У ці передвеликодні дні кожен з нас не лише сповнений передчуттям великої радості, великого свята, а й, напевне, укотре запитує сам у себе: хто ми, для чого прийшли на цю землю і чи правильно живемо, що чекає на нас там, за межею? По відповіді на одвічні питання, що набувають особливого значення нині, на зламі тисячоліть, “Порадниця” звернулася до Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.
– Ваша Святосте, яким Ви бачите духовне здоров’я нашого суспільства? Медицина розвивається і веде дедалі активніший, непримиренніший наступ на хвороби тілесні. А як зцілити душу людську, рани серця?
– Безперечно, духовний стан нашого суспільства мав би бути кращим. За роки державного атеїзму, коли відкидалось усе духовне, відкидався Бог як істота, руйнувалися храми, а отже, руйнувалася релігія, духовність перебувала у великому занепаді. На щастя, ми вже маємо незалежну Українську державу і маємо змогу відроджувати духовність, що й відбувається нині. Доказом цього найперше є будівництво великої кількості храмів. Погляньте, лише у самому Києві скільки відроджено – Михайлівський монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Пирогощі. Упродовж останніх років в Україні зведено близько двох тисяч нових храмів. І відновлення зруйнованих, будівництво нових храмів триває.
Духовне відродження в Україні характерне не лише цим. До Церкви почали ходити діти, молодь.
Приміром, у Володимирському соборі різко змінився склад парафіян. Якщо раніше там можна було бачити здебільшого людей похилого віку, то нині – багато моподих, і, що приємно, люди приходять родинами.
– Для нашого, українського, менталітету характерне впадання у крайнощі, скажімо, від цілковитого відречення до безоглядного поклоніння. Так, багато людей нині кинулося до Церкви. Хочеться вірити, що керовані вони найкращими, найщирішими порухами душі. Але ж є, напевне, і такі, що віддають данину моді.
– Дехто, відчувши віяння нового вітру, побоявся залишитися на узбіччі суспільства. Тому й почав виявляти свою нібито прихильність до Церкви, водночас внутрішньо не змінившись. Виголошують про свою віру у Бога, про життя за Його заповідями, а як були грішниками, так ними і залишилися.
– Просто змінили одяг – на більш модний.
– Змінили одяг, форму. Церква ж наполягає на тому, що недостатньо заявити про себе як про віруючого, недостатньо прийняти хрещення. Християнин має і жити по-християнськи. А жити так – це не лише молитися, ходити до церкви, а усе життя підпорядкувати вірі у Бога; пам’ятати завжди, що Бог спостерігає за всіма твоїми діями. Обманути можна людей, а Бога не обманеш. Він воздасть за всі твої справи та вчинки – і добрі, і злі.
– Ваша Святосте, але багато й таких людей, котрі зовні начебто і не прихильні до Бога, однак, усвідомлюють вони те чи ні, живуть за Його заповідями. Як Церква ставиться до таких?
– Трапляється, людина виголошує: “Я – атеїст, у Бога не вірю”. А коли починаєш із нею говорити, то виявляється, що і віру цю вона має, і заповіді Божі виконує. Святе Письмо розповідає про одного римського сотника, який був язичником, але багато добра робив людям. І у Святому Письмі сказано, що ця людина вгодна Богові.
Христос казав: “Хто не проти вас, той за вас”. Якщо хтось чинить добро, то він за вас. Добре, що такі, котрі і не є християнами, але чинять діла, угодні Богові, є у нашому суспільстві. Дав би Бог, аби було їх більше, тому що з часом вони все одно прийдуть до Церкви.
– Рано чи пізно людина замислюється над своїм призначенням на землі, над сенсом життя. Серед наших читачів люди різного віку – і ті, хто вже на схилі літ, і ті, хто щойно вступає у життя. Приємно відзначити, що ці питання цікавлять і молодих. А й справді, для чого ми приходимо у цей світ, де є зло, несправедливість, біль, хвороби?
– То дуже важливе питання – про сенс життя. І дуже добре, що ставлять його молоді. А відповідь на нього така. Земне життя має сенс тільки у тому разі, якщо існує Бог та існує вічне життя. Чому? Земне життя пов’язане зі стражданнями, несправедливістю, хворобами, боротьбою добра і зла. Якщо немає вічного життя, виникає питання: а до чого прагнути, чи треба боротися зі злом? Навіщо боротися, можна жити, як дехто і робить, за принципом: вигідно це мені, корисно – значить правильно. А добро то чи зло – не має значення. Отож і крадуть, обдирають народ. Чинячи зло іншим, творять добро собі. А якщо є вічне життя, то ти вже своїм земним існуванням робиш вибір. Якщо тут, на землі, борешся зі злом, захищаєш добро, то й у вічне життя входиш людиною, котра прагне до світла, до Бога, до усього найкращого, найблаженнішого, і Господь дає те тобі. Коли ж на землі обирав усе зле, жив несправедливо, грабував, не хотів працювати, сім’ю зруйнував, дітей не вчив, то ти сам добровільно обрав своє майбутнє у стражданнях. У цьому і полягає сенс земного життя: у виборі свого вічного майбутнього – блаженства чи страждання.
– Біблія вчить нас: якщо щиро покаятися у гріхах своїх, то Бог милостивий. Він простить. Якщо любов Божа безмежна і всепрощаюча, то чи утримуватиме це людей від подальшого гріхопадіння? Розкаявшись, грішник знову повертатиметься до зла, знаючи, що буде прощеним.
