Українська християнська література

 

 

Те, що ми сказали в настановах, подивімся на прикладах, чи все те, що сказано про розповідь, зберегли в своїй розповіді оратори, які вважаються досконалими в цій справі. Передусім я наведу дві розповіді однієї і тієї самої події: одна історична, друга ораторська, щоб стало ясно, яка між ними різниця.

 

ІСТОРИЧНА РОЗПОВІДЬ ПРО МУЧЕНИЦЬКУ СМЕРТЬ СВЯТОГО МАРКА АРЕТУСІЙСЬКОГО9, НИКИФОРА КСАНФОПУЛА10 («ІСТОРІЇ», КН. 10, РОЗД. 9).

 

Не треба мовчати про Марка, який в Аретусії зазнав страшних мук. Для нас необхідним був би поважний стиль Есхіла11 і Софокла12 і ми тоді правильно виклали б трагедію його мук. Бо жорстоко його вбили аретусійці, де він був довго єпископом і де його шанували й поважали за його спосіб життя, науку і сивину. Уже здавна розлютились на нього за те, що він за панування Констанція13 багатьох поклонників давньої грецької релігії не переконанням, а владою примусив шанувати поважніші християнські обряди і зрівняв з землею славетний храм цінної архітектури, що величністю не поступався перед жодним. А потім, коли стан справ змінився, коли одночасно і юрба заворушилась і дістала указ імператора, на основі якого наказала Маркові, довівши зміст до його відома, або заплатити вартість храму або відбудувати його, яким він був раніше. Коли він прямо не міг виконати ні одного, ні другого, а друге, вже не кажу єпископові, але навіть звичайному християнинові не можна було аж ніяк робити, /73зв./ то він звідти утік. Коли ж довідався, що через нього багато людей страждають і переносять нещастя, повернувся з вигнання, видав себе і дозволив зробити з собою все, що народ захоче. А люди мали б виявити подив до мужа, який виявив такий філософський дух, та коли юрба подумала, що він їх зневажає, кинулась на нього і потягнула його, старика і єпископа, через центр міста і била його куди попало й шматувала тіло. На нього кидались розлючені жінки і діти різного віку з таким обуренням 213 і люттю, що навіть тоненькими ниточками відрізували старикові вуха, а хлопці, що йшли до школи, робили собі з нього іграшку, тягнули його, а пізніше підносили вгору, кололи його грифлями і жорстоко мучили. І коли він вже мав рани на усьому тілі і ледве дихав, благаючи пощади, тоді його, намастивши брагою і медом, вкинули до кошика, сплетеного з комиша, підняли вгору і віднесли бджолам і осам на муки. Вони літали над ним, сідали й збирали мед, з’їдали його живцем. Тоді, кажуть, що він сказав такі славні слова: «Я знаходжусь високо і зневажаю вас, що лежите на землі». З того можна догадатися, що мало пізніше статися з ним і аретусійцями. Префект, великий шанувальник священного культу греків, муж великий, хоробірий і через те славний, який керував тоді тією провінцією, захоплюючись такою благородністю Марка, докоряв імператорові, кажучи, що вони заслуговують нагороди за те, що живилися одним стариком, котрий завдяки своїй стійкості і мужності переніс великодушно стільки горя, небезпек, насмішок. Ті, яким завдавали такі лиха, здобудуть найбільшу славу. Таким чином блажений Марко мужньо переніс шал юрби і тяжкі муки, за які не тільки ми, християни, а й також самі греки, поклонники ікон, заслужено прославляли його.

 

 

 

ОРАТОРСЬКА РОЗПОВІДЬ ПРО МУЧЕНИЦЬКУ СМЕРТЬ ТОГО Ж МАРКА З ТРЕТЬОЇ ПРОМОВИ СВ. ГРИГОРІЯ НАЗІАНЗІНА «ПРОТИ ЮЛІАНА»

 

