Перебуваючи на Волині, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет висловив свої думки щодо ситуації в українському православ’ї в ексклюзивному інтерв’ю для нашої газети.
– Ваша Святосте! Ви не вперше на Волині. З яким настроєм, відчуттям прибули нині на цю землю?
– Волинська земля для мене завжди привітна. Її історія захоплююча і драматична. Тут є багато вірних нашої Церкви, кількість їх постійно зростає. Тут вищий, аніж на сході чи на півдні України, дух патріотизму, духовності, любові до Бога, до нашої Церкви. Хоча й у тих регіонах відчуваються позитивні зміни, незважаючи на більш тривале перебування їх під безбожною владою.
– УПЦ Київського Патріархату, незважаючи на спротив певних сил, впевнено завойовує авторитет і довіру людей.
– Час працює на нашу Церкву. Нашим опонентам все важче приховувати історичну правду, люди починають прозрівати. І тут ніхто нічого не вдіє, бо на те воля Божа. Вона допомогла нам беззбройно здобути незалежність, з Божою поміччю і Церква наша постане як рівна серед рівних, до неї прийде визнання.
Так, на початку нам було нелегко. А нині Київський Патріархат має 29 єпархій, понад 30 монастирів, дві духовні академії, богословський факультет у Чернівецькому держуніверситеті, шість духовних семінарій, училище, видавництво, є свої газети, видаємо духовну літературу, бюлетені, журнали. А головне – є потужна підтримка людей. Соціологічні дослідження стверджують, що дві третини православних в Україні підтримують нашу Церкву – це 9,5 мільйона, 4,5 – московську Церкву, 10 мільйонів ще не визначились. А те, що у Московського Патріархату тут більше громад, пояснюється дуже просто: громади ці малочисельні, або тільки на папері. Крім того, прихильники Київського Патріархату змушені відвідувати храми Московського патріархату із-за відсутності своїх храмів.
– Люди пов’язують закінчення протистояння в українському православ’ї з утворенням єдиної помісної православної Церкви з патріаршим управлінням у Святій Софії. Здається, ця надія почала віддалятись, адже ми сподівалися на травневий візит Вселенського Патріарха Варфоломія.
– Так, проблема утворення єдиної помісної Церкви дуже актуальна. Нашій незалежності десять років. Існує канон православної Церкви (а канонів необхідно дотримуватися) – церковна організація приводиться у відповідність з державною структурою. Є незалежна держава – повинна бути і помісна автокефальна Церква, рівна серед рівних, як це сталося в багатьох набагато менших, аніж Україна, державах. Це не означає (як пояснив Вселенський Патріарх у відповіді на лист ста народних депутатів України, які “гостинно” не радили йому приїжджати до нас) її підпорядкування йому чи комусь іншому. Це означає піднесення її статусу до рівня інших Церков, у тому числі й до рівня Московського Патріархату.
Та на цьому шляху Росія нагромаджує безліч перешкод. Чому? Бо це не лише втрата віруючих, храмів, великих прибутків. Головне – ослаблення московської Церкви, втрата політичного впливу, який Москва чинить через свою Церкву в Україні. Тому і йде шалений спротив об’єднанню. Але даремно. Хто йде проти волі Божої, неминуче програє.
Справді, ми сподівалися на візит Вселенського Патріарха у травні. Завадили причини, що не залежали від нас. У намічений час зустрілися лише представники Його Всесвятості і Московського Патріархату. Не в усьому досягли домовленостей, але й це вже позитивний момент, бо раніше в подібних зустрічах останні участі не брали. Багатостороння зустріч, вже на вищому рівні, намічена на середину липня у Швейцарії. Там будуть представники усіх сторін об’єднавчого процесу. Вселенський Патріарх, незважаючи на тиск, твердо і неухильно проводить свою лінію на дотримання канонів Церкви. А від свого візиту він не відмовився.
– Незабаром відбудеться візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ. Є різні погляди на цей візит. Як Ви, Ваша Святосте, ставитесь до цього?
– Нормально, спокійно. Папа приїжджає на запрошення Президента, тут у нього частина Церкви, віруючі. Він відвідав дуже багато країн, наслідки цих візитів цілком позитивні. Цей приїзд спрямований на порозуміння і примирення, відновлення взаємовідносин православної і римо-католицької Церков. Тому 95 відсотків українців – за цей візит. Думаю, в позитивному плані він прискорить і вирішення деяких проблем українського православ’я.
– Чому ж московська Церква так вороже ставиться до цього, нагнітає пристрасті, збурює наше і без того наелектризоване суспільство? Адже понтифік їде до нас, а не в Росію. До того ж ми усі християни, невже історія не навчила їх, до чого призводить протистояння православ’я і католицизму?
– Візит Папи небажаний для Москви з багатьох причин. Почнемо з того, що візит зайвий раз підкреслює, що Україна є незалежною державою, вона йде до Європи. Тим часом, московська Церква вважає, що вона є духовним господарем в Україні, що це втручання у її внутрішні справи. Такий от імперський синдром. Боїться Москва, що цей візит послабить її Церкву. Але коли одна сторона боїться іншої, то це говорить не про її силу, а про слабкість. Боїться вона, що Папа зустрінеться зі мною, бо ж це буде означати визнання нашої Церкви, якого дуже не хоче Москва. А що стосується історії, то вона дійсно дала людству гіркі уроки протистояння у християнстві. Не дай, Боже, повторити їх.
