Праці патріарха Філарета

Міленіум відгримів, а тисячоліття залишилося. Новий 2001 рік не просто відкриває нову еру, а є ще й священним для більшої частини людства, а саме для християн. Адже цього року ми відзначили двохтисячоліття пресвітлого Різдва Христового. Сам Бог велів нашій редакції з такої нагоди попросити благословення у первосвятителя. Тим паче, що в Української Православної Церкви Київського Патріархату великі сподівання на цей рік, який може вплинути на все тисячоліття. Отож Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет люб’язно прийняв нас у своїй резиденції і поділився своїми думками про свята, про віру та про мандрівки.

 

– Ми відзначаємо не стільки її, скільки річницю пришестя у світ Си­на Божого. 2001 рік – тільки привід, аби нагадати людству про цю віко­помну подію. Деякі “християни” і філософи сприймають Ісуса Христа виключно як історичну особу. Але якщо Він просто людина, то нічого винятково важливого не відбулося: ми залишаємося в гріхах і зостаємо­ся смертними людьми. А Церква і християнство сприймають Христа як Сина Божого, Творця, Котрий при­йшов оновити цей світ, зробити лю­дину такою, якою створив, – без смерті й без гріха.

Особливо хочемо нагадати про цю подію європейцям. Саме європейсь­ка цивілізація в останні століття від­кинула християнство і релігію вза­галі, поставила в центр буття не Бога, а людину. Звідси й науково-техніч­ний прогрес “на службі людству”. Лю­дина літає в космос, оперує величезною кількістю інформації, опановує невичерпні ви­ди енергії – і водночас ми спосте­рігаємо надзвичайне падіння моралі. Саме ці дві протилеж­ності можуть призвести до поступо­вого знищення європейської цивілі­зації. Вже є конкретні передвістя цьо­го. Майже в усіх європейських краї­нах, незважаючи на високий рівень життя, скорочується населення, оскільки інститут сім’ї зруйнований. Замість добропорядних родин – су­рогати, в тому числі й одностатеві шлюби, нездатні продовжувати рід. А це значить, що незабаром населен­ня почне скорочуватися в геометрич­ній прогресії. Оскільки ж у природі звільнене місце порожнім не буває, на наш континент прийдуть інші на­роди. Навіть в Україні це вже прояв­ляється, у Європі тим більше: Німеч­чина заповнюється турками, Фран­ція – арабами... Азіати несуть у Єв­ропу свою культуру, свою релігію. Не дивно, що народонаселення Азії зро­стає. Іслам – релігія експансивна, здатна прокласти собі дорогу на За­хід. А той навіть сам відчиняє двері: бракує дешевої робочої сили – охо­че приймаються чужинці...

– Яке значення мають для долі нехристиянських народів їх релігії? Чи вони існують лише як джерело остра­ху для нас?

– Народи Азії не відкинули релігії із суспільного життя, й вона там, як і тисячоліття тому, відіграє свою со­ціальну роль. Особливо в мусульман­ському світі, де віра має фундамен­тальне значення для всіх сфер жит­тя. А взяти Японію, Індію чи навіть Китай, у якому комуністична ідеоло­гія не змогла витіснити конфуціан­ства, – завдяки релігії моральні заса­ди там зберігаються, значить, суспіль­ства мають майбутнє. А цивілізації, котрі втратили свої духовні основи, зникають з карти світу, як це ста­лося з Римом після нашестя варварів.

Бог – Творець усього людства, а не тільки європейців, тому якими шля­хами веде народи до звершення іс­торії, до спасіння – те відомо тіль­ки Йому. У православному богослів’ї на це є два погляди. Перший: бла­годать Божа діє і серед нехристиянських народів. Адже у Святому Письмі сказано, що всяка людина, котра чи­нить добро, приємна Богові, а добро чинять люди всіх культур і релігій. Ін­ший погляд: нам не відомо, якими шляхами Бог веде нехристиян, але все одно Він приведе їх до спасіння.

– Як Ви вважаєте, чи може прихід другого тисячоліття дати нам пош­товх, аби повернути своє життя у правильне русло?

– Може, якщо люди захочуть цьо­го та якщо ми будемо говорити і на­гадувати про це. Бо такі речі, як клонування чи зброя масового знищен­ня, являють собою страшну загрозу для цивілізації.

– Духовність в Україні на рубежі тисячоліть: картина така ж похмура?

– Наш народ саме переживає від­родження після періоду тоталітарного державного атеїзму. За останнє десятиліття, незважаючи на надзвичайно складні еконо­мічні умови, по всій країні збудовано понад дві тисячі храмів. До церков почало ходити значно більше молоді та дітей. Українці тягнуться до Бога. А людина, котра молиться, не коїтиме злочинів.

