Історія

Пастирське богослів’я – це наука про мистецтво пастирствування. Коли ми говоримо про пастирство, то торкаємось різних напрямків богослів’я. Була певна частина богословів, які цю науку не вважали за богословську дисципліну, а лише як мистецтво. Предметом пастирського богослів’я є все те, що відноситься до пастиря, як до особистості, яка проживає в певному суспільстві. Священик може бути або провідником Божої благодаті або ж навпаки – перешкоджати її проходженню до людей. Дорогу, яку слід пройти кожному священнослужителю, вже пройшов Пастироначальник Господь Ісус Христос. І тому шлях як для мирян так і для духовенства, завжди один: це життя у Христі, яким воно розуміється і повинно бути в Православній Церкві. Пастирське богослів’я займається суто важливими сторонами християнського життя і віри, але воно бере їх у тому аспекті, котрий безпосередньо пов’язаний з роллю, покликанням і служінням православного пастиря.

Пастирське богослів’я – це поєднання конкретного пастирського служіння з тою достатньо широкою, різносторонньою галуззю, котру воно охоплює, створює труднощі для визначення меж даної науки. Саме тому довгий час воно знаходилось немов на положенні пасинка, серед інших уже сформованих богословських дисциплін. Перші пастирські настанови Ісус Христос дав апостолам, коли послав їх проповідувати Євангелія всьому творінню (Матф 10: 5 - 42). Ці настанови пояснювали апостоли і їх, послідовники, святі отці та інші церковні письменники. Через багато століть немає згадки про пастирське богослів’я, як окрему богословську дисципліну, правила і засади цієї науки викладались або у випадкових листах, або разом з іншими галуззями богослів’я, і вже наприкінці 18 століття пастирське богослів’я виступило як окрема, самостійна богословська дисципліна. Історію пастирського богослів’я на заході, західні богослови ділять на 3 періоди: 1 Період Апостольський і Патристичний; 2 Період Схоластиків і Містиків; 3 Період після схоластиків.

І Період Апостольський і Патристичний. Святий апостол Павло в своїх посланнях до Тимофія і Тита поклав основу пастирського богослів’я, а своєю апостольською діяльністю показав, як це слід утілювати на практиці. Святі отці були душпастирями в слові, в житті і в листах. Щира любов до ближнього і піклування про спасіння душ було основною і єдиною темою в їх творах. Вони не викладають систематично мету пастирського богослів’я, але їх, листи містять багато корисних повчань для душпастиря. Церква наголошує на тому, щоб пастир був добре обізнаний у Святому Письмі й з творами святих отців і вчителів Церкви, в котрих знайде велике і невичерпне джерело для душпастирської діяльності. Після смерті святого Григорія Богослова богослів’я, як явище, взагалі занепало, це стосується як сходу так і заходу.

ІІ Період Схоластиків і Містиків. Після святих отців, вважають західні богослови, великий внесок у розвиток богослів’я зробили схоластики і містики. Цей період був аналітичний і відноситься він до середніх віків. У школах розвивається Церковне право, моральне богослів’я та екзегетика і у зв’язку з цим звертається увага і на пастирство. Схоластики, основуючись на творах святих отців, намагалися теоретичні висновки застосувати практично, а містики акцентували свою увагу на тому, щоб цей предмет був ужитий для розвитку внутрішнього духовного життя.

ІІІ Період після схоластиків. В цей період почали з’являтися нові теорії щодо душпастирства. Одні надавали пастирському богослів’ю більш аскетичний характер, інші вбачали в ньому як безпосередні вказівки й обов’язки для кліра. Цей період протривав до 1777 року допоки імператриця Марія Тереза не видала указу, щоб пастирське богослів’я, як окрема богословська дисципліна викладалась при Університетах Австрії та Німеччини.

В цей час велика увага пастирському богослів’ю приділяється на Русі в лоні Руської Православної Церкви. Першим твором Пастирського богослів’я є “Книга про обов’язки приходські”, виданий він був у 1777 році з благословення Святійшого Синоду, в Петербурзі. Авторами цієї книги є дві особи: єпископ Смоленський Парфеній і архієпископ Могилевський Георгій. Ця книга є зводом інструкцій, практичною настановою для приходського священика. В 1807 році видається книга “Скорочений катехизис для священно й церковнослужителів”, склав цю книгу митроп Платон Левшин. З назви видно, що ця книга є практичним керівництвом для пастирів. Мала вона великий ужиток і була перекладена на англійську мову. В 1784 році в Лейбці була видана праця єпископа Феофілакта Горського, яка мала назву “Догмати християнської православної віри в богословському вченні”. Вона була написана латинською мовою. Вона вміщувала в собі і догматику, і моральне богослів’я з віровченням та з практикою. Після реформи духовних шкіл, з’явилися майже одночасно два курси Пастирського богослів’я. Перша праця належить архієпископу Антонію Амфітіатрову і видана була в 1851 році, вона уявляє собою курс лекцій з пастирського богослів’я. Друга праця видана була в 1853 році під назвою “Пастирське богослів’я”. Автором є архієп. Кирил Наумов. Ця праця була першим досвідом викладення пастирських обов’язків, за що архієпископ Кирил отримав ступінь доктора богослів’я.