Ось вам приклад про славного мужа Марка і аретусійців. /74/ Він [Юліан] так далекий від нашого світу, що не знає про це і не ставить вище Марка від аретусійців, коли хтось про це згадує. Адже Марко за панування Констанція користувався такою особливою владою, яка надавалась християнам, що зруйнував якесь диявольське житло і багато християн навернув від поганської єресі до спасіння, не менше завдяки своєму світлому способові життя, ніж своїми ораторськими здібностями і знаннями. Його вже раніше дуже ненавиділи аретусійці або, інакше кажучи, кожний найбезбожніший аретусієць, найбільший поклонник диявола. Пізніше, коли змінилися справи християн і справи поган почали поліпшуватись, Марко жодним способом не міг приборкати силу поган. Бо юрба, хоч вона тимчасово стримує свої пристрасті і бажання, як вогонь прихований в матерії, або як ріка, перекрита греблею, однак, при нагоді, звичайно, запалюється і проривається. Тому він, коли побачив, що не може ніяк угамувати підбуреного проти себе народу, і зрозумів, що цей народ задумує щось 214 погане і погрожує, він твердо вирішив утікати з краю, зламаний не так боягузливістю, як спонуканий законом, який наказує нам втікати від переслідувачів з держави до держави. Бо не тільки ради своїх інтересів треба розраховувати на мужніх і обдарованих особливим терпінням християн, але він зрозумів, що треба дбати і про переслідувачів, щоб вони, на скільки це можливо, відмовились від переслідування. Він усвідомив також, що з його вини багато християн відходять від релігії і через жорстокість переслідувачів наражають свою душу на небезпеку. Тоді він зовсім не міг перенести того, що з уваги на свою безпеку занедбав інших, що наражаються на небезпеку. Тому він прийняв дуже благородне і філософське рішення: він повертається з вигнання і добровільно передає себе в руки народу і неначе будує бойову лаву проти труднощів часу. Але якої тут не було жорстокості? Чого не видумано більш жорстокого? Отже, коли ті, що йому погрожували, штовхали один одного на якийсь злочин, то їх спонукало не що інше, як тільки стійкість цього мужа. Що більше, вони запалювались сильніше цим ім’ям, бо пояснювали його повернення і присутність не так його відвагою, як нехтуванням самих небезпек. І вели старенького священика, добровільного борця за віру, шанованого всіма, крім переслідувачів і катів, через центр міста, а він ішов, гідний пошани з уваги на вік, а ще гідніший з уваги на чесне життя. І вели його далі всі різного віку, стану і маєтку. Однаково натискали на нього чоловіки і жінки, юнаки і старики, як ті, що зайняли державні посади, так і ті, що були наділені почестями і достоїнствами. /74зв./ У цьому одному бою приймали участь всі, змагаючись у лютій жорстокості проти старика. Всі вважали виявом побожності завдати йому якнайбільше болі і перемогти старика, борця проти всього міста. Його тягнули вулицями, штовхали по ровах, волочили за волосся і за будь-яку частину тіла (додаючи до тортур зневагу). Його тягли ті, що самі опоганювались священними образами Мітри14. Штовхали його від хлопця до хлопця, які, приймаючи це благородне тіло, садівничими ножами робити з цієї трагедії іграшку. Його гомілки стискали кліщами і то найтоншими до самих кісток, а потім піднесли в кошику вгору, і його, намазаного по цілому тілу юшкою і медом, кусали бджоли і оси в полудневий час, коли світить найгарячіше сонце, яке розтоплювало йому тіло, і їм з того блаженного тіла (я б не сказав безталанного) приготовляло гостру поживу. Отже, цей старик, був як юнак у бою, бо навіть на тортурах не втратив веселості і з самих мук черпав насолоду. Він сказав прекрасне і пам’ятне слово, бо, мабуть, йому подобалось, що його піднесли вгору, а вони, навпаки, валяються на землі. 215 Настільки вищим був він від тих, які його тримали, і настільки не відчував болю і страждань, немовби він дивився на чужі небезпеки і говорив, що його муки — це пречиста процесія, а не нещастя.

