Праці патріарха Філарета

 

– Справді, хто володіє національними святиня­ми, той володіє душею народу. Наші національні святині – Києво-Печерська лавра, Почаївська лав­ра та багато інших монастирів і храмів у підпоряд­куванні православної конфесії, яка належить до юрисдикції Московського Патріархату. І тому ми домагаємося, щоб ці святині належали не Російській Церкві, а українському народові й Ук­раїнській Церкві. Але поки що ми в Україні розді­лені на кілька Церков. Та ось настав час, коли ми можемо об’єднатися в одну Церкву. І як тільки у нас утвердиться єдина справді Українська Помісна Православна Церква, то й усі наші національні свя­тині належатимуть їй. І тоді ми будемо вільно відвідувати і Києво-Печерську, і Почаївську лаври. І ці святині служитимуть інтересам і духовному відродженню українського народу.

– Дякую.

– Я вас слухаю.

– Розумію ваше запитання. Ми справді моли­мось і вшановуємо жертви тієї страшної трагедії нашого народу. Але ми повинні не допустити, щоб в Україні коли-небудь було щось подібне – навіть біда “маленького” масштабу, що зачіпає окремі сім’ї. Тому цілком слушна ваша пропозиція звернутися до когось, хто міг би сприяти, щоб не тільки цих 120 багатодітних сімей порятувати, адже по Україні таких прикладів багато. Скажімо, у нас в країні є Дитячий фонд, який очолює Людмила Миколаївна Кучма. Думаю, до неї треба звернутись, а також до інших благодійних фондів. Це будуть робити і Церква, і громадські організації. І тоді ми разом звернемо увагу влади на тих, хто потребує допомоги, зокрема й на багатодітні сім’ї.

Те, що в нас ще є сім’ї з багатьма дітьми, це добре. Бо зараз, навпаки, дуже багато сімей, які взагалі не мають дітей або мають лише одну дитину. Тому ми повинні тим більше підтримувати багатодітні родини.

– На цей час так звана Українська Православна Церква Московського Патріархату не є ні автокефаль­ною Церквою, ні автономною Церквою, і тому вона не може називатись Церквою. Вона є відгалуженням Російської Церкви в Україні. І про це досить чітко сказав Вселенський Патріарх Варфоломій у листі-відповіді на рішення так званого “Архиєрейського Собору” УПЦ МП. Він там митрополита Володи­мира Сабодана, по-перше, не називає блаженнійшим, як предстоятеля Церкви, а називає його преосвященним. Це є ознака того, що Патріарх не визнає його як предстоятеля. По-друге, Патріарх Варфоломій зая­вив, що зібрання в лаврі 28 липня не було Архиєрейським Собором, а лише зібранням єпископів. Чому? А тому, що УПЦ Московського Патріархату не є Церква, а якщо так, то вона не може збирати ніяких Соборів. Вона є складовою частиною Московського Патріархату, а всі Собори цієї Церкви проходять у Москві. А тут, у Києві, відбуваються тільки зібран­ня єпископів Московського Патріархату в Україні. І ще я хотів би наголосити на тому, що Архиєрейсь­кий Собор Російської Православної Церкви, який був у серпні цього року в Москві, обмежив права цієї так званої Української Православної Церкви. Він не надав їй навіть статусу автономної, а “підтвер­див” статус якоїсь “самостійної і незалежної в уп­правлінні” Церкви. Але в структурі православних Церков немає такого поняття, як “самостійна і неза­лежна” Церква. Є тільки автокефальні та автономні Церкви. А той “статус”, яким наділила Москва УПЦ, є новоутворенням, придуманим для того, щоб утри­мувати під своєю владою Церкви незалежних дер­жав.