Відомий письменник Стурдза А. А. видав в 1840 році “Листи про обов’язки священичого сану”. Також він писав праці на богословські та церковні теми. В його праці проглядалась концепція більш практичного характеру ніж систематичне викладання предмету. Для нас дуже цінними є праці видатного професора Київської Духовної Академії В.Ф.Певницького. В кінці 19 століття він випустив цілу низку книг, котрі по суті доповнювали одна одну. Вони вміщують у собі корисні настанови у пастирському служінні. Перша книга має назву “Священик” видана була в 1897 році у Києві, друга книга “Священство” також видана була в цьому році. Книга під назвою “Служіння священика в якості духовного керівника прихожан” вийшла в 1898 році у Санкт-Петербурзі. Вагомим внеском у розвиток пастирського богослів’я слід вважати лекції ректора Московської Академії Архім. Антонія Храповицького. В них проглядається повернення до старої церковної традиції, до духу святоотецького пастирствування. Але, на жаль, архім. Антоній не залишив після себе повної системи Пасторології. Його лекції друкувалися уривками в окремих статтях. В 1930 році в Софії вийшов курс лекцій протопресвітера Г.І. Шавельського “Православне пастирство”, в них містяться основні завдання пастирського служіння. Зокрема, він звертає свою увагу на виховання дітей та молоді в християнському дусі. Показує, як слід залучати їх до віри, до Церкви, і взагалі дає настанови про те, як і в якому дусі повинно проходити пастирське служіння.

В 1957 році в Парижі виходить праця Архім. Кіпріана “Православне пастирське служіння”. Ця книга уявляє собою уривки із лекцій, котрі він прочитав у Паризькому Православному Богословському Інституті. Слід додати, що Пастирське богослів’я вводиться в курс духовної академічної освіти лише з 1814 року у складі Морального богослів’я під назвою “Християнське благорозуміння”. З 1860 року Пасторологію приєднують до Гомілетики, а з 1884 року – до Пастирської педагогіки.

І.1. Зв’язок пастирського богослів’я з іншими богословськими дисциплінами.

Пастирське богослів’я, на відміну від інших дисциплін, займається діяльністю самого священнослужителя. Коло діяльності пастиря є перш за все пастирське служіння. Але при цьому вся богослужбова діяльність пастиря не відноситься до галузі Пасторології, бо вона складає предмет зовсім інакший і відмінний від Літургіки. Проповідь вивчається Гомілетикою, обов’язки і права пастиря, як члена Церкви, розглядаються канонічним правом. Отже Пасторологія займається, перш за все, позабогослужбовою діяльністю. Також пасторологія вміщує в собі виклад догматичних і віроповчальних основ пастирського служіння. Хоча необхідно зазначити те, що для вирішення своїх завдань пасторологія завжди основується і посилається на Святе Письмо, Церковну історію, Патрологію, Моральне богослів’я і на інші богословські дисципліни, в тому числі на Літургіку та Гомілетику. До Гомілетики вона звертається тоді, коли говорить про проповідницьку, повчальну сторону діяльності пастиря. Літургіка приходить на допомогу, коли мова йде про тайноводчу дію пастиря, про чинопослідування Таїнств і обрядів та всього храмового богослужіння взагалі. З канонічним правом воно співпрацює, коли розглядає норми і Церковне життя, як вони склалися історично. Святе Письмо і Церковна історія дає йому приклад істинних пастирів, починаючи з Ісуса Христа, святих апостолів, великих мужів Древньої Церкви. В Догматичному богослів’ї Пасторологія черпає вчення про основи і мету пастирської діяльності, про сутність священства, про тайни християнського життя і віри. Тісніше всього вона пов’язана з Моральним богослів’ям, котре вчить що повинен робити кожен християнин, щоб виконувати волю Божу по відношенню до Творця і ближнього, однак і в цьому випадку в Пасторології є своя особлива галузь – галузь духовного керівництва. Близько вона знаходиться і по відношенню до Аскетики, але вивчається нею не піст, молитва, але наука про піст, але школа молитви. Отже пастирю під час своєї душпастирської діяльності необхідно використовувати і втілювати всі ті істини котрі містяться у вищезгаданих дисциплінах.

На відміну від інших богословських дисциплін, Пастирське богослів’я тісно пов’язане із звичайним, змінним, більш складним і нелегким життям людей. Тому для того, щоб краще виконувати роль духовного наставника, щоб бути пастирем добрим, за думкою Ісака Сірина, пастир повинен мати: “і серце милуюче, і тверду віру, і розвинутий розум, і живу совість, і нелицемірну любов до людей, і ревність про їх спасіння і нарешті інтерес до тутешнього їх земного життя”.1 Пасторологія не може дати відповіді на всі життєві питання, котрі виникають перед священиком, але вона дає йому ключ для їх вирішення, слугує для нього тим земним посохом, на котрий він може спертися в своїй пастирській практиці. Архієпископ Херсонський Никанор говорить: “Йдучому попереду пастви пастирю необхідно мати посох”.2 Але цей земний посох ніяк не може замінити для нього посох небесний – благодать Божу і старанну молитву.

