Заздрістю називається страждання з приводу чужого добра або також, якщо хтось радіє з приводу горя іншого. Це дуже погана вада, і не треба її викликати, але є певний вид заздрості, яка вважається справедливою та слушною, якщо очевидно, ми переживаємо біль, бо шкідливі люди мають різні можливості та силу і т. п. Вона, як видно, виступає майже, разом з розпачем, тому те, що було там сказано, наведеш тут. Воно, в свою чергу, також матиме значення і для почуття обурення.
ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ ЗАЗДРОСТІ
Про мистецтво збудження заздрості коротко говорить Ціцерон («Про оратора», кн. II [209]): «Коли необхідно викликати заздрість, то скажемо, що її не набули завдяки чеснотам, а використавши вади й злочини. Якщо є в них більш чесні і 333 важливіші риси, то треба заявити, що вони не заслуговують й того, що гордість та зухвалість»,
Тут він подає три вказівки: по-перше, заяви, що багатства іншого набуті не працею, не завдяки його доблесті, але дістались легко, наче самі потрапили в його сіті, коли він спав. По-друге, що це гірше, якщо він їх здобув нечесно: підступом, підлабузництвом, грабунком і т. п. По-третє, це те, що він гордий, надто хвалиться своїми багатствами, заноситься, радіє, іншими нехтує, пригнічує, спираючись на своє багатство, багато задумує і чинить негідно, робить засідки на чесних людей і т. п. По-четверте, додай до цього блага, які беруться на його захист, а саме: високі якості, заслуги, достоїнства тощо. /143/
Характер стилю взагалі той самий, що й при збудженні почуття гніву і обурення. Це почуття, як і часто в інших місцях, так і на початку промови «На захист Секстія» (І), Ціцерон викликає проти негідних людей, які є щасливими та могутніми: «Якщо хтось раніш дивувався, судді, з того, що в такій могутній республіці, в такій достойній державі зовсім небагато можна було знайти сміливих та великодушних громадян, які відважилися б наразитись на небезпеку та віддати своє здоров’я за цілість держави і за спільну свободу, то тепер він більше буде дивуватись, якщо побачить доброго та відважного громадянина, ніж тоді, коли побачить або боязливого або таких, хто більше дбає про себе, ніж про республіку. Ви ж, поминаючи і не згадуючи в думці природи кожного, зможете одним поглядом бачити тих, які разом із сенатом і зі всіма добрими громадянами піднесли занепаду республіку та звільнили її від внутрішнього розбою; бачите їх сумних, в траурі, притягнутих до суду, де вони ведуть справи про життя, про честь, про громадянські права, про маєтки, про дітей. А ті, які знехтували всім божественним та людським, відкинули, змішали та стоптали його, то вони не тільки веселі та бадьорі, бігають перед вами, а й навіть радо готують загибель найхоробрішим та найкращим громадянам, а за себе зовсім не бояться».
СПОСОБИ СТРИМАННЯ ЗАЗДРОСТІ
Щодо отримання заздрості також послухаймо вказівки Ціцерона («Про оратора», II [210]): «Якщо хочемо стримати заздрість, то скажемо, що ці багатства, набуті завдяки наполегливій праці, у великих небезпеках не для власного вжитку, а для інших; якщо ж, очевидно, здобули якусь славу, то нею не пишаються, хоч і здобули її дорогою ціною, а погорджують та відкидають її. Та й взагалі треба домагатись, щоб цю думку зменшити і вказати, що, очевидно, і це щастя, яке понад людську уяву має багато труднощів та турбот». 334
Тут подає він ще три вказівки, протилежні попереднім. По-перше, це те, що добро, набуте працею, по-друге, це те, що він не чваниться, і, по-третє, те, що, будучи гордим з цього, він нікому не шкодить, а навпаки, ще допомагає багатьом. До цього можна додати ще й порівняння з людьми лінивими, які тішаться однаковим щастям, або й навіть ще й більшим, ніж він. Ціцерон у прамові «На захист Сулли» [29] так стримує заздрість, яку він переживав із-за пошани до інших:
«Якщо ти, може, заздриш з приводу моєї безпеки і якщо вона тобі здається царською, тому що всі добрі всіх класів та станів пов’язують своє щастя з моїм, то втішай себе тим, що всі нечесні на мене особливо сердяться та обурюються. Вони мене ненавидять не тільки за те, що я стримав їх безбожні прагнення та шал, а й ще більше тому, що не зможуть, як вважають, за мого життя вже на щось подібне відважитись»./143зв./