1. «Заключна частила — це остання частина промови або її мистецьке закінчення» — так говорить Ціцерон («Про підбір матеріалу», кн. I), де добре зверни увагу, що не лише не треба занедбувати побудови цієї частини, навіть треба вишукувати тут найбільше мистецтво, щоб хибний кінець не спотворив вигляду попередніх [частин] промови. 239
2. Отже, треба знати, що кінець складається з двох частин: з переліку сказаного і збудження почуттів. Інколи бракує першої частини, бо перелік того, що було сказане, має передусім значення для зміцнення його у пам’яті слухачів, щоб глибше врізалися в пам’ять всі сказані справи і відновилося те, що вже випадково забулося. Коли ж промова є короткою або те, що було сказане, здається, легко тримається у пам’яті, то тоді не треба вживати переліку, що кожному ясно з численних промов Ціцерона і майже з усіх промов істориків.
3. Перелік сказаного насамперед повинен мати дві ознаки: бути коротким і просто будованим, але мистецьки і старанно опрацьованим, тобто щоб ми не повторювали часто «ми вже про це сказали», бо це породжує пересичення і відразу, а треба думати про те, щоб якимсь новим, несподіваним, не фамільярним і дивним способом повторити слухачам наш виклад, а це буває найскоріше тоді, коли ми застосуємо якусь фігуру, запитання, персоніфікацію тощо. Та послухаймо, що про це каже сам Фабій Квінтшая, який все розглядає зі знанням справи.
«У цій заключній частині промови те, що ми повторюємо, треба говорити щонайкоротше і, як видно з грецького слова, перебігати по головних розділах. Бо якщо ми будемо затримуватися довше, то це вже не буде перелік, а друга промова. Але те, що треба перерахувати, необхідно сказати з певним притиском, і пожвавити відповідними сентенціями і урозмаїтити мовними фігурами, бо інакше немає нічого більш огидного за таке прямолінійне повторення, неначе з недовір’я до пам’яті суддів. Є рівні види повторень, і особливо гарним є Ціцеронове у промові проти Верреса: «Якби твій батько сам мав судити тебе, що сказав би він на ці докази?» і потім він додає їх перелік. По-друге: також, коли той самий Ціцерон у промові проти того ж Верреса, закликаючи богів, перераховує храми, пограбовані претором. По-третє: можна також виявити сумнів, чи ми чогось не поминули і що відповіли б на це чи те противники або яку надію міг би мати обвинувач, /88/ якби це все вдалося захистові. По-четверте, найкращим є такий шлях, якщо це є можливим, взяти доказ від противника, наприклад, якби ти сказав: «Він залишив цю сторону справи», або: «Він волів збудити гнів проти противника», або: «Зовсім слушно він шукав захисту в молитвах, бо ж він знав це і те». Та слід детально дотримуватися цих усіх видів, щоб не здавалися вони єдиними, адже тут треба також брати до уваги випадкові слова, причини, слова противника та інші випадкові обставини. І неможна повторювати тільки свого, а треба домагатися від противників, щоб вони відповіли на Деякі закиди. А це буває тільки тоді, коли у нас є змога 240 відповісти, і ми поставили якесь питання, яке неможливо спростувати» (Квінтіліан, Навчання оратора, VI, 1, 2 — 7). Це вчення здається завершеним. Чотири зразки цього автора ми навели. І хоч є численні інші види переліку, що визнає сам Квінтіліан, однак ці чотири, які він наводить, хай будуть прикладом для початківця.
5. Друга частина закінчення промови полягає, як ми вже сказали, у збудженні почуттів, і, передусім, оратор повинен домагатися цього, тобто зворушувати, хоч почуття можна розсипати на протязі всієї промови. Але [у промові] є особливе місце, коли ми, підкріпивши поставлену тему, доказали і вже досить довівши справу, зворушуємо слухачів робити щось або уникати чогось і т. д. Таким от чином певнішим буде переконання, якщо ми доб’ємося того, що слухач не тільки схвалить, а й піде за нами.
6. Зрештою треба збуджувати ці й інші почуття, що належать до справи або її саму неначе обґрунтовують. Отже, в епідиктичному роді у слухача можна викликати радість або любов до речі або особи, яку вихваляємо, або співчуття і ненависть до того, що ми ганимо, або благородну ревність.
У судовому роді, обвинувачуючи, збуджують у суддів гнів, ненависть, обурення, а при захисті навпаки — милосердя.
А в дорадчому роді будемо викликати надію та прагнення мати добро, а також протилежні почуття та ін. Адже ж не досить заявити, головним чином у дорадчій промові, що корисною і почесною справою є те, що ми радимо, якщо ми якимсь доказом не спонукаємо слухача взятися за неї. Для певності послухай, що про це думає Августин («Про християнську науку», кн. 4): «Якщо ті, котрі слухають, повинні скоріше зворушуватися, ніж вчитися, щоб у тому, що вже знають, не були байдужими до дії і пристосували свою згоду до речей, які вони мають за правдиві, на це треба спрямовувати більше сил красномовства. Тут необхідні заклинання і лайка, заохочування і стримування та. все інше, що впливає на зворушення душ». А звідки і як треба викликати ці почуття, ми навчимо в книжці V. /88зв./
7. Спосіб розміщування емоціальних доказів такий самий, як і в обгрунтуванні, про що ми вже дали вказівки. Але найчастіше й найпевніше треба іти від менших до більших так, щоб здавалося, що щораз промова стає сильнішою, неначе полум’я пожежі. Наприкінці треба поставити якусь глибоку, визначну, чудову, менш сподівану, пам’ятну думку, щоб осягнути мету справи і зворушити слухача. Сказаного хай вистачить про розміщення. А тепер треба сказати, як треба виголошувати те, що ми підібрали та розмістили.