Праці патріарха Філарета

На порозі тисячоліть ми навіть мимохіть намагаємося замислюватися про вічне та високе, звертатися по пораду до Церкви, оцінювати роль християнства. Віруючі та невіруючі розуміють, що поріг тисячоліть навіть формально пов’язаний із релігійною датою – народженням Ісуса Христа. Сьогодні бути войовничим атеїстом вже не обов’язково, а глибоко віруючою людиною – також ще не популярно. Наші посадовці взяли за звичай обходити на великі свята з десяток церков, синагог або молитовних будинків (у залежності від того, на чиїй віросповідній вулиці свято), ніде не прихиляючи низько своєї душі. Наша розмова – з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом про складні реалії духовного відродження нашого народу. Можливо, погляд Церкви комусь видасться занадто складним для сприйняття, але саме з такими думками та сподіваннями, вірою та надією живе значна частина наших співгромадян. Крім того, православне світосприйняття – це світогляд не одного покоління наших предків. Воно і понині залишається для більшості українців не примітивною баєчкою (як вчили сімдесят років), а джерелом духовних сил.

 

– Думаю, що все-таки християнсь­кий світ достойно відзначив 2000-ліття Різдва Христового. Якщо говорити про православну Церкву, то було, зокрема, зібрання православних у Єрусалимі на початку 2000 року, куди з’їхалися глави майже всіх православних Церков. 25 грудня минулого року у Стамбулі, Нікеії (місті, де відбувся перший Вселенський Собор 325 року) також зустрічалися гла­ви та представники всіх православних Церков, окрім російської. В Україні теж пройшли святкування. Були численні конференції, виставки, концерти, асам­блеї. Тема 2000-ліття Різдва Христового прозвучала досить голосно. Інша спра­ва, як це відіб’ється на подальшому відродженні духовності. Якщо говорити про Україну, то всі бачать, що у нас після сімдесятирічного панування державного атеїзму ознаки такого відродження є. Не тільки в тому, що останнім часом побу­довано близько двох тисяч тільки пра­вославних храмів (не рахуючи католиць­ких і протестантських), бо це зовнішній прояв потягу до віри та вічних цінностей. Одночасно відбуваються суттєві зміни в самому суспільстві. Набагато більше до церкви стало ходити дітей. Відкривають­ся недільні школи. Важливо, що все це відбувається непримусово. Візьмімо молодь. З одного боку, саме в її середо­вищі панують пороки, а з іншого – знач­на її частина тягнеться до Церкви. Навіть запеклі атеїсти різних поколінь уже по­чинають робити переоцінку цінностей, повертатися до віри, задумуватися над сенсом свого життя. Це добрі ознаки. Вони говорять про відродження духов­ності.

– Мене саме як Патріарха дуже турбує те, що матеріальні цінності мають пріоритет над духовними в житті та ді­яльності людей. Чи будуть переважати в третьому тисячолітті духовні цінності – це велике питання. Саме від відповіді на нього залежить, буде існувати євро­пейська цивілізація чи ні. Якщо не ста­неться переоцінки цінностей, то вона наблизиться до завершення своєї історії. Якщо не поставити Бога в центр буття, історії, як­що замість нього буде людина, ми зай­демо в глухий кут.

– Ваша Святосте, а як Ви ставитеся до думки, що сьогодні не тільки суспільство перебуває в кризі, а й Церква потребує очищення (зро­зуміло, не як тіло Господнє, а як со­ціальна інституція)? Вже нікого не здивуєш скандалами, де головними дійовими особами виступають якщо не єпископи, то священики. Московська Патріархія займається далеко не богоугодними фінансовими оборудками...

– Це стосується не тільки духовен­ства, а й мирян. Саме миряни складають більшу частину Церкви. З них повинне розпочатися духовне відродження. Йдеться, зрозуміло, не про Церкву, що пишеться з великої літери, яка є святою, єдиною, непорушною та незнищенною. Ми говоримо про земну спільноту. Почина­ти треба з індивідуума. Якщо ти христи­янин, то не дивись, як живуть інші, а сам живи за вченням Господа нашого Ісуса Христа. Також важливо розпочати цей процес саме з відродження християнсь­кої сім’ї. Зробимо ми це – буде омріяне відродження. Не зможемо зробити – перебуватимемо в такому становищі, про яке Ісус Христос, знаходячись на землі, сказав, що коли Він прийде вдру­ге, то навряд чи знайде віру на землі, а любов в останні часи буде в занепаді.

