоплено вісімсот кораблів, тридцять дев’ять спустошених міст були заселені знову. А ще на окремих таблицях вказувалося, що доходи з податків становили до цих пір п’ятдесят мільйонів драхм, тоді як завойовані ними землі принесуть вісімдесят п’ять мільйонів. Помпей вніс в державну скарбницю карбованої монети і срібних і золотих посудин на двадцять тисяч талантів, не враховуючи того, що він роздав воїнам, причому той, хто отримав найменше, мав тисяча п’ятсот драхм. В тріумфальному шесті, окрім піратських ватажків, вели як бранців сина Тіграна, царя Вірменії, разом з дружиною і дочкою, дружину самого Тіграна, Зосиму, царя іудеїв Арістобула, сестру Мітрідата, п’ятьох його дітей і скіфських дружин; потім вели заручників, взятих в альбанців, іберів і царя Коммагени. Було виставлено багато трофеїв, кількість яких дорівнювала числу перемог, здобутих самим Помпеєм і його полководцями. Та найбільшою славою Помпея було те, що свій третій тріумф він святкував за перемогу над третьою частиною світу. До нього й інші тричі відзначали тріумф, але Помпей отримав перший тріумф за перемогу над Африкою, другий -- над Європою, а цей останній -- над Азією, так що після цих трьох тріумфів складалося враження, ніби він певним чином підкорив увесь світ.

 

 

46. Помпеєві тоді не було ще, за твердженням письменників, які в усьому порівнюють й уподібнюють його з Олександром, й тридцяти чотирьох років: насправді ж вік його наближався до сорока. Яким би щастям було би для нього якраз тоді завершити свій плин життя, коли йому ще усміхалася Олександрова доля! Решта ж життя приносила йому або успіхи, які викликали до нього заздрість і ненависть, або непоправні нещастя. Справді, свою могутність в державі, здобуту завдяки власним успіхам, він використовував негідним чином; так, діючи на користь і на посилення впливу інших, він заподіював шкоди своїй славі, так що дійшло до того, що він, і сам не помітивши, був повалений власною силою і величчю. Коли в руках противника опиняться чільні посади в місті, вони збільшують ворожу міць -- подібним чином Цезар, зміцнивши власний вплив у місті завдяки могутності Помпея, повністю здолав і знищив ту саму людину, з чиєю допомогою він узяв гору над усіма іншими. І сталося це таким чином.

 

Після повернення з Азії Лукулла, зганьбленого Помпеєм, сенат не лише прийняв його з почестями, але й став спонукати до державної діяльності, щоб з його допомогою обмежити могутність Помпея, котрий також вже повернувся до Риму. Лукулл, щоправда, втратив свій запал і бажання до державної діяльності, віддавшись утіхам і розвагам, розкошуючи у багатстві і неробстві. Тим не менше він одразу ж виступив проти Помпея, і взявся так наполегливо захищати свої розпорядження в Азії, які Помпей скасував, що з підтримкою Катона здобув у сенаті цілковиту перемогу. Зазнавши невдачі і тиску в сенаті, Помпей був змушений звернутися за допомогою народних трибунів і зв’язатися з юнаками. Найбридкіший і найнахабніший з них, Клодій, втягнув його у свою спілку і зробив Помпея повністю залежним від народу. Клодій водив його за собою скрізь по форуму і користувався його підтримкою, щоб надати вагомості законопроектам, які він писав і пропонував, і промовам, які він виголошував, бажаючи улестити народ і здобути в нього прихильність. А ще, ніби своїми спонуками він не ганьбив, а благодіяв Помпеєві, Клодій вимагав ще й нагороди, яку згодом і отримав, -- Помпей віддав йому в жертву беззахисного Ціцерона, Помпеєвого друга, котрий дуже часто діяв разом з ним в політичному житті. Коли Ціцерон у годину небезпеки звернувся за допомогою до Помпея, останній навіть не вийшов, щоб зустріти його, але, звелівши закрити двері перед усіма, хто приходив до нього, сам вийшов через інший вихід. Ціцеронові довелося тоді від страху перед судовим процесом таємно покинути Рим.

 

47. В цей час Цезар, повернувшись до Риму, після претури, увійшов у політичне життя, діючи так, що здобув палку любов з боку громадян, а згодом і могутність, Помпеєві ж і самій державі заподіяв величезної шкоди. Цезар став добиватися свого першого консульства. Незгоди між Помпеєм і Крассом, коли б Цезар став на бік когось одного, одразу зробили би його ворогом іншого. Маючи це на увазі, Цезар намагався примирити обох державних діячів -- справа сама по собі хороша, продумана і не суперечна інтересам держави, але затіяна із злим умислом і виконана з тонкою підступністю. До цих пір розділені на дві частини сили, мов вантаж на кораблі, вирівнювали крен, і підтримували рівновагу в державі. Тепер же могутність, після утворення спілки між ними, зосередилась в руках однієї людини і стала настільки нездоланною, що збурила і зруйнувала увесь існуючий лад. Тому Катон у відповідь на твердження, що республіку знищила пізніша ворожнеча між Цезарем та Помпеєм, заявив, що помиляються ті, хто вважає причиною загибелі цю останню обставину. І справді, не чвари, не ворожнеча цих державних діячів, а їхнє об’єднання і примирення між ними принесли республіці найперше і найбільше нещастя. Отже, Цезар став консулом і одразу ж на догоду злидарям і неімущим вніс законопроект про заснування колоній і роздачу земель; тим самим він перевищив свої повноваження, перетворивши консульство на певною мірою трибунат. Коли товариш Цезаря на посаді, Бібул, протидіяв його намірам, а Катон завзято допомагав Бібулові, Цезар просто вивів на ораторське підвищення Помпея і, звернувшись до нього, запитав, чи схвалює той внесені ним законопроекти. І коли Помпей відповів ствердно, Цезар провадив: “Отже, якщо кому-небудь заманеться силоміць стати на перешкоді законопроектам, чи прийдеш ти на допомогу народу?”. “Звичайно ж, -- відповів Помпей, -- проти тих, хто погрожує мечем, я виступлю з мечем і щитом”. Нічого брутальнішого Помпей, мабуть, до цього дня ще не говорив і не здійснював. Тому його друзі, виправдовуючи Помпея, говорили, що ці слова вихопились у нього з язика зопалу. Однак наступні події чітко показали, що Помпей повністю підкорився Цезареві. І справді, всупереч усім очікуванням, Помпей побрався з Юлією, дочкою Цезаря, вже зарученою з Цепіоном, і котра мала вийти заміж за нього через кілька днів. Щоб пом’якшити гнів Цепіона, Помпей обіцяв йому в дружини власну доньку, хоча вона теж булпа заручена з Фавстом, сином Сулли. Сам Цезар одружився з Кальпурнією, дочкою Пізона.

 

48. Після цього Помпей наповнив Рим своїми воїнами і панував, вдаючись до насильства. Так, його воїни раптово напали на Бібула, коли той спустився на форум разом з Лукуллом, і Катоном, і потрощили прути його лікторів; хтось з них перекинув на голову Бібула кошика з гноєм; двоє народних трибунів, які супроводжували його, були поранені. Очистивши таким чином форум від своїх противників, Цезар і Помпей утвердили закон про розподіл земель. Спокушений цим законом, народ зробився зговірливим, без будь-якого опору приймаючи їхню пропозицію і мовчки схвалюючи їхні законопроекти. Таким чином були затверджені й розпорядження Помпея, через що у них точилася суперечка з Лукуллом, Цезареві ж були надані Галлія по обидва боки Альп та Іллірія, а також чотири повні легіони терміном на п’ять років; консулами ж на наступний рік були вибрані Пізон, тесть Цезаря, і Габіній, один з найбридкіших улесливців Помпея.

 

Під час цих подій Бібул замкнувся вдома; упродовж восьми місяців він взагалі не з’являвся для виконання своїх обов’язків консула, а лише видавав укази, сповнені звинувачень проти його противників -- Помпея, і Цезаря. Стосовно ж Катона, то він, немов охоплений пророчим натхненням, віщував у сенаті майбутню долю республіки і самого Помпея. Лукулл же, розчарувавшись в боротьбі, жив у спокої, як людина, чий вік вже не дозволяв втручатися у державні справи. З цього приводу Помпей зауважив, що дідові віддаватися розкоші личить ще меншою мірою, аніж займатися державними справами. Тим не менше і сам Помпей швидко втратив завзятість, заходжуючись біля молодої дружини, яку палко кохав; він проводив з нею більшість часу в заміських маєтках і садах і зовсім не переймаючись тим, що коїлося на форумі. Клодій, котрий був тоді народним трибуном, став тоді зневажати Помпея і вдавався до найнахабніших учинків. Так, він вигнав з Риму Ціцерона і послав Катона на Кіпр немовби для ведення війни на цьому острові. Бачачи, що народ відданий йому, тому що він в усьому догоджає народові, щоб здобути у нього прихильність, Клодій одразу ж після від’їзду Цезаря в Галлію зробив спробу скасувати деякі розпорядження Помпея. Він захопив звільнив з полону Тіграна, тримаючи його в своєму домі, а потім порушив судові справи проти Помпеєвих друзів, аби цим перевірити, яка сила впливу Помпея. Насамкінець, коли Помпей особисто одного разу пішов на один з таких судових процесів, щоб виступити там, Клодій в оточенні натовпу безсоромних негідників піднявся на підвищення і поставив такі запитання: “Хто розгнузданий тиран? Хто цей чоловік, який шукає іншого чоловіка? Хто почісує одним пальцем голову?”. На кожне запитання натовп гучно і злагоджено, немов добре навчений хор, вигукував, як тільки Клодій ворушив краєм тоги: “Помпей!”