 

 

 

 

 

РОЗПОВІДЬ СВ. ВАСИЛІЯ ПРО ЙОВА (ЗМІСТ ЯКОЇ ТАКИЙ: «НЕ ПРИВ’ЯЗУЙМОСЯ ДО ТИМЧАСОВИХ СПРАВ») І ПРО СТВОРЕНУ ПОЖЕЖУ

 

Пригадаймо самі собі про терпеливість Нова, скажімо самі до себе, що /75/ він сказав: «Господь дав, господь взяв. Як подобалось господеві, так сталося» [кн. Йова, І, 21]. Хай ніхто, беручи до уваги те, що зазнав йов, не переконує себе, — щоб не думав і не говорив він, — що дійсно нашими справами не керує жодне провидіння і щоб не обвинувачував господньої кари і суду. Хай він гляне на того подвижника і зробить себе самого добрим суддею, хай по порядку розгляне всі його змагання, з яких він вийшов переможцем; диявол вражав його багатьма стрілами — він не зазнав жодного смертельного удару, знехтував навіть своїм домашнім щастям, вирішив пригнітити себе наступними вістками про нові нещастя. Бо коли перший вістун повідомляв про якесь нещастя, приходив інший, приносячи важчий смуток, горе змішувалось з горем, наслідуючи приплив хвиль, і скоріше, ніж він присмирив перші сльози, приносили причину інших. А він, неначе морська скеля підчас бурі, стоїть, приймаючи удари і перетворюючи навалу хвиль у піну, посилає милий голос до господа: «Господь дав, господь взяв. Як подобалось господеві, так сталося». І нічого з того, що сталося, він не вважав гідним сліз. А коли прийшов якийсь вістун і доніс, що під час бенкету синів і дочок якийсь вихор розвалив дім бенкету і радості, тоді він [Иов] тільки роздер одяг, виражаючи співчуття, і цим вчинком засвідчив свою любов до дітей. Однак і тоді, перестаючи плакати, прикрасив свій вчинок побожними цими словами: «Бог дав, бог взяв. Як подобалось господеві...» і т. д. Не таке я голосив, коли був названий батьком, як хотів той, що зробив мене батьком. І він вирішив забрати в мене вінець потомства. Я не воюю проти нього за них, бо це ж його власність. Нехай має перевагу те, що подобалося господеві. Він же сам творець, а я тільки знаряддя. Тому я радо маю переносити цей біль і не обурюватися на вирок, якого не можу змінити. Такими словами цей праведний муж колов диявола. А коли ворог знову побачив його переможцем і переконався, що не може відвернути його від бога /75зв./ жодним 216 із своїх способів, то зробив наступ на його тіло, застосував хитрощі й змусив збите численними ударами тіло випустити з себе джерело для черв’яків, і помістив у гною мужа, забравши його з царського трону. Але він [Иов], хоч на нього впало таке лихо, залишився непорушним, і коли роздиралося його тіло, він пильнував перед розбійником скарб побожності у скарбові душі. Отже, оскільки ворог не мав що робити, він повернувся до старих засідок і душу його жінки довів до безбожної та богохульної думки і через неї намагався спокутувати страдальця. А вона, нагадуючи йому довге страждання, слушно бажала добра, і, падаючи на землю, ла.мала собі руки, дивлячись на нього, і закидала йому, що це плоди його побожності; і там же, перечисляючи велику надмірність давніх домашніх маєтків, показувала сучасне нещастя, і яке він одержав життя і від кого, виголошувала завжди ма,р«і слова, гідні жіночого лепетання, які могли схвилювати і звести на неправильний шлях навіть благородну душу. «Я блукаю сюди й туди, як в казці. Я цариця і рабиня, і я змушена оглядатися на руки своїх рабів. І я колись ласкаво годувала багатьох, а тепер живу з чужого. І чесніше було б, — каже — і вигідніше, щоб ти безбожними словами сам стер себе з лиця землі, так щоб загострив меч гніву творця, ніж, не перестаючи так терпіти, в нещасливих змаганнях продовжувати муки собі і дружині, що живе з тобою». А він через ці сумні слова, неначе зворушений попередніми нещастями, з розгніваним обличчям, звернувся до жінки, неначе до ворога: «Чому, — каже, — промовила так гордо, неначе якась жіяка чи баба? Залиши, — каже, — жінко, свої поради. Доки ж бо, нарешті, будеш ображати спільне життя зневажливими словами? Ти говориш неправду, зображаючи моє життя, наче б то я не бажав і зовсім не хотів, ти обмовила також моє життя, про яке ти говорила. А тепер я думаю, що я став наполовину безбожним. /76/ Коли ж навіть одним тілом нас обох зробив наш шлюб, ти однак впала в богохульство.