– У всі часи в Україні джерелами духовності були монастирі. Саме во­ни підтримували віру в суспільстві, давали стандарт тієї любові.

– Так, монастирі – це осередки ду­ховного життя. Вони були зразком для християн. Люди приходили в монастирі, аби побачити результати боротьби лю­дини з гріхом. Результати цієї боротьби ченці показували усім. У монастирях були люди святі, подвижники, які свідчи­ли про реальне єднання людини з Бо­гом. Монастирі освячували навколишній світ, а тому люди тягнулися до них. Та­ким чином, ми повинні подбати про від­родження монастирів, але робити це му­симо не кількістю, а якістю чернечого життя.

– Ви сказали про якість. Справді, попри динаміку зростання кількості відроджених і новоутворених монасти­рів, щось у нас не видно новітніх Антоніїв, Феодосіїв, Аліпіїв, Агапітів. Чому?

– Не можна сказати, що зовсім не­має. Вони є. Якби їх не було, то світ уже не існував би. Є таємні раби Божі, про яких ми не знаємо. Чому їх мало? Як кажуть, “оскудє преподобний”. Чернече життя сьогодні справді у занепаді. Наше завдання – відродити його. Надія у то­му, що нині є молоді люди, які йдуть у монастирі та хочуть жити за чернечими правилами попередніх віків.

– Люди, які завжди вірили, часто кажуть парадоксальну річ, що нібито Церква навіть за радянських атеїс­тичних часів була більш міцною та монолітною, ніж зараз. Чи це прав­да?

– До певної міри правда. Тому що, попри всі свої негативні впливи, атеїзм робив відбір. До церкви йшли ті, котрі справді не боялися сповідувати свою ві­ру. Священиками ставали не присто­суванці (бо це було небезпечно), а за покликанням. Тепер же ми часто спос­терігаємо, що священство приймають ті, кому бракує такого покликання та хис­ту до пастирського служіння. Вони бачать у священстві спосіб життя у цьому світі, навіть своєрідну професію.

– Чи не вважаєте Ви, що пробле­ма морального стану суспільства полягає ще у нівелюванні та розмиванні поняття гріха? Воно вже не звучить так страшно: ну згрішив, ну гріш­ний... І вже навіть Заповіді Божі не є для людини тим страшним бар’єром, який не можна порушувати.

– Це є результатом бездуховності. Люди втрачають бачення різниці між добром і злом. Що є добрим, а що поганим, зараз уже не всі розуміють. Раніше люди також вчиняли злочини та грішили, але при цьому розуміли свою неправоту. А зараз вони грішать, але думають при цьому, що це нормальний спосіб життя. Нап­риклад, можна часто почути облудливу фразу: “Живемо, як усі”. У втраті розуміння різниці між добром і злом криється велика не­безпека. Завдання пастирів правос­лавної Церкви полягає саме в тому, щоб показати протилежність цих понять. Церква мусить принципово (незважаю­чи на те, подобається це суспільству чи ні) свідчити правду про святе та гріховне.

– Ми з Вами говоримо про кризу, занепад, панування гріха. Якщо Гос­подь усе це бачить, то для чого попускає? Яка думка православної Цер­кви з цього приводу?

