Праці патріарха Філарета

Останнім часом у житті українського суспільства відбулося чимало подій, пов’язаних з православни­ми Церквами. Це, перш за все, процес об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріар­хату (УПЦ КП) та Української Автокефаль­ної Православної Церкви (УАПЦ) за участю представників Константинопольського та Московського Патріархату (МП), святку­вання 950-літнього ювілею Києво-Печер­ської лаври (КПЛ) та приїзд на ці урочис­тості делегацій від більшості Церков сві­тового православ’я.

Сьогоденну ситуацію в українському православ’ї люб’язно згодився прокоментувати для читачів газети «День» Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

 

– Ваша Святосте! Що сьогодні пе­решкоджає об’єднанню УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ? Чи не має бути так – ці дві Цер­кви вирішують всі важливі адміністра­тивні питання, тобто поділ єпископ­ських кафедр та парафій, потім збира­ють об’єднавчий Собор, обирають єдиного спільного Патріарха, а вже по­тім звертаються до Вселенського Патріарха Варфоломія І по допомогу у справі канонічного визнання вже існу­ючої єдиної самостійної Православної Церкви України? Хіба може допомогти будь-хто, навіть Вселенський Патрі­арх, уладнати внутрішні справи та відносини двох наших Церков?

– Дійсно, обидві Церкви – УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ – зацікавлені в об’єднанні, на шля­ху до якого не існує жодної суттєвої, прин­ципової перешкоди. Об’єднання є цілком реальним, його підтримує Вселенський Патріарх. Бо між двома Церквами немає жодної канонічної чи віроучительної проб­леми. Заради утворення однієї, замість двох Церков, зроблено вже багато. Йдуть постійні міжцерковні наради єпископів; на рівні священства, в парафіяльних храмах досягнута найвища ступінь церковного об’єднання – спільна євхаристія, причас­тя. З боку УПЦ Київського Патріархату існує постійна й повна готовність до цього останнього кроку. Що стосується єпископату УАПЦ, то тут справи дещо складніші, хоча всі сім єпископів УАПЦ на словах “за”. А на ділі процес іде пово­лі, неспішно. Дехто вважає, що це затягу­вання відбувається під тиском певних по­літичних сил, яким зовсім невигідно утво­рення єдиної незалежної православної Церкви в Україні. З політичних міркувань.

– У західних ЗМІ з’являються по­відомлення, що начебто причинами зволікання єпископату УАПЦ є два фактори. По-перше, це заборони (по­карання), накладені на єпископів, які на початку 90-х років відійшли від Ки­ївського Патріархату й приєдналися до УАПЦ. Заборони, які досі з них не зня­ті. Другим фактором є нібито анафе­ма, накладена на Патріарха Філарета, предстоятеля УПЦ Київського Патріархату. Якби Вселен­ський Патріарх зняв цю анафему, то справи пішли б швидше. Дійсно це так? Чому, власне, досі не зняті ті по­карання з єпископів Автокефальної Цер­кви Київським Патріархатом?

– Почну з того, що згадані покаран­ня були накладені на єпископів ще за ча­сів патріархів Мстислава та Володими­ра, тобто до мого обрання Патріархом. Ми про ці покарання ніколи не згадуємо, не надаємо їм значення. Проблеми вза­галі не існує. Якби до нас звернулися з проханням, що це є однією з умов об’єд­нання, наша Церква давно вирішила б це питання – і дуже швидко.

Тепер щодо анафеми. Вселенські Патріархи не мають прерогатив знімати анафеми, проголошені іншими Церква­ми. Однак вони можуть не визнавати ті анафеми, не зважати на них у своїх церковних відносинах. Тим більше, що, ко­ли йдеться про мене, то анафема була проголошена з серйозними порушення­ми загальноприйнятої у православ’ї про­цедури. Не було створено відповідної комісії для розслідування справи, не бу­ло обов’язкового церковного суду, не дали слова для захисту “звинувачено­му”, тобто мені. Все відбулося у мою відсутність і дуже швидко – просто зібрався церковний Синод і проголосив відлучення. Глибоко впевнений, що все це не можна вважати законним. Це був простий політичний хід для збереження своїх єпархій в Україні.

Це не перший такий випадок в історії Московської Церкви. Наприклад, у XVIII столітті Синод Московського Патріархату анафематствував митрополита Ростов­ського Арсенія Мацієвича, позбавивши його священства й чернецтва. Більше того, митрополита Арсенія було ув’язнено в Ревельській фортеці, де він і помер. А цього року та сама Московська Церква проголосила митрополита Арсенія свя­тим, канонізувала його. Подібні речі траплялися і в інших Церквах. Зовсім не­давно архиєпископ Макарій, засуджений своєю Кіпрською Церквою, був виправда­ний зібранням кількох східних Патріархів.