 

 

49. Ці нападки, звичайно, сильно дошкуляли Помпеєві, котрий не навчився переносити лихослів’я і не вмів змагатися в такій боротьбі. Однак він ще дужче обурився, дізнавшись, що сенат зловтішається з приводу завданих йому кривд, вважаючи його покараним за зраду Цезареві. Тим часом на форумі справа дійшла до бійки, причому кілька чоловік було поранено. а одного з рабів Клодія спіймали з оголеним мечем при спробі пробратися до Помпея крізь натовп людей, котрі обступили його. Помпей, злякавшись нахабних витівок і лихослів’я Клодія, скористався цим приводом, щоб більше не з’являтися на форумі, поки Клодій залишався на своїй посаді. Увесь цей час Помпей не виходив з свого дому, обговорюючи з друзями, яким би чином пом’якшити гнів сенату і кращих громадян проти нього. Куллеон радив йому розвестися з Юлією і, порвавши з Цезарем, перейти на бік сенату. Помпей, однак, не звернув уваги на цю пораду, а прийняв пропозицію тих, хто бажав повернення Ціцерона, непримиренного ворога Клодія, й улюбленця сенату. Отож на чолі сильного загону Помпей проводив на форум Ціцеронового брата і той звернувся до народу з проханням за вигнанця; після сутички, в якій було багато поранених і навіть кілька вбитих, Помпеєві вдалося перемогти Клодія. Повернувшись законним чином з вигнання, Ціцерон не лише одразу примирив Помпея з сенатом, але, виступивши на користь хлібного закону, знову зробив Помпея якоюсь мірою володарем усіх земель і морів, якими володіли римляни. Адже під владою Помпея опинилися гавані, торгівельні пункти, продаж зерна- і взагалі все, що стосувалося питань мореплавства і землеробства. Клодій, звинувачуючи Помпея, стверджував, що цей закон внесений не через нестачу хліба, а навпаки, нестача викликана невмисно, аби провести закон і щоб нові повноваження знову оживили немовби геть охлялу силу Помпея. Інші бачили в усьому цьому хитрий задум консула Спінтера, котрий бажав надати Помпеєві найвищу владу для того, щоб його самого послали на допомогу цареві Птолемею. Однак народний трибун Каніній висунув законопроект, за яким Помпей повинен був іти без військової сили, а лише з двома лікторами, щоб примирити олександрійців з царем. Помпей, вочевидь, не мав нічого проти цієї пропозиції, але сенат відкинув її на тій безневинній підставі, що він побоюється за життя Помпея. На форумі і біля сенатської курії були знайдені розкидані грамоти, в яких говорилося, що Птолемей просить послати йому в поміч Помпея, призначивши полководцем саме його, а не Спінтера. Тімаген говорить, що Птолемей покинув Єгипет без нагальної потреби, а лише за порадою Теофана, котрий намагався створити Помпеєві нові джерела збагачення і подати привід для нового походу. Підла догідливість Теофана надає, звичайно, переконливості цій розповіді, але, з іншого боку, сам характер Помпея, котрий був нездатен на таку підлість і безмірне честолюбство, робить її малоймовірною.

 

 

50. Отож, зайнявшись постачанням хліба, Помпей розіслав у різні області своїх легатів, і друзів, а сам відпливши в Сіцілію, Сардінію й Африку, зібрав там велику кількість хліба. Коли ж він зібрався вийти в Море, здійнялась страшенна буря, і керманичі не одважувалися зніматися з якоря. Тоді Помпей першим сів корабель і, звелівши підняти якір, крикнув: “Мені треба пливти, а жити зовсім не обов’язково!”. З такою відвагою і завзятістю Помпеєві усміхнулося щастя, і йому вдалося наповнити ринки хлібом, а море вкрити вантажними кораблями з продовольством. Тому була подана допомога навіть чужинцям, і повнеча хліба немов вода з багатого джерела потоком розлилася скрізь і навіть за межами Риму.

 

 

51. Цезар у цей час, завдяки Гальській війні, зажив великої слави. І хоча він перебував так далеко від Риму і воював з бельгами, свевами й британцями, однак був здатен в найважливіших справах непомітно чинити супротив Помпеєві в Народному зібранні. Із своїм військом він поводився мов з живим тілом, не просто спрямовуючи його проти варварів, але боями з ворогом немовби полюванням та цькуванням звірів, гартував його і робив непереможним і страшним. Золото, срібло і всіляку багатющу здобич, захоплену в незліченних походах, Цезар відсилав у Рим. Ці засоби він використовував як подарунки, розділяючи їх едилам, преторам, консулам та їхнім дружинам, чим прихилив до себе багатьох людей. Тому, коли він, перейшовши Альпи, зимував в Луці, туди до нього поспішно подалася величезна кількість чоловіків і жінок, з-поміж інших -- двісті сенаторів(в їх числі Помпей і Красс), так що біля дверей Цезаревого дому можна було бачити сто двадцять лікторських в’язок, усіляких осіб консульського і преторського звання. Усіх, хто прибув, Цезар відпустив, щедро роздаючи гроші й обіцянки, а з Помпеєм і Крассом він уклав угоду. Останні повинні були домагатися консульства, а Цезар на допомогу їм обіцяв послати великий загін воїнів для голосування. Як тільки відбудеться їхнє обрання, вони розділять між собою провінції та командування військом, Цезареві ж віддадуть його провінції ще на наступні п’ять років.

 

Цю угоду, коли про неї дізнався народ, верховні урядовці в державі зустріли з великим невдоволенням. Марцеллін, виступаючи перед зібранням народу, запитав обох претендентів, чи будуть вони домагатися консульства. Коли народ зажадав, щоб вони дали відповідь, Помпей відповідав першим, сказавши, що, може, він і домагатиметься, а може й ні. Красс відповів ще ухильніше, заявивши, що вчинить так, як вважає корисним для загального блага. Коли, нарешті, Марцеллін і далі виступав проти Помпея, висловлюючись досить різко, Помпей заявив, що Марцеллін найбільш несправедлива людина в світі, бо він, Помпей, зробив його з німого красномовним, а з голодного ситим по саму зав’язку.

 

 

52. Усі інші претенденти на посаду консула відмовилися від своїх домагань і лише Луція Доміція Катон переконав не поступатися, всіляким чином його підбадьорюючи і кажучи, що боротьба з тиранами ведеться не за консульську посаду, а за свободу. Помпеєві друзі, боячись упертості Катона, й остерігаючись, як би він, і так маючи на своєму боці сенат, не перетягнув на свій бік розсудливу частинву народу, не дозволив Доміцієві спуститися на форум; вони підіслали озброєних людей, які вбили факелоносця з Доміцієвого супроводу, а решту розігнали. Останнім відступив Катон: захищаючи Доміція, він зазнав поранення в правий лікоть.

 

Такими-от засобами Помпей і Красс домоглися консульства, але і в інших справах не поводилися ліпшим чином. І на початку, коли народ хотів вибрати Катона претором і вже приступив до голосування, Помпей розпустив зібрання під приводом несприятливих знамень Замість Катона підкуплені центурії вибрали претором Ватінія. Потім через народного трибуна Требонія Помпей і Красс внесли законопроект, за яким -- про що й було домовлено раніше -- Цезареві знову надавалися повноваження на друге п’ятиріччя; Крассу віддавали Сірію, і ведення війни проти парфійців, а самому Помпеєві -- усю Африку й обидві Іспанії з чотирма легіонами, з яких два Помпей на прохання Цезаря на деякий час передав йому для Гальської війни. Із закінченням терміну консульства Красс відправився в свою провінцію, а Помпей, освятивши споруджений ним театр, влаштував гімнастичні й мусичні змагання, а також цькування диких звірів, при якому було вбито п’ятсот левів. Під кінець Помпей показав ще битву з слонами -- видовище, яке найдужче вразило римлян.

 

 

53. Ці видовища викликали в народу захоплення перед Помпеєм і любов до нього, але, з іншого боку і не меншу заздрість. Помпей передав війська й управління провінціями своїм довіреним легатам, а сам проводив час в розвагах з дружиною в Італії, переїжджаючи з одного місця в інше і не одважуючись залишити її чи то з любові до неї, чи то з прив’язаності її до нього. Адже наводять і цю останню підставу. Усім було відомо, як молода жінка палко кохала Помпея, свого чоловіка, дарма на те, що Помпей не був у тому віці, щоб відчувати кохання. Причиною ж цього, мабуть, було стриманість чоловіка, який лише до неї прикипав увагою, а ще, як видається, його природна скромність, що поєднувалася з приємним, без якоїсь зарозумілості, поводженням, що особливо приваблює жінок, якщо визнати за істину свідчення гетери Флори

 

При виборах едилів справа дійшла до рукопашної бійки, і багато людей навколо Помпея були вбиті, так що йому довелося поміняти залиту кров’ю одежу. Слуги, подавшись, щоб узяти нову одежу, своєю біганиною і метушнею зчинили сильний галас в його домі. При вигляді закривавленої тоги молода жінка, яка була в той час вагітною, знепритомніла і з превеликими зусиллями прийшла до тями. Від такого сильного страху та переживання у неї почалися передчасні пологи. Тому навіть ті, хто досить різко ганив дружбу Помпея з Цезарем, не могли сказати нічого поганого про любов цієї жінки. Вона завагітніла знову і, народивши доньку, померла від пологів, дитина ж пережила матір лише кілька днів. Помпей завершив вже всі приготування для похорон у своєму альбанському маєтку, однак народ силоміць примусив перенести тіло на Марсове поле, скоріше із співчуття до молодої жінки, аніж на догоду Помпеєві і Цезареві. З них обох, однак. народ більше виявляв відсутньому Цезареві, аніж Помпеєві, котрий був у Римі. Одразу ж після смерті Юлії місто стривожилося, скрізь панував неспокій і чулися бунтівні промови. Родинний зв’язок, який раніше скорше приховував, аніж стримував владолюбство цих двох людей, був тепер розірваний. Невдовзі надійшла звістка про загибель Красса у війні з парфійцями. Його смерть усунула ще одну важливу перешкоду для виникнення громадянської війни. Справді. від страху перед Крассом обидва суперники трималися відносно один одного в межах законності. Але після того як доля забрала з собою запасного учасника змагань, можна було разом з комічним поетом сказати, що один борець, виходячи на боротьбу з іншим -- Олію бере і потроху себе намащує, і руки піском натирає.