– Отже, 8 листопада поточного року Константинополь відвідали делегації двох українських Церков – Київського Патріархату та УАПЦ. Їх прийняв генеральний секретар Священного Синоду. Йшлося про об’єднання цих двох Церков і створення єдиної Помісної Православної Церкви. У підсумку переговорів делегації підписали документ про те, що вони працюватимуть на об’єднання цих двох Церков. І після об’єднання Патріарх Варфоломій має намір визнати Українську Православну Церкву як автокефальну і надати цій Церкві Томос. Відтак Українська Православна Церква стане однією з 15 Помісних Православних Церков світу.

– З точки зору церковних канонів, на єдиній канонічній території (мається на увазі держа­ва) повинна бути одна Помісна Православна Церква, з єдиним керівництвом. Але на те­риторії цієї Помісної Церкви можуть бути і парафії, подвір’я або екзархати інших Церков. Це вже – за домовленістю з тією чи іншою Помісною Церквою. Наприклад, так, як відбу­лося недавно в Естонії. Там утворилась єдина Естонська Апостольська Православна Церква з єдиним керівництвом, а російські парафії існують там як подвір’я Російської Церкви.

Так само і в Україні тимчасово може існу­вати екзархат Російської Православної Цер­кви. Але, повторюю, тимчасово. А з часом все це має влитися в єдину Помісну Православну Церкву. Бо якщо ми будемо ділити за націо­нальною ознакою, то тоді треба в Росії ство­рювати Український екзархат чи, скажімо, Гру­зинський екзархат. Але це ми підемо шля­хом розділення самих Помісних Церков. А тому треба дотримуватися канонів: на одній території має бути єдина Помісна Православ­на Церква.

– Я думаю, що це зовсім не так. Йдеться про те, щоб в Україні утворити єдину Помісну Православну Церкву....

– Я вам відповім і щодо мови. Але спо­чатку з’ясуємо: в Росії існує Російська Пра­вославна Церква. Але ж у Російській Феде­рації живуть не тільки росіяни, а й українці, яких теж – мільйони. Окрім українців, там є й інші національності. А існує ж єдина Рос­ійська Православна Церква на чолі з одним Патріархом. У нас також є своя незалежна держава Україна. І в ній, як і в інших держа­вах, наприклад, у Болгарії, Румунії, Грузії, Греції тощо, повинна існувати своя Помісна Право­славна Церква. В інших країнах також є пра­вославні мешканці різних національностей. І вони підпорядковані саме Помісній Церкві, яка існує в тій державі. Ось і ми хочемо, щоб в Україні теж була єдина Помісна Православна Церква, звісно – Українська.

Але коли ми говоримо про Українську Церкву, це не означає, що до неї не можуть належати росіяни. І богослужіння в Українській Православній Церкві будуть відправлятися як українською мовою, так і церковнослов’янською. І проповідь може бути як українською мовою, так і російською мовою – для тих громад, які цього хочуть. Але вони будуть належати до Помісної Української Церкви. І ви, як росіянка, не є й не будете ущемлені в Україні та в Українській Церкві.

– Так!

– За тією інформацією, яку я отримав од Вселенської Патріархії, можу сказати, що відбу­лася зустріч Леоніда Даниловича Кучми з Вселенським Патріархом, і мова йшла про ут­ворення в Україні єдиної Помісної Православ­ної Церкви. Тобто Церкви Автокефальної, яку визнають, по-перше, Вселенський Патріарх, а відтак й інші Помісні Православні Церкви. Домовилися, що Президент Леонід Кучма на­пише листи до Вселенського Патріарха та до Патріарха Московського Алексія і запросить їх в Україну, в Київ, щоб тут зустрітися з пред­ставниками трьох православних конфесій – Київського Патріархату, УАПЦ та УПЦ Мос­ковського Патріархату – з приводу утворен­ня в Україні Єдиної Православної Церкви.

Після такого обєднання повинно настати визнання з боку Вселенського Патріарха і виз­нання від інших Помісних Православних Цер­ков. Ось коротко про ту зустріч, яка відбулася 24 листопада у Стамбулі.

