Праці патріарха Філарета

Наприкінці минулого тижня деякі засоби масової інформації повідомили, що Генеральна прокуратура України опротестувала Постанову Ради у справах релігій Кабінету Міністрів України від 1992 року про реєстрацію Української Православної Церкви Київського Патріархату. Як з’ясувалося, приводом для такої інформації став Протест на постанову Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20 липня 1992 року “Про зміни та доповнення до Статуту про управління Української Автокефальної Православної Церкви”, направлений заступником Генерального прокурора України Олексієм Баганцем голові Державного комітету у справах релігій України Володимиру Бондаренку 26 лютого цього року.

І хоч Держкомрелігій вже дав вичерпну відповідь: все було зроблено законно, і Статут УПЦ Київського Патріархату не підлягає скасуванню, запитання все ж виникають. Деякі з них ми поставили Предстоятелю Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету.

 

– Не тільки вас, не тільки мене, а й багатьох українців як в Україні, так і в діаспорі, хвилює те, чому через десять років по­стало питання: законно чи не­законно зареєстрували Статут Української Православної Церк­ви Київського Патріархату? Чому цього не зробили раніше – чи не бачили, чи не знали? А за два тижні до виборів порушили пи­тання про скасування реєстрації Київського Патріархату?

На мою думку, головна при­чина та, що Комуністична партія втрачає виборців, підтримку. Адже хто порушив це питання? Не прокуратура, а Катерина Самойлик, комуністка, яка ор­ганізувала збір підписів народ­них депутатів України під лис­том до Генпрокуратури.

Результати вже відомі. Дер­жавний комітет у справах релігій розглянув протест Генпрокуратури України на підставі існуючих законів і дав вичерп­ну відповідь, а саме: що 1992 року Рада у справах релігій Ук­раїнську Православну Церкву Київського Патріархату зареєструвала законно, і відхили­в протест про­куратури.

Ми як Церква вбачаємо в цьому факті втручання у внутрішньоцерковні справи. Прокуратура обґрунтовує свій протест тим, що нібито Всеукраїнський Православ­ний Собор 1992 року не був правомочним ухвалювати таке рішення. Чому? Бо, кажуть вони, треба, щоб спочатку одна Церква провела помісний Со­бор, а пізніше або паралельно – друга, а тоді вже, на підставі цих Соборів, проводити Всеукраїнський... А оскільки, мовляв, цих двох Соборів не було, то й Всеук­раїнський не дійсний... Але ж це наші внутрішні церковні справи: які Собори ми визнаємо дійсними, а які недійсними і на підставі чого?

Якщо заглибитися в це питання з церковної точки зору, то помісні Собори були – й однієї Церкви, і другої. Помісний собор УАПЦ відбувся в червні 1990 року і на ньому було проголошено автокефалію Української Пра­вославної Церкви – відродили ту Автокефальну Пра­вославну Церкву, яка була знищена радянською владою, і обрали Патріархом владику Мстислава. Українська Православна Церква Московського Патріархату, яку я тоді очолював, теж провела помісний Собор у листопаді 1991-го і також заявила, що хоче бути автокефальною Церквою. На підставі рішень цих двох Соборів і переговорів, які відбулися між керівниками цих Церков та єпископами, і була до­сягнута домовленість про скликання спільного Всеук­раїнського Православного Собору. Тож і з точки зору церковних канонів тут зроблено все, як належить. Тому в Генеральної прокуратури немає підстав висловлювати протест проти реєстрації Київського Патріархату. І тому Держкомрелігій, вважаю, дав законну відповідь... Голо­вне, що Президент України Леонід Кучма поставив у цьому останню крапку, сказавши, що це питання виріше­не остаточно.

– І в мене виникає питання: чому Генеральна про­куратура не розслідувала законність Харківського зібрання – законним чи незаконним воно було? Ми, з точки зору церковних канонів і Статуту Української Православної Церкви, вважаємо, що цей Собор був незаконним, неправомочним. Чому? Бо, згідно з церков­ними канонами, Собор може скликати перший єпископ, тобто предстоятель, яким був тоді Київський митрополит Філарет, а скликав його рядовий єпархіальний архиєрей – Харківський митрополит Никодим, на що він не мав права ні з точки зору церковних канонів (34-те Апос­тольське правило не дозволяє цього), ні з точки зору церковного статуту, за яким теж єпархіальний архиєрей не може скликати Собор.

І Вселенський Патріарх вважає митрополита Во­лодимира не предстоятелем Церкви, а митрополитом Російської Православної Церкви Московського Патріар­хату. І коли митрополит Володимир від імені синоду звернувся до Вселенського Патріарха з листом, то от­римав відповідь, що, мовляв, ваш синод не має канонічного права звертатися безпосередньо до мене, а тільки через свого Московського Патріарха, тому що ви у складі цього Патріархату. Та й ваш синод є не синодом, а зібранням єпископів...