 

Ось так, виявляється, що для людської вдачі будь-якого щастя замало. Наситити й задовольнити її неможливо, бо навіть така величезна влада, поширюючись на такому велетенському просторі, не могла вгамувати честолюбних бажань цих двох людей. Хоч їм і доводилося слухати і читати про те, що навіть у богів -- Натроє все поділено і дісталося кожному царство -- вони вважали, що для них двох не досить усієї римської держави.

 

 

54. Виступаючи якось в Народному зібранні, Помпей зауважив, що будь-яку посаду йому давали раніше, аніж він того очікував, і він полишав її так само швидше, аніж хто-небудь міг очікувати. І справді про слушність цього зауваження свідчить те, що він завжди розпускав після походу свої війська. Але тоді думаючи, що Цезар війська не розпустить, Помпей намагався на противагу йому зміцнити власне становище, забезпечивши вищі державні посади за своїми прибічниками. А втім, він не робив ніяких змін і не хотів виявляти свого недовір’я до Цезаря -- навпаки, намагався скорше показати, що зневажає його і має за ніщо. Коли ж Помпей став помічати, що вищі державні посади розподіляються не за його бажаннями, бо громадяни підкуплені, він вирішив допустити безлад у місті. Одразу ж стали точитися усілякі розмови про диктатора. І першим осмілився привселюдно заявити про це народний трибун Луцілій, переконуючи народ вибрати Помпея диктатором. Катон виступив дуже різко проти цього, так що Луцілій ризикував втратити посаду трибуна. Багато друзів Помпея виступили на його захист, заявляючи, що він не шукає і не жадає цієї посади. Катон похвалив за це Помпея і вмовляв його подбати про відновлення законності. Тоді Помпей, присоромлений, взявся наводити лад, і були обрані консули -- Доміцій і Массала. Потім, однак, знову став панувати безлад і ще більше людей стали висувати з великою сміливістю пропозиції про диктатуру. Катон, боячись, що зазнає насильства, вирішив, що краще надати Помпеєві якусь законну посаду, і цим відвернути його від необмеженої, тиранічної влади. Навіть Бібул, хоча й був ворогом Помпея, першим запропонував в сенаті обрати Помпея єдиним консулом, бо таким чином республіка або позбудеться теперішнього безладу, або підкориться найславетнішому звитяжникові. Ця пропозиція видалася досить дивною, зважаючи на те, особу, від котрої вона виходила. Тоді встав Катон; він спочатку справив враження, начебто протидіє новому законопроекту, але, коли в сенаті запанувала тиша, він заявив, що сам не вніс би такої пропозиції, однак, оскільки це вже зробив інший, він радить її прийняти, воліючи будь-яку владу перед безвладдям; а ще він певен у тому, що краще від Помпея ніхто не зуміє управляти державою в умовах такого безладу. Сенат прийняв пропозицію і постановив, щоб Помпей, обраний консулом, правив один; якщо ж він сам зажадає собі товариша, нехай вибере його не раніше, аніж через два місяці. Отже, інтеррекс Сульпіцій призначив Помпея консулом, і Помпей по-дружньому привітав Катона, висловивши йому велику подяку і просячи його особисто допомагати йому порадами у роботі на посаді. Катон відповів, що, на його думку, Помпей зовсім не зобов’язаний йому дякувати, бо все, що він, Катон, говорив у сенаті, він сказав не задля нього, Помпея, а задля держави; він буде, додав Катон, давати Помпеєві поради як приватна особа, якщо до нього звернуться, а якщо не звернуться, він публічно висловить те, що вважатиме корисним і потрібним. Такою людиною був Катон.

 

55. Після прибуття в місто Помпей одружився з Корнелією, дочкою Метелла Сціпіона і вдови полеглого у війні з парфійцями Публія, сина Красса, з якою той побрався, коли вона була ще дівчиною. У цієї молодої жінки, крім юності і вроди, було багато й інших достоїнств. Справді, вона здобула прекрасну освіту, знала музику й геометрію, і постійно слухала корисні філософські бесіди. Ці її риси поєднувалися з вдачею, вільною від нестерпного марнослав’я, -- гандж, притаманний молодим жінкам, і викликаний науковими заняттями. Походження і слава її батька були бездоганні. Тим не менше шлюб не знайшов схвалення з огляду на велику різницю у віці наречених: за роками Корнелії скоріше б годилося бути дружиною Помпеєвого сина. Поважніші громадяни були певні, що Помпей нехтує інтересами держави: переживаючи скрутні часи, держава вибрала його своїм лікарем і повністю довірилась йому одному, а він у цей час увінчує себе вінками і влаштовує весільні учти; тим часом він мав би вважати нещастям це своє консульство, яке, звичайно, не було би надано йому у такий протизаконний спосіб, якби вітчизна гараздувала.

 

Коли Помпей почав процеси про підкуп і хабарництво і видав закони, на підставі яких були порушені судові справи, він вів діла з чіткою безсторонністю, домігся безпеки, порядку і спокою в судах, головуючи там під збройною охороною. Однак в одному з таких процесів опинився замішаним його тесть Сціпіон, і тоді Помпей запросив до себе триста шістдесят суддів і просив їх допомогти тестеві. Обвинувач відмовився від процесу, побачивши, що судді проводжають Сціпіона з форуму. Тому Помпея почали знову звинувачувати. А ще більших і різкіших докорів він зазнав, коли, порушивши власний закон, який забороняв похвальні промови особі, притягнутій до судової відповідальності, виступив з похвалою Планку. Катон, котрий якраз був у числі суддів, затуливши руками вуха, заявив, що не личить йому слухати похвалу з огляду на порушення законів. Катон був викреслений з числа суддів перед голосуванням, але, на сором Помпея, Планк таки був засуджений голосами решти суддів. Через декілька днів колишній консул Гіпсей, звинувачений в підкупі, підстеріг Помпея, коли той вертався з лазні додому, на обід, і став благати його за допомогу, припадаючи до його колін, Помпей же, пройшовши мимо, зауважив зневажливо, мовляв, той може зіпсувати йому їжу, але нічого іншого не доб’ється. Це було щось схоже на кривду, тому він зазнавав докорів за такі хитання в поведінці. А втім, усі інші державні справи Помпей влагодив. Решту п’ять місяців свого перебування на посаді він вибрав колегою свого тестя. Було прийнято постанову продовжити Помпеєві термін управління провінціями на наступні чотири роки; а ще йому було дано по тисячі талантів в рік на утримання війська.

 

 

56. Цезареві друзі скористалися тим приводом, щоб привернути увагу і до Цезаря, котрий вів так багато воєн, для поширення римського панування. Справді, говорили вони, Цезар заслуговує другого консульства, чи продовження терміну перебування, аби інший воєначальник, прийшовши на заміну, не відібрав у нього слави, великих подвигів, але щоб той, хто їх звершив, і далі командував у спокої і пошані. Коли через ці вимоги виникли незгоди, Помпей, немовби стараючись, з прихильності до Цезаря звільнити його від заздрощів, заявив, що у нього є листи Цезаря, в яких той просить собі наступника і відмовляється від командування; однак було б справедливо задовольнити його вимогу, надавши йому право заочно домагатися консульства. Проти цього виступив Катон і його прибічники, зажадавши, щоб Цезар шукав собі якої-небудь посади у громадян лише я к приватна особа, склавши зброю. Помпей не сперечався, чим викликав ще більшу підозру в тому, який задум він плекав відносно Цезаря. Він послав Цезареві вимогу повернути передані йому легіони під приводом майбутньої війни з парфійцями. Цезар відіслав воїнів назад, щедро обдарувавши, хоч і знав, навіщо у нього їх вимагали

 

57. Після цього Помпей тяжко захворів в Неаполі, але видужав. Неаполітанці, на пропозицію Проксагора, влаштували подячне свято в честь його видужання від небезпечної хвороби. Приклад неаполітанців підхопили сусіди, і, таким чином, святкування поширились по всій Італії, так що невеличкі і великі міста одне за одним проводили багатоденні свята. Бракувало місця для тих, хто звідусіль сходився на свято: дороги, поселення, і гавані були переповнені народом, що влаштовував свята з жертвоприношеннями і розвагами. Багато людей зустрічало Помпея, прикрасивши себе вінками, з палаючими факелами в руках, а проводжаючи його, обкидали його квітами, так що саме лише шестя і повернення до Риму являло собою прекрасне і вражаюче видовище. Ця обставина, як кажуть, не меншою мірою від усіх інших спричинила війну. Бо надмірна гординя і неймовірна радість оволоділи Помпеєм і зробили його нерозумним, внаслідок чого він перестав керуватись доводами розуму і правильно міркувати про справжній стан справ. Помпей повністю відкинув тепер свою обережність, яка раніше завжди забезпечувала йому успіхи в його діяннях, він упав у надмірну зухвалість і з презирством відгукувався про могутність Цезаря. Він вже був певен, що йому не треба буде братися до зброї проти Цезаря чи вести жахливу боротьбу, але тепер він значно легше знищить противника, аніж колись його зробив великим. До того ж у цей час з Галлії прибув Аппій з легіонами, які Помпей позичив Цезареві. Аппій сильно применшував успіхи Цезаря в Галлії і поширював про нього наклепи. Помпей, запевняв він, не має уявлення про власну могутність і славу, якщо хоче боротися проти Цезаря якоюсь іншою зброєю, в той час як він може знищити суперника з допомогою його ж власного війська, як тільки з’явиться перед ним, мовляв, така велика в цьому війську ненависть до Цезаря і любов до Помпея. Так Помпей переймався дедалі більшою пихатістю і, впевнений, у своїй могутності, виявляв таку безжурність, що висміював тих, хто боявся війни; а тих, хто говорив йому, що не бачить війська, яке битиметься проти Цезаря, якщо той піде на Рим, Помпей весело усміхаючись, просив не тривожитися. “Досить мені лише, -- говорив він, -- тупонути ногою будь-де в Італії, як умить з-під землі з’явиться і піше і кінне військо”.

