Історія

Пастирство за своїм єством, є діяльність виховнича. Пастир є керівник своєї парафії, все життя своєї пастви до Самого Бога і таким чином привести їх до спасіння. Святі отці, викладаючи вчення про пастирське служіння, не бажали бачити в пастирі тільки звершувача богослужіння та треб. Пояснюючи сутність пастирських обов’язків, вони виставляли на зовні доручене священикам управління духовної отари і піклування про душі, які доручені їх нагляду, і на цю частину пастирського служіння вони звертали свою увагу, особливо тоді, коли їм необхідно було показати трудність служіння, і велику відповідальність, якій підлягає він перед Богом і Церквою. Священик ще не пастир, коли він тільки звершує Таїнства і треби церковні і проповідує вчення віри. За поглядами святих отців від нього вимагається і очікується те, що він докладе всі можливі піклування про устрій доброго життя і спасіння своїх парафіян. Св. Іван Златоуст у своїх “словах про священство” говорить про високу мету священства так: “Йдеться не про догляд за пшеницею або житом, але про саме Тіло Христове. Бо Церква за словом ап. Павла є Тіло Христове(Кол 1: 8). Отже той, кому його довірено, повинен дбати про можливий добробут цього тіла..., щоб, скільки є сил людських, показати достойним непорочної та блаженної Глави його”8

У пастиря, як вихователя народу, індивіди або окремі особи складають предмет уваги, і кожному з них він приділяє свою піклувальну любов, за словами притчі Ісуса Христа він залишає дев’яносто дев’ять овець, коли пропала в нього одна з отари, і засмучений іде шукати цю загублену вівцю. Пастир зобов’язаний чітко і неустанно слідкувати за кожним із своїх пасомих і всіма засобами направляти на шлях спасіння.

Не підготовлені душею не повинні приймати священний сан. Пастир духовний, за словами св. Івана Златоустого, має бути завжди передбачливим, дивитися тисяччю очей, бо живе він не для себе одного, а для багатьох. Йому повинні бути властиві не тільки велика побожність, а й велика розсудливість, і, звичайно, ревне служіння, бо служіння недостойне тільки накликає гнів Господній.

Душа священика, за словами святого Івана Златоустого, “нічим не відрізняється від корабля серед хвиль... І ці хвилі сильніші за ті, що їх вітер здіймає на морі. І насамперед видно величезну скелю марнославства...”.9 З цими труднощами пастирського служіння поєднана величезна його відповідальність. Кожний звичайний віруючий в справі власного спасіння несе відповідальність перед Богом тільки за самого себе, а священик має дати звіт перед Божим судом не тільки за самого себе, але й за довірену йому від Бога паству. Саме про таку відповідальність і нагадує пророк від імені Господа Бога: “Так говорить Господь Бог: ось Я – на пастирів і зажадаю отари Мої з руки їхньої”(Ієз. 34: 10). Пастир є посередником між Богом і людьми. Як заступникові за людей перед Богом, йому необхідно набути собі дар молитви. Вона є суттєвим обов’язком, заповіданим Ісусом Христом, Який сказав: “Треба завжди молитися і не тужити”(Лк 18: 1). Крім того, молитва, як дихання духовного життя людини, подає їй небесні благодатні дари. Особливо ж пастиреві молитва необхідна для успішного служіння. Тож йому треба старатися набути досвіду в молитві, бо інакше можна прогнівити Бога недбалим і недостатнім виконанням його справи. Молитва зупиняє спокусу, не дає їй увійти в серце. Як навчає св. Іван Златоуст, “молитва – зброя велика, скарбниця щедра, багатство невичерпне, захисток, хвилями нездоланний, основа спокою, молитва – коріння, джерело і мати незліченних благ”.10 Тому пастиреві необхідно здобути досвід у молитві, несучи домашній подвиг молитви у себе вдома. Таким чином підтримується безперервний молитовний стан душі, а молитовний настрій дає надію на успіх пастирської діяльності. Крім дару молитви, пастирю необхідно мати любов до ближніх взагалі, і до своїх вірних зокрема. Любов до ближніх випливає з любові до Бога і має бути нерозлучна з нею. “Хто говорить – я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той неправдомовець: бо хто не любить брата свого, котрого бачить, як може любити Бога, що Його не бачить! І ми цю заповідь маємо від Нього, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого”(1Ін 4, 20 – 21). Як виконавець таїнств і роздавач дарів благодаті, пастир повинен бути натхненний любов’ю. Він має справу з людьми, отже, треба знати їх найкраще. Перед ним розкриваються людські помилки, каяття, людські хиби, немочі духу, потреби; тому слід мати йому серце, сповнене терпінням, співчуттям, лагідністю, поблажливістю і прощенням. Без любові пастир не може мати успіху в справі відродження душ парафіян. Апостол Павло ставить любов вище від красномовства і дару пророцтва: “Коли я говорю мовами людськими і ангельськими, а любов не маю, то я – мідь або кімвал дзвінкий. І коли я маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усяке пізнання та маю віру, щоб і гори переставляти, а любові не маю,‑ то я ніщо. І коли роздали все майно моє, і віддали тіло моє спалити його, а любові не маю, нема користі мені в тому”(1Кор 13, 1 – 3). пояснюючи ці слова, преосвящ. Феофан Затворник пише: “В апостола одна думка – показати через співставлення, що і всім дарам, подвигам ціну дає одна любов, і що коли її нема, все ніщо”.11

Було б помилково вважати, що пастиреві слід стерегтися тільки тяжких і смертних гріхів. Не може служити пастир для пасомих добрим прикладом і в тому випадку, коли уникає всього злого, але не робить добрих діл. На вимогу достойного життя священнослужителя вказує, наприклад, св. Іван Златоуст: “О яка вимагається від пастиря висота життя! Як вона одна має силу вести нас у Царство Небесне! Як без неї пастир гине, хоча б він міг показувати численні знамення і чудеса”.12

Кожному пастирю необхідно буде мати справу з вихованням дітей. Так на нього покладений священний обов’язок виховання власних дітей, і служіння його, від цього тільки ще збільшується. Вірно говорять, що дім пастиря – це мала Церква. Керівник цілої громади повинен, перш за все, на власній родині, на людях, живучих разом з ним під одним дахом, на власних дітях, показати благотворність тих початків, котрими живе сам і котрі прагне втілити в життя інших. Не випадково св. апостол Павло серед якостей пастиря відмічає здатність виховувати власну родину: “єпископ має бути бездоганний..., щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю,‑ бо хто власним домом рядити не вміє, як він зможе пильнувати про Божу Церкву?”(1Кор 3, 2; 4 – 5). В руках пастиря є гарний засіб, котрим він може і повинен користуватися на благо своєї парафії. Таким засобом є церковноприходські школи, про збільшення кількості яких і повинні дбати священнослужителі.

