Праці патріарха Філарета

Інтерв’ю з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату

 

– Православна Церква в Україні розділена на три гілки. Дві з них – Українська Православна Церква Київського Патріархату та Ук­раїнська Автокефальна Православна Церква – не відрізняються між собою ні віровче­нням, ні ставленням до церковних канонів, ні своїми поглядами щодо розбудови украї­нської держави; тому, враховуючи, що роз­біжностей між нами немає, минулого року ми підписали декілька домовленостей про наш намір об’єднатися в одну Церкву. Було та­кож досягнуто домовленості про те, що ми будемо співслужити і на рівні духовенства, і на рівні ієрархії.

Що стосується третьої гілки українського православ’я – Української Православної Церкви Московського Патріархату, то ми хотіли б, щоб і ця його частина об’єдналася з двома першими Церквами. Те, що в Україні повинна бути єдина Помісна Українська Православна Церква, визнають не тільки духовенство, ієрархія, миряни, а й дер­жава: Президентом було не один раз заявлено про те, що Україні як незалежній державі потрібна така Церква.

Однак позиція Московської Патріархії, до якої належить і УПЦ МП, в цьому відношенні досить категорична: Москва вимагає і від Київського Патріархату, і від УАПЦ спершу по­вернення під юрисдикцію Московського Патріарха, і тільки після цього будуть вестися розмови про автокефалію УПЦ. А до цього про автокефалію Української Церкви не може бути й мови. За цим я бачу тверду по­зицію Москви не випустити зі свого підпо­рядкування УПЦ і тому вважаю, що об’єд­нання з УПЦ МП є досить проблематичним.

Але, незважаючи на те, що керівники Ро­сійської Церкви й УПЦ МП не збираються з нами об’єднуватися, процес створення єдиної Церкви не зупинити. Він триває, і результатом є зміцнення позицій Ки­ївського Патріархату в Україні. Ми маємо на сьогодні в Україні 30 єпархій, понад 3000 парафій, а головним є те, що Київський Патріархат підтримує приблизно 34 % право­славного населення України, а це – не менш як 10 млн. людей. Водночас Московський Патріархат з його 9000 пара­фій підтримує тільки 5 млн. православного населення. У свій час (це почалось прибли­зно з 1994 року) була дана вказівка згори, щоб зареєструвати по всіх селах статути громад УПЦ Московського Патріархату. Ста­тути ці реєструються досить швидко – де­сять чоловік зібрались у селі, підписали документи – і статут зареєстрований. А коли починаємо вивчати на місці, то бачимо, що це далеке від дійсності. Тому, що деякі па­рафії "паперові" – там нема постійно ні свя­щеників, ні богослужінь, хіба що коли приїжджає священик, там відправляються треби. Тому я вважаю, що ця статистика вводить нашу владу в оману.

Свідченням процесу зміцнення Київського Патріархату є те, що, хоча й повільно, але до нього переходять парафії Патріархату Московського. Загальної статистики у мене немає. Але цей перехід іде у всіх єпархіях, в усіх областях. Так, зокрема, багато парафій переходить до Київського Патріархату в Оде­ській області. Громади переходять, незважа­ючи на те, що з боку місцевих органів влади чиниться тиск і ставляться перепони, що з ними чинять не по-християнськи і протизаконно.

Так, нещодавно до мене звернулися 35 па­рафій Московського Патріархату із Закарпаття. Парафіяни і духовенство подали мені про­хання, щоб я прийняв їх до складу УПЦ Київського Патріархату. Але маю великий сумнів, чи дозволить їм вла­да перейти. На сьогодні у нас вони вже зна­чаться парафіями Київського Патріархату, але місцева влада ще не зареєструвала до­повнень до статутів. Сумніваюсь, що вона це зробить і виконає вимоги Закону про свободу совісті і релігійні організації, який встановив, що кожна релігійна громада має право обра­ти свою конфесію і свій центр. А тут їм не да­ють такої можливості.

Подібне відбувається і в інших місцях, коли парафії переходять до Київського Патріарха­ту. Найбільше це стосується, звичайно, Схі­дної та Південної України; у центральних об­ластях ставлення більш-менш виважене, хоча таке саме трапляється і в Київській, Пол­тавській, Кіровоградській областях. Ми від­чуваємо, що в цілому влада підтримує Мос­ковський Патріархат, і без цієї підтримки він, я думаю, був би значно слабшим і набагато меншим.