 

58. Однак і Цезар почав з більшою рішучістю втручатися у справи. Він вже не відходив надто далеко від Італії і час від часу посилав до Риму своїх воїнів на вибори урядовців. Багатьох вищих урядовців і народ він залучав на свій бік, підкуповуючи їх грішми. Серед них був консул Павел, котрий за тисячу п’ятсот талантів зрадив Помпеєві, народний трибун Куріон, який завдяки Цезареві спекався величезних боргів, і Марк Антоній, котрий через дружні стосунки з Куріоном теж був причетний до боргів як поручитель. Один з начальників, посланих Цезарем у Рим, як розказували, стояв біля сенатської курії і, почувши, що сенат не дозволяє Цезареві продовжити термін командування, ударив рукою по мечу, і крикнув: “Ну, тоді ось цей меч дасть йому дозвіл!”. До цієї ж мети були спрямовані усі дії і приготування Цезаря.

 

А втім вимоги і пропозиції Куріона на захист Цезаря зовні виглядали розумними і мали на меті загальні інтереси. А запропонував він одне з двох: або позбавити Помпея командування, або, якщо Помпей збереже його, не забирати війська у Цезаря; і нехай вони, або ставши приватними особами, дотримуються закону і справедливості, або, залишаючись суперниками, задовольняються нинішнім становищем, і не чинять спроб його змінити. Той, хто послабить одного з них, лише подвоїть цим могутність, якої боїться. У відповідь на цю пропозицію консул Марцелл назвав Цезаря розбійником і зажадав оголосити його ворогом вітчизни, якщо він не складе зброї. Тим не менше Куріонові з підтримкою Антонія і Пізона вдалося змусити сенат прийняти рішення: він запропонував відійти вбік тим сенаторам, які вимагали, щоб лише один Цезар склав зброю, а Помпей утримував командування. І більшість сенаторів відійшла вбік. Коли ж Куріон попросив відійти вбік тих, хто вважає, що обидва суперники повинні скласти зброю і відмовитися від влади, то за Помпея подали голос двадцять п’ять сенаторів, а за пропозицію Куріона -- усі інші. Сяючи від радості, думаючи, що він вже здобув перемогу, Куріон вибіг з курії і помчав у Народне зібрання, де його зустріли оплесками, осипавши вінками й квітами. Помпей не був присутній на засіданні сенату, тому що полководці, які командували легіонами, не мають права входити в місто. Тим часом піднявся Марцелл і заявив, що не може більше сидіти і слухати усі ці розмірковування: він бачить, як десять легіонів вже переходять Альпи і тому йде, щоб спорядити того, хто битиметься проти них за вітчизну.

 

 

59. Після цього немовби в знак жалоби, сенатори поміняли свою одежу. Марцелл, супроводжуваний усім сенатом, пішов через форум за міську межу до Помпея. Ставши навпроти нього, Марцелл сказав: “Повеліваю тобі, Помпею, подати допомогу вітчизні, користуючись для цього не лише готовими силами, але й набираючи нові легіони”. Те ж саме заявив і Лентул, один з двох обраний на наступний рік консулів. Помпей взявся набирати військо, однак одні зовсім не корились його наказам, інші -- і то небагато -- збиралися неохоче і без завзяття, більшість же криками вимагала примирення суперників. Бо, дарма на протидію сенату, Антоній прочитав в Народному зібранні лист Цезаря з досить приємними для народу пропозиціями. А саме, Цезар пропонував обом повернутися з своїх провінцій і розпустити війська, потім, з’явившись перед народом, скласти звіт про свою діяльність. Але Лентул, котрий вже вступив на посаду консула, не скликав сенату: Ціцерон, який незадовго до цього повернувся з Кілікії, добивався примирення і вніс пропозицію, щоб Цезар, покинувши Галлію, і розпустивши решту війська, зберіг за собою лише два легіони і провінцію Іллірію й очікував свого другого консульства. Однак, коли Лентул виступив проти цього, а Катон кричав, що Помпей зробить помилку, дозволивши ще раз себе обманути, справа до примирення не дійшла.

 

60. Тим часом надійшла звістка, що Цезар захопив Арімін, велике місто в Італії і з усім військом іде прямо на Рим. Остання звістка, однак, була неправдивою. Бо Цезар ішов, ведучи за собою не більше трьохсот вершників і п’ять тисяч піхотинців. Він не став чекати підходу решти сил, що стояли за Альпами, воліючи напасти на ворога зненацька, коли той буде охоплений сум’яттям, аніж дати йому час підготуватися до війни. Підійшовши до річки Рубікону, по якій проходив кордон його провінції, Цезар зупинився мовчки і в нерішучості, зважуючи, наскільки великий ризик його відважного діла. Нарешті, подібно до тих, хто кидається з кручі в зяючу прірву, він більше не роздумуючи, заплющив очі перед небезпекою і, крикнувши грецькою до тих, хто його оточував: “Жереб кинуто!”, -- звелів переводити військо через річку.

 

Як тільки поширилися перші чутки про цю подію, в Римі зчинився неспокій, страх і паніка, якої не бувало раніше. Сенат в ту ж мить з величезною поспішністю зібрався до Помпея, з’явилися й найвищі урядовці. Тулл запитав Помпея, де його військо і наскільки воно численне. Трохи завагавшись, Помпей невпевнено відповів, що легіони, які прийшли від Цезаря, знаходяться в бойовій готовності, крім того він має намір швидко звести докупи набрані тридцять тисяч чоловік. Тоді Тулл закричав: “Ти обманув нас, Помпею!” -- і запропонував послати послів до Цезаря. Якийсь Фавоній, загалом людина незлоблива, але впевнений, що своєю впертою пихатістю він наслідує відважну щирість Катона, запропонував Помпеєві тупонути ногою і вивести з-під землі обіцяні легіони. Помпей спокійно сприйняв цю недоречну насмішку. Коли ж Катон нагадав йому, що ще спочатку говорив про Цезаря. Помпей відповів, що віщування Катона справдилися, а він, Помпей, діяв, керуючись надто вже дружніми почуттями.

 

 

61. Катон запропонував вибрати Помпея головнокомандувачем з необмеженими повноваженнями, додавши, маючи на увазі Помпея, що самі люди здатні учинити велике зло, але й можуть покінчити з ним. Катон одразу ж виїхав у Сіцілію (йому випала за жеребом ця провінція), так само вчинив і кожен з інших урядовців, відправившись також у визначену йому провінцію. Тим часом майже уся Італія була охоплена сум’яттям, і все, що діялося, лише посилювало загальний безлад. Мешканці околиць звідусіль поспішно збігалися в Рим, а самі городяни, навпаки, від’їжджали, покидаючи місто, де за такої паніки і безладу чеснотливі громадяни виявляли слабкодухість, а непокірний простолюд зухвало чинив опір властям. І справді, незмога була усунути страх та побоювання, і діяти з здоровим глуздом Помпеєві не давали, але в якому би стані чи настрої хто не перебував, -- нехай то страх, смуток чи неспокій, -- він з своїми турботами ішов до Помпея, так що в один і той самий день приймалися суперечливі рішення. Роздобути про ворогів певні відомості Помпей не міг, оскільки надто багато було вісників, які висловлювали невдоволення, якщо він їм не вірив. Нарешті, він видав указ, в якому оголосив, що в місті почався заколот, а тому звелів усім сенаторам іти за ним, попереджаючи, що кожного, хто залишиться, вважатиме другом Цезаря. Так, пізно увечері, Помпей покинув місто. Консули теж втекли, навіть не звершивши належних за звичаєм перед початком війни жертвоприношень. Але, дарма на всі лиха, що звалилися на Помпея, його як і раніше можна було назвати щасливцем через любов до нього людей: хоча багато хто звинувачував його за війну, але не було нікого, хто би ненавидів полководця. Навпаки, знайшлося, мабуть, більше таких, хто не в силах був покинути Помпея, аніж тих, хто тікав, щоб зберегти свободу.