– На жаль, у Патріархії в нас для цього коштів немає. Але треба шукати інші шляхи, щоб відбудувати церкви. Звичайно, ми, мірою можливості, допомагаємо храмам у будів­ництві, але ця допомога суто символічна, бо ж по Україні будується багато храмів, і ми всім допомогти не можемо.

– Будь ласка, приїжджайте.

– Коли ми ще 1992 року об’єднувалися й боролися за автокефальну Церкву, за її виз­нання, мало хто вірив, що можемо цього до­сягти. Але сьогодні реально стоїмо саме перед об’єднанням і визнанням Української Церкви. Думаю, що це може статися в першій половині наступного року. До кінця року за­лишилося мало – один місяць. За цей час нам ще треба зустрітися, обговорити, потім провести об’єднавчий Собор. Але визнання Української Церкви – реальне. Я навіть спо­діваюся, що до Києва може приїхати Вселенсь­кий Патріарх для вручення Томоса про об’єд­нання. Хотілося б, щоб до приїзду Папи, який має прибути в Україну в червні наступного року, в нашій державі побував Вселенський Патрі­арх і привіз цей Томос про об’єднання, тобто про автокефалію Української Церкви і вход­ження її в світове православ’я.

– Навіки слава Богу!

– Відповідаю на перше запитання. Я не збираюся відмовлятися од активної церков­ної діяльності. Тому на Помісному Соборі, який буде після об’єднання обирати Украї­нського Патріарха, не зніматиму свою кан­дидатуру. Вважаю, що треба ще на об’єднан­ня працювати. Оскільки в мене ще є сили, тому не збираюся йти на спокій. Але це вже справа Собору: чи оберуть мене Патріархом, чи не оберуть. Тепер друге. Домовленості наші такі, що Київський Патріархат і Автоке­фальна Церква не прийматимуть до себе за­боронених священиків тієї чи іншої Церк­ви. А переходити з однієї Церкви в іншу можуть, але зі згоди Київського Патріархату чи Автокефальної Церкви. Тобто перехід можливий, але вже зі згоди. Щодо служін­ня. У період об’єднання може бути співслужіння єпископів Автокефальної Церкви і УПЦ Київського Патріархату, тобто разом. Є ще одна домовленість, що ні Київський Патріархат, ні Автокефальна Церква після підписання цієї угоди не будуть ставити нових єпископів до об’єднання Церков. У цій угоді було сказано і про те, що коли виникнуть у процесі об’єднан­ня якісь труднощі, питання, які не можна роз­в`язати, то звернемося до Вселенського Пат­ріарха.

– Дякую вам за щирі побажання. Будемо спільно молитися, щоб Господь допоміг нам об’єднати всі три Церкви в Україні в єдину Українську Помісну Православну Церкву. А щодо того, що люди не знають, то причина одна – Московський Патріархат незаконно привласнив собі назву “Українська Православ­на Церква”. Багато хто цим спокушається.

– Офіційно факту такого ще нема. Але він попросив від нас акти рукоположення і має намір визнати єпископат УПЦ Київського Патріархату і Автокефальної Церкви після представлення відповідних документів. Усе залежатиме від одного дуже важливого рішення: чи визнає Вселенський Патріарх усі ті заборони, які наклала Московська Патріархія на мене як Предстоятеля Української Православної Церкви, на Іоана Бондарчука, якого Москва позбавила сану, і на митрополита Полікарпа Сікорського, якого Московський Архиєрейський Собор 1942 року також позбавив сану. Якщо йти шляхом визнання цих покарань, тоді виходить, що українського єпископату як такого не існує ні в Україні, ні поза її межами. Це з точки зору Москви. Але Вселенський Патріарх не дотримується такої позиції. Він вважає, що всі ці покарання з боку Москви були не за приписами церковних канонів і тому вони є незаконні. Це видно з тих кроків Вселенського Патріарха, що він визнав український єпископат у Сполучених Штатах Америки, який пішов від Полікарпа Сікорського.

– Я думаю, що ми повинні чинити по-християнськи.