Я особисто розцінюю все це як свідчення слабкості і втрати позицій Московської Церк­ви в Україні, тому що, якби вона відчувала себе тут упевненою в майбутньому, то не вда­валася б до таких нехристиянських дій, на які йде сьогодні.

– Приблизно дві третини духовенства і єпископату могли б перейти в єдину помісну православну Церкву. І тільки третина єпископату і духовенства залишились би з Московським Патріархатом на деякий час.

– Я думаю, що це пов’язано не стільки з Константинополем, скільки з позицією нашої вищої влади. Тобто позиція нашого державного керівництва ще нерішуча. З одного боку, воно декларує прагнення створити єдину помісну Українську Православну Це­ркву, а з іншого боку, нічого в цьому нап­рямі не робить. І, навпаки, більше підтри­мує Московський Патріархат, а це не сприяє утворенню єдиної помісної право­славної Церкви.

Що стосується Вселенського Патріарха, то він на сьогодні має таку думку: в Україні, оскільки вона стала державою, повинна бути автокефальна Церква. Цю позицію Вселенська Патріархія відстоює на переговорах із Московською. Вже було декілька зустрічей, навіть за участю УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ. На цих зустрічах делегація Конс­тантинополя займала таку позицію, яка нас влаштовує, – створення автокефальної Церкви в Україні, незалежної від Москов­ського Патріархату.

– Як Ви відчуваєте, чи Константино­поль погодиться зробити це лише пі­сля погодження з Москвою, чи за яки­хось умов він може піти на певний кон­флікт?

– Це моя особиста думка, і я не можу сто­відсотково стверджувати, що саме так думає Вселенська Патріархія, але вважаю, що тут важливу роль відіграє позиція на­шого державного керівництва. Якби вона була такою, як позиція керівництва Польщі у 20-і роки або Естонії у 1997 році, то тоді б Константинопольський Патріарх пішов би на визнання автокефалії Української Церкви і без згоди Патріарха Московського. Тоді Москва була проти і в одному випадку, і в другому, але Константинополь свою спра­ву зробив. Визнав Польську Церкву авто­кефальною, а Естонську – автономною і не питав Москви, бо позиція керівництва кожної де­ржави була чіткою.

А в нас ця позиція нечітка. Я не кажу, що наші державні керівники не хочуть мати єдиної помісної православної Церкви. Хо­чуть. Але взаємовідносини з Росією не дають їм можливості зайняти тверду позицію. Вла­да добре знає, що Київський Патріархат – це Церква, яка стоїть на державницьких позиціях, а Московський Патріархат – Церква, яка стоїть на позиціях імперських, але щоб церковні події не відбилися не­гативно на українсько-російських відносинах – оце є головним.

– Між УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ була домовленість про тимчасове припи­нення єпископських хіротоній. Чи за­раз хіротонії Вами проводяться?

– Така домовленість була, і ми її дотримувались, але коли ми побачили, що УАПЦ не поспішає об’єднуватися (хоч і не відмовляється), тоді дійшли висновку, що ці домовленості будуть перешкодою на шляху зростання нашої Церкви в Україні, і це буде на користь Московського Патріархату. Тому ми вирішили, що будемо продовжувати висвячувати єпископів для розширення і зміцнення Київського Патріархату. Якби вони пішли на об’єднання, то в нас би не було ніякої потреби в цьому, але оскільки не йдуть не тільки на об’єднання, але й на співслужіння на рівні ієрархів, то ми були змушені чинити так, як це корисніше для Церкви.

– Поки що я не бачу таких конкретних ре­зультатів у близькому майбутньому. Але я вважаю, що в УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату іншого шляху, крім об’єднання в одну Церкву, немає. Тож рано чи пізно таке об’єднання відбудеться, хоч, можливо, не стільки об’єднання, скільки приєднання – через зростання Київського Патріархату, його зміцнення. І тоді, коли в УАПЦ вже не буде іншого виходу, це буде вже не об’єднання, а звичайне приєднання.