 

 

62. Через кілька днів Цезар, вступивши в Рим, оволодів містом. З усіма він обійшовся милостиво і прихилив жителів до себе; лише одному з народних трибунів, Метеллу, коли той намагався перешкодити йому взяти гроші із державної скарбниці, він пригрозив смертю, додавши слова ще суворіші, ніж сама погроза: він сказав, що йому важче висловити погрозу, аніж її виконати. Прогнавши Метелла і взявши з скарбниці, що йому було потрібно, Цезар почав переслідувати Помпея; він намагався вигнати останнього з Італії, поки не прибуло з Іспанії його військо. Тим часом Помпей, захопивши Брундізій, і знайшовши достатню кількість кораблів, відправив їх в Діррахій: тестя свого Сціпіона і сина Гнея він відслав у Сірію збирати флот. В Брундізії Помпей звелів тим часом сидіти спокійно в домівках, а все місто всередині мурів порити ровами і на всіх вулицях, крім двох, якими він сам відступив до моря, вбити гострі кілки. На третій день Помпеєві вдалося без перешкод посадити на кораблі решту війська. Потім він раптово дав сигнал воїнам, що охороняли мури, і, швидко прийнявши їх, коли ті підбігли, на борт, відійшов від берега. Побачивши покинуті охоронцями мури, Цезар зрозумів, що вороги втекли, і, переслідуючи їх, мало не наскочив там на ями і кілки, але, попереджений брундізійцями, вжив заходи безпеки і рушив в обхід; виявилося, що всі ворожі кораблі вийшли в море, окрім двох, та й ті мали на борту лише декілька воїнів.

 

 

63. Багато хто з письменників вважає відплиття Помпея однією з найкращих його воєнних вигадок. Сам Цезар, однак, дивувався, чому Помпей, володіючи укріпленим містом, очікуючи підходу війська з Іспанії і пануючи на морі, усе таки покинув Італію. Ціцерон також докоряє Помпеєві за те, що, ведучи війну, той скоріше наслідував тактику Фемістокла, аніж Перікла, хоча й знаходився у становищі схожому більше на Періклове, аніж Фемістоклове. Цезар одним учинком показав, як сильно він боїться майбутньої війни. І справді, він послав у Брундізій захопленого у полон Нумерія, Помпеєвого друга, пропонуючи примирення на справедливих умовах. Однак Нумерій відплив разом з Помпеєм. Після цього Цезар упродовж шестидесяти днів без кровопролиття став володарем усієї Італії. Спершу він хотів одразу ж переслідувати Помпея, але через відсутність кораблів, повернувся назад в напрямку до Іспанії, маючи на меті схилити на свій бік війська Помпея, які перебували там.

 

 

64. Тим часом Помпей встиг зібрати значні військові сили. Флот Помпея, взагалі, не мав собі рівних. Він складався з п’ятисот бойових кораблів та величезної кількості легких і сторожових суден. Стосовно ж кінноти, то вона повністю була складена з найкращої молоді Риму й Італії в кількості семи тисяч чоловік, які вирізнялися своїм походженням, багатством і відвагою. Піше військо, однак, було різнолюдним за складом і ще вимагало вишколу. Під час перебування в Берої Помпей теж не сидів, склавши руки, але із завзяттям взяв участь в військових заняттях, немов людина, яка перебувала в розквіті сил. Особистий приклад полководця надихав багатьох воїнів. Вони бачили, як Помпей Великий, у віці п’ятдесяти восьми років, то змагався пішим при повному озброєнні, то верхи, на повному скаку, вправно виймав і знову вкладав у піхви меча, то в метанні дротика показував не лише неймовірну влучність, але й таку силу кидка, що навіть багато з молодих воїнів не могли з ним зрівнятися.

 

До нього прибували царі і володарі різних народностей, і в його почті знаходилось стільки багато знатних римлян, що вони становили цілий сенат. До Помпея приїхали, покинувши Цезаря, Лабієн, близький друг останнього, котрий воював разом з ним в Галлії, і Брут -- син того Брута, котрий був убитий в Галлії. Цей Брут був людиною величного духу, який ніколи раніше не звертався до Помпея і навіть не вітав його при зустрічах, вважаючи вбивцею свого батька. Тепер же Брут став під знамена Помпея як визволителя Риму. Ціцерон, хоч і в своїх творах і порадах висловлював інші думки, вважав, однак, ганьбою для себе не бути серед тих, хто ризикував життям задля вітчизни. Прибув до Помпея в Македонію також Тідій Секстій, людина досить похилого віку і до того ж кульгавий. Інші не могли стриматися від насмішок та глузувань з нього, але Помпей, уздрівши Тідія, піднявся і кинувся до нього назустріч. В його прибутті Помпей вбачав якнайпевніший доказ у слушності його справи, якщо вже знаходилися люди, котрі, дарма на свій вік і неміч, воліли переносити небезпеки разом з ним, відмовившись від спокійного і мирного життя.

 

 

65. Після того як сенат, на пропозицію Катона, прийняв постанову не карати на смерть жодного римлянина, хіба що у відкритому бою, і не грабувати підвладних римлянам міст, прихильники Помпея здобули ще більшу підтримку. Навіть ті, хто не мав до війни ані найменшого стосунку -- чи тому, що жив далеко, чи тому, що через власну слабкість не брався зовсім до уваги, -- навіть вони підтримали думки помпеянців, і в промовах боролися за справедливу справу, оголошуючи ворогом богів і людей кожного, хто не виявляє радості з приводу перемог Помпея. А втім Цезар виявляв милосердя у своїх перемогах. Так, розбивши і змусивши здатися військо Помпея в Іспанії, він відпустив полководців на свободу, а воїнів приєднав до свого війська. Потім він знову перейшов Альпи і, пройшовши усю Італію, прибув на початку зими в Брундізій. Звідси він переправився через море і висадився в Оріці. Потім він послав до Помпея його друга Вібіллія, котрого тримав у полоні, пропонуючи в якийсь день зустрітися, а після зустрічі, на третій день, розпустити всі свої війська, і потім, поклявшись у дружбі, повернутися в Італію. Цю пропозицію Помпей знову сприйняв як підлаштовану йому пастку. Він поквапом спустився до моря і зайняв усі укріплені місця як опорні пункти для піхоти, а також гавані і пристані, зручні для мореплавців, так що який би вітер не дув, він приносив Помпеєві хліб, війська чи гроші. Стосовно ж Цезаря, то йому на суходолі і на морі доводилося долати труднощі: необхідність змушувала його домагатися битви, часто нападаючи на ворожі укріплення і при першій-ліпшій зручній нагоді викликаючи ворога на бій. У більшості сутичок Цезар брав гору, але одного разу мало не зазнав цілковитого розгрому і мало не втратив свого війська. Помпей бився з прекрасною мужністю, поки не обернув у втечу всіх ворогів, перебивши дві тисячі воїнів. Однак він не зміг -- чи злякався -- увірватися в табір Цезаря. Тому, звертаючись до друзів, Цезар сказав: “Сьогодні перемога була би за противниками, якби у них було кому перемагати”.

 

 

66. Цим успіхом помпеянці сильно запишались і поспішали тепер вирішити справу бою в одній битві. Сам Помпей вже писав іноземним царям, полководцям і містам як переможець; усе ж він боявся небезпеки, яка могла очікувати в битві, сподіваючись тривалою війною і нестачею продовольства розбити ворогів, нездоланних у битві і здавна призвичаєних перемагати в одному ладі, але втомлених і від старості вже нездатних більше переносити злигодні похідного життя -- тривалі переходи, часті зміни стоянок, риття ровів і зведення мурів -- і тому вони поспішали якомога скоріше вступити в рукопашний бій. Раніше Помпей умів якимось чином переконати своїх прихильників зберігати спокій. Але тепер, після битви, коли Цезар через нестачу продовольства виступив у похід, прямуючи через область атаманів у Фессалію, Помпей вже не міг стримати войовничий запал своїх воїнів; одні кричали, що Цезар тікає, і пропонували йти за ним по п’ятах, інші вважали, що треба переправитися в Італію, треті, нарешті, стали посилати своїх слуг і друзів, аби чимраніше зайняти будинки поблизу форуму, наміряючись одразу ж після повернення домагатися найвищих посад. Багато хто за власним бажанням відпливли до Корнелії на Лесбос, куди її таємно відправив Помпей, щоб повідомити радісну звістку про закінчення війни.

 

Коли зібрався сенат, Афраній вніс пропозицію захопити Італію, бо це було би значним успіхом на війні, і до тих, хто нею володітиме, одразу ж приєднаються Сіцілія, Сардінія, Корсіка, Іспанія і всі Галлія. Помпей повинен, провадив він, головну увагу звернути на батьківщину; адже Італія знаходиться поряд і простягає до нього руки з благанням про допомогу, тому не личить байдуже дивитись, як вона знемагає в ганебному рабстві у наймитів і улесливців тиранів. Сам Помпей, однак, заявив, що вважає небезпечною справою вдруге тікати перед Цезарем і знову опинитися в становищі гнаного, коли щасливий випадок дає йому змогу гнатися по п’ятам за ворогом. А ще було б всупереч сумлінню кинути напризволяще Сціпіона й колишніх консулів в Греції й Фессалії -- бо ці люди з великими грішми і значним військом потраплять у руки Цезаря; про Рим же більше дбає той, хто воює якомога далі від нього -- для того, щоб це місто могло спокійно очікувати переможця, не зазнаючи лихоліть війни і навіть не чуючи про них.

 

 

67. Після цієї заяви, яку було схвалено, Помпей почав переслідувати Цезаря, твердо вирішивши уникати бою, але взяти ворога в тривалу облогу, заморити нестачею продовольства, переслідуючи його по п’ятам. Він і взагалі був певний, що такий план досить осмислений з інших причин і, крім того, до нього дійшли чутки, що ходили серед вершників, що, мовляв, треба якомога скоріше розгромити Цезаря, а потім знищити і його, Помпея.

