Якщо нинішня преса пише про Церкву, то це здебільшого матеріали про міжконфесійні стосунки. Поза тим у церковному житті є аспект не менш цікавий – богословський. Яке значення богослов’я має для простих вірних і професійних служителів Церкви? Як воно закорінено у нашу історію? Яким воно є нині і яким стане у майбутньому? Про це ми ведемо мову зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Доречно зазначити, що він – неодноразовий доктор богослів’я “гоноріс кауза”. Цей ступінь йому надали Будапештська реформаторська духовна академія (1979), Пряшівський богословський факультет (1980), богословський факультет Яна Гуса у Празі (1984).
– Насамперед треба, мабуть, нагадати читачам, що ж таке богослів’я. Богослів’я – це вчення про Бога, про Його ставлення до світу, до космосу, до людини, і про ставлення людини до Бога. Воно базується на Божественному Одкровенні. Людина може знати про Бога лише те, що він Сам відкрив про Себе у Святому Письмі через пророків і Свого Єдинородного Сина Господа нашого Ісуса Христа. Більшого людина про Бога знати не може. Тлумаченням, логічним доведенням і втіленням у церковне життя цього Одкровення і займається богослів’я. Воно також обґрунтовує релігійну мораль, правила та норми життя вірних і духівництва. Розрізняють богослів’я православне, католицьке та протестантське. Православне богослів’я спільне для всіх національних православних Церков: Грецької, Російської, Болгарської, Сербської, Грузинської та Української.
– У чому ж тоді полягає специфіка власне українського богослів’я?
Своєрідність його в тому, що воно відображує православне богослов’я в історичних умовах існування українців та їхньої Церкви. Той спосіб, як втілює Українська Церква православне богослів’я у життя, і є характерною особливістю нашого богослів’я.
– Відколи можна вести відлік його історії?
– Безпосередньо від хрещення Руси, від князя Володимира. Першим, хто стояв біля джерел нашого богослів’я, можна назвати митрополита Іларіона – давньоруського оратора і письменника, автора „Слова про закон і благодать”. Інший відомий богослов домонгольського періоду – Климент Смолятич. Саме на підставі богослів’я князі Володимир і Ярослав Мудрий писали закони, зокрема і „Руську Правду”. Трохи пізніше у Київському Печерському монастирі був складений літопис „Повість минулих літ” – синкретична пам’ятка, і в ній ви також знайдете те, що безпосередньо стосується українського вчення про Бога.
Наступним спалахом були XVI і XVII століття. Тоді з’явилися “Острозька Біблія”, “Пересопницьке Євангеліє” – визначні пам`ятки української культури. У XVII столітті, після появи унії та початку боротьби між православ’ям і римо-католицькою Церквою, виникає полемічна література. Православна спільнота, православні братства, Києво-Могилянська академія захищали православне віровчення, полемізуючи з римо-католиками. Ця література піднесла українське богослів’я на досить високий щабель. Так, “Сповідання” святителя Петра Могили визнали як велике досягнення богослівської думки всі православні Церкви і патріархи (і навіть російський), його прийняли на церковних Соборах. Сама ж Києво-Могилянська академія, нагадаю, була на православному Сході чи не єдиним вищим навчальним духовним закладом і не поступалася за своїм рівнем перед європейськими університетами.
– А як бути з Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським, Димитрієм Ростовським (Тупталом)? Чи можна їх вважати богословами саме українськими?
– Безперечно, адже всі вони вихідці з України. Ф. Прокопович і С. Яворський навчалися й викладали у Київській академії. Це кращі носії української богословської і наукової думки того часу. Весь православний світ пишається нині житіями святих, що їх написав Димитрій Ростовський.
Тоді в Російській Церкві відбувалися петровські реформи, і ось цим українським богословам після переїзду до Москви довелося на теоретичному рівні захищати інтереси Російської Церкви.
