Праці патріарха Філарета

У кожної людини вона своя. Але ми її обов’язково маємо віднайти і пройти нею з честю

 

На нашій пам’яті – масове зречення віри в Бога, руйнування храмів і перетворення тих, що лишилися, на хліви для худоби, склади, комори, клуби художньої самодіяльності...

Нині ми повертаємося обличчям до наших святинь... Постають нові собори, реставруються давні. При церквах відкриваються недільні школи. Повняться потоки молодих людей, осяяних світлом Христа, котрі спрагло долучаються до віри. Про все це наш кореспондент розмовляє з Предстоятелем УПЦ Київського Патріархату, Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.

 

– Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфе­ри людського життя: розвиток культури, зокрема архітекту­ри, образотворчого мистецтва, музики, літератури, на станов­лення права, утворення хрис­тиянської сім’ї та держави. Але головне значення полягає в сутності буття кожної окре­мої людини і людства загалом, у ролі духовності та її місця в житті й діяльності людей і на­цій.

– Джерелом правдивої ду­ховності може бути тільки Бог, бо Він є дух, любов, істина, життя і путь. Людина не може бути началом духовності, вона тільки відбиває те духовне сяй­во, яке виходить від істинного Бога.

– Ні. Християнство – це не вчення, а спосіб життя. Завдя­ки цьому воно виросло із гірчичного зерна в могутнє дере­во. Християнська любов ство­рила міцну християнську сім’ю, зруйнувала рабство. Під її потужними ударами розпалася Римська імперія, яка була побудована на силі й доведена до повного морального розкладу. Царство Боже зруйнувало царство земне. Християнська любов – це Царство Боже, яке, за словами Христа, перебуває всередині людини. У дні Свого земного служіння Ісус Христос проповідував людям Царство Боже, тобто цінності духу, котрий є справжнім скарбом людини, якого у неї ніхто не може забрати.

– Що означає для людства Різдво Христове?

– Це не тільки народження Ісуса Христа як людини. Це прихід або пришестя у світ Сина Божого, однієї із трьох іпос­тасей Пресвятої Тройці, тобто самого Творця, який створив Всесвіт: це з’єднання в одній особі Божества й людської природи. Для чого все це було потрібно? Не для Бога, а для нас, людей, яким було необхід­не народження Сина Божого!

Якщо характеризувати стан, у якому перебувало людство дві тисячі років тому, то його гріховна розбещеність була безпросвітною. Повсюдно панували моральний розклад, багатоженство, повальна роз­пуста, нестримний егоїзм і ве­лика ненависть; врешті – ціл­ковитий відхід від Бога, заміна справжнього богошанування ідолопоклонством. Царство зла охопило все людство, і, як нас­лідок гріховності людської природи, закон смерті запану­вав над ним. Тому апостол Павло від імені всіх людей із зітханням вигукує: “Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті?” (Рим. 7, 24).

Ось для того, щоб визволи­ти людей від рабства гріха й закону смерті, прийшов у світ Син Божий і, з’єднавшись із нашою людською природою, народився від Пресвятої Діви Марії у Вифлеємській печері. “Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав жит­тя вічне” (Ін. 3, 16). Вічна Бо­жа любов до людей за своєю силою перевершує можливості людської уяви.

– Відомі події у Сполуче­них Штатах викликали страх і невпевненість у завтрашньому дні у частини людей в Америці та Європі. Чи є підстави для такого сумніву? Звичайно, є! Але тільки для тих християн, які перестали бути світлом сві­ту і сіллю землі (Див.: Мф.5, 13–14). Якщо сіль втрачає свою солоність, то, за словами Христа Спасителя, її викидають на потоптання.

Ці так звані християни пос­тавили в центр історичного процесу не Бога, а людину; науково-технічний проґрес, а не Царство Боже; матеріальні, а не духовні цінності. Різдво Христове нагадує нам, що в центрі історії є Бог. Він із не­буття створив світ, Він же і промишляє над ним.

– Слова ці свідчать про те, що з безмежної любові до лю­дей, щоб урятувати нас від грі­ха і смерті, величний Бог при­низив Себе і став смиренною людиною. Якщо з нами Бог, то чого нам боятися? Віруючим не страшні ні смерть, ні її при­чина – гріх, бо Син Божий для того й народився, щоб Своєю смер­тю й Воскресін­ням подолати смерть, заснувати Церкву і дати нам, людям, бла­годатну силу та можливість визво­литись і очисти­тися від гріха. Ісус Христос приніс на землю Царство Боже, яке тому й на­зивається Божим, що його центром є Бог. Християнам, у чиїх серцях існує Царство Бо­же, не страшні ніякі світові катаклізми і потрясіння, бо з ними Всемогутній Бог. Хто хо­че бути впевненим у майбут­ньому, той повинен триматися рукою за ризу Божу. І Бог та­кого християнина не посоро­мить і захистить від усякого зла.

