1. Лукіан, відкинувши недоліки, приступає до того, що історикові треба робити, попередньо нагадуючи, яким повинен бути той, хто міг би оволодіти мистецтвом писання історії. «Він, — каже Лукіан, — повинен бути /152/ розумним, красномов349 ним і по змозі досвідченим у військових справах: хай він піде в табір і подивиться, як вправляються воїни, як вишиковуються бойові шеренги, пізнає види зброї і бойових машин, вивчить військові слова і фрази, і що це значить — вишикувати військо з розімкнутими флангами, а також широким фронтом» і т. п. — ось такі його настанови [До Філона, 37]. 2. Згодом все, чи більшу частину з того, що зроблено і зібрано до купи, хай історик спочатку занесе на чорновик, впорядкує те, що було до цього часу неопрацьованим і розкиданим. Це, очевидно, і є підбір матеріалу для історії. Після 350того нехай він займається розміщенням частин та їх оформленням. Тепер погляньмо, яким повинно бути розміщення і яким — спосіб викладу.
3. Історія ділиться на три частини: вступ, виклад і епілог. Вступ і епілог — короткі. З викладу пізнається вся історія, що містить у собі багато розповідей.
4. У вступі не варто добиватися прихильності [читачів], щоб не здавалося, що історик працює в пориві захоплення. Лукіан вимагає уваги й допитливості [До Філона, 53]. Очевидно, достатньо викликати увагу, бо вже сам заголовок історичного твору викличе допитливість. Увагу забезпечиш, коли вкажеш, якою великою і трудною була війна, яка мінлива її доля, які і скільки битв було тощо.
Однак, звичайно вся будова вступної частини історичного твору встановлюється приблизно так: по-перше, слід з’ясувати мотиви, які спонукали тебе до розповіді; по-друге, зобразити велич подій, труднощі тощо. Прикладом може бути прекрасний вступ Тіта Лівія до книги про другу пунійську війну43 [кн. 20], оскільки вступи Саллюстія деяким не подобаються як надто розтягнуті і довгі.
5. Розміщення тих подій, про які йдеться, повинно приходити природною послідовністю, бо тут метод відрізняється від розташування матеріалу в художніх творах поетів Але коли в один і той же час в різних місцях відбулося багато подій, то ти покажи спочатку найважливішу частину події, а тоді перейди до всього іншого, що відбулося перед тим. Наприклад, розкажи, як Александр, а потім як Дарій будували, бойові лінії. «Нехай історик, — пише Лукіан, — уподібниться до того гомерівського Юпітера, який оглядає то землю фракійських вершників, то землю мізійців44. Отже, нехай він так само окремо розгляне становище римлян і персів, нехай їх покаже нам такими, якими він їх бачить з висоти, а потім, коли розпочали вони битву, нехай спостерігає за одними й другими [До Філона, 49].
6. Тут також годиться нагадати те, про що ми вчили у поетиці, де сказано про різницю між поетичною та історичною розповідями. Поети, зрозуміла річ, зображаючи конфлікт, довше зупиняються на подробицях, тому що вони говорять не про військо взагалі, а рельєфно й поіменно показують багатьох учасників битв. Так, в «Енеїді» [XII, 458 — 460] читаємо:
«Тембрей вбиває мечем грізного Озіріса, Мнесфей — Архетія, Ахат — Епулона, /152зв./ а Гіас — Уфента, гине і сам авгур Полумній»45. А історик має показати в цілому, яка частина і як боролася, як довго й хоробро чинила опір. «В розпалі самої битви, — пише Лукіан, — він повинен дивитись не на 351 якусь одну частину, і не на одного вершника чи піхотинця, — хіба. якщо він Брасид46, який скаче з корабля, або Демосфен47, що не допускає, висадки на сушу» [До Філона, 49]. Тобто, якщо якийсь воїн вчинив щось негідне та незвичне, то його треба зобразити під його іменем.