Якщо прийняли добро з господевих рук, то чому б не переносити зла, згадай добро, яке ти мала раніше, порівняй краще з гіршим. Нічиє життя не є весь час щасливе, бути завжди блаженим — це притаманне єдиному богові. А якщо ти терпиш через теперішнє становище, то потішай себе минулим. Тепер ти проливаєш сльози, а раніше ти сміялася. Тепер ти живеш в нестатках, а раніше ти була багатою, ти пила чисте молоко щастя, а тепер, п’ючи каламутне, терпи. Бо навіть течії ріки не завжди чисті. Наше життя, мов ріка, що пливе безперервно, а хвилі у ній наступають одна на одну. Частково вона вже проплила, частково пливе, частково 217 вийшла з джерел, а частково ще пропливе, і ми всі спішимо до спільного горя смерті. Якщо ми прийняли добро з рук бога, то чому не повинні переносити зла? Чи ж ми змусимо суддю постачати нам подібні речі протягом усього життя? Чи ж ми будемо вчити господа, як він повинен керувати нашим життям? Він сам має владу над своїми думками і так керує нашими справами, як сам хоче. Він мудрий і дає своїм рабам те, що корисне. Не досліджуймо надто цікаво розсудливість господа. Думай тільки про таке добро, що розділяється його мудрістю. Що він тобі дав, те приймай з радістю. В сумному становищі показуй, що ти також гідно досягла попередньої веселості». Кажучи так, Иов відбив і цей наступ диявола і взяв для себе з цієї перемоги досконалу соромливість. А що ж він цим досяг? Знову хвороба залишила його, що даремно напала на нього і нічого йому не заподіяла. Тіло зацвіло другою молодістю, життя відновилось новими благами, і подвоєні маєтки поплили до дому звідусіль, і він мав другу частину життя, немовби не втратив нічого, бо друга була слушною нагородою за терпеливість.

 

 

 

РОЗПОВІДЬ З ЧЕТВЕРТОЇ ПРОМОВИ ЦІЦЕРОНА «ПРОТИ ВЕРРЕСА»

 