Так чому прокуратура, яка втрутилася у внутрішньоцерковні справи, хоч і не мала права, не розслідувала цього питання? Або ж якщо вже втручаєтесь у внутрішньоцерковні справи однієї Церкви, то заради об’єктивності вивчіть ситуацію щодо Харківського Собору: закон­ний чи незаконний він?

– Якщо порівняти, яким був Київський Патріархат 92-го року і яким став сьогодні, то це непорівнювані вели­чини. По-перше, на 92-й рік Автокефальна Церква і УПЦ Московського Патріархату, які об’єдна­лися, разом мали всього 15 єпископів – сьогодні понад 30. Якщо тоді наші єпархії були переважно в західній і центральній Україні, то сьогодні в нас 30 єпархій по всій Україні. Якщо тоді ми мали близько двох тисяч парафій, то сьогодні – понад 3,5 тисячі... Але найго­ловніше, що сьогодні Київський Патріархат підтримує 34 відсотки населення України, а Московський Патріар­хат – лише 18 відсотків... Тобто, за кількістю віруючих ми вдвічі переважаємо, і тенденція йде до збільшення кількості віруючих Київського Патріархату.

Крім того, ми маємо шість духовних семінарій, дві духовні академії, богословський факультет, духовне учи­лище. Тобто, в нас уже створена міцна база для підго­товки своїх кадрів. Маємо монастирі, видавничий відділ, який випускає газети, журнал. І головне, вважаю, чого ми за десять років досягли: переклали і видали дуже багато богослужбової літератури українською мовою. А це оз­начає, що Церква службу Божу може відправляти ук­раїнською, чого не було раніше. Це досягнення Київсько­го Патріархату, хоч у цей період частина парафій і єпи­скопів відійшла від Київського Патріархату й утворила нову Українську Православну Автокефальну Церкву. А якби ми сьогодні об’єдналися, то Київський Патріархат був би ще міцнішим.

– Цього року якихось зрушень щодо об’єднання Київського Патріархату й Автокефальної Церкви поки що не відбулося, хоча від бажання об’єднатися ніхто з нас не відмовився, ми про це постійно заявляємо, але цей процес іде досить повільно.

На загальноправославному рівні зустрічі не припи­нилися. Дві з них відбулися торік, планується й цьо­го року... Але на останню зустріч ні Київський Патріархат, ні УАПЦ, на вимогу Московської Патріархії, не запросили. Питання Української Церкви Вселенська Патріархія разом з РПЦ обговорювали за нашою спиною.

– Це питання не обговорювалося ні на наших синодах, ні, тим більше, на Соборі. Але в УПЦ Київсько­го Патріархату є своя, незмінна позиція. По-перше, свою паству налаштовую на те, щоб усі йшли на вибори. Обов’язково кожен повинен взяти участь у голосуванні, інакше він не дбає про майбутнє Ук­раїни і про власне життя. Не пішовши на вибори, він не має права скаржитися, що погано живе.

По-друге, ти повинен зробити правильний вибір. Бо, якщо помилишся, тоді не скаржся ні на кого. Кого обрав, з того й питай, чому погано живеш. Тож коли обиратимеш, думай, за кого віддаєш свій голос: чи за порядних людей, які стоять на моральних засадах, ко­ристуються не тільки загальнолюдськими законами, а й Божими? А якщо керуєшся іншими мотивами, якщо чи за гроші, чи за гречку, чи за комп’ютер голосуватимеш за кандидатів, які потім дбатимуть про себе, тоді сам винен, що обрав таких депутатів. По-третє, не можна обирати до Верховної Ради людей-непрофесіоналів, які не знають, як творити закони, які з них ухвалювати, щоб вони були корисними для всього народу, а не для якоїсь однієї групи.

Якщо йдеться про партії і блоки, то, по-перше, підтри­муємо ті з них, які стоять на державницьких позиціях. По-друге, які відстоюють національні інтереси. Якщо вони відстоюють тільки свої особисті, то ми закликаємо не голосувати за таких кандидатів. По-третє, підтримуємо ті партії і блоки, які відстоюють національну ідею. Ми не хочемо будувати хоч і незалежну, але не українську, а якусь космополітичну державу. Але це зовсім не означає, що ми проти інших націй в Україні.

Ми не втручаємося у вибір кожного, але даємо віруючим такі настанови.

– Зверталися, але не всі. Далеко не всі. Ми підтри­муємо, звичайно, блок “Наша Україна”. Вони нас за­прошували на свої з’їзди, потім – на об’єднавчий. Я благословив їх. Але це не означає, що ми не підтри­муємо “За єдину Україну!”, хоча нас туди не запро­шували, чи партію “Єдність”, інші партії та блоки демо­кратичного спрямування. Вони до нас теж звертали­ся по підтримку. І ми сказали: ось, наше бачення таке. Благословляємо вас на створення могутньої Української держави і, головне, щоб український на­род відчув, що ви йдете до Верховної Ради не заради своїх інтересів, а щоб служити йому.

 

Вела розмову Людмила ЗІНКОВСЬКА,

 газета “Молодь України”, 19 березня 2002 року