 

Декотрі стверджують, що Помпей не давав Катонові якогось важливого завдання, але коли йшов проти Цезаря, то залишив його стерегти обози на березі моря з страху, щоб, бува, Катон після перемоги над Цезарем не примусив і його, Помпея, одразу ж покинути командування. Тим часом, поки Помпей таким чином з певним зволіканням ішов слідом за ворогом, з його оточення стали докоряти йому, звинувачуючи його в тому, мовляв, він воює не проти Цезаря, а проти вітчизни та сенату, щоб назавжди зберегти свою владу і назавжди перетворити тих, що вважали себе володарями світу, на своїх слугів і тілоохоронців. З іншого боку, Доміцій Агенобарб, називаючи Помпея за першої-ліпшої нагоди Агамемноном і царем царів, викликав до нього сильну заздрість з боку багатьох людей. І Фавоній дошкуляв Помпеєві своїми жартами не менше, аніж інші -- недоречною, з огляду на обставини, відвертістю. “Друзі, -- кричав Фавоній, -- невже в цьому році не буде у нас тускульських фіг?”. Луцій Афраній, котрий втратив військо в Іспанії і за це був звинувачений у зраді, бачачи тепер, що Помпей уникає битви, говорив, що дуже здивований, чому це його обвинувачі не дають битви покупцеві провінцій. Цими і багатьма іншими такими словами люди з оточення примусили Помпея, котрий з пошани до своїх друзів піддався на їхні плани, полишити власні, і то найкращі наміри, і виявити поступливість, яка не личить навіть керманичеві корабля, не кажучи вже про промовця з необмеженою владою над стількома народами та арміями. Помпей ніколи не хвалив лікарів, котрі потурають примхам хворих, однак поступився хворій частині свого війська, остерігаючись невдоволення тих, чий порятунок був його метою. І справді, чи ж можна вважати при здоровому розумі людей, котрі, походжаючи табором, вже домагалися консульства і претури чи, як Спінтер, Доміцій, Сціпіон, котрі запекло сперечалися за посаду верховного жреця, яка належала Цезареві, і набирали собі прибічників? Немовби перед ними стояв табором вірменський цар Тігран чи цар набатеїв, а не знаменитий Цезар і його військо, з яким він завоював тисячу міст, підкорив понад триста народів, і переможно воював завжди в незліченних битвах з германцями і галлами, захопив у полон мільйон чоловік і стільки ж знищив у боях!

 

 

68. І все ж, коли військо спустилося на Фарсальську рівнину, Помпей зважаючи на наполегливі і галасливі вимоги, скликав військову раду. Першими на раді піднявся Лабієн, начальник кінноти, і клятвенно запевнив, що не відступить у битві ані на крок, поки не змусить ворога тікати. Таку ж клятву склали і всі інші.

 

Вночі Помпей бачив у сні, ніби народ зустрічає його при вході у театр оплесками, а сам він прикрашає храм Венери -- Переможниці багатющою здобиччю. Це видіння, з одного боку, вселило Помпеєві мужність, а з іншого -- викликало тривогу, оскільки Помпей остерігався принести Цезареві, котрий вів свій рід від Венери, блиск і славу. Прокинувся Помпей від сум’яття і галасу, що зчинився у таборі. В ранішню варту над табором Цезаря, де панувала цілковита тиша, спалахнуло яскраве світло. Від нього запалав яскравим полум’ям факел і, піднявшись у повітря, впав у таборі Помпея. Цезар говорить, що сам бачив це знамення при обході сторожових постів.

 

З настанням дня Цезар вирішив, було, повернутися до Скотусси, і його воїни вже складали намети і висилали вперед обоз і рабів. В цей час прибули розвідники із звісткою, що у ворожому таборі переносять з місця на місце багато зброї, що вони помітили там рух і галас, який зазвичай буває перед битвою. Потім прибули інші розвідники і повідомили, що передові частини ворога вже ладнаються до бою. Цезар сказав, що настав день, якого вони так довго очікували, що, нарешті, вони битимуться не з голодом і скрутою, а з людьми і віддав наказ швидко підняти перед своїм наметом багряний хітон -- сигнал до битви у римлян. Помітивши сигнал, воїни з радісними криками залишили свої намети і кинулись до зброї. І коли начальники повели їх туди, де було визначено шикування, то кожен, немовби прекрасно навчений учасник хору, спокійно і швидко зайняв своє місце.

 

 

69. Сам Помпей стояв на правому фланзі. щоб битися проти Антонія, в центрі ж, проти Луція Кальвіна, він поставив свого тестя Сціпіона, на лівому ж крилі знаходився Луцій Доміцій, підтримуваний значними силами кінноти. Тут Помпей зосередив майже всіх своїх вершників, щоб з їхньою допомогою розбити Цезаря, прорвавши бойову лінію прославленого своєю винятковою хоробрістю десятого легіону, в лавах якого зазвичай бився сам Цезар. Цезар, помітивши, що лівий фланг неприятеля надійно прикритий кіннотою і наляканий блиском її зброї, послав за шістьма когортами і поставив їх позаду десятого легіону з наказом зберігати спокій, аби вороги не помітили їх. Коли ж кіннота ворога рушить уперед, їм належить, пробившись крізь передні ряди бійців, не метати списів, як це зазвичай роблять найхоробріші, поспішаючи битися врукопашну, а бити вгору, цілячись противнику в очі, і в обличчя. Адже ці юні красені-танцюристи, говорив він, не встоять і, дбаючи про власний вигляд, не зможуть дивитись на залізо, спрямоване їм прямо у вічі.

 

Такими були розпорядження Цезаря. В цей час Помпей верхи на коні, оглядав бойовий лад свого війська. Він побачив, що противники, вишикувавшись, спокійно очікують слушної нагоди для нападу, тоді як більшість його власного війська неспокійна, а через брак досвіду метушиться і навіть зчиняє сум’яття. Боячись, що вже на початку битви його військо буде зім’яте і розсіяне, Помпей звелів передовим бійцям твердо стояти на місці і зі списами навпереваги очікувати нападу ворога. Цезар, однак, осуджує подібну тактику. Цей наказ, на його думку, ослабив силу, якою володіє удар, завданий з розгону, оскільки ж Помпей заборонив атаку, яка у воїнів викликає найбільше натхнення і запал, бо крики і стрімкий рух посилюють їхню мужність, то цим він остудив і скував їхню волю до перемоги.

 

У війську Цезаря налічувалося двадцять дві тисячі чоловік, а в Помпея -- трохи більше, ніж удвічі.

 

 

70. Вже з обох боків був поданий сигнал і залунали трубні звуки, які закликають до битви. Більшість учасників думала лише про себе, і лише небагато -- і то найкращі з римлян, а також декілька греків, котрі не брали безпосередньої участі в битві, -- з наближенням жахливого розв’язку битви стали задумуватися над тим, як далеко завели римську державу жадібність і честолюбство. Тут зійшлись один з одним братні війська, родинна зброя, спільні знамена і стільки шляхетних мужів і така потуга держави обернулась проти неї ж самої, засвідчуючи цим, якою мірою сліпа й безумна людська природа, коли вона охоплена пристрастю! Адже якби ці люди захотіли спокійно панувати й втішатися плодами своїх перемог, то більша й краща частина суходолу й моря була б у їхньому володінні. Коли б їм заманулося, вони могли б наситити свою пристрасть до трофеїв та тріумфів, втамувати спрагу до слави у війнах проти парфійців і германців. А ще ж найширше поле їхньої діяльності становили би Скіфія й Індія, і при цьому у них знайшлося б для прикриття їхньої жадібності благовидна підстава -- прилучення варварських народів до освіти та виховання. Хіба могла би яка-небудь скіфська кіннота, парфійські стрільці чи багатство індійців встояти перед натиском сімдесяти тисяч римлян під проводом Помпея і Цезаря, чиї імена ці народи почули значно раніше, аніж ім’я самих римлян -- так багато дикунських народів вони підкорили своєю переможною зброєю! Тепер вони зійшлися в бою, не шкодуючи своєї слави, (задля якої вони принесли в жертву навіть вітчизну): адже до цього дня кожного з них називали непереможним. Звісна річ, їхнє попереднє родичання, якого вони домагалися, чари Юлії, той знаменитий шлюб з самого початку були лише обманом, підозрілою запорукою, бо вони вступили в зв’язок з необхідності; справжньої дружби в їхніх стосунках так і не склалося взагалі.

 

71. Як тільки Фарсальська долина наповнилася людьми й кіньми і з обох боків були підняті сигнали до нападу, з бойової лінії війська Цезаря першим помчав якийсь Гай Крассіан на чолі ста двадцяти чоловік, щоб виконати дану ним Цезареві велику обіцянку. Річ у тім, що Цезар, виходячи з табору, першим побачив цього воїна і, звернувшись до нього, запитав, запитав, що він думає про майбутню битву. Піднявши праву руку, Крассіан закричав у відповідь: “Ти здобудеш, Цезарю, блискучу перемогу, а мене ти сьогодні похвалиш живого чи мертвого!”. Пам’ятаючи ці свої слова, він кинувся уперед, повівши за собою багатьох воїнів, і потім увірвався в самий центр ворожого шикування. Одразу ж в хід пішли мечі, було багато вбитих. Крассіанові вдалося таки пробитися вглиб, порубавши бійців першої лінії, але якийсь неприятельський воїн зупинився і завдав йому удару такої сили, що вістря, пройшовши через рот, вийшло під потилицею. Коли Крассіан упав, битва тут якийсь час точилася з перемінним успіхом.