Священики, згідно 10 правила VІІ Вселенського Собору, зобов’язані перш за все вчити юнаків, читаючи їм Божественне Писання, бо як сказано у правилі “для цього і священство отримали”. Також згідно 10 правила, вони повинні прикласти усі зусилля для збільшення кількості церковноприходських шкіл.

Пастирське виховання дітей та молоді в християнському дусі повинно проходити на основі їх хрещення і має своїм завданням ніщо інше, як звершити над ними волю Господа Ісуса Христа, привести їх до того, щоб вони могли отримати життя вічне, до якого покликані в хрещенні. Але виникає питання, чи може дитина розуміти, на відміну від молодої людини, велику тайну хрещення? Адже свідомість дитини не здатна приймати участь в такій великій дії, як з’єднання душі з Ісусом Христом, і тому хрещення, згідно цього погляду, не засвоюється. Навпаки ж коли навертається до християнства доросла людина то хрещення для неї є початком і завдатком його духовного розвитку, а в дитині це відсутнє. Слід зауважити, що цим питанням переймаються певні протестантські кола, зокрема баптисти, котрі наголошують на тому, щоб хрещення приймалося в зрілому віці. Не христити младенця є крайньою несправедливістю для його душі, бо якщо в дитині немає переживань хрещення, то залишати її поза вірою, позбавляти релігійного насичення тільки через це – зовсім неможливо. Питання про хрещення з педагогічної точки зору є простим. Таїнства для дітей, безумовно, необхідні, бо вони утворюють зв’язок душі з Церквою. Входження в Церковне життя відбувається поступово і хоча в дитині зріє і добре і зле, але дитина звернена до Бога більше, так як вона ще не відгороджена від Нього гріхами, як це буває у дорослих. Не в тому складається релігійне виховання, щоб дитина засвоїла релігійне життя інтелектуально, тому що її свідомість буде приведена до засвоєння початків християнського життя у відповідний час. Необхідно, щоб дитина знала основне, саме необхідне, і щоб воно мало б місце не тільки в її свідомості але, головним чином в серці. Недоречним є аргумент, що діти не розуміють таїнство хрещення. Кожне таїнство є тайною навіть для дорослого, бо проміння Божі, проходячи через таїнство, залишаються не тільки у свідомості, але на багато більше та глибше – в серці. Ніхто не може знати, як і що відбувається в таємничому співстворенні душі і Христа.

Окрім хрещення, виховання пастиря дітей та молоді повинно проходити у підготовці їх до вічного життя, до життя в Бозі і з Богом. Ця підготовка повинна проходити під час тимчасового, земного їх існування, щоб земні дні не пройшли дарма і щоб смерть не була духовною катастрофою. Протопресвітер В. В. Зеньковський вважає, що необхідно людину спасти в земні дні від падінь і розвити в ній те, що не загубиться у вічності. Не менш важливим є також і друга сторона у вихованні – це підготовка до цього життя, так як це життя дає можливість не тільки придбати вічне життя, але і загубити його, хоча наголос на підготовку до земного життя повинен бути на другому місці. Завдання виховання повинно бути поставлене так, щоб головне в ньому було зосереджене на стримлінні до неба, а не до землі.

Таким чином можемо зробити висновок, що обидва ці завдання, виховання у вічному і земному житті, повинні бути правильно поєднанні і повинні утворити єдине, цілісне завдання. Формуючи так завдання виховання священиком дітей та молоді, необхідно також доповнити його тим, що шлях виховання полягає у підготовці їх до свободи в Христі Ісусі. Свобода це є дар Бога, і благовістя свободи, яку у світ приніс Христос, розповсюджується по всьому світу. Дар свободи пов’язаний з образом Божим і саме пастирю слід допомогти їм у розкритті його. Образ Божий в людині – це не її природа; він входить в цю природу і дає їй основу для її особистості. Отже образ Божий в людині – це образ Абсолютного Буття, але не абсолют. А основа особистості полягає в тому, що все в людині пов’язується, зосереджується духом. А це зосередження стає центром самоусвідомлення людини, її свободи і особистості. Творчий ж розвиток цієї свободи полягає у перебуванні в істині Божій, адже Ісус Христос говорить: “Пізнайте істину і істина зробить вас вільними”(Єв Ін. 8: 32). І тому система виховання до свободи є система прилучення до істини, яка закладена в Церкві. У християнстві справжнім суб’єктом свободи є не окрема людина, але ціла Церква, як цілісний організм. Людина є тоді свобідною по-християнськи, коли прислуховується до Церкви і живе в ній. Тому вести людей до віри і праведності – основне завдання Церкви. Бо серед маловіруючого і розбещеного оточення православний храм – це духовний маяк, острів святості для дорослих і дітей. Без нього не можливо виховати дітей у благочесті.

Пастир повинен враховувати те, що кожен вік має благоприємні і неблагоприємні особливості для настановчої праці. Йому необхідно знати про них, користуватися одними і послаблювати вплив інших. Наприклад, більша частина дітей бувають неуважними й з неохотою зосереджують свою увагу на заняттях більш тривалих і більш серйозних, але в них, разом з тими недоліками, є і свої особливо благоприємні для пастиря якості такі, як: довірлива пітливість, добра пам’ять, вони швидко сприймають ті істини, котрі містяться у Святому Письмі. Священик не загубить даремно своєї праці, якщо повчаючи дітей в Церкві, буде пристосовуватися до цих якостей, буде збуджувати в серці дитини любов до Бога, адже її душа тягнеться до Нього.