Відомо вам, що недавно були в Римі сірійські царевич!, сини царя Антіоха15, які прийшли не для того, щоб одержати царську владу в Сірії, бо вони мали її безперечно, /76зв./ тому що одержали її у спадщину від своїх батьків і предків, — але вони думали, що їхнє єгипетське царство належить їм і їхній матері Селені. А коли внаслідок неспокійних часів у нашій республіці вони не змогли добитися цього за допомогою посередництва сенату, вирушили в Сірію в батьківське царство. Один із них, на ім’я Антіох, забажав їхати через Сіцілію, отже, він прибув у Сіракузи за претури Верреса. Веррес був переконаний, що йому припала велика спадщина, бо в його царство і в його руки потрапив той, що, як це він чув і підозрівав, має з собою багато прекрасних речей. Веррес посилає йому досить щедрі подарунки для домашнього користування: олії, вина, скільки йому здавалось потрібним, а також скільки потрібно пшениці зі своїх десятин. Потім запросив самого царевича на обід. Він наказав пишно і величаво украсити трикліній16 і розставити те, чого в нього було вдосталь, а саме: багато прекрасних срібних ваз (бо золотих він ще не виготовив). Він постарався, щоб бенкет був забезпечений і заставлений всім, що потрібне. Та що тут багато говорити? Царевич відійшов, бо був переконаний, що й Веррес пребагатий і йому самому віддав належну пошану. 218 Опісля він сам запрошує до себе претора на обід, показує йому всі свої багатства, багато срібного посуду, чимало золотих кубків, прикрашених прекрасними перлами, як це було за звичай у царів, особливо в Сірії. Між ними був і дзбан для вина, видовбаний з одного дуже великого самоцвіту, з золотим вухом; я думаю, ви чули, що про нього говорить Квінт Мінуцій17, достовірний і авторитетний свідок. Веррес бере в руки один посуд за другим, хвалить їх, розношується ними. Царевич радіє; що бенкет у нього справляє таку велику приємність преторові римського народу. А пізніше, коли гості розійшлися, Веррес, як це показав сам кінець справи, почав думати тільки про те одне, як би це йому відправити царевича з провінції обдертого і пограбованого. Він посилає до нього посланця з проханням дати йому найкращі вази, які він у нього бачив; мовляв, він хоче показати їх своїм різьб’ярам. Царевич, не знаючи його, дав їх дуже радо, без найменшої підозри. Веррес посилає також по дзбан із самого самоцвіту; мовляв, він хоче дуже уважно оглянути його, а той задовольняє й це. А тепер, судді, уважно слухайте далі; про що і ви самі чули, і римський народ почує тепер не вперше, і це дійшло до чужоземних народів, аж дб останніх країн. Ті царевичі, про яких я говорю, привезли в Рим прекрасно зроблений канделябр, вибиваний найкращими самрцвітами, щоб поставити його на Капітолії18; але оскільки храм ще не був закінченим, /77/ тож вони не могли цього зробити. Проте вони не хотіли показувати його всім, щоб він тоді, коли його поставлять у святилищі Юпітера Найкращого і Найбільшого, здавався людям і більш дорогоцінним і більш величним і більш блискучим в свіжій і не виданій раніше трасі. Вони вирішили забрати його з собою в Сірію, щоб тоді, коли довідаються, що вже посвячено статую Юпітера Найкращого і Найбільшого, послати посольство і між іншими дарами принести на Калітолій дорогоцінний і прекрасний дар. Не знаю, як дійшло це до вух Верреса, бо царевич тоді хотів зберігати це в таємниці, не тому, щоб там чогось боявся чи що-небудь підозрював, а тому, щоб численні люди не побачили цей канделябр раніше, ніж римський народ. Веррес просить царевича і наполегливо просить, щоб послав йому канделябр; він, мовляв, хоче подивитися на нього і не дозволить нікому його побачити. Антіох, що водночас був і хлоп’ячого і царського духа, не підоарівав нічого про його нечесність; він наказує своїм рабам, щоб вони старанно загорнули канделябр і занесли його у преторський дім. Коли ж його туди принесли і, знявши заслону, поставили на столі, Веррес став вигукувати, що ця річ є гідна сірійського царства, гідна царського зору, гідна Капітолія. І дійсно, канделябр 219 був такого блиску, який повинен був виходити з найблискучіших і найкращих самоцвітів; був такої різнородності різьби, що здавалося, що тут мистецтво змагається з багатством матеріалу; і був такої величини, що, здавалося, він був зроблений не для прикрашення людського дому, а для прикраси найбільшого храму. А коли Веррес вже досить надивився на нього, посли почали забирати канделябр, щоб його віднести назад. Веррес сказав, що хоче ще і ще оглянути його; бо ж ще аж ніяк не наситився, тому він наказав їм відійти і залишити в себе канделябр. І так вони повернулися в Антіохію з порожніми руками. Царевич спершу нічого не боявся, нічого не підозрівав. Минає день, другий, більше днів: не приносять. Тоді посилає до нього, щоб ласкаво повернув назад. Веррес каже їм прийти іншим разом. Це здивувало царевича, він посилає вдруге, не повертають. Він сам звертається до претора, просить, щоб повернув. Подивіться на лоб цієї людини нечувано безсоромної. Він знав, він чув від самого царевича, що цей дар треба було покласти на Капітолій, вія бачив, що його зберігають для Юпітера Найкращого і Найбільшого, для римського народу, і все ж таки він став наполегливо просити і домагатися, щоб подарував йому. Але коли царевич відповів, що йому не дозволяє і побожність до Юпітера Капітолійського і загальна думка людей, тому що численні народи є свідками /77зв./ жертвениого дару цього мистецького твору, то Веррес почав засипати його страшними погрозами. А коли він бачить, що його погрози зворушують царевича так само мало, як і його прохання, він наказав негайно, ще до приходу ночі, залишити провінцію: він каже, що він довідався про те, що з Сірії в Сіцілію прийдуть пірати. Царевич перед великим зібранням народу на форумі в Сіракузах — нехай ніхто не думає, що я наводжу неясні докази і вигадую щось на основі самого підозріння, — на форумі, кажу, в Сіракузах, — прикликаючи на свідків богів і людей, зі сльозами в очах почав скаржитися, Що зроблений із самоцвітів канделябр, який він збирався послати в Капітолій і покласти в найславнішому храмі як пам’ятку його дружніх почувань союзника римськогр народу, Гай Веррес забрав у нього, про інші свої предмети з золота й самоцвітів, що є в нього, він не турбується, але забрати в нього канделябр — це щось ганебне і підле, хоч він і його брат вже давно в думках і в серці посвятили цей канделябр, однак він тепер в присутності всього зібрання римських громадян дає, жертвує, посвячує Юпітерові Найкращому, Найбільшому і прикликає самого Юпітера бути свідком його волі та побожності. Який голос, які плечі, які сили допомогли б підтримати цю одну скорботу [Ціцерон, «Проти Верреса», 4, 24 — 30, 60 — 67]. 220