– По-перше, це дія диявола, який впливає негативно на людину (бо дия­вол і злі духи, повірте, існують реально, і це не якась вигадка). Є духовний світ: добрий і злий. По-друге, на нас тисне гріховна природа самої людини. Кажуть, що нібито людина досконала і все в ній природне. Не все природне! Бог ство­рив людину доброю, але існує закон зла та гріха. Тому всі негативні почуття, що живуть у людині, також над нею тяжіють. По-третє, впливає світ, який оточує кож­ного з нас. Візьмімо, наприклад, теле­бачення, радіо, літературу, засоби масо­вої інформації – це все світ! Раніше всі негативні явища були десь далеко від людини, а тепер завдяки досягненням науки і техніки зло заходить просто до вашої квартири, хати. Діє на вас постій­но. Колись спокус було набагато менше. Отож ми повинні боротися проти впли­ву цих трьох чинників. Не варто забувати і того, що Бог наділив людину свободою. Вона сама мусить обирати між добром і злом. Дехто каже: міг же Господь зро­бити людину такою, аби вона не грішила? Міг! Але то була б не людина, а тварина, що не має вибору. Тварини живуть інстинк­тами та законами, відповідно до яких во­ни створені. Людина і відрізняєть­ся від тварини саме тим, що має свободу. Тому ми зараз так цінуємо різні свободи (наприклад, преси, слова, збо­рів). Свобода – це дар Божий, відібрати її означає позбавити людину блаженст­ва. Бог лише допускає до якоїсь межі. У нашому житті він так керує людиною, що іноді вона сама починає замислюватися над своїм буттям, сенсом існування. Ок­рім євангельської істини, яку проповідує Церква, нас спонукають до роздумів на­віть такі факти з побутового життя, як хвороби, смерть... Це змушує людину згадати про вічне, про Бога. Отож Бог керує. Він іноді через зло веде до добра. Згадаймо Другу світову війну. Скільки страждань, крові! Але через страждання люди в умовах державного атеїзму, що панував у Радянському Союзі, приходи­ли до Бога. Так зло Господь перетворює на добро. Це не поодинокий приклад. Візьмімо історію давніх євреїв, тобто юдеїв. Бог, покаравши їх, послав у вави­лонський полон, де вони пробули сімдесят років і через страждання навернули­ся до Нього. Страждання не завжди є негативним явищем в історії. Через них Господь веде нас до Себе, до добра. Якими ж саме стежками нам випаде йти на цьому шляху, лише Йому одному відо­мо, а ми можемо тільки спостерігати ду­ховними очима за діями Промислу Бо­жого.

– Чи відбулося на порозі третього тисячоліття хоча б якесь примирення релігії та науки? Спершу релігія не визнавала науку, пізніше наука відки­дала релігію. На якій стадії зараз ці взаємовідносини?

– Тут можна сказати одне: сьогодні переважна більшість науковців усе-таки схиляється до того, що Бог існує. Це по­зитивно. Бо, справді, між наукою та ре­лігією не може бути протиріччя, адже іс­тина одна. Про неї говорять і релігія, і наука, але підходять до неї з різних боків. Наука вивчає, як відомо, матеріальний світ, а релігія говорить про надприродні та потойбічні явища. Хоча б через це тут не може бути суперечки. Сьогодні навіть науковці визнають, що існує вищий ро­зум, але багато з них сприймає Бога як щось безлике, яке не є особою. Тут по­лягає велика помилка. Віра у вищий ро­зум – це своєрідний пантеїзм, уже давно осуджений історією. Подумайте самі: людина є особою, хоч і нижчим створінням, якщо порівнювати з вищим розумом, то чому ж вищий розум не мо­же бути Особою? Вищий розум також Особа – Бог, один у Трьох Іпостасях. Це є одкровення Боже. Господь не може бу­ти самотнім. Він є Любов, а Любов не може існувати і не виливатися на когось. Виливається ж вона завжди на рівних, по­дібних до себе. Рівними, за вченням Церк­ви, стосовно Бога-Отця є Син і Святий Дух, і навпаки.

– Знаю, що православна Церква має принциповий погляд на таке по­родження науки, як клонування...

– Клонування – це отримання ге­нетичних копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і поста­вили себе на Його місце. Цей намір вче­них викликає протест в усьому світі, бо він може стати руйнівною силою для людства. Клонування відкриває можли­вість маніпуляцій з генетичними складо­вими особистості і може сприяти подальшому її знеціненню. “Тиражування” людей може бути бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій. Однак клонування окремих клітин і тка­нин організму не є замахом на особис­тість і в деяких випадках може бути ко­рисним. Загалом же людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богу і створенню Ним за Своїм образом і подобою люди­ни, невід’ємною частиною якої є свобо­да й індивідуальність особи.

– І насамкінець, Ви як глава Ук­раїнської Православної Церкви завж­ди багато уваги приділяли проблемам екології. Напевно, зараз ця тема особливо актуальна?

– Так, це є найсерйозніша пробле­ма сучасного світу. Однією з головних причин забруднення навколишнього се­редовища е небачене і невиправдане зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де стремління до необмеженого достатку та розкошів стало нормою життя. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей і їх відчу­ження від Бога. Відвернувшись від Бога, люди забули, що “володарювання” над природою і “панування” над землею, до якого покликана людина, за Божим за­думом, не означає вседозволеності. Криза душі призвела до екологічної кри­зи. Тому відповідь на проблеми нав­колишнього середовища лежить не стільки в площині економіки, біології, технології або політики, скільки в людсь­кій душі. Вихід з екологічного глухого кута мо­же бути лише через духовне відроджен­ня людської особистості.

 

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,

газета “Україна молода”, 7 лютого 2001 року