Ми вже досить сказали про обгрунтування, коли говорили про підбір доказів, бо обґрунтовувати — це ніщо інше, як знайденим доказам надати міцну основу, тому, мабуть, тут вже не залишається нічого, хіба тільки сказати те, в якому порядку розміщувати докази, якщо їх буде більше. Коротшим і більш мистецьким способом розміщення доказів є такий, що вимагає більшої розсудливості, і я обіцяв на початку першого розділу цієї книги, що про нього буду говорити. По-перше, знай, що розміщення цього роду доказів можна поділити на три види: природний, довільний і мистецький.
Природний вид буває тоді, коли ставимо наперед те, що першим є за своєю природою, а пізніше, що пізнішим. Інші мають між собою порядок часовий, як, наприклад, раніше хлоп’ячий вік, ніж юнацький, дозрілий знову ставимо раніше, ніж старечий. Нарешті, раніше розміщуємо те, що раніше виникло, як, наприклад, раніше був закон, ніж Євангеліє, раніше була Пунійська війна28, ніж Македонська29 і т. д.
Інші речі беруть початок з достоїнства, наприклад, першим є чоловік, ніж жінка, старість, ніж юність, а вона знов раніше, ніж хлоп’ячий вік. Ще інші передують з уваги на необхідність існування або які існують як необхідні, без яких щось інше не може існувати. Отже сонце передує світлу, душа — людині, всі причини — своїм наслідкам і діям, все, як кажуть, підлягає своїм відповідним антецедентам. Нарешті, такі, що їх першими зробило місце, як початок, середина і кінець дороги. 225
Довільне розміщення — це таке, коли якась річ ставиться не за якимсь планом, а за волею того, хто пише, що зовсім не потрібне ораторові, а дуже часто навіть шкідливе, тому його треба уникати.
Мистецьке розміщення доказів буває тоді, коли ми розміщуємо докази не на свій розсуд, ні за вказаним природним порядком, а грунтуючись на певних законах мистецтва, завдяки чому легше доходимо до якоїсь визначеної мети. Таким чином поети, звичайно, розпочинають свою розповідь не від початку, а з середини або з кінця, і початок ставлять або на кінці або в середині, і так приходять до своєї мети, тобто до насолоди. А оскільки метою промови є переконувати мовою, то оратор повинен розсудливо розподілити цей порядок доказів, щоб саме розміщення допомагало переконувати. Бо, як ми вже сказали, велике значення має не лише сила доказів, /80зв./ а й порядок їх розміщення.
Отже тут треба говорити не про природне розміщення доказів, яке зрозуміле саме по собі, і не про довільне, що не вимагає мистецтва, а про мистецьке розміщення доказів.
Далі, про мистецьке розміщення доведеться говорити і загально, і спеціально: як у епідиктичної, судової та дорадчої промовах. Щодо загального, то треба знати, що докази розміщуються після розповіді і викладу теми. Буде доречно і красиво, якщо ми не кидатимемо раптово докази, але немовби робитимемо якийсь виклик слухачам. А це може відбуватися потрійним шляхом.
По-перше, слід зробити якусь паузу, яка підготує слухачів до сприймання доказів, по-друге, вживаючи елегантну фігуру — вагання, тобто ми наче вагаємось, що треба сказати раніше, а що пізніше, або неначе здригаємося, виявляючи сумнів і боязнь перед великою справою, не довіряючи власним силам. По-третє, попереду може йти якесь загальне доведення, не далеке від справи, яке немов би стелить шлях для наступних доказів, і таке доведення в риториці називається «спільним місцем». При цьому ми відхиляємося від нашого питання до якоїсь тези або невизначеного питання. Наприклад, якщо ти хочеш щось порадити, застосовуючи докази, взяті з почесного, то передусім можеш говорити про те, як у всіх наших працях ми повинні мати на оці чесність і т. д. Це доведення не повинно бути надто довгим, розтягнутим, а доцільних розмірів, не повинно здаватись другим вступом, його інколи можна поминути.
Після такого доведення перше місце займає те, про що можна буде говорити дещо спокійніше. Адже ж це здається божевіллям — наповняти все раптовими криками, неначе б ти прийшов з повноваженням схопити, а не присмирити слухачів, 226 хіба що цього вимагатиме справа або гідність особи. Наприклад, святий Василій, дуже поважна людина, будучи єпископом, коли виголошував промову проти п’яниць перед народом, що був під його юрисдикцією30 , то неначе суворий батько, що картає гулящих синів, розпочав її криком. А коли промова затягнулась, то розум підказує нам, щоб ми, як і для різноманітності промови, так і щоб освіжити сили слухачів, запропонували щось загальне, чим змогли б відновити або прихильність слухачів, або їхню увагу. Це легко досягається за допомогою незначної затримки уваги на чомусь другорядному після того, як ми дійшли до чогось незвичайного, дивного, надзвичайно великого тощо. Це можна робити в будь-якому місці, але не довго.
