1. Насамперед май на увазі такі місця доказів у похвалі: визначення, яке, однак, необхідно давати не людям, а в основному чеснотам чи вадам людей; перелік частин, який служить для похвали місцям, особливо містам; рід і форма, які застосовуються при прикрашуванні чеснот і вад; та понад усе май на увазі ефективність їх усіх та додаткові дані, що стосуються осіб і речей.
2. Як і у всякій, так передусім у епідиктичній промові застосовуються ампліфікації, і в них, здається, полягає вся суть похвали. Часто буває, що не потрібно жодного мистецтва, щоб підшукати докази для похвал комусь: наприклад, коли б ти хотів звеличити переможця, то тут є той самий предмет і доказ: перемога, яку, безумовно, не потрібно підбирати з допомогою видумки, тому що вона для всіх очевидна. Що ж, отже, необхідно підшукати тільки для ампліфікації, щоб показати, що перемога була великою, вимагала великої доблесті, мужності, військової кмітливості.
3. Багато з тих, які не знають про це, скочуються до злиденного становища і стають не ораторами, а пустомелями. Вони кують і видумують фальшиві похвали, і щоб хтось навіть не сумнівався, то вони скажуть, що він зробив: /168/ що, розбивши на полях Бессарабії війська турків, прогнав їх за море; або що море, неначе Ксеркс1, скував не кораблями, а трупами, хоч той, одаак, навіть не чув ніколи назви Бессарабії або Понта2. Це, скоріше, не похвала, а насмішка чи то ганьба. Інші люди, у яких немає предмета для похвали, хоч заявляють, що вони хвалять, то вони все інше роблять, тільки не це. Там же застрягли й ті, що нагромаджують багато невдалих незначних дотепів і захаращують справу багатьма почутими дегресіями. Нарешті, найчастіше трапляється, що один і той самий вислів виклали тисячу раз, синонімічно, вважаючи, що їхня похвала достатня. Усі вони разом галасують, що говорити про дійсне й особливо про всім відоме, зайво і не є жодним мистецтвом. Вони не знають, що мистецтво того, хто хвалить, полягає не в брехні, а в ампліфікації правдивої похвали, у пишності, дотепі і витонченості стилю.
4. Поділ промови здійснювати так, щоб був перехід від менш важливих і менш величавих речей до більш важливих і більш величавих. 384
5. Стиль промови повинен приносити задоволення: квітучий, дотепний, прикрашений принадними фігурами, містити особливо забавні і незвичайні оповідання, описи, відомості, порівняння. Передусім треба мати на увазі різноманітність і, якщо трапляється багато доказів для похвал, зваж, які більш, а які менш важливі. Менш важливі розглянь гуртом, уривчасто або коротко; найвигідніше це можна зробити, обмовивши небажання згадувати про них так, аби слухач здогадався, що, крім розглянутих чеснот, є багато інших, та що їх усіх із-за великої кількості не можна було згадати. А більш величаві необхідно буде поширити і оздобити всіма найкращими ораторськими засобами, уникаючи зайвої вишуканості.
6. Мета похвали полягає в тому, аби переконати слухача, що річ або особа така, як ми показали у похвалі, а протилежно треба сказати про догану. На основі цього ту похвалу можна назвати досконалою, після прочитання або прослухання якої краще починаємо думати про хвалену річ чи особу, ніж до того часу.
Для похвали і догани зовсім та сама підстава й докази беруться з тих же місць, тільки протилежним способом. У мовно-стилістичному відношенні догана трохи відрізняється від похвали здебільшого там, що шкодами, отриманими від того, кого картаємо, викликається не радість, а біль, та й фігури тут більш палкі. Однак окремо тут доганою не займатимемось, а що буде сказано про похвалу, те також нехай буде сказано й про догану.