Українській Православній Церкві Київського Патріархату сьогодні виповнюється 10 років, авторитет Церкви постійно зростає, і це почасти є наслідком мудрої позиції найвищого ієрарха УПЦ Київського Патріархату Патріарха Філарета, справжнього патріота України.
– Ваша Святосте, ювілей – 10 років від дня створення Київського Патріархату, що виповнюється саме сьогодні, – порушує питання про сенс поділів у православ’ї, передусім: яка ідея була в основі створення УПЦ Київського Патріархату, яку Ви очолюєте?
– Ідея створення Київського Патріархату сягає коренями початку XX ст., коли автокефальний рух за духовне відродження України посилився на хвилі суспільного усвідомлення необхідності створити власну національну державу. На Всеукраїнському Соборі 1921 року було проголошено автокефальну Українську Православну Церкву. Але в умовах совєтської влади (особливо після 1922 року, коли утворився СРСР) вважалося, що автокефальна УПЦ стоїть на перешкоді будівництва московсько-більшовицької імперії. І тому 1930 року автокефальну Церкву було повністю знищено за вказівкою Кремля.
Під час гітлерівської окупації України автокефальну національну Церкву було відновлено на чолі з митрополитом Полікарпом Сікорським. З політичних міркувань гітлерівська окупаційна влада не дозволила об’єднатися УАПЦ з автономною Українською Церквою на чолі з митрополитом Олексієм Громадським. Зрозуміло, що з приходом совєтів цю Церкву знову було ліквідовано як таку, що пробуджувала національну свідомість українців, тоді як московська імперська влада ніякої вільної України не визнавала.
Втретє піднявся автокефальний рух в Україні за часів горбачовської перебудови, розвиваючись паралельно громадсько-політичному рухові, який виступав з ідеєю створення незалежної Української держави.
– Нагадайте, будь ласка, як відбувалося утворення Київського Патріархату?
– 5–6 червня 1990 року відбувся Собор, який організаційно започаткував створення незалежної Української Православної Церкви. Хоча вже тоді всі розуміли, що ця автокефальна Церква, створена Московським Патріархатом, в умовах СРСР приречена якщо не на знищення, то на жалюгідне існування. Причому тодішнє керівництво СРСР дало дозвіл на створення автокефалії лише у межах Галичини, як форми протидії греко-католицькій Церкві, що відроджувалася.
1991 року, після проголошення незалежності України 24 серпня, було проведено Помісний Собор, на якому одностайно прийняли рішення: в незалежній державі має бути своя, українська, незалежна від Москви, Церква. Москва, зрозуміло, повстала проти цього. Однак у 1992 році відбулося об’єднання автокефальної Церкви з тією частиною колишньої Російської Православної Церкви в Україні, яка відійшла від Москви, сповідуючи ідею незалежної Української держави. Отак було створено Українську Православну Церкву Київського Патріархату.
– Якою була реакція Москви на це "вільнодумство"?
– Почалася боротьба проти Київського Патріархату. Відповідні служби почали працювати над тим, щоб скомпрометувати, дискредитувати УПЦ Київського Патріархату і зруйнувати його зсередини. В результаті розкольницької роботи, з подачі Москви, частина невдоволених ієрархів в Україні відійшла від Київського Патріархату і створила 1996 року нову автокефальну Церкву (УАПЦ).
– Чи не час вже, Ваша Святосте, поєднати всі гілки українського православ’я в “одне стадо під одним пастирем”, як про це написано у Святому Письмі?
– Я свято вірю в те, що в Україні буде створено єдину помісну православну Церкву. Це вимога часу. Саме це проголосив президент України, виступаючи на урочистій академії з нагоди 2000-річчя Різдва Христового. Вже стає очевидним для всіх патріотично налаштованих громадян: без єдиної помісної Церкви неможливо консолідувати суспільство. Українська національна Церква має бути складовою частиною національної ідеології та практики державотворення. Народ України вже втомився від розділеності православ’я на три гілки з ворожнечею між ними.
– Ваша Святосте, яка динаміка розвитку Української Православної Церкви Київського Патріархату спостерігається нині?
– УПЦ Київського Патріархату постійно розвивається. Назву лише деякі цифри; на сьогоднішній день маємо: 3276 парафій, дві духовні академії (у Києві та Львові), богословський факультет Чернівецького державного університету, п`ять духовних семінарій і кілька духовних училищ. 2500 священиків не вистачає для задоволення потреб віруючих, але 1500 нинішніх студентів у наших духовних навчальних закладах невдовзі поповнять ряди душпастирів. Уже маємо 30 монастирів, де також відбувається духовне вдосконалення і розвиток здібної молоді.
– А Московський Патріархат, якою є його присутність в Україні?
– Порівняно з Київським Патріархатом він має парафій удвічі більше, але за кількістю віруючих православних – на його боці лише третина. Ми добре відчуваємо: зростає підтримка нашої УПЦ Київського Патріархату з боку віруючих; вважаємо її надійним підґрунтям для створення єдиної Помісної Української Церкви, і це дає нам надію, що так воно й буде.