Не всі докази треба подавати однаковим способом або темпом: одні треба подавати окремо з ампліфікацією і поєднувати їх з переходами [від однієї до другої частини промови], а інші, нагромаджені в членах і синтагмах періодів, треба пересівати, неначебто все було збите вкупі, а це може дуже вигідно досягатися або за допомогою фігури пропущення, або частого запитування, бо таким чином /81/ можна вжити і багато доказів і забезпечити різноманітність. Ось стільки про загальне в розміщенні доказів.
РОЗМІЩЕННЯ ДОКАЗІВ У СУДОВОМУ І ДОРАДЧОМУ РОДАХ [ПРОМОВ]
Найбільш вживаним розміщенням є те, коли раніше беруться слабші докази, а пізніше сильніші, бо промова повинна зростати, тому на кінець треба залишити найсильніші докази. Початок повинен бути дещо сильніший і поважніший від середини промови, а також милозвучний, щоб вже від першої хвилини впливати на слухача. Але якщо помітиш, що слухачі не захоплюються [промовою] і зайняті іншими думками, то спершу треба розмістити найсильніші докази, їх однак не подавай згідно з настроєм слухачів (бо таким чином слухач ображається вже на початку), але з якимсь чаром і облесливим зверненням, враховуючи свої інтереси, з певним послабленням і спокійно. Ти можеш говорити, що це не ти радиш, але це промовляє до них сама правда, і, нарешті, порекомендуй їм, щоб вони самі розумно розглянули, чи воно так, чи навпаки. Приклади дивись у проповіді Златоустого «До імператора Феодосія на захист антіохійців».
По-перше, докази після вступу. Якщо будуть докази, з яких одні ширші, інші — коротші, спеціальні, то перші, що є 227 ще й загальними, треба вживати перед спеціальними. Варто підкреслити, що в такому порядку розміщуються докази, коли вони мають рівну силу, тоді найперше треба ставити ті, з яких зможуть черпати силу наступні докази, які будуть стояти пізніше і здаватимуться важливішими. Наприклад, якби ти хотів просити за когось у володаря, будеш просити за обвинуваченого, чи стверджуючи, що він гідний вибачення, при чому подаси такі докази: по-перше, що він переносить великі страждання з приводу своєї провини. По-друге, що він зробив це нерозважно через свої незнання. По-третє, тому що він боїться кари і гніву володаря. Середній доказ ти повинен ставити на початку, перший — ,в середині, а пізніше — третій, тому що найбільше викликає співчуття той біль, що, як знаємо, виникає за злочини, допущені безрозважно, і здається, гідний пробачення той, хто боїться гніву, а не кари, тому що ми знаємо, що його мучить біль і свідомість вчинку. Подібно раніше треба говорити про незнання обвинуваченого, вже потім розкаяння /81зв./, і не про рабський страх з приводу загрози кари, а синівський — з приводу образи володаря. Оскільки одні докази повчальні, інші — це нагадування або ампліфікації, то вони повинні бути в усій промові неначе якоюсь зростаючою душею і чуттєвим збудженням. Більш важливі докази повинні вживатись пізніше, а раніше слід ставити повчальні, бо слухач повинен спочатку зрозуміти справу, & тоді легше у нього можна викликати почуття. Запам’ятай, що тут говоримо про розміщення доказів, бо теж саме треба сказати і про розміщення обгрунтування доказів, що їх звичайно нагромаджують до запропонованого доказу.
ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПОКАЗІВ В ЕП1ДИКТИЧНОМУ РОДІ
1. Звичайним і простим в цьому роді є спосіб розповідати події за їхнім природним порядком і розміщувати їх, чи то вони будуть раніші чи пізніші, так, щоб, якщо ми задумали вихваляти когось, то починали від колиски, далі вели розмову про хлоп’ячий і юнацький вік і т. д.
Кажуть, що цей спосіб менш мистецький, але його можна передати по-мистецьки, особливо тоді, коли йому передує якесь відповідне приготування, що підкаже причину цього порядку. Прикладом такого розміщення послужить «Філіппіка» (2, ч. 2), де Ціцерон ганить Антонія.
2. Більш мистецьким способом розміщення вважається такий, коли ми ділимо промову, розповідаючи і хвалячи певні чесноти окремо, наприклад, спочатку розсудливість, далі мужність, лізніше мудрість даного мужа і т. д. 228
3. Прикладом цього є та частина Ціцеронової промови «На захист закону Манілія», де він вихваляє Помпея за знання військової справи, за хоробрість, чесність і щасливі успіхи. У похвалах мають назву не особи, а речі: рід, походження, користь, перевага.
4. Говорячи про види чеснот і вад, слід мати на оці їх спеціальне розміщення. Воно буде найкращим, якщо розповідати від великих до ще більших: менш достойні чесноти, звичайно, ставлять спочатку, більш видатні — пізніше, а найславніші — на останньому місці.