Християнином є тільки та людина, яка сприймає Христа за абсолютну Істину і Правду, як єдиного Бога-Творця і Бога-Спасителя. Ми рішуче відки­даємо будь-яку спробу поставити Ісуса Христа хоч би й на почесне місце, але все ж у ряд інших “засновників релігій” або “великих учителів людс­тва”. Християнство постає пе­ред нами у всій своїй виключ­ності й незрівнянності. Воно ні в якому разі не може роз­глядатися як одна зі світових релігій. Християнство – релі­гія, відкрита самим Богом, а не заснована людиною, хоч би якою та не була великою.

Тримаючи високо прапор християнства, ми не відкидає­мо інших релігій, які існують у сучасному світі. Ми цінуємо в них усе те, що не протирічить християнству, тобто добро, яке сучасною мовою називається загальнолюдськими цінностя­ми.

– Для того, аби бути впев­неним у земному житті, мати міцну надію, треба кожній лю­дині духовно відродитися в особистому житті. Моральне оздоровлення суспільства че­рез окрему людину є місією Церкви. Соціальне служіння має велике значення, але наба­гато важливішим є духовне відродження. Недаремно Христос Спаситель сказав: “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6, 33). Тобто турбуймося на­самперед про духовні ціннос­ті, а матеріальні будуть наслід­ком нашого духовного життя. Церква закликає своїх послі­довників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка ґрунтувалась би на засадах хрис­тиянської моралі. Це означає також, що християнство по­винно давати відповідь на су­часні проблеми.

– Але гріх перших із них – Адама і Єви – вніс у нашу людську природу схильність до зла і смерть. Христос Спа­ситель оновив нашу природу, від гріха і смерті визволив її. Після смерті та Воскресіння Ісуса Христа всі люди воскрес­нуть із мертвих свого часу.

Різдво Христове визволило нас від гріха і смерті. В цьому й полягає його велич і неоцінен­не значення. Душа не вмирає, а тіло воскресне, незалежно від нашого бажання. І вічність усім нам забезпечена Різдвом Христовим. Але якою буде для нас ця вічність, залежить від кожного з нас. Що ми оберемо тут, на землі, з тим і підемо у вічність.

– Так, одні відкидають роль Бога в історичному про­цесі, покладають надії на нау­ково-технічний прогрес; інші, спостерігаючи глобальний за­непад моралі й духовності, че­кають кінця світу. З якими думками вступили ми, христи­яни, у третє тисячоліття? Ми дивимось в майбутнє з надією. На відміну від тих, хто поста­вив у центр історії людину, ми покладаємо надію на Бога, бо Він є центром буття. Бог не тільки із небуття створив всесвіт, Він же промишляє і піклу­ється про нього.

– Мої думки з приводу Різдва Христового і Нового року я виклав у Посланні до віруючих України, яке буде опубліковане в пресі напередодні Різдвяних свят. Але хо­тів би вкотре наголосити на тому, що Різдво Христове дає всьому людству велику надію. Різдво Христове свідчить, що Бог не залишив створений Ним світ, а прийшов на землю, аби визволити людей від гріха і смерті. І що Бог піклується про кожен народ і про кожну лю­дину зокрема. І тому події, які сталися 11 вересня, не повин­ні ставити нас у безвихідне становище, викликати безнадію. Бог дав нам на­дію, що Він – з нами. Корис­туючись цією надією, маючи її, ми повинні йти в життя з нею.

Якщо говорити про нашу Україну, то в нас нині є бага­то проблем – не тільки в мирському житті, а й усередині самого православ’я, – що вима­гають термінового вирішення. Одна з них – проблема утво­рення єдиної Помісної Православної Церкви. А надія на те, що вона буде у нас є. Ін­шого виходу просто нема. Ос­кільки є держава, то мусить бути й одна православна Цер­ква – і ми цього досягнемо. Покладаючись на Бога, впев­нені, що буде і Українська держава, і Українська Церква; Різдво Христове є запорукою нашої надії.