7. Цього стосується і дуже корисне застереження Діонісія Галікарнаського, де він повчає, яку треба мати міру щодо різноманітності, щоб, очевидно, справи одного роду змішувалися із справами іншого роду, щоб після однієї битви ми не зразу перейшли до другої, а опісля — до третьої. Але, якщо можна, то справи якого-небудь іншого характеру треба вводити всередину. Згаданий автор докоряє Фукідідові за те, що той, нагромаджуючи безперестанку битви за битвами, підготовку війни за підготовкою, промови за промовами, змушує розум і мислення слухачів працювати дуже напружено.
У заключній частині історики, звичайно, подають додаток, якщо описують чиє-небудь життя або коротко змальовують характер якогось мужа, як, наприклад, зробив Курцій («Додаток» до кн. І) і Плутарх («Паралельні життєписи»). Якщо вони показують загибель держави чи імперії, то висловлюють щось жалісне, говорячи або про мінливість долі взагалі, або порівнюючи зокрема минуле щастя царів з сучасним становищем, або роблять те і друге. Коли ж кінчають описувати війну, то або трохи оплакують поразку переможених, або стримуються взагалі від епілогів.
У кінці всього твору історик може відверто заявити, що він скрізь більше дбав про правду, ніж про високохудожність, а де трапляться огріхи, він попросить пробачення.
9. А тепер треба коротко сказати про те, який повинен бути спосіб викладу в історика, і, передусім, як він має уникати вишуканого, надмірного та роздутого поетичного стилю. Саме за це Лукіан докоряв історикам свого часу, один з яких розпочав писати історію від звернення до Муз, а інші вели розповідь фразами, властивими лише поемі. І хоч мова істориків не повинна бути негарною і вульгарною, тим більше треба уникати плекання її та витонченості так, щоб читач уважав, що вона [історія] народжена самою справою, а не походить від мистецтва. Адже ж всяке захоплення зменшує достовірність розповіді. Саме цей недолік закидає Фаміан Страда Тацітові, хоч Таціт має великого захисника в особі справедливого Ліпського. Той самий Фаміан Страда ставить Тіта Лівія нижче Саллюстія тільки за те, до Лівій іноді здається більш художнім, ніж годилося б. До того ж Страда вважає, що це не є ознакою історичного твору. «Зблизька побачили вкриті снігом вершини гір, майже змішані з небом» 352 [кн. 21]. Про його більшу пишномовність свідчать такі слова: «Дається сигнал до бою — і по три юнаки з кожного боку зі зброєю в руках кидаються у бій /й53/, наче три загони відчайдушного війська». І те, що він додає трохи згодом, також цілком поетичне: «Як тільки у натовпі забрязчала зброя і заблищали, видзвонюючи, мечі, страшенний жах охопив тих, які це спостерігали». Але це нововведення в такому чудовому творі трапляється дуже рідко.
10. Діонісій Галікарнаський про стиль історичного твору [«Про оцінку історії Фукідіда», розд. 6, 2] говорить таке: «Дійсно, я не схвалюю грубої, простої і неопрацьованої промови в історичному творі. Я за таку промову, яка має щось поетичне, однак, не цілком поетична, а тільки виходить поза межі звичайної мови, бо ж немає нічого гидкішого і неприємнішого [для людей], ніж пересиченість: міра корисна в усьому».
11. Про те, якою може бути структура промови, послухай, що пише Ціцерон («Про оратора», кн. II [15, 20]). «Підбір слів [в історії] і рід промови має бути бездоганним і плавним і протікати з якоюсь рівномірною легкістю, без судової суворості і колючок політичних нападок». І це ж саме («Оратор» [20, 66]: «В історії часто застосовується художня розповідь, часто описується місцевість чи битва, вставляються навіть промови і заклики, але для цього вимагається якась плавна і спокійна, а не заплутана і гостра мова».