Звісно перший обов’язок християнського виховання дитини лежить на її батьках і хресниках. Але пастир зобов’язаний збуджувати і тих і інших до виконання цього священного обов’язку, крім того, сам різними засобами повинен сприяти християнському просвіченню і утвердженню дитячих душ. Такими засобами є: 1) Викладання дітям Закону Божого; 2) Вплив на дітей за допомогою різних богослужбових дій, а саме через регулярну і активну їх участь в богослужінні.

Викладання дітям Закону Божого саме пастирем має велике значення. Якщо юнаки не рідко до слів священика відносяться з підозрою і з упередженістю, то діти, звичайно бачать в ньому представника вищого, нового і цікавого для них таємничого світу, з повною довірою йдуть до нього, і з особливим зацікавленням сприймають його слова. До цього факту слід відноситися серйозно, бо якщо його використовувати правильним чином, можна досягти великих результатів. Пастирю необхідно проводити виховну діяльність у формі бесіди, під час якої слід пояснювати значення молитов, розповідати про події священної історії, роз’яснювати істини віри й моральності, розглядати і розцінювати різні випадки з дитячого життя. Для дітей шкільного віку необхідні особливі бесіди, котрі будуть проходити не дуже часто, бо вони не мають в такій мірі вільний час, як діти дошкільного віку. Але зв’язок з ними священика і вплив на них є необхідним, щоб вони не відійшли від Церкви і її спасаючої дії.

Другим засобом релігійного виховання дітей може слугувати богослужіння. Взагалі й батькам необхідно привчати дітей до відвідування богослужінь, щоб таким чином вони з дитинства могли приймати в себе благотворний дух Церкви. Протопресвітер Г. І. Шавельський вважає, що для кращого залучення дітей до богослужіння необхідно влаштовувати для них спеціальні богослужіння, на яких відводилась б активна роль їм самим, де б вони і складали хори, і виконували роль прислужників при звершенні богослужіння, приймали участь у хресних ходах, були б наглядачами за правильним дотриманням богослужіння.

Пастир повинен знати про те, що перша сповідь в семилітньому віці є важлива подія в житті дитини. Після сповіді людина так само ж свята і непорочна, як і після хрещення. Перша сповідь служить вказівкою для дитини, що тепер настає час самостійного відвідування з особистою відповідальністю перед Богом. В особливості повинна бути звернена увага на говіння дітей. Говіючих дітей слід виділяти в особливу групу й цій групі відводити особливі дні великопісного часу, щоб маючи можливість спеціально для них застосовувати богослужіння недовге, але благоговійне і проникливе, так само застосовувати і пастирські настанови. Необхідно зробити ці дні дитячим святом, котрі супроводжувались добрими справами самих дітей і їх батьків і відчувалися не тільки в приходському храмі, але і в домах батьків. Зі сторони батьків важливим є, щоб вони навчили своїх дітей помічати свої недоліки, погані вчинки і відверто каялися в них. Батьки могли б відмітити цей день запалюванням лампад в домі, загальною молитвою, роздачею милостині. Отже підготовка дитини до достойного прийняття першого свідомого причастя ‑ це важливий стан християнського виховання.

 

Після чудесної сплати податку в Капернаумі, учні, котрі вирішували між собою питання про те, хто з них буде перший по честі і по владі в царстві Божому, підійшли до Ісуса Христа і спитали, кажучи: “Хто найбільший в царстві Небеснім?” Відповідь Господа була пряма і рішуча, вона була спрямована проти всілякої першості серед Його учнів: “Якщо хто бажає бути першим,‑ нехай буде найменший від усіх і слуга всім!”(Мар 9: 35). Господь говорить їм про те, щоб вони не прагнули до першості в Його Церкві: “бо з першістю поєднані будуть і найбільші праці, і найбільше самовідречення, а не спокій та слава, як ви думаєте”.13 Закликавши потім дитину, котра за свідченням Никифора, стала потім священному. Ігнатієм Богоносцем, єп. Антіохійським, Господь поставив її посеред учнів і вказуючи на неї, сказав: “Коли не навернетесь і не станете, як ті діти,‑ не ввійдете в царство Небесне”(Мат 18: 3). Цими словами Господь хотів сказати їм те, що, якщо вони не позбудуться своїх марних думок про Царство Месії, і не залишать свої надії на отримання перших місць в цьому царстві, то не ввійдуть в нього. Діти за своєю природою є простосердечні, в них немає заздрощів і бажання першості ‑ ці якості і слід було наслідувати учням.

Одночасно Господь показав учням Своїм і урок про взаємовідносини між членами Царства Христового: “Коли хто в ім’я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає мене”(Мар 9: 37), тобто мова тут йде про те, що той, хто з любов’ю буде відноситися до таких малих дітей в ім’я Ісуса Христа, той робить це для Самого Господа.

У Святому Письмі згадується також і та подія, котра яскраво вказує на щиру і відверту любов Ісуса Христа до дітей. В ній мова йде про те, що матері приводили до Спасителя своїх дітей, щоб Він лише доторкнувся до них, а учні, котрі були поруч з Ним, докоряли їм і не дозволяли приходити до Господа. Необхідно відмітити те, що із трьох євангелістів, котрі звіщають про цю подію, докладніше за всіх розповідає св. Марк, котрий говорить, що Господь “розгнівався” на Своїх учнів за те, що вони не допускали до Нього дітей. Звідси ми бачимо, наскільки високою була любов Господа до дітей, якщо Він, з великою покірливістю і терпінням, переносячи людські неправди, розгнівався на Своїх учнів. Свою любов до дітей Господь пояснює вказівкою на їх достоїнство, і це достоїнство ставить в приклад для наслідування всім. Спаситель вказує на те, що Царство Боже слід приймати у своє серце з таким ж чистим, невинним розположенням духу, яке воно буває у маленьких, ще морально не спорчених дітей.

“Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене,‑ бо Царство Небесне належить таким”(Матф 19: 14). Досліджуючи це місце зі Святого Письма св. Іван Златоуст задає питання: “Чому ж учні не допускали дітей? Через повагу до Ісуса Христа? Що ж Він? Щоб навчити смиренню і викоренити гордість мирську, бере дітей, і обнімає їх, і тим самим обіцяє Царство Небесне ‑ про що і раніше Він говорив. Так і ми, якщо хочемо унаслідувати небеса, всіма зусиллями повинні старатися прагнути добродійства, смирення. Мета любомудрія в цьому і складається, щоб з мудрістю поєднати простоту. Це є життя ангельське”.14

Св. Іван Златоуст говорить, що душа дитини є чистою від усіх страстей, вона не пам’ятає образ і до кривдників підходить, як до друзів, так як би нічого взагалі не сталося: “скільки б мати не карала своє дитя, воно все одно шукає її, і більш за все любить її. Подай їй царицю в діадемах: вона не дасть їй перевагу перед матір’ю, котра буде зодягнута в убогу одежу; але ще більше буде жадати бачити свою матір, ніж царицю в багатій одежі. Своє вона відрізняє від чужого не по убозтву або по багатству але по любові... Ось чому і Христос сказав: таких бо є царство небесне, щоб ми по свобідній волі робили те, що діти роблять по природі”.15

Господь повчаючи Своїх учнів, наказує їм, щоб усюди були простими і щирими, як на вищих так і на нижчих ступенях свого достоїнства, ставлячи тим самим в приклад чистих серцем і душею дітей. Фарисеїв, котрі керувалися у виконанні своїх справ не інакше, як гордістю та хитрістю, Спаситель теж викривав, вказуючи їм на їх недоліки. В решті решт фарисеї накликали на себе прокляття за те, що спокушували даремно Ісуса Христа, а на відміну від них діти, отримали від нього благословення.

“Не забороняйте їм приходити до Мене! – напишіть собі ці слова на стіні, вихователі дітей, і читайте кожен раз, коли підходите до виконання своїх обов’язків! Самі не забороняйте дітям іти до Христа, і дивіться уважно, щоб ніхто не зводив їх з цього шляху. Пам’ятайте, що на вас покладається відповідальність за цілісність цієї отари Христової. Але цього мало – не забороняти; на вас покладений більш високий обов’язок: ви повинні вести своїх вихованців до Христа”.16 Ці слова дуже глибоко залишили свій відбиток у серцях перших християн.

Перші християни не тільки самі прагнули наблизитися до Царства Божого, але всі свої зусилля прикладали до того, щоб і дітей зробити достойними його синами.

Перш за все древні християни прагнули до того, щоб дитячий розум засвоїв живе пізнання Ісуса Христа. Ім’я Спасителя діти сприймали ще з материнським молоком. Тому в самі ранні роки вони без страху сповідували це Святе Ім’я перед мучителями. Одного християнського хлопчика запитували: “Звідки взнав ти християнське вчення про єдиного Бога? – Він відповідав: Мати моя навчила мене, а вона взнала від Бога; Святий Дух наставив її на цю істину для того, щоб вона виклала її мені”.17

Разом з поняттям про Викупителя дітям викладали і високе Його вчення про Таїнства віри, про Єдиного Бога, вічне життя, про силу смирення і чисту любов до Бога, говорили про обов’язки дітей наслідувати Господа в смиренні, мати страх Божий, шанувати батьків та старших; говорили про терпіння, прощення образ. деякі християни освіту дітей обмежували лише одним словом Божим, забороняючи знайомитися з ученнями язичників; інші ж навпаки, не боялися вводити в коло освіти християнського юнацтва деякі книги і науки, котрі вивчаються у язичницьких школах. Глибокі пізнання деяких отців Церкви у філософії, історії, природніх та інших науках, рівним чином бесіди їх з юнаками про наукові предмети показують, що і самі вони не цуралися вченості, лише б вона не супроводжувалася шкідливістю для віри та християнського благочестя. Тому в багатьох училищах дозволяли дітям учитися поезії, музиці, філософії, мовам, громадським та іншим корисним наукам. Василій Великий навіть радив юнакам знайомитися з творами поетів, істориків, ораторів і взагалі читати ті твори язичницьких письменників, з котрих можна взяти що-небудь корисне для душі.

Але всі світські науки були другорядними предметами, а головним і першим предметом освіти було християнське вчення. Як древні християни вчили своїх дітей? Коли настав час учити дітей грамоті, їм давали для читання Біблію. Коли після цього, доходила черга до усного катехизичного вивчення догматів віри і обов’язків християнина,‑ в керівництво по цьому предмету знову дітям давали Святе Письмо, задаючи з нього вправи для вивчення напам’ять. Блаженний Ієронім розповідає про одного християнина, що в дитинстві він ніколи не сідав за стіл, не прочитавши наперед який-небудь розділ з Біблії, також ніколи не лягав спати перше, ніж хто-небудь з оточуючих його не прочитає йому з неї яке-небудь місце. Теж саме він робив зранку: ледве закінчить свою молитву, відразу сідає за читання Біблії. За наказом свого батька він вивчав з неї деякі місця напам’ять. І так полюбив це заняття, що не задовольнявся одним лише читанням відомих йому місць, а питав свого батька, яке власне значення того чи іншого вислову. Подібних прикладів древніх письменників подається дуже багато, і з усіх цих прикладів видно, що Біблія була для дітей, як і для всіх християн, предметом ретельного і благоговійного вивчення, а також до неї відносилися з більшою пошаною, ніж до всіх інших книг.

Святе Письмо було першою учбовою книгою, так, що церковні письменники, говорячи про християнські училища, називають їх училищами Святого Письма, а кожен дім і родину християн – церквою. “Якщо ви бажаєте,‑ говорили вчителі Церкви батькам,‑ щоб ваші діти слухали вас, то привчайте їх до слова Божого. Душа, що призначена бути храмом Божим, повинна привчатися і слухати, і говорити тільки те, що збуджує і підтримує страх Божий”.18 Після божественних книг батьки давали дітям для читання твори святих отців.

В молитві древні християни проводили найбільшу частину часу, привчали до цього своїх дітей. Можна сказати, що все життя їхнє проходило в постійній молитві.

Молитвою починались і закінчувались всі їх заняття, починаючи від важливих до самих незначних, так, що коли одягались, роздягались, вчили дітей, запалювали вогонь, сідали за стіл, вживали їжу і виходили з дому,‑ взагалі, при всякій дії, навіть встаючи від сну вночі, осіняли себе хресним знаменням і творили молитву. Дорослі привчали і дітей приймати участь в Богослужінні, як в Церкві, так і вдома; привчали їх запам’ятовувати відомі молитви, співати гімни і псалми.