Те саме може зробити і Вселен­ський Патріарх у справі з Патріархом УПЦ Київського Патріархату – не визнавати анафему.

Хочу підкреслити, що від того, визна­вати чи не визнавати Патріарха Філарета, від ставлення до його анафеми, залежать відповіді на багато дуже важливих питань. Таких як: мають дві українські “неканонічні” Церкви єпископат чи ні? Бо не­визнання Патріарха Філарета автоматично означає невизнання всіх тих єпископів, яких він висвятив. І тих, яких, у свою чергу, висвятили висвячені ним єпископи. Якщо мою персону позбавити сану, то вийде, що не існує і корпусу ук­раїнського священства (вони ж бо всі вис­вячені недійсними єпископами). А це ве­де до того, що можна буде не визнавати християнами, правос­лавними мільйони українських громадян, весь люд Божий наших двох Церков.

Саме цього й домагається Москов­ська Патріархія – щоб усі вселенські Церкви офіційно не визнали Патріарха Філарета. І тоді один вихід – всенарод­не каяття й повернення до Московської Церкви. Заради чого, власне, й проголо­шувалася анафема.

На ділі вийшло інакше. Зараз, як ви знаєте, Патріарх Варфоломій веде пере­говори з єпископами – саме як з єпископами – двох “неканонічних” Церков. Що є побіч­ним свідченням невизнання анафеми.

Якщо згадати Ваше запитання, то можна сказати таке. Йдеться не про якісь реальні перешкоди, а виключно про те, щоб усі сім єпископів УАПЦ визначи­лися зі своїми намірами й більш енергій­но йшли на об’єднання з Київським Пат­ріархатом.

– Чи не здається Вам, що як єпис­копи, так і священики обох Церков можуть вагатися з об’єднанням із ду­же зрозумілої житейської причини. А саме – вони бояться втратити свої єпис­копські кафедри чи парафії, залиши­тися після об’єднання поза штатом. Чи йде якась практична організацій­на робота, спрямована на врегулю­вання цих питань? Чи розробляються проекти структури майбутньої об’єд­наної Церкви – скільки єпархій, пара­фій, куди хто буде призначений? Адже це дуже важливо для багатьох людей обох Церков.

– Така робота досі не ведеться. Я, од­нак, зробив заяву, де йдеться про те, що після об’єднання теперішня церковна структура повністю залишиться недотор­канною – будуть збережені всі єпархії і парафії, а кожна духовна особа залишиться на своєму старому місці. Це стосується також Галицьких єпархій – їх буде після об’єднання 9 (6+3). Загалом моя позиція така: від об’єднання Церков ніхто й ні­чого не повинен втратити. Більше того, маємо навіть наміри збільшити кількість парафій у деяких східних малочисельних єпархіях УАПЦ, які ввійдуть до складу єди­ної незалежної Церкви.

– Чи існує якийсь офіційний доку­мент стосовно щойно описаної Вами схеми? Чи всі єпископи УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ згодні – персонально кожен – із таким підходом? Наприклад, з тим, що для поповнення однієї єпархії бу­де зменшено якусь іншу? Чи підписа­но відповідну угоду з єпископами обох Церков?

– Ми готові задекларувати й підписати відповідні домовленості. Однак це є конкретною практичною справою вже об’єднаних Церков. Єпископи УАПЦ досі не готові до такої конкретики.

– Відомо, що на одній із об’єднавчих зустрічей у Цюриху представник Московського Патріархату запропону­вав “компроміс”: Московський Пат­ріархат відмовляється від своїх “кано­нічних прав” на територію Галицьких єпархій і надає цій частині українсько­го православ’я автокефалію. А всі ін­ші проблеми українського правосла­в’я відкладаються – для обговорення – на 20–30 років. Як ви прокоменту­єте цю пропозицію?

– Це тонко продумана МП стратегія – “шляхетно” віддати частину “канонічної території”, яка для них вже давно й назав­жди втрачена. Разом із тим досягається важлива політична мета – поглиблення розколу між Сходом і Заходом України. Після чого легше буде повернути Схід Ук­раїни до Росії, а Захід – то вже куди хо­че. Ставлення до цієї пропозиції найкра­ще висловив митрополит Тернопільський Мефодій, керівник УАПЦ: “З рук Москви нам не потрібна автокефалія!”