– Так, це дуже втішно, що люди все більше починають розуміти, куди воно йде, хто є хто, хто сіє зерна миру об’єднання, а хто хоче все тут розвалити, а тому починають поступово переходити від Московської Церкви (яка називає себе українською!) до справді українського православ’я Київського Патріархату.
Але Москва продовжує поширювати інформацію про буцімто неканонічність УПЦ Київського Патріархату, вводить віруючих в оману, накладає свої політичні інтереси на релігійні стосунки. Що, Ваша Святосте, Ви хотіли б пояснити з цього приводу?
– Тут треба бачити різницю між визнанням Церкви автокефальною – з одного боку, а з іншого – законністю, канонічністю її ієрархів, священиків, єпископату. Законність єпископату Київського Патріархату – беззаперечна. Адже наші єпископи законно рукопокладені, тобто висвячені за всіма канонами Церкви, і ніхто цього не може заперечити. З цього боку ми рівноправні з усіма православними Церквами. Тобто душпастирська робота серед православних проводиться повноцінно: за всіма святими канонами священики хрестять новонароджених і освячують дорослих, проводять богослужіння, проповіді, допомагають хворим, відспівують померлих тощо, і тут ні в кого немає заперечень.
Натомість проблема полягає в тому, що УПЦ Київського Патріархату на сьогодні поки що не визнано іншими православними Церквами як автокефальну. Процес визнання пройшли всі нині існуючі православні Церкви: Румунська, Болгарська, Грецька, Грузинська... До речі, Російська Православна Церква чекала визнання найдовше – протягом 141 року.
Тому ми зараз докладаємо зусиль для найшвидшого визнання УПЦ Київського Патріархату як автокефальної Церкви. І це неодмінно станеться, бо головним підґрунтям для цього вважаємо факт створення Української держави.
Зрештою, так само виникли й усі інші помісні православні національні Церкви.
– Отже, як бачимо, у парафіях Київського Патріархату йде нормальне релігійне життя, відроджується національна, духовна свідомість людей – тут все в порядку. А питання визнання чи не визнання – це питання кон`юнктурне чи радше організаційно-політичне, а не релігійне, а тому всі ці розмови про неканонічність не мають під собою ніякого підґрунтя.
– В аспекті канонічності ніякої різниці між московським православ’ям і нашим українським немає: місія церковна виконується однаково. Натомість у Церкві Київського Патріархату є те, чого немає в московській УПЦ: єдність. У нас є єдність народу, нації та Церкви.
– Ваша Святосте, як вважаєте, у цій ситуації, коли виразно відчувається негативний тиск з боку Москви, чи не є доцільним шукати підтримки у християн Заходу, зокрема Папи Римського?
– Ми вступаємо у третє тисячоліття в умовах, коли християни усього світу визнають необхідність поєднання в єдиній Церкві, або, як вчить Святе Письмо словами Ісуса Христа, – в одному стаді під одним пастирем.
Оце усвідомлення необхідності єдиної Церкви Христової створило екуменічний рух, який зараз є дуже актуальним. Був час, коли між християнами різних конфесій – православними, католиками, протестантами – мали місце протистояння, навіть релігійні війни. Нині, завдяки саме екуменічному руху, ми спілкуємося між собою, спільно обговорюємо нагальні християнські проблеми, разом молимося, але ми ще не дійшли до єдності у вірі, хоч і віра у нас одна – християнська.
Ми шукаємо такого єднання з усіма християнами, в основі якого лежить Слово Боже. Для нас, українців, особливо бажаним є єднання, передусім, з Українською Греко-Католицькою Церквою, яка діє вже чотириста років і з якою у нас – єдине Володимирове хрещення.
В незалежній, єдиній національній державі має бути єдина національна Церква, до якої можуть прихилятися й у різний спосіб співпрацювати з нею інші Церкви.
– Москва категорично відкидає ідеї екуменізму. Вона не хоче, щоб християни України поєдналися. На першому Всеукраїнському християнському конгресі наприкінці минулого року, де були представлені всі християнські конфесії, вдалося на підставі біблійних істин знайти спільну мову між усіма – православними, католиками, лютеранами, адвентистами та іншими, крім... делегатів від московської УПЦ, котрі навіть не намагалися приховувати свого зверхнього, відверто ворожого ставлення до всіх інших.
– Священики московської УПЦ тримаються сьогодні такої позиції, що навіть молитву Господню – “Отче наш” – не бажають виголосити разом з нами, а віруючих всіляко відлякують, щоб ті навіть не заходили до храмів Київського Патріархату.
– Ваша Святосте, дуже Вам вдячний за інтерв’ю. Дай Вам, Боже, здоров’я і успіхів. Що Ви хотіли б побажати нашим читачам – віруючим і невіруючим?
– Моє побажання просте: щоб усі усвідомлювали, що Україні потрібна єдина помісна Церква. Єдина Церква буде тим фундаментом, на якому об’єднаються Захід і Схід України, попри всі різниці ментальності. Закликаю вас, дорогі брати й сестри, читачі, громадяни, зрозуміти: для успіху державотворення в Україні треба спочатку консолідувати наше українське суспільство. Саме цим і займається вже впродовж 10 років Українська Православна Церква Київського Патріархату.
Розмову вів Євген ГОЛІБАРДОВ,
газета “Вечірній Київ”, 6 червня 2000 року