Після Феодора Филиповського на пароха до Братської Борщагівки було призначено Іоана Стенжицького, вже до кінця 1831 року піднесеного до гідності протоієрея.
Він народився близько 1794 року та, очевидно, був одним з останніх вихованців Києво-Могилянської Академії: трирічний курс навчання в ній за класом риторики він закінчив саме у рік її скасування. До свого рукоположення у 1824 році, він працював канцеляристом у Київській духовній консисторії. Однак служіння отця Іоана при церкві Живоносного Джерела не було позначене суттєвими подіями, хіба що у липні 1835 року стихарним дячком до храму був призначений Данило Гущевич, а 1838 року пономарське місце успадкував син Тодосія Барабаша, Іван.
До 1832 року відноситься перша згадка у літературі про борщагівський чудотворний образ - вона з’явилася у грунтовному “Киевском месяцеслове“, укладеному митрополитом Євгенієм Болховітіновим, у розділі, присвяченому рухомим святам. Судячи зі спогадів сучасників, в другій третині ХІХ століття церква Живоносного Джерела у Братській Борщагівці спостерігала найбільшу уваги з боку прочан до себе, аніж буль-коли.
На відміну од багатьох церков, впадає у вічі та обставина, що парафіяльний уряд у Братській Борщагівці не успадковували протягом тривалого часу представники однієї священичої родини, однак саме прихід Іоана Стенжицького докорінно змінив ситуацію, започаткувавши певну традицію родинних “кланів“ борщагівських настоятелів: зокрема, рід священиків Стенжицьких/Сікорських на нашій парафії обірвався тільки 1889 року, невдовзі після чого керівництво приходом впродовж майже півстоліття перебувало в руках сім’ї Бортовських.
Вже 1839 року отця Іоана було переміщено до іншого приходу, а надалі борщагівськими парафіянами став опікуватися його зять, Феодор Сікорський. Він, як можна простежити за його діяльністю, зробив дуже великий внесок на парафії, мав, крім того, певні мистецькі здібності, був автором першого історико-краєзнавчого дослідження, присвяченого Борщагівкам, зокрема, велику частину його інформації згодом запозичив Лаврін Похилевич до своєї статті про борщагівську церкву та її парафію. Втім, зараз ця його робота цікава вже радше як приклад першої хиткої спроби систематичного викладу минувшини цього краю на тлі зросту зацікавленості краєзнавством серед загалу Наддніпрянщини.
Народився отець Федор 1818 року у селі Кочубіївці неподалік Уманя у старій священичій родині, представники якої відомі принаймні із 40-х років XVIII століття на парафіях Білоцерківщини та Уманщини. 1839 року, як ми вже казали, Феодора Сікорського було рукоположено Високопреосвященним Філаретом Амфітеатровим до храму у Братській Борщагівці.
Вже у 1841 році при церкві заходами та коштом Київської Палати Державного Майна і місцевої громади було створене сільське однокласне парафіяльне училище на 50 учбових місць, яке розташувалося в окремому дерев`яному корпусі. Училище знаходилося на місці східного крила сучасної церкви Живоносного Джерела і простояло тут тільки чверть століття. У липні 1842 року місце дячка при нашому храмі посів Юхим Василевський, переміщений до нього із парафії села Андріївки.
Згідно зі штатами сільських церков, затвердженими у 1842 році, храм у Братській Борщагівці відносився до шостого класу, і відповідно йому належало 38 десятин землі.
Як вже йшлося вище, в цей самий час Братська Борщагівка була місцем літнього відпочинку студентів Київської Духовної Академії. Тут знаходився хутір Академії, величиною у п’ять десятин із пасікою, літнім “двірцем“ (невеликим будиночком із чотирма-п’ятьма кімнатами) та садом. Своїм влаштуванням хутір та сад мали найбільше завдячувати одному з її ректорів, згодом - Херсонському єпископові Інокентію Борисову. На час літніх “вакацій“ (канікул) до борщагівського хутора для відпочинку на свіжому повітрі відпускалися ті вихованці Академії, які не мали змоги через певні обставини, як то - велику відстань, короткий термін вакацій чи незаможність – з’їздити додому. Для купання тут було влаштовано ставок, а нижче хутора було невелике озеро та лука, належні Києво-Печерській Лаврі.