Перші християни не дозволяли дітям бути присутніми на всіляких видовищах, котрі б тільки принесли їм багато шкідливого ніж корисного Оберігши дитяче серце від всіх внутрішніх і зовнішніх спокус, благочестиві вихователі в той же час уживали і засоби, котрі прямо слугували насадженню в них християнського благочестя. Першим з цих засобів після усної і письмової настанови в правилах християнського життя, був приклад благочестя, котрий вихователі показували у своєму житті. “Пам’ятайте,‑ писав блаж. Ієронім батькам,‑ пам’ятайте, що краще можна навчити дитину прикладом, ніж словами”.19 З Святого Письма ми знаємо, що апостоли вчили з початку прикладом життя, а потім словами. Навіть не було потреби в словах, коли повчали самою справою. Прикладом вчителі і вихователі збуджували дітей з ранніх років читати слово Боже; прикладом учили їх виконувати християнські обов’язки, викладені в слові Божому. Діти, знаходячись вдома, чули і бачили зразок усіх добродійств, неперестанне молитвослів’я, дії глибокого смирення, справедливість, любов.

Діти, вправляючись в справах благочестя, завжди керувалися порадами своїх батьків, вони всюди і постійно приймали участь з ними у всіляких благочестивих діях. Домашня молитва звершувалася усіма членами родини,‑ в ній приймали участь і діти у всі часи дня і ночі, що були призначені для славослів’я Бога, а коли збирались віруючі в Храм Божий на загальну молитву,‑ то вони брали із собою і дітей, котрі разом з ними приймали Святі Дари. Їх також привчали співати і деякі молитви. Церква в такому випадку була істинним училищем усіх християнських добродійств і обов’язків, як по відношенню до Бога, так і по відношенню до ближніх.

Слід звернути увагу на те, що при вихованні дітей древні християни особливу увагу приділяли першим рокам їх дитинства. Коли діти були ще в утробі матері, матері і тоді піклувалися про них, вони просили в Господа благословення для дитини, котра має скоро народитися. Як тільки в дитині починає з’являтися свідомість, то батьки, перш за все, старалися навчити їх вірі в Бога і любові до благочестя, щоб таким чином попередити вплив інших шкідливих уявлень. “Душі,‑ говорили вчителі Церкви батькам,‑ з перших років приймаючої уявлення слова Божого, важко забути страх Божий”.20 Тому то діти з самого раннього віку були присвячені Богу і за звичаєм Церкви, навчалися у Святому Письмі, зверталися до вчителів і благочестивих мужів. Таке раннє виховання приносило плоди так, що із самих ранніх літ діти мали дух і мужність з’являтися перед мучителями, сповідувати перед ними свою віру в Ісуса Христа і приймати смерть за Його ім’я.

Таким чином, ми бачимо, що в перші віки християнства, християни жили не вдаваючись до теоретичних роздумів про виховання. Життєвий ідеал Ісуса Христа, безпосередньо ними сприймаємий, був для них усім, практичне втілення цього ідеалу і складало головну особливість перших християн. сприймаючи євангельські істини почуттями, християни прямо, без особливо теоретичних міркувань, застосовували їх в житті і на них будувались всі їхні вчинки, звичаї і нрави, котрі впливали і на характер їх виховання. Цю добу вчені називають добою християнської педагогічної практики, добою безпосереднього виразу пануючих в першій Церкві християнських правил.

 

У творах отців і вчителів Церкви є багато місць, котрі присвячені вихованню дітей та молоді, але такої чіткої виробленої системи в них не проглядається. Хоча слід виділити один єдиний принцип – принцип християнства, принцип релігійно-етичний. Із апологетичного періоду важливим для нас творами є твори слідуючих східних апологетів: Климента Олександрійського та Орігена; з західних: Тертуліана і Кіпріана. З патристичного періоду слід відмітити твори таких видатних особистостей: святого Василія Великого, св. Григорія Богослова, св. Амфілохія Іконійського, св. Івана Златоустого; із західних: святого Амвросія Медіоланського, блаженного Ієроніма, св. Григорія Великого.

Важливим твором Климента Олександрійського для нас є його твір “Педагог”. В ньому він показує загальний ідеал виховання в особі Слова – Христа. Любов в нього, як принцип, а богоуподібнення – мета виховання в такого педагога. У 2 і 3 книзі Климент Олександрійський викладає приватні правила християнського життя і виховання. Важливість цього твору полягає в тому, що Климент дуже ретельно і правильно досліджує питання про християнське виховання, звертає свою увагу на особливе виховання юнаків: визначає характер та засіб виховання, вказує на важливість такого виховання для земного і небесного життя.

Із творів Орігена слід виділити такі важливі три його листи: до Амвросія, до Олександрійської братії та до св. Григорія Чудотворця. В цих листах Оріген звертає свою увагу на вивчення філософії і світських наук, вбачаючи, що саме їх вивчення є необхідним і корисним. Крім того. погляди Орігена на освіту розділяв і Григорій Чудотворець. У своєму слові на похвалу Орігена він говорить, що той дуже превозносив філософію; він вважав, що мудрість і розум зобов’язує людину з ревністю вивчати її.

З творів видатного західного апологета Тертуліана слід указати на слідуючі: “Апологетик”, “про душу”, “про свідоцтво душі”. В цих творах Тертуліан є палким противником древньої філософії і її вивчення. Також Тертуліан виступав проти естетичної філософії та освіти. З його поглядами схожий і св. Кіпріан, котрий мав для себе в особі західного апологета зразок для наслідування, через що твори Кіпріана не відрізняються ні новизною поглядів, ні оригінальністю їх викладів, бо дуже часто повторював те, що сказав Тертуліан. Хоча архієп. Філарет говорить: “Святий Кіпріан стоїть вище від свого вчителя, як по сердечній ніжній відвертості, з якою викладав свої благочестиві почуття, так і по природному розвитку думок”.21 Кіпріан, більше ніж хто-небудь з західних письменників, відрізняється практичним направленням: в нього не зустрічаються філософські погляди, його метою було не аналізувати християнське вчення, а скоріше – втілити його в життя. Звідси і всі твори св. Кіпріана відрізняються практичним характером: в них вирішуються різні сучасні життєві вимоги і даються практичні поради. Саме через це Кіпріан, як практик, з недовірою ставився до філософії. Із його практичних творів, в котрих містяться педагогічні думки слід виділити такі: “Про працю і милостиню”, “про одежу діви”, а також його лист “до Помпонія про дівоцтво”.