– Як ви можете прокоментувати ті заяви, які зробили на святкуванні 950-літнього ювілею КПЛ представни­ки Церков світового православ’я – стосовно визнання в Україні тільки од­нієї Церкви – УПЦ МП? Чи не перек­реслюють ці заяви українську політи­ку Вселенського Патріарха Варфоло­мія І? Чи відбудеться після цих заяв чергова, запланована на 28 жовтня, об’єднавча зустріч у Цюриху? І, взага­лі, чи Константинопольський Патріар­хат і надалі буде брати участь у об’єд­навчому процесі українських Церков?

– Не треба надавати аж такого зна­чення заявам гостей на ювілеї лаври. По-перше, прошу звернути увагу, що це бу­ли не предстоятелі православних Церков, а лише представники. Їхні заяви не спиралися на будь-які рішення Синодів чи Соборів їхніх Церков і можуть сприйматися як особисті. Згадаємо, що 1997 ро­ку в Одесі таку саму заяву (про визнання в Україні тільки митрополита Володимира Сабодана) зробив Патріарх Варфоломій І, що, зрештою, не завадило йому зайняти­ся українськими справами, спілкуватися з єпископами наших невизнаних Церков.

Мине певний час, і Церкви світово­го православ’я змушені будуть говорити інші речі, подивитися на справи з іншо­го боку. Бо не можна ігнорувати той факт, що Україна – найбільша правос­лавна країна світу.

А переговори триватимуть. У них братиме участь також Москов­ський Патріархат. З єдиною метою – аби затягувати до нескінченності справу, аби не давати Патріарху Варфоломію І нагоди діяти на свій розсуд. Політика затягуван­ня, безумовно, пов’язана з надіями Мос­кви на сприятливі для них результати нас­тупних виборів до Верховної Ради, на те, що там будуть торжествувати прихильни­ки союзу з Москвою. Після таких виборів можна буде замінити також Президента, який чомусь не хоче йти шляхом Білору­сі. А після всього цього православні проб­леми відпадуть самі собою. Ця політика активно підтримується дивним союзом – альянсом УПЦ МП з українськими кому­ністами. Недарма ті займали таке почес­не місце на ювілейних святах у лаврі.

– До речі, як ви оцінюєте інцидент на святкуванні ювілею лаври, коли делегація Вселенського Патріархату на чолі з митрополитом Філадельфій­ським Мелітоном, керуючим справа­ми цього Патріархату, демонстратив­но залишила урочистості до їх завер­шення і навіть не виголосила приві­тальної промови?

– Так дійсно було. Причина ж у тому, що на ювілеї було порушено старовинну церковну традицію, яка базується на виз­наченні одного із Вселенських Соборів. Йдеться про те, що у світовому правос­лав’ї “Першим за честю є Патріарх Кон­стантинополя”. Тому, згідно з церковни­ми диптихами, у православ’ї вже багато століть діє твердо усталене правило – на всіх православних зібраннях Константи­нопольський Патріарх або його представ­ники обов’язково і завжди виступають першими. За Константинопольським ідуть так звані історичні східні Патріарха­ти (Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський), а за ними – на п’ятому місці – Московський. Ця послідовність свято зберігається також у наші дні. Я сам колись, представляючи Московський Патріархат, виступав на різних міжнарод­них зібраннях, і завжди очікував на своє п’я­те місце. Але на святкуванні ювілею у лаврі відбулося щось неймовірне – пер­ше слово було надане не митрополиту Мелітону, а ...представнику МП митро­политу Мінському і Слуцькому Філарету. Цього неподобства представники Константинополя не могли знести і демон­стративно покинули зібрання.

Згадане порушення стародавнього звичаю першості можна вважати за пер­шу практичну спробу Московського Пат­ріархату вийти на чільне місце у світово­му православ’ї. Як відомо, Москва доби­вається цього з часів Великого князя Іва­на ІІІ Васильовича, з XV ст.

На закінчення хочу наголосити на тому, що – об’єднані чи не об’єднані з УАПЦ – ми будемо розбудовувати та кріпити свою Церкву, Київський Патріархат. Буде міцна незалежна Україна, буде й незалежна православна Церква. А з ча­сом, рано чи пізно, отримаємо також ка­нонічне визнання Автокефальної Україн­ської Православної Церкви світовим пра­вослав’ям.

На одній із зустрічей, присвячених українському православ’ю, представни­ки Константинопольського Патріархату говорили москвичам: “Ви повторюєте ті самі історичні помилки, які робили ко­лись ми – не хотіли визнати незалеж­ності Болгарської, Сербської, Грецької, Румунської Церков. Час, однак, усе по­ставив на свої місця. Вчіться на наших помилках!” Так і буде.

 

Із Патріархом Філаретом розмовляла Клара ҐУДЗИК, газета “День”, 15 вересня 2001 року