 

Пастирське богослів’я, як і всі богословські дисципліни, основується на авторитетних джерелах, в котрих знаходяться корисні поради і настанови для душпастиря. В них зображується істинний образ Пастиря в особі Ісуса Христа, з якого повинні брати приклад всі священнослужителі, а також прагнути до того, щоб відповідати цьому образу, образу Пастиря Доброго. Джерелами Пасторології є: Святе Письмо Нового і Старого Завіту, Святе Передання, яке вміщує в собі погляд Древньої Церкви на пастирське служіння і пастирську практику. Виразником Святого Передання перш за все служать правила святих апостолів, правила Вселенських і Помісних Соборів, правила Отців Церкви. Творіння отців і вчителів Церкви, а саме: послання Ігнатія Богоносця, святого Климента Римського, святого Полікарпа Смирнського, святого Кіпріана Карфагенського, святого Афанасія Великого, “Шість слів про Священство” святого Івана Златоустого, “Апологія” святого Григорія Богослова, “Про пастирське піклування”, “Книга пастирських правил” святого Григорія Двоєслова, “Про життя кліриків і священиків” блаженного Ієроніма, “Про обов’язки священнослужителів” святого Амвросія Медіоланського.

 

Перший посібник з Пастирського богослів’я під назвою “Книга про обов’язки пресвітерів приходських” визначає пастирство, як служіння, котре було передане Ісусом Христом своїм апостолам, в Новому Завіті, в проповіді Слова Божого і будування Таїнств, щоб усіма засобами можна було б примирити грішників з Богом, ствердити їх в вірі і святому житті, для отримання життя вічного. Професор Київської Академії В.Ф.Певницький дає майже таке ж саме визначення пастирському служінню, він говорить: “Священиче або пастирське є особливе, істотно необхідне служіння, Господа Ісуса Христа, котре доручене вибраним і освіченим особам, складається в будуванні Таїн Божих, проповіді Слова Божого і піклувальному керівництві людей в духовному житті”.3 По суті ці два визначення слід вважати тотожними. Серед православних пасторологів кінця 19 – початку 20 століть проглядалось багато поглядів і визначень на Пастирське богослів’я. Так перший за часом пастиролог архимандрит Антоній (Амфітіатров 1815 – 1879 рр.) розумів під Пастирським богослів’ям “систематичне викладання правил і настанов, керуючих до того, як найкращим чином проходити пастирське служіння в Церкві Христовій і через нього святійшу релігію християнську вжити на спасіння людей”.4 Майже так само розумів коло задач цієї дисципліни і митрополит Макарій у своєму “Введенні в Православне богослів’я”. На його думку Пастирологія – це “наука, яка керує пастирем, при проходженні ним свого служіння і виконанню обов’язків пасти словесне стадо Христове”.5

Складачі курсів Пастирського богослів’я дуже часто прагнули обмежити межі дисципліни її моральним аспектом. Архім. Кирил (Наумов) вважає, що Пастирологія – це “систематичне викладення моральних обов’язків пастиря Церкви”.6 Архім. Борис (Плотніков) дещо обмежує богослів’я моральними якостями пастиря. Митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький)відносив Пастирологію до пастирської аскетики і говорив, що: “Предметом Пастирського богослів’я служить пояснення життя і діяльності пастиря, як служителя, котрий звершує благодаттю Божою духовне відродження людей і керівника їх духовної досконалості...”7 За вченням Святого Письма і Священного Передання, пастирське служіння – це внутрішнє налаштування обранця Божого. Коли Господь прощав Петра, котрий розкаявся, то в якості дару любові звелів йому бути пастирем духовного Його стада: “Чи любиш Мене, паси вівці Мої”( Ін 21: 16).

Святі отці вважали, що служіння пастиря повинно проходити у повному присвячення себе Богу і спасінню ближніх, а також повинно відповідати вченню Біблії, та Переданню Церкви. Отже, з цього можна зробити висновок, що Пастирське богослів’я‑ це богословська дисципліна, котра систематично викладає завдання і методи діяльності християнського пастиря з духовно-морального насичення пастви, що йому доручена. Пастирологія вміщує в собі елементи християнської етики, аскетики педагогіки та психології. В його склад входять також християнське життя про особистість людини, християнська антропологія, вчення про мету і сенс життя. Тому Пастирське богослів’я, на відміну від інших богословських дисциплін, є необмеженою наукою в сфері своєї діяльності. Слід зауважити, що в православному богослів’ї пастирологія не приведена в цілісну систему. Тому пастирологи ХІХ століття лише намічають шлях пастирського богослів’я, причому кожен із них по-своєму визначає проблематику дисципліни. Цей шлях основується на Переданні Православної Церкви. Завдання полягає в тому, щоб утворити справжню науково-життєву систему Пастирського богослів’я, а також воно покликано визначити сутність і основи пастирського служіння.