Від апологетичних творів слід перейти до творів отців та вчителів Церкви ІV – V століть. Із самих важливих творів цього періоду необхідно виділити твори св. Василія Великого. Православна Церква шанує Василія Великого не тільки, як великого богослова, але як і великого педагога, саме через це його твори мають для нас велику цінність. Найвідоміший його трактат – це трактат про читання язичницьких творів, який поміщений в 22 “Бесіді до юнаків” про те, як слід користуватися язичницькими творами. Час написання цього трактату вчені відносять до кінця життя автора, на підставі початкових слів цієї бесіди. Мета цього трактату чітко визначається традиційним його заголовком: “До юнаків, як слід користуватися еллінською літературою”. В цьому трактаті Василій Великий вказує на необхідність вивчення класичної літератури – розкриває істинно-моральний зміст літературних скарбів і показує, що все велике і добре в творах еленів було сповіщено Богом роду людському вже у Святому Письмі. Весь трактат поділяється на дві частини. В першій частині Василій Великий доказує юнакам, що читання язичницьких творів може бути для них на користь; в другій – він дає їм пораду, як слід займатися цим читанням, щоб воно дійсно було для них корисним. В обох цих частинах святитель пояснює питання про користь читання з християнської точки зору і про кінцеву мету людського життя – досягти блаженного, небесного життя. Крім цього трактату, св. Василій Великий торкається питання про вивчення класичних авторів у двох своїх листах: “проти Євстафія Севастійського” і “до Пиванія”, а також і у своїх чернечих правилах,‑ в яких він не схвалює їх вчення.

З творів св. Григорія Богослова для нас важливим є його похвальне слово святому Василію Великому, котре він виголосив в Кесарії над його гробом у 381 році. Крім того, в нього є твори, я яких він торкається питання виховання і освіти, а саме його надгробне слово своїй сестрі Гортонії, його 79 лист.

Від святого Амфілохія Іконійського, сучасника і приятеля Василія Великого і св. Григорія Богослова, залишився і дійшов до нас лист в віршах до Селевка, племіннику святої Олімпіади. Лист цей педагогічного характеру і подібний до трактату Василія Великого, про необхідність читати книги язичників. В цьому листі Амфілохій Іконійський радить Селевкові перш за все виховувати в собі любов і страх до Бога і вивчення наук тісно пов’язати з моральним своїм розвитком.

Святий Іван Златоустий, як великий проповідник і письменник Древньої Церкви, дуже часто і в багатьох місцях своїх творів торкається питання виховання і освіти дітей, так, що якби зібрати всі його трактати в єдине, то получилась б велика книга. До числа таких творів відносяться: “Про священство” – цей твір складається з 6 книг, “бесіди І – ІV про Анну”, “тлумачення на 1 послання ап. Павла до Коринфян”, “тлумачення на 1 послання ап. Павла до Тимофія”, і “тлумачення на послання ап. Павла до Ефесян”, а також “тлумачення послання до Колосян”.

Святий Амвросій Медіоланський написав дуже гарний трактат “Про обов’язки священиків”, в якому присвячена глава під назвою “Про обов’язки юнаків”. Торкається педагогічних питань св. Амвросій і в своїх тлумаченнях до Ефесян, а також в листі до Сисинія.

Набагато більше, ніж святий Амвросій, доводив свої погляди на виховання дітей блаженний Ієронім. Він написав такі твори: “Лист до Лети”, “лист до сенатора Гавденція” –в якому йде мова про виховання маленької Пакатули. В листах до Лети і Гавденція бл. Ієронім дуже ретельно підходить до питання виховання та освіти і, хоча він дає поради для виховання дівчат, але вони можуть бути застосовані і до хлопчиків. Ці два листи є зразками мудрих порад, щодо виховання дітей в дусі християнського благочестя. В листі до Лети він подає цілу систему жіночого виховання. також поряд з цими листами до нас дійшов лист, котрий був адресований ритору Магну, а також і твір проти Руфина. В цих працях бл. Ієронім стає на захист світських наук.

Отже, розглянувши твори святих отців та вчителів Церкви необхідно перейти до основних їх принципів виховання дітей та молоді.

Основним і головним принципом виховання у св. Василія Великого є моральний принцип християнства, а його метою –кінцева мета людського життя, вічне спасіння. Він говорить, що ми повинні мати за мету досягнути “в майбутньому віці безсмертя, уникнути гніву, бути достойним вічного життя і небесного царства; котре обіцяв Господь всім, хто береже заповіт Його”.22 Василій Великий акцентує увагу на тому, що виховувати дітей слід в благочесті. На його думку не наукою можна виховувати моральність, а моральним життям. святитель дає настанову пастирям, щоб вони були прикладом для своїх вихованців, бо якщо мета християнства – наслідувати Ісуса Христа в міру втілення, то самі священнослужителі повинні першими досягнути покірливості, в якій проявив Себе Спаситель, і стати прикладом для інших. Але виховувати прикладом можливо тільки при відверто люблячому відношенні до дітей, при цьому цю любов необхідно доводити їм на ділі. “Розташування своє до дітей повинен ти тепер,‑ пише св. Василій Великий якомусь Афанасію,‑ не словом довести, але проявити любов свобідну і засвідчити її працею”.23 Пастир, за думкою святителя, повинен вважати своїх вихованців за дітей і себе ставити на місце батьків. Говорячи про себе, як про наставника, св. Василій Великий пише в бесіді до юнаків, що він перший для них після батьків або: “Господь поставив нас пастирів для християн на друге місце після батьків”.24 Згідно цього Василій Великий вимагає від пастирів, щоб вони по батьківськи відносилися до своїх вихованців, навіть і в покараннях, котрі повинні бути застосовані з любов’ю, а саме виправляти словом їх провини. З точки зору своєї педагогічної ідеї, св. Василій розглядає питання і про фізичне виховання. Так як головна мета життя, говорить він “мати піклування про душу,‑ то тому не слід служити тілу, крім крайньої необхідності”.25 З тієї точки зору Василій Великий дивиться на вивчення різних мистецтв. Говорячи, наприклад про музику, він не радить вивчати ту музику, від якої виникають пристрасті, котрі в свою чергу породжують духовний занепад. Святитель наголошує не вивченні тої музики, котра краща, і веде до найкращого, котрою користувався Давид, коли відводив від царя гнів. В такому дусі св. Василій дивиться і на виховне значення театру, він вважає, дітям не слід відвідувати їх.

