Право на життя? Так!
А на смерть?..
Перше запитання ні в кого не викликає сумнівів. Відповідь тут однозначна: так! Кожен, хто живе на планеті Земля, має право на життя. А на смерть? Не про природну смерть тут мовиться, а про передчасну, про добровільний відхід з життя.
Ось тут і починається. Хворі, як відомо, бувають двох категорій. Одні видужують (таких, на щастя, переважна більшість) і знову повертаються до життя. Здебільшого, здорового. А ось інші... Про них і піде мова. Про приречених. Про тих, кому – хоч як це гірко – вже не судитиметься видужати. Бо вони – смертельно хворі, і медицина – принаймні сьогодні – таким нещасним безсила допомогти. І тим більше, порятувати їх. Наприклад, онкохворим. Рак в останній, клінічній, четвертій стадії – це стовідсоткова загибель. Незважаючи ні на що. Хоч приречені молоді, хоч немолоді. В онкологічній лихоманці згоряють і богатирі. Кінець надійде невмолимо. Здебільшого жахливий – у неймовірних муках і стражданнях, коли навіть наркотичні речовини вже не зніматимуть болю. І такий хворий страждає тижні, часом місяці, що перетворюються на суцільне пекло – для нього і рідних, – щоб, врешті-решт, випивши до дна свою гірку чашу, все одно померти, як це й було заздалегідь застережено людьми у білих халатах. То чи не краще, коли вже немає виходу і все одно надійде сумний кінець, урвати даремні тортури? Себто добровільно піти з життя. Евтаназія. В перекладі з грецької – “легка смерть”. Вперше цей термін запроваджено в XVII столітті, пізніше він став означати “умертвити кого-небудь із жалю”. Сьогодні це – допомога лікаря хворому у здійсненні самовбивства із застосуванням сильнодійних препаратів. Слово, яке багато хто навіть вимовити боїться, слово, яке укладачі словників не впускають до своїх творінь. Всі вдають, ніби такого слова навіть немає – цур йому, пек!
І все ж – евтаназія. Простіше – умертвення приречених. У лікарні чи вдома. Давно вже точаться у світі суперечки і ще будуть довго-довго точитися: чи має людина право за допомогою медицини добровільно, з висококваліфікованою допомогою піти з життя? Одні – за, другі – вагаються, треті – категорично проти. І доки сперечаються фахівці – лікарі, психологи, юристи, в Голландії цього року набрав чинності перший у світі закон про евтаназію – верхня палата парламенту Нідерландів його вже схвалила. Отже, Голландія є першою в світі країною, яка законодавчо закріпила за смертельнохворими пацієнтами право на евтаназію. Себто на передчасну смерть. Лікарів більше не переслідуватимуть (принаймні в Голландії) за надання можливості швидше померти приреченим своїм співвітчизникам. Звичайно, за умови, що ця тяжка процедура буде здійснена з дотриманням відповідного закону.
А умови такі. Спеціальні місцеві комісії в складі експертів з права, медицини й етики вирішуватимуть: дотримується той чи інший лікар суворих вимог, пропонованих до процедури? А це такі умови: евтаназія має здійснюватися лише за вимогою пацієнта, але тільки тоді, коли болі його нестерпні, а рятунку все одно вже немає. І не буде. Рішення повинні схвалити два лікарі (Якщо виникне сумнів, справу направлятимуть до прокуратури). Коли дотримано всіх вимог процедури, хворий попрощається з близькими, якщо є потреба, складе заповіт, йому зроблять відповідну ін’єкцію, і він, рятуючись од мук, тихо засне. Навіки.
Та невже все так легко і просто? А моральний бік? А етика? Адже це схоже на... убивство. Причім – ім’ям держави. Принаймні противники евтаназії вважають це державним убивством.
А як до цього ставиться православна Церква, в чиєму віданні перебувають моральні питання, в тім числі й життя та смерті? Бесідуємо з Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.
