Крім вже сказаного є ще одне здатне бути вказівкою, на підставі якої ми можемо розібратись, /150/ де вигадка, особливо в писаннях, що їх широко і в великій кількості видали 344 сучасні латинські автори, які писали про життя своїх [святих], а також про дива.
Духівництво зображує нечувані дива, здійснені в більш пізні віки, завдяки яким воно або зміцнює віру, або прославляє чернечі ордени, або привертає на свій бік всяку нестійку чернь і тим нагромаджує собі багатство. Коли я бачив, що подібні дива (хоч можна легко переконатись у їх неправдивості) здаються гідними довір’я навіть багатьом православним, то не міг не прийти до висновку, що це завдає чимало клопоту нашій священній релігії, а деяких зовсім відвертає від неї. Розглядаючи ці дива всебічно і глибше, я переконався, що їх майже всі треба звести до таких чотирьох видів: по-перше, легкі та жіночі [дива]; по-друге, надто трагічні; по-третє, величезні і беззмістовні або неясні; по-четверте, такі [дива], які, якщо добре роздумати, то стане очевидним, що вони не могли або не повинні були статися з божої волі.
1. Легкими та жіночими я називаю такі [дива], які здійснюються незначними людьми, наприклад, видіння і одкровення жінок, про що деякі жінки навіть вже повидавали книжки, в яких написали, що їм тоді або тоді сказав Христос, і те, що об’явилося цієї ночі, і що іншої, — все це трактують вони на сторінках багатьох розділів. Звідси випливає, що всі і подібні автори захоплюються не стільки життям жінок, як їх видіннями. Причина тут очевидна.
Адже ж жінки неначе з природи створені, щоб згадувати й розповідати про свої сновидіння, бо ця стать є легковажною і з великими претензіями.
Згодом сюди можна віднести все, що є або надто ніжне і тендітне, наприклад, те, що якусь дівчину спонукує ангел молитися, смикаючи злегка за вухо; а також [віднести] те, що незгідне й невідповідне божественній величі, як, наприклад, те, що одній дівчині, яка купалася в лазні, найсвятіша мати божа простягнула своє дитя, щоб його помити; або такі дрібниці, для виникнення яких немає жодної причини, наприклад, те, що якийсь юнак дуже хотів побачити богородицю і він домігся того, але при тій умові, що, коли побачить, то втратить очі. Він же одне око закрив і дивився тільки одним, бо волів бути однооким, ніж сліпим. Сюди належить також і багато іншого, але хто його не помітить, якщо не є невігласом.
2. Дуже трагічним є те, прикладом чого, очевидно, може послужити сумна сцена з Фієстом [маю на увазі бенкет]32 і божевілля Геракла33, а також все, що розповідається здебільшого про чистилище34: приміром, те, що якийсь мандрівник потрапив у величезну ремісницьку майстерню, в якій 345 циклопи36 великими молотами кували людські руки, язики, голови та інші частини окремо від тулуба. Там само, мабуть, викували й цю казку. Сюди можна віднести і розповідь про Ідона та про Сорбонського доктора в «Житті Брунона»36, де говориться, що в той час, коли священики співали похоронні гімни над померлим доктором, то мертвий тричі піднімався: сказав, що він був звинувачений, відтак відданий під суд, а після покараний. Народ же і священики були настільки відважні, що не втекли від цього дива. /150зв./
Я пропускаю те, що там наводиться окрема сцена суду, а що все це фальш — легко стане зрозумілим, якщо ти перед тим читав історію християнства, в якій нічого подібного не знайдеш: не тому, що бог чогось не може зробити, а тому, що їхня фальш очевидна і просто дивує. Саме видатні проповідники, коли вже нічого іншого не могли зробити, намагалися залякати народ вигаданими страхіттями.
3. Меншого довір’я заслуговують такі [події], які, принаймні, самі по собі є великими дивовижними, а також такі, що, якби сталися сьогодні в Києві, завтра негайно стали б відомі всьому світу. І все-таки вони невідомі, бо їх замовчують всі письменники, крім хіба якого-небудь оповідача. Ось що видумав, наприклад, отой смішний оповідач чудес Ієроніма37, що приховується безсовісно під ім’ям Кирила: коли Ієронім закінчив життєвий шлях, то всі дзвони, скільки їх було на світі, задзвонили самі по собі. Однак я переконаний, що ніхто зі смертних не чув того звуку, хіба тільки навіженний Кирило, який мав довші вуха, ніж кабан, та й, крім того, тоді дзвони ще не вживалися.
Та чи насправді це диво, не засвідчене жодним істориком його часу, є настільки дивовижним і рідкісним? Таких та інших є величезна кількість. Наприклад, подейкують, що в одному селі багато чоловіків та жінок цілий рік безперестанку танцювали, і не діймала їх навіть потреба в їжі і сні, хвороба чи дощ, і не могли вони відчути снігу чи бурі з градом. За це, зрозуміла річ, що вони, будучи попереджені священиком, не перестали танцювати, то бог наслав на них кару. Воістину приємне покарання: не терпіти жодного насильства і вічно веселитися!
Але не всі шанують належно звичаї: є дуже багато сміливців, які всупереч загальновідомому правилу описують історичні події.
Небагато років тому, при папі римському Інокентію X38, цьому папі були присвячені тези, які в Римі, в церкві єзуїтів, захищав якийсь семилітній хлопчик з таким мистецтвом і умінням, що ніхто не міг вдосталь надивуватися. Кажуть, що в дискусії брали участь видатні вчені, які виявилися 346 слабшими за цього хлопця. Спочатку цю справу вважали небесним чудом. Але незабаром виявилося, що вчителем хлопця є маг, який раніше, ніж був розшуканий для допиту, кинувся з високого вікна, і це ще й тепер відомо римським сліпцям і цирульникам.
Польський єзуїт Квяткевич39 у своєму додатку до книг Баронія, майже в кінці твору, де саме розповідає про цей випадок, каже, що це приписується святому духові і вважається чудом. Ось вам і історична достовірність!
4. У четвертому підпункті визначатимемо те, чого, здається, навіть бог не міг зробити. Ти це легко зрозумієш, коли розглянеш забобони або ознаки безбожності. Чи був, прошу я вас, бог, коли після вбивства знаменитого Йосафата40, немовля вигукнуло, що вбито бога? /151/ Чи відніс би ти до божественної доблесті те, що говорять про Ігнатія Лойолу: що він нецензурним віршем Вергілія «Дідона і троянський вождь ідуть в одну і ту ж печеру» [кн, IV, 165], вигнав з якоїсь жінки чорта?
Зрозуміла річ, в такій релігії йосафат є бог, про якого були ці слова. Чи тепер тобі дійсно буде здаватися, що могло статися з божої волі те (хоча цього ніколи не сталося), що той відомий вихваляч Ієроніма, між іншим, наплів, що Ієронім зав’язав з якимось єретиком Кирилом суперечку, а його єресь грунтувалася на твердженні, що в Христа було дві волі. За цю помилку Ієронім зняв йому голову з плечей на очах народу. Яка ж це грубість у святих догмах щодо безсмертного бога і яка зухвалість та пристрасть до брехні!
Це відзначити я вирішив з тих міркувань, щоб в майбутньому ми мали перевірені розповіді і щоб звертати увагу на те, що треба писати в історії, а чого уникати, щоб служити правді.