– Вони є українці, і нам треба об’єднати всіх, щоб ми жили однією Українською Пра­вославною Церквою, щоб у нас не було розб­рату. Бо ж держава, яка будуватиметься на розбраті, не буде міцною. Навіть ті розбіж­ності, які існують сьогодні в православній Церкві, треба подолати. Їх треба подолати любов’ю, а не ненавистю.

– Ми дуже хочемо, щоб він приїхав. Ми сподіваємося. Ми тільки будемо вітати його тут.

– Ви можете прийти на Пушкінську, 36, у Київську Патріархію.

– Приїжджайте наступного тижня. Я Вас обов’язково прийму.

– Почну з останнього запитання. По-пер­ше, Володимир не є Патріархом. Він – мит­рополит. По-друге, це справа Президента Ук­раїни, кого нагороджувати і яким орденом. Ми не повинні в це втручатися, бо то воля са­мого Президента. Що стосується участі УПЦ Московського Патріархату в переговорах, то ми хочемо, щоб ця Церква брала в них участь. Бо ж треба створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Ми повинні шукати ком­проміс, щоб об’єднатися. Якщо ж вона і не бра­тиме участі, то все одно процес об’єднання на цьому не зупиниться. Ми об’єднаємося з Автокефаль­ною Церквою і все-таки єдина Помісна Пра­вославна Церква в Україні БУДЕ. Якщо УПЦ МП не піде на об’єднання, то вона не матиме права називатися українською Церквою. Вона може існувати в Україні, але не як українська, а як російська Церква в Україні.

– Офіційної реакції з боку Московського Патріархату поки що немає. Є реакція російських аналітиків: вони побоюються, що визнання Автокефальної Української Церкви вдарить по Московському Патріархату в Україні. Бо тоді Українська Церква буде визнана як канонічна, благодатна й законна. Тобто буде такою, проти якої вони сьогодні виступають. А в них не буде ніяких аргументів проти Української Церкви. Віруючі, парафії, єпископи і духовенство переходитимуть з Московського Патріархату до цієї Церкви – цього вони дуже бояться.

– Я вам зачитаю з російського сайту ци­тату Кирила Фролова:

Питання стоїть принципово: адже УПЦ Московського Патріархату є: а) гарантом збереження православ’я в Україні; б) єди­ною могутньою силою в Україні, зорієнтова­ною проросійськи. Історія показує, що ці пункти взаємопов’язані. Її хочуть знищи­ти. Чи дозволимо ми це зробити?

Фактично всі тиражовані русофільські ви­дання в Україні належать до УПЦ МП, зок­рема “Запорожье православное”, “Начало”, “Кирилица”, “Православие и современность”, “Справедливость” і багато інших. Напере­додні нових випробувань священноначаліє УПЦ МП благословило своїх мирян на ство­рення громадського руху “Путь православных имени святого Владимира”, установчий з’їзд якого відбувся влітку 2000-го року. До його керівництва увійшли люди, які стояли біля витоків проросійського руху: екс-депутат Юрій Болдирєв, лідер російсь­кої громади України Костянтин Шуров та багато інших. З моменту створення рух вже набув розмаху. Лише в Кіровоградській об­ласті зареєстровано близько 60 первинних організацій.

Кирило Фролов у цій своїй статті підтвер­джує, що це УПЦ МП – їхня опора в Ук­раїні, і якщо об’єднаються всі в єдину Помісну Православну Церкву, то вони не ма­тимуть тут цієї опори.

Сабодан з нами не спілкується і не хоче спілкуватися. Позиція його така, що вони задоволені своїм статусом у складі Мос­ковського Патріархату. Якою буде його по­зиція після того, як Президент України напише листи до Москви і Константинополя і коли приїде сюди делегація, – побачимо. А поки що він негативно ставиться до цього об’єднавчого процесу.