– Немає гріха на світі, якого Бог не може простити. Але за однієї умови: якщо людина розкається. А розкаятися – це не є просто сказати: “Господи, прости мене”. Покаяння – то зміна способу свого життя. Якщо кається блудниця, то вона починає жити цнотливо, грабіжник – чесно, той, хто зруйнував сім’ю, – повертається до своїх рідних. Оце і є розкаяння.
Але ж є багато гріхів і прихованих. Зовні людина начебто живе чесно, порядно. Проте, трапляється, гнівається, заздрить, ненавидить, і цим самим грішить приховано.
– А байдужість можна сюди додати?
– І байдужість теж. Із цими гріхами треба боротися. Людина каже: “Господи, ось я гнівливий, я каюся”. А мине якийсь час – знову гнівається. Проте усвідомлює, що робить неправильно, грішить. Так-от, боротьба зі злом полягає навіть і в тому, що людина падає, грішить, однак при цьому усвідомлює, що чинить погано, і намагається визволитися від гріха. Уже це є добро, і Господь допомагає їй. До того часу, поки людина, падаючи, піднімається, її не здолають ні зло, ні гріх. Грішник, котрий визнає свій гріх, іще має шанс на порятунок. Коли ж опустився, не усвідомлює, що чинить, не бореться зі злом у самому собі, вважає, що веде нормальний спосіб життя, це вже стан, який у нас називають хулою на Святого Духа. Але допоки людина живе, ніхто не має права її засуджувати. Бог їй суддя. Багато грішників каються уже на смертному одрі.
– Якби ж то люди усвідомлювали, що кожен стоятиме перед судом Божим і звітуватиме за усі діла й помисли свої, наскільки менше зла було б на землі!
– Щоб боротися зі злом, гріхом, слід завжди пам’ятати про свій смертний час. Пам’ятати про те, що у вічне життя відійдеш не з “мерседесом”, не з доларами, квартирою, дачею, а підеш таким, яким прийшов у цей світ, – нагим. І тільки те, що ти зробив у земному житті доброго чи поганого, залишиться з тобою у вічному мабутньому.
– Чому зло так міцно тримається на нашій землі, у наших душах? Де шукати його коріння?
– Першопричина усякого зла у тому, що людина відкинула Бога.
– Факт незаперечний – усі рівні перед смертю. Але чому ж смерть буває такою несправедливою, забираючи і молодих, і чесних, і добрих? Бачимо, явні грішники живуть до глибокої старості, а дитинча, котре не встигло не те що згрішити, а й по землі ступити, помирає. Я завжди згадую свою матір, котра поховала п’ятеро немовлят, а через роки – і дорослого сина. Чи справедливо це?
– У Бога нічого несправедливого немає. Чому одні помирають раніше, інші – пізніше? Бог є Владикою життя та смерті. Від Нього залежить, кого і коли забрати. Так, іноді людина весь час хворіє і живе до 80–90 років. А інша – здорова – помирає у розквіті сил. Грішник довго насолоджується земним життям, а праведник покидає його значно раніше. По-всякому буває, і тут не виведеш якоїсь закономірності, ми не можемо цього збагнути. Така воля Божа, і Господь не відкрив нам цієї таємниці. Чому ж Бог так благоволив, – про це не запитуємо.
– Смерть прийде до кожного з нас. Як готуватися до неї?
– Пам’ятати, що це буде. А коли людина пам’ятатиме, то утримуватиметься від злих учинків. Оце і є підготовка.
– І тим самим продовжуватиме своє земне існування?
– Так. Для того, щоб продовжити своє земне життя, як казав Господь, шануй батька свого і матір свою, і добро тобі буде, і довголітнім будеш на землі. Цю заповідь Божу треба виконувати.
– Нині у людей є велике бажання іти до Бога, та не завжди знають, якою має бути ця дорога.
– Бог сам приходить до людини. Але для цього людина має розкрити своє серце. Господь казав: “Я стою і стукаю у двері твого серця. Відчини, і Я увійду”. Він увійде, тоді народиться віра і зміниться внутрішній світ людини.
– А коли йдеться про новонародженого?
– Дитину змалечку треба виховувати у християнському дусі. І те, що ти не зробив за своє життя, вкласти у свою дитину.
– Нашим поколінням багато втрачено...
Учора Україна відзначила сумну річницю. 14 років тому смертельний чорнобильський смерч пронісся над нашими головами. Ваша Святосте, Чорнобиль – це що, кара Божа?
– Це Боже попередження усьому світу, не тільки Україні чи колишньому Союзу: ви розвиваєте технології, удосконалюєте їх, будучи бездуховними, живучи без Бога. То майте на увазі, що це може призвести до самознищення. Не будуйте Вавилонську вежу, бо без Бога нічого не зможете зробити.
– Ваша Святосте, ми напередодні великої події, свята свят – Світлого Христового Воскресіння. Яким буде Ваше слово до наших читачів?
– Вітаю усіх читачів “Порадниці” з великим святом – Воскресінням Христовим. Воскресіння Сина Божого переконує нас у тому, що маємо надію на вічне життя, бо Христос воскрес як людина, отже, і ми воскреснемо як люди. Це надає сил долати усі наші страждання. Бажаю, щоб Бог допоміг вашим читачам, усім людям України у сьогоднішній скруті, з надією і вірою у те, що майбутнє наше – світле.
– Спасибі за добрі і проникливі слова.
Вела розмову Тетяна ВЛАСЮК,
газета “Порадниця”, 27 квітня 2000 року