12. Про це саме говорить Квінтіліан [кн. IX, розд. 3]: «Історія вимагає не так певного ритму, як якогось порядку і зв’язку [між подіями]. Саме всі її частини пов’язані між собою, тому що вона швидко змінюється і протікає, наче люди, які, взявшись за руки, взаємно зміцнюють ходу, утримують інших і самі утримуються».
13. Послухаймо, також Лукіана: «Перехід до викладу має бути плавним і спокійним, тому його теж треба прикрасити риторичними засобами. Він має протікати гладко і рівно, щоб не було відхилень і розривів. Далі хай він відзначається ясністю, яка досягається способом вираження та способом розташування матеріалу. Нехай історик передасть все завершене та впорядковане, по-перше, довівши до кінця одне, нехай береться за інше, причому все це повинно бути послідовним і так зв’язаним в один ланцюг, щоб ніщо не переривалось і окремі розповіді не виходил» одна поруч з іншою, а щоб були одна з одною послідовно пов’язані і поєднувалися б тісно між собою» [До Філона, 55].
14. З усіх повчань згаданих авторів зроби стислий і короткий висновок: по-перше, щодо способу викладу історика, то він повинен бути добре опрацьованим, але менше, ніж 353 виклад поетичного твору чи ораторського; він повинен відзначатися красою і добором слів, безпристрасним і логічним зв’язком і плавністю мови. Подумай-но тепер, який виклад годився б для мужа минулого віку і великого авторитету, якщо б той що-небудь розповідав, то він повинен так само розповідати в історичному творі. По-друге, зокрема, писати історію треба відповідними періодами, пов’язаними між собою так, щоб здавалося, що один з одним нерозривний, наступний — продовженням попереднього, чого, як бачимо, повчає Лукіан, говорячи про розповідь. Це буде тоді, коли зробимо відповідний перехід [від одного періоду до наступного] або вживатимемо різні сполучні слова /й53зв./.
По-третє, незначні фігури і то такі, що не каламутять молочної річки історії, інакше кажучи, можуть вживатися спокійні і повільні, як, наприклад, сентенції, порівняння, скромні метафори та інші тропи. Однак хитрі і надмірно гарячі [фігури] тут не потрібні, хіба коли вставлені в середину промови. По-четверте, описи не вживаються, хіба тільки ради викладу, але в них треба дотримуватися стислості і міри.
15. Спосіб викладу промови осіб, які вводяться в історичний опис, є двоякий: обидва виражаються в першій особі, наприклад: «З вами, каже, о юнаки і ровесники мої...» тощо, А сам історик про інших передає так: «Александр тим, що приносили листи, відповідав, що Дарій подарував йому Лідію48, Іонію49, Еоліду50 та узбережжя Геллеспонту51, як нагороду за його перемоги. Але ж закони видаються переможцями, а приймаються переможеними» [Курцій, кн. 4]. В них [законах] дієслова вживаються в інфінитиві, а особа, до якої відноситься це дієслово, — в знахідному відмінку. Дієслова ж в наказовому способі переходять в оптатив52 так: «Хай він перестане лякати річками того, про кого знає, що той перейшов моря» [Курцій, там же]. Тут він міг сказати: «Перестав би він лякати...» тощо. Також і до інших промов стелиться більш похила дорога. Наприклад: «Отже, ми отримали один із найдавніших способів вислову...» тощо. Інші [промови] несподівано вводяться одним вставним словом «каже».
У промовах істориків має місце все те, що й у промовах оратора, хіба що вони повинні бути коротшими і більш підготовленими, ампліфікації — не роздуті словами, і особливо тут підходять емфази.
16. Нарешті, такий закон ось нехай буде основним і важливим особливо для того, хто пише історію: уважно й постійно читати неперевершених у своїй справі істориків, і успіхів у цій галузі можна добитись тільки тоді, коли читати все і дотримуватись того, про що досі йшлося.