Цікаво, що тоді Київська митрополія, хоч і не була автокефальною, але у складі Константинопольського Патріархату мала автономію, так що Константинополь фактично не втручався в її внутрішні справи. Богослів’я і церковне життя у ній стояли на високому рівні. Занепад почався після того, як 1685 р. Київську митрополію несправедливо, не за приписами церковних канонів, за якийсь хабар приєднали до Московського Патріархату, й українські богослови почали працювати на користь Московського Патріархату. Ось, приміром, професорів до Слов’яно-греко-латинської академії цар брав з України. У результаті російське богослів’я розквітло, а період кінця XIX – початку XX століть взагалі став його „золотим віком”. Таким чином, стимул для його розвитку дали с`аме українці, а сам`е ж українське богослів’я у XVIII–XX століттях фактично занепало.
Не треба забувати, що і книгодрукування почалося в Україні. Диякон Іван Федоров, вигнаний з Росії як єретик (там вважали, що ця справа від диявола) друкував свої церковні книжки у Львові.
– Як Українська Православна Церква ставиться до тих вчень, що зараз розвиваються в лоні Російської Православної Церкви?
– Звісно, необхідно визнати, що російське богослів’я нині стоїть на вищому рівні, бо в нього є оте надбання, про яке вже мовилося. Зараз воно розробляє проблеми сучасності, наприклад, проблематику єднання Церков, ставлення Церкви до проблем охорони довкілля тощо. Певна річ, ми до цього ставимося позитивно.
Разом з тим, російське богослів’я подає історію Української Церкви в якомусь спотвореному вигляді.
І оскільки нині точиться боротьба за визнання нашої автокефалії, то на часі є теоретичне обґрунтування такої автокефалії. Тут можна назвати солідну двотомну працю професора Олександра Лотоцького „Автокефалія”, історичні праці митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка), чотиритомник Івана Власовського „Нарис історії Української Православної Церкви” тощо.
– Чи могло б нинішнє богослів’я, скажімо, допомогти розв`язати проблему існування в Україні двох християнських конфесій – православної та греко-католицької?
– Богослів’я може пошукати шляхи до утворення єдиної Церкви Христової. Напевно, це могли б бути якісь екуменічні шляхи.
Адже в українських православних і греко-католиків корінь один – хрещення Володимира.
Можливості є дві: або греко-католикам потрібно відокремитися від Рима і стати православною помісною Церквою, або ж православним приєднуватися до Рима, і тоді це буде нова унія.
Але православні ніколи не підуть на підпорядкування Риму, і, як свідчить історія, навіть якби єпископи й пішли на це (як у XVI–XVII ст.), то народ не пішов би.
Тому створення єдиної Церкви нині видається досить проблематичним.
– Які зараз в УПЦ Київського Патріархату є дослідницькі центри з вивчення богослівських питань? Де готують майбутніх українських богословів?
– Не слід забувати, що раніше наші богослови, як і всі ми, працювали на РПЦ. За радянських часів Україна давала для Московського Патріархату 60% студентів, і кращих з них залишали чи то в Ленінграді, чи то в Москві. Тепер нам необхідно вирощувати свої кадри. Центрами підготовки майбутніх богословів і релігієзнавців є Київська і Львівська духовні академії та богословський факультет Чернівецького університету.
– Які першочергові завдання стоять перед богослів’ям нині і які перспективи його розвитку Ви бачите у майбутньому?
– Найперше, необхідно забезпечити Церкву богослужбовою і богословською літературою рідною мовою. Перекладаються і кращі російські праці, адже у російське богослів’я зробили внесок і українці, тому це є і наше надбання. Інше завдання – переклад творінь святих отців. Саме такий переклад дав колись поштовх до розвитку російської богословської школи. Сподіваємося, що так само він дасть поштовх і для нас.
Постійна наша турбота – досконаліший і точніший переклад Святого Письма саме сучасною українською мовою, бо наявні нині переклади не відповідають усім вимогам. Сучасною українською мовою вже перекладено Новий Завіт, видані богослужбове Євангеліє, Апостол, Служебник, Молитовник, готуються Часослов, Требник, „Великий богослужбовий збірник” тощо. Також ми перевидаємо праці, видані за кордоном, того ж, скажімо, О. Лотоцького. Статті з різних богословських питань регулярно з’являються у нашому часописі – „Православному віснику”.
Пилип СЕЛІГЕЙ,
газета “Влада і політика”, 21–27 березня 2000 року