 

На правому фланзі Помпей не скоро повів військо в атаку, але зволікав, озираючись на друге крило, очікуючи, до чого приведуть дії кінноти. Кіннота вже розгорнула свої загони, щоб оточити Цезаря і відкинути на піхоту його нечисленних вершників, виставлених попереду. Однак за сигналом Цезаря, його кіннота відступила, а вишикувані позаду воїни в кількості три тисячі чоловік, щоб уникнути обхвату, раптово побігли вперед на ворога, а потім, як їм було звелено, підняли списи угору, цілячись ворогам прямо в обличчя. Вершники Помпея, не досвідчені в такій тактиці бою, не очікували такого маневру і не були до нього підготовлені. а тому не виявляли якоїсь сміливості, не можучи перенести удари в обличчя: вони відверталися, затуляли собі очі руками, і, насамкінець, безславно кинулися у втечу. Не звертаючи уваги на втікачів, воїни Цезаря рушили проти ворожої піхоти; піхота Помпея не мала тепер прикриття з боку кінноти, і її легко можна було обійти з по флангу й оточити., Коли ці воїни завдали удару, а десятий легіон одночасно кинувся вперед, неприятелі відступили, не вчинивши опору, бачачи, що саме там, де вони думали оточити ворогів, їм самим загрожує оточення.

 

 

72. Коли вони кинулися у втечу, Помпей, побачивши хмару куряви, здогадався про розгром своєї кінноти. Важко сказати, про що він думав у ту мить, але він став цілком схожий на безумця, який втратив здатність діяти осмислено. Забувши, що він Помпей Великий, ні до кого не звертаючись, повільно йшов він у табір, так що йому дуже личили відомі рядки з вірша:

 

А Зевс, чий трон у висотах, страху зіслав на Аякса.

 

Став він розгніваний, і, щит свій назад семишкірний закинувши,

 

Знову тікав, поміж людом ворожим, мов звір, пробираючись.

 

В такому стані Помпей прийшов у свій намет і мовчки сидів там до тих пір, аж поки разом з утікачами не увірвалось багато переслідувачів. Тоді він сказав лише: “Невже дійшло до табору?”. Потім не кажучи ані слова, підвівся, надів підходящу до обставин одежу, і вийшов з табору. Решта легіонів Помпея теж тікали, і переможці влаштували в таборі жахливу різанину обозних слугів і вартових, що стерегли намети. Воїнів полягло лише шість тисяч, як стверджує Азіній Полліон, який бився у цій битві на боці Цезаря.

 

При взятті табору відкрилася безрозсудна легковажність помпеянців; кожен намет був прикрашений вінками з миртових віток і вистелений барвистими килимами, скрізь стояли столи з келихами для пиття, були поставлені чани з вином, і взагалі все було приготовлено й облаштовано скоріше для жертвоприношення і свята, аніж для ведення війни. Так, обмануте надіями і сповнене безумної зухвалості, йшло на бій військо Помпея.

 

 

73. Відійшовши трохи від табору, Помпей пустив коня навзаводи і -- оскільки за ними ніхто не гнався -- в супроводі кількох друзів спокійно продовжував шлях, віддавшись роздумам, що й було природно для людини, яка звикла перемагати і впродовж тридцяти чотирьох років владувати над усіма. Тільки тепер, на схилі віку, вперше спізнавши, що таке поразка і втеча, Помпей згадував битви і війни, в яких він зажив великої слави, втраченої нині за одну годину, і думав про те, що ще недавно він ходив у походи з такою кількістю бойових сил, піхотою і кіннотою, величезним флотом, а тепер тікає, перетворившись на жалюгідну й принижену людину, змушену ховатися від переслідування ворогів.

 

Проминувши Лариссу, Помпей дібрався до Темпейської долини. Відчувши сильну спрагу, він кинувся долілиць на землю і став пити прямо з річки, потім піднявся, йдучи далі через Темпейську долину, аж поки не дійшов до моря. Там він зупинився на спочинок у якійсь рибальській халупі. На світанку Помпей, узявши для супроводу лише вільних людей, сів у річкове судно; рабам він звелів без будь-якого страху іти до Цезаря. Пливучи вздовж берега, Помпей помітив великий торгівельний корабель, готовий до відплиття. Господарем його був римлянин, на ім’я Петіцій, зовсім не зв’язаний з Помпеєм дружніми стосунками, але знав його в обличчя. Цій людині минулої ночі Помпей з’явився у сні (але не таким, яким Петіцію часто доводилося його бачити навіч, а в жалюгідному і приниженому вигляді) й обізвався до нього. Цей свій сон він якраз розказував супутникам -- людям, у котрих нема якогось діла, до вподоби просторікувати про важливі справи, -- аж раптом один з матросів повідомив, що бачить річкове судно, яке йде на веслах від берега, і якихось людей, котрі махають одежею і простягають до них руки. Зупинившись, Петіцій одразу впізнав Помпея, яким він його бачив у сні. Вдаривши себе по лобу, він звелів матросам спустити шлюпку і простягнув праву руку, запрошуючи Помпея піднятися на корабель. Петіцій крикнув Помпеєві, що з одного вигляду він здогадався про його нещастя і про жахливий для нього кінець війни. Петіцій прийняв також на борт усіх, кого той просив (це були обидва Лентули і Фавоній); потім він вийшов у море. Трохи згодом, побачивши царя Дейотара, котрий також намагався з суходолу дістатися до них, вони також взяли його на корабель.

 

Тим часом настала обідня пора і господар корабля приготував обід з припасів, які були напохваті. Фавоній побачивши, що Помпей, залишившись без слуг, почав сам роззуватися, вмить підбіг, роззув його і намастив олією. З того часу Фавоній слугував Помпеєві й піклувався про нього, як це роблять раби своїм панам, -- аж до омовіння ніг і приготування обіду, так що, побачивши, з якою відданістю, щирістю і простодушністю вони прислуговують, можна було сказати:

 

Як все прекрасно у шляхетних душ!

 

 

74. Так Помпей прибув в Амфіполь, а звідти попрямував в Мітілену, щоб узяти з собою Корнелію і сина. Ставши на якір біля берега, він відіслав у місто післанця із звісткою, але не з тією, яку очікувала Корнелія, котра, отримуючи радісні звістки і листи, сподівалася, що доля війни вирішена біля Діррахію і Помпеєві залишилося лише переслідувати Цезаря. Ось у такому стані застав її післанець і тому не одважився її привітати: скоріше слізьми, аніж словами з’ясувавши їй майже всі найбільші нещастя, він попросив її поквапитися, якщо вона жадає бачити Помпея -- на одному кораблі, і то чужому. Почувши це, Корнелія упала на землю, і довгий час, знепритомнівши, лежала онімілою, потім з труднощами отямившись і збагнувши, що тепер не час бідкатися і плакати, вона кинулась бігти містом до моря. Помпей зустрів її і підхопив на руки, бо вона знову мало не впала додолу: “Я бачу, чоловіче, -- сказала вона, -- що не твоя доля, а моя кинула тебе на цей один корабель, тебе, хто побравшись з Корнелією, об’їжджав це море на п’ятистах кораблях. Навіщо ти приїхав на побачення зі мною? Чому ти не залишив мене на поталу моїй недолі, мене, що принесла і тобі стільки нещастя? Якою би я була щасливою жінкою, коли б померла до сумної звістки про кончину мого першого чоловіка Публія на війні з парфійцями! Як розумно я би вчинила, пішовши з життя після його смерті, як я жадала цього? Але я залишилася жити, щоб принести лихо і Помпею Великому”.

 

75. На такі слова Корнелії Помпей, як кажуть, відповів так: “Авжеж, Корнеліє, до цього часу ти знала лише один присуд моєї долі, щасливий, і він, мабуть, тебе обманув, тому що залишався незмінним більше часу, від звичайного. Але ми люди, і нам доводиться терпіти і таку долю. Але є ще можливість з теперішнього становища повернутися до попереднього для того, хто призвів попередній стан речей до теперішнього”. У відповідь на ці слова Корнелія послала в місто за грішми і слугами. Тим часом мітіленці вітали Помпея і запрошували його прибути в місто. Помпей, однак, відхилив їхнє прохання і порадив підкоритися переможцеві, і не падати духом, бо Цезар -- людина доброзичлива і м’якої вдачі. Потім Помпей вів бесіду з філософом Кратіппом, котрий прибув з міста, щоб зустрітися з ним, причому у кількох словах висловив свій подив з приводу віщування, маючи сумніви в цьому. Кратіпп погодився з його доказами, підбадьорював всілякими надіями, щоб не пригнічувати Помпея несвоєчасними запереченнями. А то інакше він міг би легко довести Помпеєві, що римській державі через погане правління необхідна одноосібна влада. Потім він міг би запитати: “Яким же чином і з допомогою яких доказів, Помпею, ми би переконалися, що ти, взявши гору, користувався б щастям краще, аніж Цезар? Ні, нам слід таки приймати те, що сталося, підкоряючись волі богів”.

 

76. Потім Помпей взяв на корабель дружину й дітей, і вирушив у море, заходячи у всі гавані, де можна було запастися водою і продовольством. Першим містом, куди він прибув, була Атталія в Памфілії. Там вони зустріли кораблі з Кілікії, і туди збиралися воїни, і знову у нього було шістдесят сенаторів. Коли Помпей дізнався, що його флот ще не розпущено, а Катон з великим військом переправився в Африку, він почав бідкатися перед своїми друзями і докоряти собі, що піддався на поради дати бій лише на суходолі, не скориставшись значно кращими силами, а саме морським флотом і не тримав флот напоготові: і коли би він зазнав поразки на суходолі, він міг на морі протиставити ворогам свою міць. Справді, найбільшою помилкою Помпея і найкращою воєнною удачею Цезаря було те, що ця битва відбулася у місцевості, розташованій далеко від моря.