– Виходить, Україна у плані духовного підйому має пе­реваги перед Європою ?

– Саме так, бо духовне відродження в нашій країні важить більше, ніж підйом у європейській економіці. Історія свідчить: духовне завжди було важливішим за матеріальне.

– Чим є нині очолювана Вами УПЦ Київського Патріар­хату і яка її роль в історії України?

– Це ядро, основа майбутньої незалежної Українсь­кої Церкви. Досі вона не визнана світовим православ’ям, хоча це та сама Церква, яку заснував Володимир Вели­кий. УПЦ Київського Патріархату відіграє провідну роль у боротьбі за ство­рення єдиної Помісної (тобто автокефальної) Православ­ної Церкви в Україні.

Незалежність держави і автокефальність Церкви – речі невід’ємні: без власної Церкви не може бути держа­ви, а без держави – Церкви. Україна – найбільша пра­вославна держава світу. Навіть за радянських часів тут знаходилося близько 60 відсотків парафій єдиної тоді Російської Православної Церкви. Ведеться боротьба між Москвою і Києвом, адже після втрати України Росія втратить свій вплив у світовому православ’ї. І в разі надання УПЦ автокефалії пануванню Російської Право­славної Церкви у нас буде покладено край. Адже люди усвідомлюють, що вони українці й не мусять звертати­ся до Церкви іншої держави. Те саме випливає і з кано­нів православ’я.

– У травні має відбутися візит Патріарха Констан­тинопольського Варфоломія до України. Що Ви від цього очікуєте?

– Очікую головного – що Патріарх вручить нам Томос, документ про визнання Української Православної Церкви і входження її до світового православ’я як рів­ної з іншими помісними Церквами. Цей візит, якщо він відбудеться, може стати для нашої держави історичним моментом тисячолітнього масштабу.

– Зараз модно робити опитування про “людей року, сто­ліття і тисячоліття”. Хто для Вас є найвизначнішими людь­ми в нашій країні останнього часу і всієї минулої епохи?

– Дуже складно говорити про “людину року”. А ось “людиною десятиліття” я б назвав Леоніда Кравчука, першого Президента України – того, хто стояв біля ви­токів Української держави після розпаду Радянського Союзу. “Людина століття» для мене – це Михайло Грушевський. А якщо говорити про “людину тисячоліття”, то це, звичайно, Володимир Великий, без якого не від­булося б християнізації Київської Руси.

– Ваша Святосте, де і як Ви відзначали цьогорічні юві­лейні Новий рік і Різдво Христове?

– Різдво було для нас винятковим, оскільки ми з нагоди 2000-ліття Різдва Христового провели Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату. Хочу відзначити й концерт на Михайлівській площі в Києві, присвяче­ний цьому святу, де були й народні колядки, і чудові ду­ховні піснеспіви. За традицією, до нашої Патріархії при­ходили колядувати діти, а ми їх радо приймали і вруча­ли подарунки.

Разом з усім народом відзначали й Новий 2000-й рік. Хоча свято це суто світське, я та все наше духовенство служили молебні в храмах по всій Україні, дякуючи Бо­гові за минуле і прохаючи Його милості та допомоги не лише на рік майбутній, а й на все наступне століття і тисячоліття.

– Чи бували Ви на такі свята, як Різдво чи Великдень, далеко від Батьківщини ?

– Справді, мені в житті пощастило – я зустрічав Різд­во на Святій Землі. Звичайно, весь час був під вражен­ням, що я ходжу тією ж землею, що й Ісус Христос, де усе навколо святе для кожного християнина. Такі ман­дрівки дуже зміцнюють віру. Пощастило й служити у Вифлеємській печері та у храмі Гробу Господнього.

Коли ж говорити про мандрівки взагалі, то я за своє життя побував на всіх континентах, окрім хіба що Ан­тарктиди, відвідав більше половини держав світу, а де­які з них – по кілька разів. Понад три десятиліття ман­дрував планетою з двома основними місіями. Перша – то миротворча діяльність, яку я вів у роки “холодної війни”. Християнські Церкви відіграли важливу роль у припиненні того жорсткого протистояння. Друга місія – екуменічна діяльність, тобто пошуки об’єднувальних фак­торів у світовому християнстві.

– Які ще куточки у світі, крім Святої Землі, Вам особ­ливо дорогі?