Хай свято Різдва Христово­го спонукає нас завжди обирати Бога, все світле й добре, що сходить від Нього; Хай Господь надихає нас на християнське всепрощення, прагнення єднос­ті та щире братолюбство. На цьому шляху хай зірка Вифлеємська освітлює наші серця Бо­жою мудрістю, благодатним теплом зігріває домівки, зміц­нює здоров’я.

Що стосується економіки, соціального захисту народу, то Україна уже почала виходити із кризи. І сподіваємося: кожен рік приноситиме україн­цям поліпшення життя. Голов­не, чому ми повинні запобіга­ти, – всякого роду злу, гріху, тому що бездуховність є основною причиною наших бід, які маємо на сьогодні, бо відрод­ження духовності в усіх верс­твах нашого суспільства зверху донизу є нагальним завданням нашого часу.

– Сам механізм щодо об’єднання Церков уже вироб­лено. Цього року ми хотіли об’єднатися з Автокефальною Церквою. Підписали уже низку домовленостей. Але вона ще не готова йти на об’єднан­ня з Київським Патріархатом.

Що стосується Московської Патріархії, то у них позиція тверда. Йдеться не про об’єднання, а про повернення під омофор Московського Патріарха. На це ми ніколи не підемо, бо маємо незалежну державу, вона потребує незалежної Церкви. Отже, вимоги Московського Патріархату відпадають, і я бачу один шлях – зміцнення, розширення Київського Патріархату, еволюційний процес утворення єдиної Помісної Православної Церкви. На цій позиції, сподіваюся, мусить стояти і влада. Держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб мати єдину Церкву.

– Ідею створення в Україні автокефальної, тобто незалежної, Церкви, Вселенський Патріарх Варфоломій підтримує і не відступає від своєї позиції. І надалі, думаю, сприятиме визнанню Української Церкви як автокефальної.

– Як на мене, то чекати такого візиту можна тільки тоді, коли буде в нас єдина Помісна Православна Церква. Це не означає, що в Україні не залишиться жодної парафії чи єпархії Московського Патріархату. Та переважна більшість увійде до єдиної Української Помісної Православної Церкви. Тоді Вселенський Патріарх матиме нагоду приїхати для того, щоб визнати Церкву.

Хочу сказати: вже зроблено рішучі кроки з боку вищого керівництва Української держави і Вселенського Патріарха Варфоломія у вирішенні українського церковного питання.

Президент України Леонід Кучма на урочистій Академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового, заявив, що Украї­ні потрібна єдина Помісна Православна Церква, і що дер­жава всіляко сприятиме цьо­му. Ту ж саму позицію висло­вив Голова Верховної Ради Ук­раїни Іван Плющ.

Під час свого офіційного ві­зиту до Туреччини, що відбув­ся в кінці 2000 р., Президент України Леонід Кучма мав зус­тріч із Вселенським Патріар­хом, після чого надіслав йому офіційний лист із запрошен­ням направити в Україну деле­гацію і самому відвідати Київ. Побувала у Стамбулі й парла­ментська делегація на чолі з го­ловою Комітету Верховної Ра­ди з питань науки і освіти ака­деміком Ігорем Юхновським і була прийнята Вселенським Патріархом Варфоломієм. Де­легація передала йому також запрошення відвідати Україну з офіційним візитом і список 240 народних депутатів Украї­ни, які висловилися за сприяння об’єднанню українського православ’я та визнання Помісної Української Церкви. Навіть ці перелічені акції свід­чать, що держава активно дія­ла в цьому напрямі, спираю­чись на бажання більшості ві­руючих мати єдину правос­лавну Церкву.

– Ви знаєте, виправдав. Папа Іван Павло II зустрічався із Всеукраїнською Радою Церков, у тому числі й зі мною як із Патріархом. Промова, виго­лошена ним під час зустрічі, нас повністю задовольняє. Він не приїхав із намірами захопи­ти владу католицькою Цер­квою, а для того, щоб знайти порозуміння й укріпити брат­ерські стосунки церков України з Римо-Католицькою Церквою. І ми цієї мети візиту Папи Івана Павла II досягли. Після його від’їзду стан відносин між православними і римо-католицькими Цер­квами не погіршився, як це пророкували з Москви, що візит послужить розпалюванню релігійної ворожнечі, а, навпа­ки створив умови для по­дальшої співпраці.