Деякі наші та іноземні педагоги і письменники вважають погляд Василія Великого на виховання, поглядом чернечим, суто аскетичним. Так з цим слід погодитися, що писав він саме в аскетичному характері, але його твори були адресовані не до юнаків але до ченців, бо для них він і склав правила чернечого життя. Що стосується виховання юнаків, то в його бесіді до них зображається загально християнське виховання, він не відкидає ні світських наук, ні мистецтва, ні взагалі античної культури, але всьому цьому надає християнський характер, і з цієї точки зору визначає їх значення в системі християнського виховання. “Св. Василій Великий,‑ говорить архім. Борис,‑ не користувався однією лише апологією класичної освіти, а бажав своїми порадами надати їй відповідний напрямок і характер... Він хоче довести,‑ продовжує архимандрит Борис,‑ що язичницька література – не релігія, але зброя, котра може дати християнству такі ж важливі послуги, котрі вона надала язичництву.”26

Святий Григорій Богослов, Амфілохій Іконійський теж притримуються такого порядку виховання і освіти, котрий пропонував Василій Великий. Григорій Богослов позитивно відносився до вивчення світських наук, вважаючи це за корисне для засвоєння християнських істин. “Науку і красномовство я вважав і ще вважаю,‑ говорить Григорій Богослов,‑ головною благісттю після божественного і після очікування надчуттєвого світу.”27 Кінцевою метою у вихованні дітей та молоді він ставить – досягнення життя вічного і чистого.

Амфілохій Іконійський в листі до Селевка говорить: “Зберігай скарб доброї моральності, котрий дійсно належить тобі, тому що знаходиться в душі твоїй. Прикрашай його науковими пізнаннями, перебувай в читанні творів поетів, в оповідях істориків, чудових промовах ораторів, в тонких дослідженнях філософів”.28

Св. Іван Златоустий більш за всіх відрізнявся морально-практичним характером. Він поставив за мету доказати те, що і наукова освіта буде мати сенс і значення тільки тоді, коли вона буде пройнята релігійно-моральним характером, він намагався визначити умови, при яких можна було б моральне виховання привести в гармонію з науковою освітою. Св. Іван Златоустий вважає, що діти, котрі добре спрямовані по відношенню до Бога, будуть чесними по відношенню і до справжнього життя. Велику увагу у вихованні дітей та молоді святитель відводить батькам, коли говорить: “Якщо вже ми, тобто духовні наставники, зобов’язані постійно піклуватися про їхні душі, то тим більше повинен робити це батько, котрий народив сина і постійно живе з ним”.29 Захищаючи моральний принцип, св. Іван Златоустий бажає і освіту поставити на моральне підгрунття, а тому радить починати з вивчення Святого Письма і релігійних істин, а потім переходити до засвоєння світських наук. Звідси ми бачимо, що освіта св. Івана Златоустого відрізняється від систем Василія Великого, Григорія Богослова, котрі радили з початку вивчати світські науки, хоча і не відкидає необхідність і користь світської освіти. Але він радить вивчати світські науки лише пастирям, це видно з його твору “Про священство”, в якому він говорить про те, що необов’язковим є знання сили Димосфена, величі Фукидита, висоти Плавта, але святитель вимагає, спираючись на вчення ап. Павла, щоб священик був сильний викривати своїх противників, щоб і словом і ділом міг він вести їх до життя, котре заповідав Ісус Христос.

Св. Іван Златоустий намагається вияснити необхідність поєднання наукової освіти дітей з моральним їх розвитком, причому віддає, по важливості, перевагу останньому. він вимагає, щоб сама освіта була прийнята моральним характером. Якщо яка-небудь шкільна освіта може, за своєю побудовою і характером, деморалізувати учнів, то святитель радить в такому випадку – краще залишити своїх дітей без освіти, лише б збереглася їхня моральність чистою і непошкодженою. Він не відкидає значення і важливість світських наук і взагалі освіти, але бажає тільки надати такій освіті відповідний характер, при якому вона слугувала б головній меті виховання: морально-релігійному розвитку дітей.

Із отців і вчителів західної Церкви найбільш докладніше торкається питання виховання дітей та молоді блаж. Августин. В нього знаходимо цілу низку науково побудованих трактатів: “Про порядок”, “Християнська наука” – цей твір присвячений питанню про наукову освіту християн. В першому з цих творів мова йде про те, що для осягнення вищих істин, людський розум піднімається поступово, після попереднього розвитку, шляхом багатьох наук: граматики, історії, діалектики, риторики, музики, поезії. “Хто береться судити – не тільки про Бога, Сутності Вищої, але хоча б про власну, без такого розвитку свого розума шляхом освіти, той неминуче прийде до хибних висновків, та зробиться жертвою заблуджень.”30 В творі “Християнська наука” той же погляд блаж. Августина розкривається ще ширше. Тут він докладніше говорить про кожну з сучасних світських наук, вказуючи на те, що вони можуть бути корисними християнину, котрий вивчає Святе Письмо. При цьому важливе значення блаженний вчитель надає історії, котра “дуже сприяє до розрішення важких місць Писання”. Взагалі за вченням бл. Августина “науки язичницькі заключають в собі не одні лише пусті й суєвірні вигадки, пропонують не одне лише тяжке ярмо безкорисної праці..., але містять в собі й благородні пізнання, містять і деякі правила моральності”.31

Першими і головними вихователями, за думкою святих отців, повинні бути батьки: “Бог для того і вклав в батьків любов до дітей,‑ говорить Іван Златоустий,‑ щоб в них вони мали наставників для добродійства”.32

Св. Амвросій Медіоланський говорить, що батьки відповідають за душі своїх дітей, які ввірені їхньому піклуванню і призначені разом з ними бути співгромадянами царства небесного. Радячи батькам ретельно піклуватися про релігійно-моральне виховання своїх дітей, святі отці виходять з того, що їм прийдеться відповідати перед Богом за те, як вони виховували своїх дітей. За добре виховання дітей батьки отримують від Бога нагороду і спасіння, а за недбалість – осудження і загибель.