– Надзвичайно важливе місце для всього православ’я – Свята Гора Афон, своєрідна монастирська республіка у Греції, де духовність виступає в усій своїй красі та пов­ноті. Всіх, хто там буває, вражає чистота християнсько­го життя. Я вважаю, що без чернецтва Церква не може існувати, бо саме ченці втілюють православне вчення у життя.

Дуже близькі православному серцю місця знаходять­ся й у Болгарії, Румунії, на Кіпрі. А ось у Сербії, де без­ліч дивовижних православних святинь, я, на превеликий жаль, так і не побував.

Що дають оці мандри по світу? Насамперед пізнання, ознайомлення з культурою інших народів. Але подоро­жі лише тоді приносять користь людині, коли вона ду­ховно збагачується: тим самим вона наближається до Бога. З кожної мандрівки треба привозити духовний скарб і ділитися ним з іншими. Господь закликав нас збирати собі скарби на Небі.

– Це ж не означає, що мандрувати треба лише до мо­настирів і храмів на прощу?

– Вся краса – ліси й поля, пустелі й річки, архітек­тура й музика – має надихати нас, підносити до Бога. Ресторан теж можна сприймати як місце для невимуше­ного спілкування, де розкривається внутрішній світ лю­дини, де вона духовно збагачується. Все залежить від нас.

– Які особливості мало ваше спілкування з людьми різ­них культур і релігій?

– В Індії я зіткнувся з таким, на перший погляд, жах­ливим явищем: людина живе на тротуарі. Це її домівка в повному розумінні слова. Вона там харчується, спить, спілкується й пізнає світ. І що важливо – ця людина задоволена своїм життям. Там же, в Індії, я зустрів ра­дянського журналіста, який приїхав із єдиним завдан­ням – в умовах бідності сприяти революційним на­строям. Він зізнався: мовляв, ознайомившись із духов­ним станом злидарів, вирішив, що в Індії ніколи не буде революції. Я ж порівняв отих знедолених із хрис­тиянськими подвижника­ми, які теж приймають од Бога рівнозначно і радість, і скорботу й задоволені самим життям, яке їм дав Господь.

І ще одне спостережен­ня: коли в середовищі нехристиянських священнослужителів знаходиться кілька наших одновірців, які належать до різних конфе­сій – православних, католицьких, протестантських, – відчувається єдність усіх християн.

– А чи не трапилося яких-небудь прикрих випадків у спілкуванні з чужоземцями?

– Ні в арабських країнах, ні в Індії, ні в Японії ми не мали жодних неприємних зіткнень. Бували навіть на службах, які правлять буддисти та синтоїсти. Повсюди до нас ставилися доброзичливо і з розумінням.

– Можливо, виникли суто побутові незручності, пов’язані з різницею в способах життя? Незабаром Великий піст...

– Жодних незручностей. У православних є правило – в мандрівках харчуватися тим, що Бог дає. До того ж зде­більшого є можливість вибирати страви.

– Ваша Святосте, як Ви відпочиваєте від трудів?

– За все життя жодного разу не їздив на відпочинок, не бував на курортах чи в санаторіях.

У вільний час, коли він у мене ще був, я любив чи­тати художню та мемуарну літературу воєнних часів: мені цікаво, як в екстремальних умовах, серед страж­дань виявляються найкращі людські якості. Інтерес підсилювало ще й те, що на війні загинув мій батько. Майже всі романи про війну, видані в радянські часи, я прочитав.

Звичайно, весь час намагаюся стежити й за актуаль­ними подіями в Україні та світі.

Люблю фільми радянського часу, на відміну від ни­нішньої голівудської продукції, яка не сходить з екранів. Коли бачу стільки насильства і неподобства, не можу залишатися спокійним. Тому вже давно відмовився від переглядання сучасних фільмів. Натомість багато старих стрічок, хоча й знімалися вони в тоталітарні часи, несуть доб­ро і духовність.

Але зараз вільного часу зовсім немає: п’ять днів на тиж­день приймаю відвідувачів, вечорами пишу, готуюся до виступів, а в суботу й неділю служу в храмі. Відпочиваю хіба що тоді, як лікуюся. Десять років тому, коли був ек­зархом України, мав більше часу, ніж зараз, коли за ві­ком, здавалося б, міг би і відпочити.

– Тож нехай труди Ваші завжди вінчаються успіхом.

– Бажаю, щоб Бог надихав вас на духовне збагачення читачів, а читачі щоб мали цікаві та змістовні мандрів­ки. Благословення Господнє нехай буде з усіма вами.

 

Розмову вів Євген БУДЬКО,

журнал “Міжнародний туризм”, № 1 2001 року