– Так. Вселенський Патріарх за зустрічі з Патріархом Алексієм сказав так: “Брате Алексію, вам доведеться скоро повертати все те, що ви незаконно придбали. Це означає, що й Прибалтику, й Україну... Настане час, коли Російська Церква буде обмежена територією Російської Федерації”.

– Він дотримується цього й сьогодні. Тому в Томосі Вселенського Патріарха Григорія VII, який він надав Польській Церкві, сказано, що приєднання Київської митрополії було не за приписами церковних канонів, і тому на підставі цього Вселенський Патріарх надає Томос і визнає автокефальною Православну Церкву в Польщі, як колишню територію Київської митрополії. Другий документ – Вселенського Патріарха Димитрія, де Патріарх пише Московському Патріарху, що він визнає Російську Церкву в межах 1593 року, тобто без Київської митрополії. І ось недавно в пресі з’явилася публікація про те, що Вселенський Патріарх спростовував, що його юрисдикції в Україні нема. Дехто зрозумів це так, що Вселенський Патріарх відмовився од України як своєї канонічної території. Ні, він від своєї канонічної території не відмовився, а тільки засвідчив, що сьогоднішні Церкви – і московська, і Київський Патріархат – є Автокефальні Церкви, вони не перебувають у його юрисдикції. І це правда, що ми не в юрисдикції Вселенського Патріарха. Українська Автокефальна Православна Церква не в його юрисдикції, і тим більше Московський Патріархат. Але територію колишньої Київської митрополії Вселенський Патріарх поки що вважає своєю канонічною територією, крім Росії.

– Точка зору не тільки моя, а всієї пра­вославної Церкви. Мова про об’єднання тільки трьох православних Церков...

– А це вже буде набагато складніше пи­тання. Тому що йтиметься про об’єднання вже не православних з православними, а пра­вославних з католиками. А це вже може ви­рішити Православна Церква загалом – так само, як і Католицька Церква.

– Наша Церква не виступає проти візиту Папи в Україну, тому що, з моєї точки зору, нема ніякої небезпеки для православ’я. Папа побував і в Румунії, і в Греції, і нічого не сталося з православною Церквою. По-дру­ге, ми не повинні думати, що коли Папа при­їде, то в Україні відбудеться революція. Як приїде, так і від’їде. Але гостинність треба виявити... Крім того, Україна хоче ж увійти до Європейського Союзу. Треба зважати й на це. Чи буде зустріч? Думаю, що буде, при­чому з усіма керівниками християнських Церков, інакше це викличе з боку інших Церков негативну реакцію, а я думаю, що Папа приїде не для того, щоб розпалювати ворожнечу, а навпаки, щоб якось забезпечи­ти добрий стан існування в Україні Римо-Католицької Церкви.

– Це явище не українське. Усі ці секти зародилися на Заході, в Європі, а ще більше – в Америці. Коли був Радянський Союз, тоді не дозволялося їм вести тут місіонерську діяльність. А тепер свобода совісті, законодавство дозволяє, тому вони з Європи, де їх діяльність обмежили, пішли на територію колишнього Радянського Союзу. Але Росія побачила небезпеку і своїм законодавством обмежала їх діяльність, Україна ж – ні. Тому вони тепер концентруються на території України.

Небезпека від цих сект полягає в тому, що вони руйнують нашу традиційну духовність, культуру. І вони навіть зомбують, особливо мо­лодь, заманюють туди гуманітарною допомо­гою, привабливими проповідями, а потім все зводиться до десятини. І до нас звертається багато людей, які побували в тих сектах і те­пер не знають, як вибратися звідти, бо їх не відпускають. До кожної нової людини вони прикріплюють двох-трьох своїх духівників. Ці нові люди просто не можуть із цих кай­данів вибратися.

– Для того, щоб нам об’єднатися, треба за­бути все минуле, ті образи, які завдали одне одному, йти вперед і об’єднатися на основі християнської любові. Тільки забувши ми­нуле і думаючи про майбутнє, зможемо об’єднатися. І тому в документі, який підписа­ли делегації УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату в Константи­нополі, вказано, що віднині обидві Церкви при­пиняють взаємні звинувачення.