 

 

 

ІНША РОЗПОВІДЬ З ТОГО Ж ЦІЦЕРОНА

 

У Сіцілії, судді, є дуже старе місто Сегеста, яке, за переказом, заснував Еней, коли втік з Трої і приїхав в цю місцевість. Отже, сегестяни вважають себе зв’язаними з римським народом не лише постійним союзом і дружбою, а й кровним спорідненням. Колись ця держава самостійно і з власної волі вела війну з пунійцями. Тоді місто захопили карфагеняни і зруйнували його, а все, що могло бути його прикрасою, вивезли звідти в Карфаген. Сегестяни мали бронзову статую Діаии1S, що визначалася і найдавнішим вшануванням і незвичайно мистецьким виконанням. Ця статуя, перевезена в Карфаген, змінила тільки місце і людей, але зберегла давню свою побожну пошану, бо із-за своєї виняткової краси навіть у ворогів викликала гідно найбільшу пошану. Через декілька століть Публій Сціиіон20 захопив Карфаген (у цій перемозі зверніть увагу на хоробрість та добросовісність Сціпіона, щоб ви, радіючи, могли втішитися прикладами /78/ преславної хоробрості і засудити незвичайне зухвальство Верреса, який заслуговує ще більшої ненависті). Сціпіон, знаючи, як довго і часто карфагеняни турбували Сіцілію, окликав усіх сіцілійців і наказав їм розшукувати все [що їм належало], обіцяє подбати з найбільшим старанням про те, щоб кожному місту була повернена його власність. Тоді місту Фермам21 було повернено те, що було колись вивезене з Гімери22, про що я вже раніше говорив, тоді одне було повернено Гелі23, інше — Агрігенту 24. Між ними був також той відомий бик, що, як кажуть, належав найжорстокішому з усіх тиранів Фалариду25, який для мук сажав у нього живих людей і наказував розкладати під ним вогонь. Коли Сціпіон повернув того бика агрігентянам, подейкують, що він сказав, аби подумали над питанням, що для них вигідніше: бути рабами своїх співгромадян чи підкоритися римському народові, бо той предмет буде для них пам’ятником і жорстокості їх співгромадян і римської лагідності. Тоді ж сегестянам була повернена з найбільшим старанням та сама статуя Діани, про яку я говорив; її привозять в Сегесту, і з гучним виявленням подяки і радості громадяни ставлять її знову на давньому місці, її поставили в Сегесті на високому цоколі, на якому великими літерами було вирізане ім’я Публія Сціпіона, який здобув Карфаген і повернув статую.

Статую Діани шанували всі громадяни, а всі приїжджі чужинці приходили дивитися на неї. Коли я став квестором26, мені найперше показали цю статую. Це була дуже велика і висока статуя, одягнена в шату, але в цій величній громадині відчувався молодечий вік і дівочий вигляд. З її плеча 221 звисав сагайдак зі стрілами, в лівій руці вона тримала лук, у правій — несла перед собою палаючий смолоскип.