 

Тим часом Помпей, змушений вдатися до якихось дій, і спробувати щось зробити, виходячи із стану справ і з того, що у нього було в розпорядженні, він послав за допомогою в навколишні міста. Деякі міста він об’їжджав сам, просячи грошей та набираючи команди на кораблі. Помпей боявся, однак, стрімкості та швидкості у діях ворога, котрий міг би застукати його зненацька, перш ніж будуть закінчені приготування і почав підшукувати собі пристановище, де б він міг у скрутному становищі знайти собі притулок. Після наради з’ясувалося, що жодна провінція не годиться для цієї мети. Стосовно інших іноземних держав, то сам Помпей говорив, що парфійське царство наймогутніше і в змозі не лише прийняти і захистити їх в такому жалюгідному становищі, але й знову зміцнити і дати змогу їм відійти з величезним військом. З решти учасників наради більшість висловилася на користь Африки та царя Юби. Однак Теофан Лесбоський заявив, що, як на нього, то буде безглуздям, полишивши без уваги Єгипет, який знаходився усього в трьох днях шляху, і Птолемея, який вже виходив з дитячого віку, і завдяки дружбі з батьком почував себе зобов’язаним Помпеєві удячністю, віддатися в руки парфійців -- найвіроломнішого з усіх народів. Помпей, провадив він, не бажає поступитися римлянину, своєму колишньому тестеві, першим місцем і бути другим після нього і відмовляється випробувати його великодушність, але ладен віддатися на волю Арсака, котрий навіть Красса погодився взяти під свою владу мертвим. Він хоче свою молоду дружину з роду Сціпіонів відвезти в країну варварів, котрі мірою своєї влади вважають свавілля та непокірність: і навіть якщо вона там не зазнає ніякого зла, усе одно для неї було би жахливо опинитися у владі тих, хто його може сподіяти. Ця остання обставина, як кажуть, єдина стримала Помпея від подорожі на Євфрат, якщо тільки він справді керувався якимись міркуваннями, а не зла доля вела його по цій дорозі.

 

 

77. Таким чином, було вирішено іти в Єгипет, і Помпей з дружиною відплив з Кіпру на селевкійській трієрі; з решти супутників одні пливли разом з ним на бойових, інші на вантажних кораблях. Море вони перетнули без якихось перешкод. Дізнавшись потім, що Птолемей стоїть біля Пелусія і веде війну проти своєї сестри, Помпей рушив туди, відрядивши вперед післанця повідомити царя про своє прибуття і просити допомоги, Птолемей був ще дуже юний. Потін, котрий відав усіма справами, скликав раду сановників -- чий вплив залежав лише від його бажань -- і звелів кожному висловити свою думку. Жахливо було те, що долю Помпея Великого вирішували євнух Потін, хіосець Теодот -- найнятий за платню вчитель риторики, і єгиптянин Ахілла. Ці радники були найзначнішими серед решти почту та вихователів царя. І рішення такої ради мусив очікувати, стоячи на якорі у відкритому морі далеко від берега, Помпей, котрий вважав нижче власної гідності бути зобов’язаним своєму рятунку Цезареві!

 

Думки радників розділилися: одні пропонували прогнати Помпея, інші ж -- запросити й прийняти. Теодот, однак, бажаючи показати свою проникливість і красномовство, заявив, що обидві пропозиції небезпечні: бо, прийнявши Помпея, сказав він, ми зробимо Цезаря ворогом, а Помпея своїм паном; у разі ж відмови Помпей стане їхнім ворогом за своє вигнання, а Цезар -- за те, що буде змушений переслідувати Помпея. Тому найкращим розв’язком було би запросити Помпея і потім убити його. І справді, цим ми зробимо Цезареві приємну послугу, і Помпея вже не треба буде остерігатися. “Мертвий не кусається”, -- з посмішкою закінчив він.

 

 

78. Радники схвалили цей підступний задум, поклавши виконання його на Ахіллу. Останній, узявши якогось Септимія, котрий раніше служив військовим трибуном у Помпея, і Сальвія, колишнього центуріона, і трьох чи чотирьох слугів, вийшов з гавані і попрямував до корабля Помпея. На борту корабля в цей час момент перебували найзнатніші з супутників Помпея, щоб дізнатися про рішення. Помітивши ж, що прийом влаштований не по царському, з блиском, як цього очікував Теофан, бо тільки декілька чоловік на одному рибальському човні пливуть назустріч, вони запідозрили в цьому непошану і байдужість до справи і стали радити Помпеєві негайно вийти в море, щоб уникнути обстрілу. Тим часом човен наблизився, Септимій встав першим і, звернувшись до Помпея латиною, назвав його імператором. Ахілла ж привітав його грецькою і запросив пересісти в човен, оскільки, мовляв, тут болотиста місцевість і через мілину та піщане дно пропливти на трієрі неможливо. В цей час супутники Помпея помітили кілька царських кораблів, на борт яких піднімались воїни: берег був зайнятий піхотинцями. Тому врятуватися втечею, навіть якби Помпей змінив своє рішення, уявлялось неймовірним, а до того ж виявити недовір’я означало би дати вбивцям підстави для виправдання в убивстві. Отже, попрощавшись з Корнелією, яка вже наперед оплакувала його смерть, Помпей звелів двом центуріонам, вільновідпущенику Філіпу і рабу на ім’я Скіф спуститися в човен. І коли Ахілла вже подав йому з човна руку, він повернувся до дружини і сина і сказав ямбами Софокла:

 

Хто йде до тирана, той раб, навіть якщо він і вільний.

 

 

79. Це були останні слова з якими Помпей звернувся до близьких, потім він пересів у човен. Корабель знаходився на значній відстані від берега, і оскільки ніхто з супутників не обізвався до нього бодай якимось добрим словом, то Помпей, поглянувши на Септимія, промовив: “Якщо я не помиляюсь, ти був у мене воїном”. Той кивнув лише ствердно головою, але нічого не відповів і своїм виглядом не виявив ніякої дружньої прихильності. Потім настала довга мовчанка, під час якої Помпей читав невеличкий зшиток з промовою до Птолемея, написаною ним грецькою. Коли Помпей став наближатися до берега, Корнелія з друзями, з неабиякою тривогою спостерігала з корабля за тим, що станеться, і почала вже підноситися духом, бачачи, що до місця висадки сходиться багато придворних, немовби з тим, аби зустріти його з пошаною. Але в той момент, коли Помпей сперся на руку Філіпа, щоб піднятися, Септимій одразу ж протнув його мечем, а потім повиймали свої мечі Сальвій та Ахілла. Помпей обома руками натягнув на обличчя тогу, не сказавши і не зробивши нічого негідного його імені: він лише стогнав і мужньо приймав удари. Помпей помер у віці п’ятдесяти дев’яти років, через день після свого народження.

 

 

80. Супутники Помпея на кораблях, як тільки побачили вбивство, з жалібними зойками, які чулися навіть на березі, кинулися тікати, знявшись з якоря, причому сильний вітер допомагав утікачам вийти у відкрите море. Тому єгиптянам, котрі кинулися, було, за ними слідом, довелося відмовитися від свого наміру.

 

Убивці відрубали Помпеєві голову, а голе тіло викинули з човна, залишивши лежати для показу усім, хто полюбляв такі видовища. Філіп не відходив від убитого, поки народ не наситився баченим. Потім він обмив тіло морською водою й укутав його власним хітоном. Оскільки нічого іншого напохваті не було, він оглянув берег і знайшов старі і трухляві уламки якогось човника; усе ж їх було досить, щоб скласти з них вогнище для поховання голого і до того ж понівеченого трупа. Коли Філіп переносив і складав уламки, до нього підійшов якийсь вже похилого віку римлянин, котрий ще юнаком брав участь у перших походах Помпея: “Хто ти такий, друже, -- запитав він Філіпа, -- якщо збираєшся ховати Помпея Великого?”. Коли той відповів, що він вільновідпущеник Помпея, старик провадив: “Ця честь не повинна належати одному тобі! Дозволь і мені взяти участь у благочестивій знахідці, щоб мені не в усьому бідкатися на своє перебування на чужині, бо ж після стількох поневірянь я знайшов для себе, принаймні, одне щастя -- доторкнутися власноруч і скласти останню шану великому полководцю римлян”. Так звершувалось поховання Помпея.

 

Наступного дня прибув з Кіпру Луцій Лентул; нічого не знаючи про те, що сталося, він плив уздовж берегів Єгипту. Побачивши поховальне вогнище і людину поряд, але не впізнавши добре Філіпа, він скрикнув: “Хто спочив тут за встановленим йому присудом?”, -- а потім, додав: “А може це ти, Помпею Великий!” Невдовзі при висадці на берег він був схоплений і теж страчений. Таким був кінець Помпея.

 

Трохи згодом Цезар прибув у Єгипет -- країну, яка заплямувала себе таким нечуваним злочинством. Він відвернувся мов від убивці від того, хто приніс йому голову Помпея, і, взявши перстень Помпея, заплакав. На печатці був вирізаний лев, що тримає меча. Ахіллу і Потіна Цезар звелів стратити. Сам цар був розбитий у битві й потонув у річці. Софісту ж Теодотові вдалося уникнути покарання від Цезаря, бо він утік з Єгипту і поневірявся, зазнаючи принижень та презирства. Коли Марк Брут після вбивства Цезаря оволодів Азією, він відшукав там Теодота, звелів піддати його тортурам і стратити.

 

Рештки Помпея були передані Корнелії, яка поховала їх в Альбанському маєтку.