– Структура православних Церков знає автокефальну Церкву і автономну Церкву. Але як автокефальна Церква повинна бути визнаною іншими Помісними Церквами, так і автономна Церква теж повинна бути визна­ною. Для прикладу, Москва надала автоно­мію Японській Церкві. Але ж її ніхто не виз­нає. Так само і УПЦ Московського Патріархату не є автономною Церквою, а є звичайним екзархатом, митрополією у складі Патріархату.

Коли брати до уваги Українські Правос­лавні Церкви в Америці, то це теж не є автономні Церкви, бо їх такими ніхто не визна­вав, і вони не проголошували свою автоно­мію. Вони знаходяться у складі автокефа­льної Церкви, якою є Константинопольський Патріархат. Їх назви – УПЦ США чи УПЦ Канади – це лише назви, а з канонічної точки зору вони є складовими частинами цього Патріархату.

Щодо поминання УАПЦ митрополита Ко­стянтина, то це непорозуміння: як може ієрарх однієї Церкви бути першоієрархом іншої? Адже ж одна автокефальна Церква не може бути у складі іншої автокефальної Церкви. Це просто неграмотність, дія, розрахована на неосвічених людей.

– У переговорах вони можуть принести ко­ристь для визнання Української Православної Церкви автокефальною. На сьогодні Київський Патріархат вже є автокефальною Церквою, має всі її властивості. Єдине, чого йому не вистачає, – це визнання іншими помісними Церквами. Але в історії виникнення Православних Церков це звичайне явище, коли їх не визнають не тільки роками, а й десятиліттями. Московську Церкву не визнавали 141 рік, але вона існувала і виконувала свою церковну місію, жила своїм пов­нокровним життям. Так і Київський Патріархат – як Церква він існує, нічим не відрізняє­ться від інших Церков, – але його поки що не визнають. Та прийде час, і визнають.

– Я думаю, що вони навряд чи увійдуть до Україн­ської Православної Церкви, навіть вже виз­наної. Чому? Та тому, що, по-перше, укра­їнці там вже втратили чи втрачають свою на­ціональну свідомість. Покоління, які наро­дилися в Америці чи в Канаді, вже є більше американцями, аніж українцями. У них про­сто не буде потягу до Української Церкви, а буде потяг до того церковного середовища, в якому вони живуть, а сьогодні це – Конста­нтинопольський Патріархат. Він є на амери­канському континенті домінуючою силою, і це їх буде притягувати до себе.

Хоча керівництво цих Церков і заявляє, що коли визнають Київський Патріархат, то вони приєднаються, але я думаю, що з нами за­лишаться тільки окремі парафії, які не хо­чуть втрачати зв’язки з Україною, з Києвом. Вони існують зараз у складі нашої Церкви, і саме вони й будуть існувати. А ті, які підпорядковувалися Конста­нтинополю, там і залишаться. По-друге, це вже буде не лише від них залежати, а й від Вселенського Патріарха, чи відпустить він їх. Доки вони не входили до складу Конста­нтинопольського Патріархату, то самі вирі­шували, приєднаються вони до Української Церкви чи ні, а коли увійшли, то тут вже ви­рішують і Вселенський Патріарх, і вони самі.

– В Росії у нас є 3 єпархії – в Московській та Білгородській областях і в Сибіру. Але парафій там небагато: 12 є у Білгородській області, трохи більше у Сибіру і ще декіль­ка – у Московській. Серед їх вірних є не лише етнічні українці, а й росіяни.

На початку 90-х років у нас була єпархія у Придністров’ї (заселеному, основним чином, українцями), яка згодом перейшла до Мос­ковського Патріархату, але там є українці, які могли б бути у складі Київського Патріархату за відповідних умов.

У США Київський Патріархат має прибли­зно 15 парафій, є 6 парафій у Канаді, є в Австралії, є парафії у Західній Европі, але вони не українського походження.

 

P.S. До сказаного слід додати, що, як вже повідомлялося, у травні ц. р. Патріарх Філарет здійснив візит до США, під час якого єпархії УПЦ Київського Патріархату на американському континенті були об’єднані у канонічну структуру – Український Православний Вікаріят УПЦ Київського Патріархату у США й Канаді на чолі з єпископом-вікарієм Степаном (Біляком) з Маямі.

 

Інтерв’ю взяв Тарас ГРИНЧИШИН,

 газета “Церква і життя”, 19.08–01.09.2002 року