– Київський Патріархат з року в рік зростає. На сьогодні маємо 29 єпархій в Україні, 27 архиєреїв, а всього – 32 архиєреї. На сьогодні маємо приблизно 3,5 тисячі парафій, а було десь 1900... І це, незважаючи на те, що майже в кожній області ми зустрічаємо перешкоди з боку місцевих органів влади, які гальмують реєстрацію наших статутів, не дають можли­вості парафіям УПЦ МП переходити в Киї­вський Патріархат, як це було в Дарницькому районі Києва.

– Необхідно прийняти на зборах рішення, що вони переходять із Московського Патріархату в Київський, проголосувати за доповнення до свого статуту московського, затвердити ці доповнення в Київському Патріархаті, віддати на реєстрацію до державного органу, зареєструвати ці доповнення. І з цього моменту парафія стає приналежною до Київського Патріархату. Це дуже просто зробити, і якби цим шляхом ішли, то сьогодні мали б набагато більше парафій, ніж маємо. Але ж віруючі збираються, подають, а влада не реєструє, посилає своїх уповноважених, починається переконування, мовляв, навіщо переходити в Київський Патріархат, він неканонічний і т. ін. Як приклад, Барвінкове Харківської області, де дійшло до того, що пенсіонерів залякували тим, що не виплачуватимуть пенсій, якщо не знімуть своїх підписів про перехід...

– Коли буде в Україні одна Церква, то всі питання про повернення колишніх церковних споруд будуть вирішені швидко. Буде поверне­но і Софійський собор, і Андріївську церкву, і багато інших. Не повертаються вони тільки з однієї причини: невідомо, кому віддавати. А як буде одна Церква – стане зрозуміло, кому їх віддавати, і якихось перешкод не буде з боку держави. Що стосується Мотронівського мона­стиря – я ще коли був Екзархом України, ми тоді його відкрили, я дав кошти на відроджен­ня. Там і зараз є монастир – жіночий. Але підпорядкований Москві. Межигірський також свого часу буде відроджено. Тенденція держа­ви така: повертати Церкві все те, що в неї було відібране. Я думаю, меншою є проблема по­вернення. Більшою – відродження монастирів. Щоб там було справжнє чернече життя. А то ми відкриваємо дуже багато монастирів, зараз по Україні їх більше сотні, але справжнього чер­нечого життя мало. Тому одне з важливих зав­дань Церкви – відродити чернече життя в мо­настирях. Щоб люди відчували, що то таки мо­настир, що там особливе життя – в молитві.

– Історія з Густинським монастирем така: спочатку передали його Київському Патріар­хату, і ми почали відродження цього монасти­ря. Але влада доклала всіх зусиль, щоб відібрати у Київського, й передали Московському...

– Там справи непогані. На сьогодні в нас у Донецькій області понад 80 парафій. Є 46 священиків, а 2–3 роки тому було тільки 12. Єпархія зростає. Характерно, що останні 3–4 роки відбувається активне зростання парафій Київського Патріархату на Сході. Це важливо і для нашої Церкви, і для України загалом. Тому що це – консолідація українського сус­пільства на всій території України.

– Настрій у них такий: вони готові до об’єднання – частина і єпископату, і духо­венства. Приблизно, за нашими даними, 60–70 відсотків єпископату Московського Патрі­архату і духовенства згодні на об’єднання. Але поки не існує визнаної Української Церкви, вони побоюються, що їх каратимуть так само, як карали й інших, хто переходив до Київсь­кого Патріархату.

 

“Пряму лінію” організували і провели:

Людмила ЗІНКОВСЬКА, Анатолій ЗУБКОВ,

Галина КРИВЕНКО, Ніна МАКАРЕНКО,

Ольга ЯРОШЕНКО, Олександра ШПОРТКО, Ірина КЛИМЕНКО, Володимир БОДЕНЧУК