– Говорячи про евтаназію, – починає владика, – я повинен сказати прямо: це не можна прийняти! Ні такий закон, ні право на смерть. Подібного права людина взагалі не може мати.
– Владико, дехто вважає: якщо життя людини – це її власність, скажемо так, то чому вона, коли раптом настане жахлива безвихідь, не повинна мати права і на власну смерть? Бодай і передчасну. Щоб піти з достоїнством чи радше врятуватися від нестерпних мук, адже все одно вони скінчаться смертю, тільки невідомо, доки ще доведеться нещасному терпіти неймовірні страждання. Адже це здається гуманнішим?
– Церква переконана і проповідує про це невтомно: життя – є дар Божий. Саме по собі воно є найціннішим з усього, що дарував Господь людині.
– Звичайно, нам пощастило з’явитися у цьому світі, виринути з небуття у буття. І вже це є найбільшим щастям.
– Так. Бог є життя. Бог дав це життя людині. І тому позбавляти людину цього дару Божого, цієї краси і щастя, яким є життя, не можна. Зрештою, тільки Той, хто дав життя, і може його забрати. І добровільно від нього відмовлятися не личить. Коли ми подивимось навколо, то побачимо, що життя за своєю тривалістю в кожного різне. Часом помирають діти, юнаки. Часом хворі, навіть дуже, живуть довго, а в здорових, навпаки – буває коротке життя. А це свідчить, що життя залежить не від самої людини і навіть не від стану її здоров’я, а – від Бога. А якщо від Бога це залежить, то ніхто з людей не має права втручатися у Божі справи, у те, що належить Богові. Він дає життя. Він, і тільки Він знає, коли це життя відібрати. А нам залишається одне – дякувати Йому, що Він ощасливив нас найбільшим даром з усіх можливих – ЖИТТЯМ.
– Може ж статися й так, що ця радість, як ми називаємо, життя, перетворюється на горе, стає не просто тяжким, а нестерпно тяжким. За смертельної хвороби, звісно. Тож прибічники евтаназії і виходять з того, що в такому разі, аби врятуватися від зайвих мук, людина і має право на смерть-рятівницю. Ще раз повторюю: коли безвихідь...
– Такого бути не може, щоб була безвихідь. Це нам просто так здається, що це вже все, край.
– Однак приреченість того чи того хворого визначає медицина.
– Медицина не всемогутня. Ми знаємо багато випадків, коли приречені медициною на смерть люди завдяки чи молитві, чи звертанню до Бога, чи завдяки якимось новим лікам виживають. Є такі випадки.
– Я чув про такі випадки.
– Ось-ось. Є, повторюю, такі випадки. Навіть серед хворих на рак. Ось чому не треба втручатися у волю Божу і говорити, що людина приречена медициною на смерть, справді приречена. Бо може статися помилка. Жахлива до того ж. Воля Божа і воля людини – не сходяться. Навіть якщо присуд і виносять фахівці. Чому люди, які терплять великі страждання, хочуть позбавитися страждань? Бо вони, по-перше, страждають. І, по-друге, не мають духовної підтримки. Опиняються сам на сам з горем. Нема кому їх підтримати. Отже, замість того, щоб знищувати таку людину – а евтаназія це і є знищення людини, – треба їй надати духовну допомогу, щоб вона могла зносити страждання, що випали їй. Дух сильніший за смерть. І за хворобу. Якби ми надавали цим людям духовну допомогу, то вони легше терпіли б страждання, не залишалися б сам на сам з лихом-бідою... Ще хотів би навести приклад. Моральний. На користь того, що від життя відмовлятися не можна. От візьмімо війну. Знаємо безліч прикладів, коли товариш виручає товариша, солдат солдата. На війні смерть ходить поруч із життям. Коли поранили солдата, твого друга, і ти під кулями рятуєш життя цієї людини, ти сам ризикуєш своїм життям – для чого? В ім’я чого? А заради того, щоб винести з поля бою ближнього. Хоч він уже смертельно поранений, але ти про це не думаєш, ти його виносиш на собі. То виникає запитання: для чого його виносити з поля бою, якщо він смертельно поранений? Та ще й ризикувати собою? А виносять. І в мирний час – на пожежі тощо. А це свідчить, що моральний закон, закладений у людині, не дозволяє віддавати на смерть ближнього, навіть в екстремальних ситуаціях. Цим людство й сильне. Та, зрештою, ми знаємо випадки, коли навіть тварини, ризикуючи собою, рятують інших тварин. Не кажучи вже про врятування дітей – і в людей, і в тварин... А щодо страждань – немає у світі жодної людини, яка прожила б життя без страждань. Кожна людина страждає. Страждання – це наслідок гріха. І тому страждання мають і добрі наслідки. Так, так, добрі. У стражданні людина звертається до Бога, згадує свої гріхи, кається, просить у Господа прощення, дає обітницю. А це дуже важливо при переході у вічне життя. Тому Бог і тримає іноді хвору людину, щоб вона дійшла до такого стану, коли кається, морально очищується, духовно збагачується, оновлюється, зрештою, в горі й стражданні гартується. І вона тоді з тимчасового життя відійде у вічне блаженною, а не стражденною.
– Є ще й таке тяжке явище, як суїцид, коли здорова людина, якій би жити та жити, раптом накладає на себе руки...
– Так, відбирає у себе життя, дароване їй Господом. Себто коїть ще один, найтяжчий гріх. До цього людина мала гріхи, а самовбивство тільки збільшує їх, і на той світ вона прийде ще й з новим гріхом, якщо вона в самої себе відбере життя. Адже раніше на кладовищах самогубців навіть ховали окремо від тих, хто помер природною смертю. А це свідчить, що в оцінці цього явища Церква і люди єдині.
– Що таке смерть з точки зору Церкви, її вчення?
– Розлучення. Так, смерть – це розлучення. Душі з тілом. Душа – безсмертна. Вона не зникає. Як не зникає і тіло. Душа повертається до Бога, а тіло, взяте із праху, на прах і перетворюється, повертається в землю. І тому смерть є розлученням душі з тілом. Бог створив людину з тілом і душею безсмертними, але гріх їх роз’єднав. Розлучив. І спасіння полягає в тому, що Син Божий Ісус Христос прийшов для того, щоб знову з’єднати душу з тілом через воскресіння тіла, через прощення гріхів, через оновлення душі. І коли оновлена душа з’єднається при воскресінні з тілом, то знову стане такою, якою вона і була створена Богом. А евтаназія, як і самогубство, є порушенням Божих Заповідей. І ще одне: закон про евтаназію дає можливості для зловживання. Нечесні люди можуть, користуючись ним, знищувати людей, їм невгодних. Наприклад, родичі – майнові чи спадкові справи та інші причини. Зокрема й розправа з політичними опонентами за диктаторських режимів тощо. Тож закон, про який ми сьогодні говоримо, відкриває двері для злочинів. Ураховуючи все це, Церква категорично й рішуче виступає проти евтаназії, державою наданого права відбирати життя в людини. Життя є безцінним, є нашою найбільшою радістю – попри всі негаразди. Тому треба його берегти, боротися за нього до останнього, бо тільки тоді людина буде людиною, і цінувати його, пам’ятаючи, що воно є найзначнішим дарунком Бога. Треба жити. І жити, звичайно ж, за законами Божими. В ім’я добра. І завжди бути на святі, яким є для нас життя. Тому й кажу: право на життя? Так! І тільки так! А на смерть права немає. Ще раз: треба жити. Як писав поет:
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
Валентин ЧЕМЕРИС,
газета “Літературна Україна”, 11 квітня 2002 року