Коли її побачив той ворог всіх священнодійств і грабіжник, то, немов поранений тим смолоскипом, він почав палати пристрастю і божевіллям. Він дає наказ місцевим службовцям, щоб зняли богиню з постаменту і дали йому; він заявив, що для нього не буде нічого приємнішого. Але вони сказали, що для них гріх робити це, бо їх стримує як найвища релігійна заборона, так і страх перед законами і правосуддям. Веррес то просив, то грозив; і раз показував надію, раз — погрози. Вони опиралися, показували ім’я Публія Африканського, заявляли, що статуя — це власність римського народу, що вони не мають над нею ніякої влади, бо преславний полководець, заволодівши ворожим містом, забажав, щоб це був пам’ятник перемоги римського народу.

А коли Веррес не відступав і щораз більше, /78зв./ з кожним днем ставав настирливим, тоді справу обговорюють в сенаті. Всі рішуче протестують, отже, в той час і з першим його приїздом відмовляють. Потім він почав накладати на Сегесту всілякі тягарі: поставку контингенту моряків і гребців, поставку хліба, більше ніж на інших, що інколи було для них вже не під силу. Крім того, він викликав до себе їхніх начальників, прикликав найкращих і найзнатніших громадян, тягав їх по всіх судових округах провінції, кожному з них окремо погрожував, що буде йому велике горе, а всім грозив, що зруйнує дощенту їхнє місто. Отже, нарешті сегестяни, зломані численними нещастями і великим страхом, вирішили підкоритись наказові претора. З великим плачем і голосінням усього міста, заливаючись слізьми і риданням чоловіків і жінок, вони погоджуються на зняття статуї Діани «...»

По-перше, не сказав: йому слава, але слава його дому, тому що він умре і не забере всього. Ти бачив тонкість вислову і лагідність висміювання? Бо ж він не сказав, коли буде помножена не його слава, а слава його дому, показуючи, що справді іншою є слава людини, а іншою дому. Славою дому є прохідний портик, украшені стелі, підлога, прикраса самоцвітів, поля, сади, велике число слуг, великі витрати і всякі меблі і все це відноситься до неї.

Славою людини є віра, любов, покора, лагідність, постійна молитва, милостиня, прикраса філософією і т. д., всі частини чесноти. А володіючи ними, з них, а не деінде досягне слави, і не інакше хтось слушно буде називатися добрим, а навпаки, вбраним у загальну погань, бо подібні виводяться в комедії і жорстокими, і нелюдяними, і брудними і неознайомленими з філософією. Отже, як ми вже сказали, не та сама слава людини і дому, а тих, що богові старанно присвятили себе 222 з уваги на свою чистоту, лагідність, покору, на тих дивимося, прославляємо, схвалюємо, тому що передусім це є слава людини.

По-друге, викладається, що таке добродійство (із Сенеки «Про добродійства», кн. І, гл. 6):

«Отже, що таке добродійство? Це добрий вчинок, який приносить приємність і, даючи, таку ж приємність бере, спонуканий до того, що робить і до чого готовий з власної волі. Тому не йдеться про те, хто що робить або дає, а тільки з яким наміром, адже добродійство полягає не в тому, що робиться або дається, а тільки в намірі того, хто щось дає або робить. Що тут дуже треба розрізняти, то це можна побачити вже з того, що добродійство в кожному випадку є якимсь добром, але те, що робиться або дається, не є добром, ані злом. /79/ Це ж намір, що підвищує мале, незначному надає блиску, велике і те, що вважають вартісним, понижує. А те, чого прагнуть, само по собі та за своєю природою не є ні добром, ні злом; йдеться, про те, що володар робить з того, від якого все одержує свою форму.

Отже, те, що виплачують або дають, це не саме добродійство; ані не є жертвами, хоч би вони були дуже жирні чи мали позолочені для прикраси роги і чоло, не вшановують богів, тільки побожним наміром і вшануванням. Очевидно, добрі доказують свою побожність жменькою муки і грубою хлібиною, але зате нікчемні хвилями крові не змиють вівтарів і не звільняться від безбожності».