– Саме у день Святої Тройці у своїх проповідях у Києві і Луцьку Ви сказали, що там, де нема любові, злагоди, там нема Божої благодаті. Поки що цього не видно з боку московської Церкви у ставленні до Київського Патріархату, до приїзду Папи. Вона організовує акції непокори. Доходить до прямих образ Папи.
– Звісно, обіцянка зустріти відому і шановану у світі людину пікетами, відмова від зустрічі з нею з боку вищих духовних осіб, вороже ставлення, різні інсинуації щодо мети візиту – не є ознаками Божої благодаті. Людей зумисне дезорієнтують. Їм, наприклад, сказали, що Папа хоче зайти в православні святині Києва, тому треба навіть лягти на дорозі, але не пустити його туди. Та нема таких намірів у високого гостя, про це сказано в програмі, оприлюдненій у пресі. Але що до того організаторам і натхненникам акції непокори? Головне – посіяти хаос і сказати потім: бачите, ми протестували і свого домоглися, не пустили Папу в лавру і Софію. Є ще абсурдніші вигадки...
Тут, очевидно, треба говорити не про Церкву як таку, а про позицію та інтерес деяких осіб, яким заважають спокій у суспільстві, незалежність України. Ті, хто протестує, мало або ж нічого не знають про Папу, його роль в історії, його життя. Ми не сприймаємо агресивність як метод завоювання позицій. Стоїмо на тому, що лише правда, любов приведуть нашу Церкву до визнання, зміцнять її. На жаль, наші опоненти часто демонструють далекі від поваги і любові прийоми, знаходячись на українській землі.
– На практиці часто стикаєшся з недосконалістю Закону про свободу совісті і релігійні організації. Який стан з розробкою нового закону чи поправок до існуючого?
– Потреба у зміні багатьох положень цього закону чи прийнятті нового гостра. Це не лише в інтересах Церкви, релігійних громад, а й держави. Взяти хоча б умови утворення релігійної громади, правовий стан, майнові права церков, центри яких знаходяться за межами України. Навіть на нашій землі намагаються захоплювати наше майно... Недавно Верховна Рада спробувала внести поправки саме стосовно цих положень. Не вийшло.
– Мовна і церковно-етична проблеми. Розповідають, що в храмах УПЦ в США священик спочатку проголошує слово про американський народ, його Президента, Америку, дякує за притулок, який вона надала українцям і їх Церкві; моляться за Україну, її народ українською та англійською мовами. В храмах Московського Патріархату в Україні зовсім інакше.
– Тут ідеться вже не тільки про етичний бік поведінки священнослужителя, а й про значно більше. Священик будь-якої християнської Церкви добре знає слова апостола Павла: краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж багато – незрозумілою. Дух Святий у день П’ятдесятниці наділив апостолів даром говорити різними мовами, щоб проповідувати мовами народів, куди вони підуть. А тому ми й наполягаємо, щоб богослужіння велось українською мовою. Хоч це не означає, що не повинно бути інших мов, якими розмовляють у нас меншини. Мова – дар Божий, засіб спілкування з Господом і між собою.
– Я був учасником Помісного Собору нашої Церкви у січні нинішнього року. Ви сказали, що початок тисячоліття повинен стати поворотним моментом повернення людства від матеріальних цінностей до духовних. Якщо цього не станеться, то...
– …то європейська цивілізація піде до завершення своєї історії. Мене надзвичайно турбує, що матеріальні цінності мають пріоритет над духовними в житті людини. І такий напрям, на жаль, і пріоритети формують у засобах масової інформації, навіть деякі священнослужителі піддаються цій спокусі диявола. Розмивається відчуття гріховності, люди не бачать різниці між добром і злом. Тут криється велика небезпека. Тож Церква має принципово, подобається це комусь чи ні, казати правду про святе та гріховне. Людина повинна замислюватися над своїм буттям, сенсом існування, над тим, що є тимчасове, а що – вічне. Якщо не поставимо Бога в центр буття, історії, якщо замість нього буде людина з її споживацькими інтересами, ми зайдемо в глухий кут.
– Навмисне чи ні, але такі чутки розповсюджуються: мовляв, зі створенням єдиної Помісної Церкви багато священиків виявляться зайвими.
– Це свідома інсинуація. Такого не станеться. Навпаки, зараз, у час тотальної пропаганди жорстокості, насильства, розпусти, дуже гостро постає потреба в людях, які могли б кваліфіковано протиставити цій безбожній моралі чисте Слово Боже.
– Дякую, Ваша Святосте, за цікаву розмову. Що б Ви хотіли побажати волинянам, в першу чергу читачам газети “Волинь”?
– Божої благодаті, здоров’я духовного і тілесного, миру, злагоди, любові до Творця і до ближнього. Очистимо своє життя від усього, що заважає Богові увійти в наші серця. Будьте щасливими і вірте: буде Україна процвітаючою!
Розмовляв Андрій БОНДАРЧУК,
газета “Волинь”, 14 червня 2001 року