Значною ділянкою української культури є культура духовна. І хоча Церква в нашій країні відділена від держави, розвиток Церкви має колосальне значення і для держави, і для суспільства, і для кожного свідомого громадянина. Сучасні питання духовного життя на десятому році Незалежності так само хвилюють, як і всі інші справи в нашій державі – ще й досі нестабільні, ще й досі в розбудові, ще й досі у становленні.
Наш кореспондент зустрівся з главою Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Пропонуємо вашій увазі розмову, яка відбулася.
– Ваша Святосте, у своїй доповіді на святкуванні 2000-ліття Різдва Христового Ви говорили, що головним завданням християнства у третьому тисячолітті є духовне відродження, насамперед кожної людини як особи у приватному плані. Ви сказали, що моральне оздоровлення суспільства через кожну особу є місією Церкви. Соціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Яким шляхом це відродження має йти?
– Треба знати, що Україна, ставши незалежною державою, потребує для свого розвитку не тільки державницької, політичної та економічної незалежності, але й розвитку своєї національної культури. Бо нація, яка не розвиває своєї культури і духовності, існувати довго не може. Тому, коли ми боремося за єдину Помісну Українську Православну Церкву, то боремося за всебічний розвиток нації, українського народу. Керуючись саме цими мотивами, в незалежній державі має бути незалежна Церква. Але Москва, Росія, Російська Церква переслідують свої інтереси – інтереси чисто імперські, хочуть зберегти владу – насамперед духовну владу над Українською Церквою. Щоб наша Церква залишилася у складі Російської Церкви і була її частиною. З іншого боку, для нормального суто українського церковного життя, для того, щоб відповідати світогляду українців, розвиток духовності в Україні вимагає незалежної Помісної Церкви. Ми вже близько десяти років перебуваємо у стані розділення. Минулого, 2000-го року, в палаці “Україна” на державному святкуванні 2000-ліття Різдва Христового Президент України проголосив: “Україні потрібна незалежна Помісна Українська Православна Церква”. І з того часу найвища посадова особа держави сприяє втіленню цієї ідеї в життя. Минулого року в Константинополь поїхала урядова делегація, яку перед від’їздом приймав сам Президент і яка Вселенському Патріарху Варфоломію повезла документ з 240 підписами народних депутатів Верховної Ради з клопотанням про встановлення в Україні Помісної Церкви. Київський Патріархат у цих питаннях осторонь не стояв. Свої позиції ми значно зміцнили в Україні, але нам потрібні сталі контакти з помісними Церквами світу.
Українська Православна Церква, хоч і існує і виконує свою спасительну місію, але поки що не визнана іншими помісними православними Церквами як автокефальна, і тому не входить у молитовне спілкування зі світовим православ’ям. У Константинополі відбулося підписання документа, так званої “Домовленості”, про об’єднання українських Церков. Вселенський Патріарх Варфоломій благословив продовжувати об’єднавчий процес і заявив: “Хто не піде на об’єднання, той назавжди залишиться в схизмі”. Вселенська Константинопольська Церква вкотре підтверджує незаконне відокремлення від неї у 1686 році Київської митрополії і приєднання її до Московського Патріархату.
З того часу представники Вселенського Патріарха, Московського Патріарха, а також українських Церков мали зустрічі за межами України – в Швейцарії, Німеччині, Туреччині, Росії. Цього року з 26 по 29 травня в Києві перебували делегації Вселенського Патріарха і Московського Патріарха, які зустрілися з представниками трьох українських Церков. Це значне досягнення, тому що це початок переговорів про створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Позиція Вселенського Патріарха така: це має бути Автокефальна Церква з визнанням її Вселенською Константинопольською Церквою. Позиція Московського Патріархату така: справді, Українська Церква має бути єдиною, але в складі Московського Патріархату. Нас така позиція не задовольняє. Тому переговори будуть іти й далі. Наступний крок буде зроблений у липні цього року в Цюріху, де відбудеться чергова зустріч делегацій. Якщо в травні ці зустрічі проводилися на рівні священиків, то в липні вони проходитимуть на рівні архиєреїв. Українські Церкви готові до об’єднання.
– Ваша Святосте, ми говоримо про розбудову держави. Вірніше, мабуть, буде сказати – про побудову справжньої незалежної України. Очевидно, може йтися і про розбудову Української Церкви. Маємо на увазі відновлення позакриваних колись храмів та побудову храмів нових.
