1. Наведемо, таким чином, й інше, чого слід уникати з того, що може бути причинами або ознаками неправдивості. Йосиф Флавій Іудей («Проти Апіона»22, кн. І) вказує на дві причини фальсифікації історії греками. Першою було те, що греки надто з запізненням почали вживати письмо. Друга ж причина — це те, що звичайні люди багато видумували в погоні за славою, а не істиною, і цю другу причину можна віднести до почуття, про що вже йшлося.
2. Відповідно до першої причини я наводжу ті речі, які в будь-якого народу є старішими, ніж писемність, і які не можуть нам стати відомими, хіба тільки з волі божої і особливо, коли до них не доторкнулися ніякі, навіть іноземні історики. То чи ж варто тут гадати?
Отже, Кохановський23 вважає, що походження майже всіх народів овіяне легендою, і пише в своїй роботі про прабатька поляків Леха24, існування якого він заперечує, оскільки цього не можна перевірити: адже у поляків тоді не було писемності, та й іноземні історики ніколи Лєха не згадували. Але звістку про нього пізніші історики, як польські, так і інші прийняли за достовірну і не вагалися писати не тільки про те, що був такий, але які війни вів, скільки років управляв країною, можливо, і що говорив, — навіть про це безперечно розповідали. Але що ж дійшло від нього до їхньої пам’яті? «Чутки, говорить [Кохановський], — або, як кажуть, народна традиція».
Завдяки цьому польський народ добре пам’ятав своє походження і життя Лєха. А коли Марцін вивів це на світло, а за ним послідували Кромери25, Стрийковські26 та Ліпські27, то чи раптом усі поляки забули про все це?
Та немає сумніву, що джерелом майже всіх легенд є вже згадані чутки. Наші історики також щодо цього не заслуговують на довір’я, коли, наслідуючи деяких польських, намагаються вивести московський народ від Мосоха28. Таким чином сховані початки й інших народів, подібно до джерела Ніла. Замість того люди на догоду собі створюють справжнісінькі легенди. /149зв./ Так, Арістід29 передає, як свідчить Иоанн Боден30 («Метод історії», розд. 9), що праматір афінського народу походить не з чогось іншого, як з самої землі. Те ж 343 саме про британців сповіщають Полідор і Цезар, а про германців — Таціт, те ж говориться і про інших, як передає згаданий автор.
3. Вказівки, прикмети, ознаки або риси зловмисного опису [появляються], коли хтось, ясна річ, в гніві чи спонуканий заздрістю перекручує історію. Плутарх наводить чотири неточності у Геродота: по-перше, коли щось можна сказати легшим стилем, а подається важчим, немов легкість Ціцерона в промовах хтось вважає шалом та зухвальством. По-друге, коли хто-небудь висміює недолік, що не мав місця в історії, і підсилює його фактами, хоча справа цього не вимагає. Так, відомо, що Фукідід не довів беззаконня Філіппа31 щодо варварів, які з греками не мали нічого спільного. По-третє, коли хтось так вихваляє, що до похвал приєднує ще й ганебні вчинки й вади, або дуже вдало і слушно обминає чийсь вчинок, а також, коли хтось правильно показує вчинок з поганого боку і говорить, що він [вчинок] затіяний і здійснений з недоброго наміру, про який, однак, не могло бути відомо. Цей недолік у Таціта дуже добре підмітив Фаміан Страда в своєму «Вступі до риторики». По-четверте, коли про одну й ту саму річ є дві чутки і жодна з них не достовірніша, то все ж вибирають менше правдоподібну, навіть якщо б друга була кращою від неї і більш правдоподібною.
4. Тепер зверни увагу на ті ознаки, яких слід уникати, коли хочемо писати справжню історію: уникаймо, наскільки це можливо, важкого стилю; не чіпаймо того, що не стосується історії і що є ганебним; у розповіді не плямімо чужої доблесті, приписавши їй вади. Саме це зробив у своєму творі Саллюстій («Проти Катіліни») і Лівій («Проти Ганнібала», кн. II) та інші. А втім, це можна, а іноді і треба робити, коли або зображуємо особливості в характері якоїсь особи, або коли сама суть справи не дозволяє знехтувати деякими вадами. Словом, якщо маємо якісь суперечні чутки, однакові своєю достовірністю, то або обидві вважаються сумнівними, або приймається краща.