Наприкінці ХІХ століття митрополит Київський Йоанникій згадував зокрема, що відвідини київськими прочанами Братської Борщагівки у 1840-ві роки були настільки велелюдні, що екіпажі приїжджих заповнювали мало не ввесь простір навколо храму. Вочевидь, з прагнення в міру можливостей поліпшити стан храмових споруд як для великої кількості богомільців, так і для прихожан, число яких вже наближалося до тисячі, у 1847-48 роках при священику Ф.Сікорському відбулися великі ремонтні роботи. Зокрема, тоді під церкву та дзвіницю було підведено кам’яний фундамент, а також оновлено вівтар, пономарку та ризницю. Не виключено, що вихід на шпальтах “Киевских Губернских Ведомостей“ дослідження о.Феодора, присвяченого Борщагівкам саме 1849 року мало на меті серед іншого також привернення ще більшої уваги до нашої парафії, як до відпустового місця. Згодом, 1857 року, за планом цього ж священика, який був до того ж ще й непоганим малярем, було виконано розпис внутрішнього простору храму. Нетривалий час отець Феодор перебував на посаді місцевого благочинного.
Ми не маємо, на жаль, змоги бодай приблизно уявити внутрішнє начиння тогочасної церкви Живоносного Джерела, її іконостас, розписи, виконані о.Сікорським-старшим тощо. Але певне уявлення про її зовнішній вигляд може скласти єдине відоме зображення храму середини ХІХ століття, яке потрапило на згадуваний акварельний малюнок Братської Борщагівки француза Домініка Де ля Фліза, вміщений у його дослідженні, присвяченому державним маєткам Київського повіту. Праця Де ля Фліза не передбачала приділення окремої уваги місцевим парафіям, тому він не наводить, окрім малюнка, жодних повідомлень про тутешню церкву.
На малюнку перед нами постає частина Братської Борщагівки, де на фоні кількох сільських хат, на тлі невеликого ліска височіє п’ятибанна дерев’яна церква, з побіленими стінами та зеленими банями і триярусною дзвіницею. Як ми раніше вже наголошували, вона знаходилася тоді приблизно на місці сучасної стежки між середньою школою №235 та дитячим садком. Трохи праворуч від церкви і ближче до спостерігача видно садибу священика, а ще правіше до краю малюнка – очевидно, частину саду Київської Духовної Академії[1].
1854 року до братськоборщагівського сільського училища при церкві Живоносного Джерела наставником було призначено Пилипа Похилевича, і станом на 1860 рік в ньому навчалося 40 хлопчиків та 20 дівчаток.
Наприкінці 1858 року, в зв’язку з передчасною кончиною отця Сікорського, настоятелем нашої парафії став вже отець Лев Александрович. На утриманні парафії тоді залишалися родини як спочилого настоятеля, так і колишнього пономаря Тодосія Барабаша.
На момент приходу в церкву Живоносного Джерела отцю Леву було вже сорок років. Свого часу він перебував у штаті Київської Духовної Консисторії, по звільненні з якої з відзнакою та нагородою у 50 срібних рублів, у березні 1845 року був рукопокладений на диякона у Києво-Печерській Лаврі єпископом Смоленським Йосифом, відтак наприкінці місяця був посвячений митрополитом Філаретом на священика. Перед своїм переміщенням до церкви у Братську Борщагівку понад десять років він був настоятелем церков у кількох селах Київського повіту – Луці, Бузовій та Ходосівці. За рік по приїзді до Борщагівки отця Лева було нагороджено бронзовим наперсним хрестом на Володимирській стрічці.
Утримання клиру на той момент, - через призначення платні - певною мірою покращало, але загалом залишалося посереднім: тоді щорічно на потреби священика відпускалося 300 рублів, а псаломника – 50 рублів.
Як свідчить досвід історії, доволі часто в справи духовні свої корективи вносять суто економічні чинники. На прикладі нашої парафії, зокрема, це можна простежити у певній залежності числа київських шанувальників ікони Борщагівської Богородиці від інтенсивності використання шляху, який проходив через Братську Борщагівку. Так пізніші дослідники на рубежі ХІХ/ХХ століть (зокрема, М. Петров) свідчили, що із середини 50-х років ХІХ століття стало спостерігатися зменшення кількості прочан до нашої церкви саме в зв’язку із прокладенням нового напрямку Києво-Берестейського шосе (на його місці зараз – проспект Перемоги у Києві).
Давній дерев’яний храм доживав останні свої часи… Наставала нова сторінка життя нашої церкви…
[1] Судячи із акварелі, Домінік малював це село, знаходячись орієнтовно у районі пустиря навпроти теперішньої трамвайної зупинки “вул. Жолудєва“.