– За десять років незалежності в Україні побудовано понад дві тисячі православних храмів. Як велике досягнення можемо констатувати, що в Києві відновлені Михайлівський собор Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Успенська церква Богородиці Пирогощі. Як відомо, відновлюється й архітектура, і живопис – тобто іконопис та настінне малювання. Що нас турбує? Насамперед надто швидкі темпи мурування церков. Наскільки це відповідає інженерно-будівельним нормам? Це перше. Інша справа – архітектура храмів. За часи підпорядкування Київської митрополії Москві у переважній більшості своїй українські храми будувалися в московському стилі. Нашу барокову архітектуру зневажали і принижували. За останні три століття багато церков було збудовано не в українському стилі. Храми розписувалися також не в національній традиції. Тому відновлення українських церков нині, звичайно, дуже всіх нас радує. Стосовно мозаїк Михайлівського Золотоверхого, то їх відновлення викликало велике задоволення, ми навіть не сподівалися, що в наш час відродження може відбутися в такому прекрасному вигляді. Настінне ж малювання, хоч і добре зроблене в основному, деякими своїми композиціями викликає занепокоєння. Коли відновлюються такі національні святині, очевидно, треба підбирати митців, які були б більш підготовлені до такої праці. Писати ікони та виконувати настінне малювання релігійного, церковного змісту може не кожен художник. Основним недоліком, на нашу думку, невдалих розписів є відсутність відтворення високої духовності біблійних персонажів. Відомо, що у кожному художньому творі відбивається стан душі творця. Раніше іконописці та монументалісти вважали за необхідне поститися та молитися перед виконанням духовних справ – для того, щоб душа і дух були умиротвореними, піднесеними. Тоді й образи, виконані автором – у минулому, звичайно, віруючим, – будуть духовними. Обличчя персонажів будуть відбивати твій духовний настрій. Все це повинні враховувати сучасні митці, які беруться до церковної роботи. Нас радує те, що після 70 літ чергового вавилонського полону у нас не перевелися майстри, і це вселяє надію, що мистецтво творення ікон та монументального малярства в Україні буде вдосконалюватися.
– Ваша Святосте, вочевидь, підготовку духовності кожної людини, і майбутніх митців зокрема, треба починати змалку. Певно, зі школи, з вузу. Мабуть, уроки богослів’я обов’язково в навчальних закладах треба запроваджувати?
– Ми постійно на зустрічах з представниками Міністерства освіти України, а також з депутатами Верховної Ради про це нагадуємо. Ми хочемо, щоб у школах було введене викладання християнської етики, бо без навчання християнських цінностей ми не можемо відродити цінності нашої духовності, зміцнити українську сім’ю, підвищити рівень виховання дітей. Хай спочатку навчання цього предмета буде факультативним. Згодом же – як звичайний предмет, обов’язковий для всіх. Скажімо, географія чи математика для багатьох випускників школи, може, й не потрібні будуть у житті. А мораль потрібна всім, у всіх галузях науки, господарства, культури тощо. Поняття Добра і Зла повинні бути закладені на початку життя. Моральний стан суспільства залежить насамперед не від його економічного стану. Духовний стан залежить від самої людини. Якщо духовні цінності в житті й діяльності людини стоять на першому місці, то моральне буття не буде залежати від матеріального стану, духовність же може поліпшити і матеріальний стан.
– Ваше Святосте, ми з Вами вже говорили про відновлення наших київських церков. Відомо, що побутують дві основні думки про відродження храмів, які були зруйновані. Деякі вважають, що церква, побудована на місці колишньої, зруйнованої – не є вже пам’яткою минулих часів, а є так званим “новодєлом”. Я переконаний, що відновлення всіх трьох названих Вами храмів – Успенського, Михайлівського та Пирогощі – є чудовим доказом протилежної думки: наші святині ми відродити мусимо. Як Ви ставитеся до питання відновлення Десятинного храму Києва?
– Я ставлюся до його відродження позитивно. Дехто вважає, що краще мати фундамент. Мені ж здається, і фундаменти треба зберегти, і храм треба побудувати. І хоч ми не маємо зображень Десятинної церкви Х століття – часу, коли вона постала, – проте нам відомий стиль архітектури за часів Володимира Великого. Очевидно, в цьому стилі Десятинна і має бути відроджена. Михайлівському собору радіють усі, хоч дехто заперечував проти його відновлення. І це є нині жива пам’ятка, а не мертва. Десятинну також треба відновити, щоб це було місце, де людина духовно очищалася б, де вона мала б змогу наблизитися до Господа Бога. І саме в цьому розумінні, саме для цього мають відроджуватися духовні пам’ятки.
– У рік десятиріччя Незалежності України, які найболючіші Ваші проблеми?
– Найболючішою проблемою є утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви і визнання її в усьому світі як єдиної автокефальної Церкви. Як свідчить наша українська історія, стародавня і нова, українська державність і помісна, тобто автокефальна, Церква взаємопов’язані. Імперські сили, які нищили українську державність, разом руйнували і автокефальну Церкву. І навпаки, борці за українську державність підтримували й Українську Автокефальну Церкву, бо держава без автокефальної, тобто незалежної, національної Церкви довго існувати не може.
Є багато питань невирішених стосовно використання колишніх церковних приміщень в тих чи інших областях України, реєстрації статутів і надання нашим церковним громадам приміщень для духовної діяльності. Не в кожному місті є храми, собори, будинки єпархіальних управлінь. В деяких областях архиєреї знаходяться в невідповідних приміщеннях. Ці питання, багато інших поточних питань – як і перед кожною організацією, кожною Церквою, що розвивається, стоять перед нами. Ми впевнені, що з Божою допомогою всі вони будуть вирішені.
– Ваша Святосте, я щиро вдячний Вам за зустріч і за можливість розмови з Вами задля читачів нашої газети.
Розмову вів Володимир ПІДГОРА,
газета “Культура і життя”, 9 червня 2001 року