– Є у нас парафії в Євро­пі, у Сполучених Штатах Аме­рики. Оскільки ці парафії вхо­дять до складу Київського Пат­ріархату, ми відвідуємо їх, представники парафій бувають з візитами і в нас, а також під­тримуємо стосунки і через листування для вирішення тих пи­тань, які у них виникають...

– Нор­мальні. Ми разом працюємо у Всеукраїнській Раді Церков, зустрічаємося і в інших міс­цях. Жодних конфліктів, сла­ва Богу, немає.

– Значення преси важли­ве, бо вона може або сприяти утворенню єдиної Помісної Православної Церкви, або, навпаки, зашкодити. Але я знаю: преса саме і підтримує ідею заснування Єдиної По­місної Православної Церкви, тому ми вдячні цим журналіс­там, видавцям газет і журна­лів, працівникам радіо і теле­бачення за підтримку. Щодо ролі ЗМІ в цьому тисячолітті, то вони відіграватимуть, як і в минулому, дуже важливу роль. Інформатизація все більше стає од­нією зі складових розвитку суспільного життя. Телебачен­ня, радіо, Інтернет, газети і журнали та всяке друковане слово покликані забезпечува­ти широкі верстви населення інформацією про все, що від­бувається в світі, орієнтуючи людей у складних обставинах сьогодення. При цьому працівники ЗМІ повинні пам’ятати про свою відпові­дальність перед Богом. Інфор­мування глядача, слухача і читача має ґрунтуватися не тільки на правді, а й на турботі про моральний стан людини і суспільства, що включає розкриття справжніх ідеалів, а також бо­ротьбу з розповсюдженням зла, гріха і пороків. Церква закликає працівників ЗМІ ке­руватися у своїй діяльності вічними духовними цінностя­ми.

– По-перше, ми брали участь у відновленні Михай­лівського Золотоверхого мо­настиря і, зокрема, його собо­ру. Найбільше було зібрано коштів у Сполучених Шта­тах – про це свідчить дошка, де викарбувано імена тих лю­дей, котрі пожертвували на відбудову найбільше. Крім то­го, ми будуємо храми по всій Україні. На сьогодні збудова­но понад дві тисячі православ­них храмів, і значна кількість їх належить Київському Патрі­архату. Ми радіємо з того, що посильну участь, допомагаючи коштами, у відбудові та рес­таврації храмів беруть бізнес­мени, керівники різних під­приємств.

– Коли Христос говорить про Церкву, то Він має на ува­зі Церкву небесну і земну. Для Бога нема мертвих – для Бога всі живі, і тому Бог має на увазі як і тих, хто помер у вірі в Нього, так і тих, хто живий. І це є той живий церковний ор­ганізм, який жодні сили не подолають. Але для того, щоб бу­ти частиною цього організму, треба мати правдиву віру в Господа нашого Ісуса Христа як Сина Божого, як Спасителя світу. Та недостатньо теоретично мати цю віру, треба нею жити. І тоді віра буде рушійною силою, яка відроджує як людські душі, так і суспільство в цілому.

Колись, іще в радянські ча­си, мене запросив до себе упов­новажений зі справ релігій і сказав: “Вам настає кінець, то­му що вже у 80-х роках ми житимемо в нашій країні при комунізмі. А комунізм і релі­гія – несумісні, й тому ви го­туйтесь до самоліквідації”. На що я йому відповів: “Релігія і Церква існуватимуть вічно”. У відповідь почув: “Це неможли­во”. “Якщо неможливо, – про­довжив я, – тоді Церква буде, а комунізму – не буде”. Що й сталося.

– Не знаю, чому село, де я народився і ріс, так назвали. Раніше то була Амвросіївка – на честь місцевого поміщика, який свого часу збудував там церкву. Але дивно, що в ра­дянські часи село перейменува­ли на Благодатне. Щоправда, роз­ташоване воно в долині біля річки Кринки і особливо кра­сиве навесні, коли все квітне. Село досить велике, має свою давню історію. Воно – україн­ське.

– Побажав би здоров’я, то­му що воно потрібне для по­дальшої роботи. Бо доводиться працювати дуже багато. Це – по-перше, а по-друге, щоб справа утворення єдиної Цер­кви просувалася вперед швид­ше...

– Запам’яталося моє 70-ліття, коли в Національній фі­лармонії мене вітали від імені Президента, уряду нашої Ук­раїни, від громадськості й цер­ковних діячів.

 

Федір ЗУБАНИЧ,

газета “Президентський вісник”, 14 грудня 2001 року