По-третє, викладається думка: погано живуть ті, що завжди починають жити (Сенека, кн. III). Чому? — питаєш. Тому що кожний афоризм потребує пояснення — бо їх життя завжди недосконале. Але ж не може бути готовим до смерті той, що саме щойно починає жити. Ми повинні говорити, що ми досить жили: та не вірить у це той, хто саме починає життя. Але хай тобі не здається, що таких мало, такі майже всі. Бо деякі починають жити щойио тоді, коли повинні переставати. А якщо ти вважаєш це дивним, то я ще щось додам, чим ти ще більше будеш дивуватися: деякі перестали жити раніше, ніж почали.

По-четверте, Ціцерон викладає свій вірш, якого не зрозумів Антоній: «Зброя хай тозі уступить, а похвалі уступлять хай лаври».

Я б хотив знати, що ти ганиш у цьому вірші «Зброя хай тозі уступить». «Твоїй тозі, кажеш, має найбільший полководець звільнити місце?».

Чи я, осле, маю вчити тебе азів? Тут потрібно не слів, а буків. Я ж не говорив про тогу, в яку я вбраний, ані про зброю, щит, меч якогось полководця, але що тога — це знамено 223 миру і спокою, а навпаки — зброя — розрухи і війни. Говорячи на зразок поетів, я хотів, щоб під тим розуміли, що війна і розруха мають поступитися місцем мирові та спокоєві» [«Проти Пізона», 73]27.

По-п’яте. Ми також подаємо тут цей приклад, в якому викладаємо думку Горація, яка темна і, здається, менше ймовірна:

 

Батьків рід наших гірший за прадідів,

Нас породив ще гіршими, знов

Ми приведемо потомство гірше

[Горацій, Оди. III, 6, 46 — 48]

 

Не з розпуття, а з найглибших сховів премудрості /79зв./ почерпнув це Горацій. Він каже, що людські справи пливуть так, що наступні люди гірші за попередні і чим пізнішим і повільнішим є вік, то люди більш погані, неначебто світ повернувся до старості, і доблесть почала старітись, а вади набирати сили. Як, наприклад: щодо нас, які не попали на початок світу, а з’явились після його створення, треба також признати, що й наші предки та їхні сини, очевидно, наші батьки, стали гіршими, і наша нікчемність повинна бути ще гірша, звідси можна зробити висновок, що також наші сини і їхиі теж, тобто наші внуки, перевищають нас нікчемністю, і так кожне покоління, здається, буде щось докидати до провин своїх предків.

Чи це дійсно так, бо, здається, тут усе темне і заплутане. Але якщо ти справу розглянеш глибше, переконаєшся, що воно справді так. Великі вади виникають не без великих перемін, скільки раз вони з’являлись, обов’язково завдають якоїсь шкоди природі. І щось або поменшується або змінюється в нас, коли ми грішимо, і щоб не говорити про інше, нагадую якими великими вадами людського тіла є обжерство і пишність! З них перше ослаблює і робить лінивою, друга — стискає і душить людину, або що не зможе вдіяти гнів і ненависть, через нестримність яких загинуло чимало людей.

Отже, коли ми гніваємося, ненавидимо, пиячимо, багато чого в нас змінюється. Через те багато з нас набуває такої вдачі, яку ми одержали від батьків. Бо як вогонь нищить і змінює твою природу, так вада, що стільки змінила у нас, це привласнила собі і забрала усю твою вдачу. Зіпсована так природа народжує плід подібний до себе, а всі ті слабкі почуття і набуті гріхами звичаї, які нам дали не діди і прадіди, а найближчі батьки передають синові з кров’ю. І яким став попередник з власної волі, таким нащадок народився, він мусить бути більш схильним до всякого гріха, до якого вела батька не зіпсованість природи, а характеру. 224

І цим вродженим нахилом до зла, неначе збуджений якимсь шалом, син, без сумніву, якщо народився від розгульного, буде ще більше розгульним, якщо від пристрасного, буде більш пристрасним. А коли й син займається цими злочинами, то змінює погану природу на ще гіршу. І тому, якщо вада переходить через насіння, то вона народжує вже не людину, а потвору, коли сам випадково народився тварюкою. Звідси випливає: скільки ступенів було кровних зв’язків, стільки ступенів приросту набирає нікчемність. На поступ цього виду, здається мені, хотіли вказати поети, які у славетній казці подають, що найперше був вік золотий, потім срібний, /80/ пізніше наступив мідний, і нарешті, їх замінив залізний.