Перше місце після батьків у справі виховання дітей, за думою св. отців,‑ повинні займати хресники. Вони несли відповідальність перед Самим Богом за майбутню віру і християнське життя хрещених, коли ці досягнуть віку самоусвідомлення. Тому Церква покладала на них обов’язок вчити сприйнятих від Святої купелі істинам віри і не тільки прикладами, але і словами настановляти на всяку добру справу. Цей високий і святий обов’язок Церква покладала і на людей, котрі були відомі по своїй вірі і християнському життю, і тому здібними до виконання цього обов’язку, і особливо присвятивши себе на служіння Богу і Церкві, такими людьми були: диякони та діаконіси, ченці і посвячені Богу діви.

Окрім хресників, вихователями дітей, повинні бути і пастирі Церки, як духовні їх отці: “Якщо вже ми, тобто духовні пастирі,‑ говорить св. Іван Златоустий,‑ зобов’язані піклуватися про душі дітей, то тим більше зобов’язаний робити це батько”.33 Також святі отці звертають свою увагу на те, щоб пастирів шанували діти більше, ніж за своїх батьків. Св. Василій Великий в промові до юнаків говорить: “Я перший для вас після батьків”.34 Св. Іван Златоустий запитує: “Чи знаєте ви, хто такий священик?”, і відповідає: “ангел Господній, а тому і шанувати пастирів, говорить він, повинні більше ніж батьків, бо вони служителі Христові, і хто шанує їх , той шанує Христа”.35

Радячи виховувати дітей в “напоминанні і остереженні Божому”(Еф. 6: 1) святі отці і вчителі Церкви при цьому пропонують починати таке виховання з самого раннього дитинства, тому що все що дається з дитинства, дуже добре і назавжди залишається в дітях. Що ж торкається тривалості виховання, то святі отці радять продовжувати його до того періоду, коли вихованці зможуть вже свідомо розподіляти своє життя. Відносно методу виховання, то вони вважають, що виховання повинно йти поступово, згідно віку і статі вихованців,‑ щоб воно відповідало їх дитячому або юнацькому сприйняттю. виховання повинно починатися з важливого предмету людського знання, а саме з вчення про Бога, але святі отці радять звіщати дітям спочатку самі основні поняття про Бога, самі головні і сприятливі уроки віри й моральності. Св. отці та вчителі Церкви також звертають свою увагу і на засоби релігійно-морального виховання. Такими засобами на їхню думку є: позитивні й негативні. До позитивних засобів у справі виховання дітей слід віднести такі: Церковні таїнства, Богослужіння і настанови в істинах віри. Св. отці визначать мету виховання. На їхню думку головною метою є спасіння душі і згідно цього вимагають, щоб батьки хрестили своїх дітей, часто водили до сповіді і причастя. Також з раннього віку, на думку св. отців, слід привчати дітей і до хресного знамення, і до молитви, і до Богослужіння. Важливим виховничим засобом вони вважають настанови дітей в релігійно моральних істинах, для цього їх слід привчати змалку до слухання і читання Святого Письма й творінь святих отців.

До негативних засобів виховання слід віднести заборони до всіх спокус, котрі можуть негативно відобразитися на їх релігійно-моральному розвитку. Вони радять, щоб ні розумово-естетична освіта, ні товариство і суспільство, і ніякі зовнішні умови життя не розбещувало їх. У зв’язку з тодішньою театральною розбещеністю святі отці не дозволяли дітям ходити на ці вистави. Вони також радять, щоб діти менше віддавались всіляким зайвим справам, а більше знаходились в читанні Святого Письма і молитві, завжди перебували б в роздумах про себе, про свою природу, про своє високе призначення, тому що таке самопізнання може принести їм велику користь в моральному відношенні, заставляти їх твердо пам’ятати про велику відповідальність перед Богом за своє життя.

До числа негативних мір виховання слід віднести нагороди і покарання; про них також є думка у святих отців. На їхню думку нагороди повинні складатися зі словесної похвали дітей, за їх вдале виконання обов’язків, котрі на них покладалися. Що ж торкається покарань, то святі отці, згідно послання св. ап. Павла до Ефесян, радять накладати покарання на дітей з відвертою любов’ю, з однією лише метою, щоб виправити їх.Покарання повинно накладатися відповідно до характеру винуватця, а також відповідно ступені його провини. Василій Великий говорить: “Після кожного падіння необхідно вжити врачування”.36

Св. отці та вчителі Церкви, піклуючись про релігійно-моральне виховання дітей, не обминули питання і про фізичний їх розвиток. Василій Великий звертає свою увагу на те, щоб для дітей були вироблені правила відносно сну, часу, міри і якості їжі. Також Церковні педагоги не залишили без уваги і те, яким повинен бути одяг у дітей. Вони радять, щоб їхній одяг був чистий і в той же час простий. Для укріплення тілесного організму, Церковні педагоги радять привчати дітей до праці, до гімнастичних вправ, а також до фізичних занять та ремісництва. Климент Олександрійський говорить, що для молодих людей кориснішими будуть гімнастичні ігри, ніж лазні, це торкалося хлопців, дівчатам він радить займатися справами по дому, а саме готувати їсти та прибирати.

Таким чином, педагогічні погляди святих отців та вчителів Церкви мали велике значення для свого часу, а також вони є актуальними і для нашого сьогодення. В них тодішні християни могли знаходити і знаходили цілу теоретичну систему християнського виховання. Із життєвого опису святих угодників і кращих представників християнства перших віків, ми бачимо, що основа їх християнського життя була покладена ще в дитинстві. Висока ступінь моральної довершеності, досконалості перших християн, більша частина яких відважилась краще прийняти смерть, ніж відступити від християнства, прямо залежала від характеру вказаного виховання.

Історична важливість святоотецької педагогіки обумовлюється саме релігійно-моральним принципом. Вдосконалена педагогічна система святих отців залишилась незмінною в своєму основному принципі, важливість якого усвідомлювали усі наступні відомі педагоги.