Праці патріарха Філарета

 

Попри всі „наїзди” та всю неоднозначність, постать Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета залишиться однією з найунікальніших у нашій новітній історії. Можна вважати, що схожого висновку дійшов і по­передник Філарета на патріаршому престолі УПЦ Київського Патріархату – Володимир (Романюк), який як десидент хоч і поклав більшу частину свого життя на боротьбу з тодішнім ще екзархом Московського Патріарха в Україні Філаретом, але в роки незалежності став активно будувати разом зі своїм колишнім опонентом Київський Патріархат.

Але поговорити сьогодні хотілося б і на іншу тему. А саме: як простий, хоч і набожний хлопець із післявоєнного Донбасу Мишко Денисенко встиг пройти багато ієрархічних щаблів у православній Церкві і першим з українців за довгі роки отримати титул митрополита Київського та Галицького. Вже пізніше він доб’ється від Москви грамоти про те, що „...бути віднині Православній Українській Церкві незалежною та самостійною в своєму управ­лінні”; а коли росіяни побачать, що владика Філарет уже не збирається відмовлятися від ідеї автокефалії, то піднесуть йому „подарунок” з „білокам’яного” плеча – анафему...

 

Філарет (в миру – Денисенко Михайло Антонович), Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату з 22 жовтня 1995 р. Народився 23 січня 1929 р. в с. Благодатне Амвросіївського р-ну Донецької області у робітничій родині. Закінчив Одеську духовну семінарію, Московську духовну академію. Був викладачем у кількох семінаріях та академії, з 1957 р. – ректором Київської семінарії. У подальшому – перебування на багатьох релігійних посадах, в т. ч. настоятель подвір`я РПЦ в Олександрійському Патріархаті (Єгипет) та єпископ Віденський і Австрійський. У 1990 р., по смерті Патріарха Пимена, був патріаршим місцеблюстителем РПЦ, цього ж року став предстоятелем УПЦ. У листопаді 1991 р. прийняв рішення просити автокефалії. У червні 1992 р. вийшов з-під юрисдикції РПЦ.

 

– Ваша Святосте, на початку року заведено озиратися назад. Яким був рік минулий для Української Православної Церкви?

– Для нашої Церкви він був успішним. За цей час ми значно просунулися в об’єднанні з Україн­ською Автокефальною Православною Церквою. Ве­лика її частина перейшла до Київського Патріархату. Нам приємно, що і сам Патріарх Дмитрій у постанові свого Собору визнав, що мусить бути єдина право­славна Церква, незалежна від Московського Патріархату, а її основу повинен складати Київський Патріархат. Загалом наші стосунки покращали, і це дає надію на об’єднання двох Церков. У Москов­ському Патріархаті ієрархія твердо стоїть на позиціях підпорядкування Москві, а тому об’єднавчий рух починається з низів, з парафій. Нам дуже приємно, що ділові люди, меценати, які будують в Україні хра­ми, ставлять неодмінною умовою, щоб вони належали Київському Патріархатові. Хотілося б, аби влада, особливо на місцях, більше сприяла процесу єднання гілок українського православ’я.

– Чи є у Патріарха тривоги, з якими він зустрів Новий рік?

– Звичайно, вони є. Ми й по сьогодні не впевнені, що святкування 2000-ліття Різдва Христового піде у потрібному напрямі. Відчуваю, що воно може перетворитися на черговий офіційний ювілей. Треба пам’ятати, що людство знаходиться на зламі двох тисячоліть, а в такий час завжди відбуваються кардинальні зміни. Тут необхідно переосмислити людські стосунки, відповісти на питання, що в нашій цивілізації є первинним, а що другорядним: духовні чи матеріальні цінності? Згадаймо, що саме орієнтація на матеріальні речі, яку проголосив атеїзм, призвела до нищення навколишнього середовища, виникнення страшних хвороб. Українська Православна Церква Київського Патріархату вважає своїм обов’язком привернути увагу суспільства до необхідності зміни такого становища. Сумно, що всеукраїнський релігійний форум, який мав на меті звернути на це увагу українського народу, так і не відбувся. Наша Церква натомість змушена провести міжнародну християнську асамблею та обговорити згадані питання.

– Оскільки наш матеріал виходить напередодні Різдва, як, на ваш погляд, це свято мусить зустріти пересічний українець?

– Найперше хочу всіх привітати, до якої б вони Церкви не належали, адже це наше загальнохристиянське свято. Нехай кожен у його переддень утверджується у вірі, у тому, що Син Божий недаремно прийшов на землю. Лише сильний духом може пережити всі наші земні проблеми, перемогти їх своєю надією та вірою. Святкуючи Різдво, насамперед треба звернутися зі щирою молитвою до Бога. І Він обов’язково допоможе, адже Він чекає, аби кожна людина відгукувалася на все добре та святе.

– Як завжди, найперше у Володимирському кафедральному соборі відбудеться богослужіння. Відправлятиметься всенічна літургія. У ці дні спіл­куюся з духовенством, громадськістю, бо вважаю, що відрив інтелігенції від Церкви, який був за, радянських часів, згубно впливав на духовність народу. Хочу вручити дітям-сиротам подарунки. Уже є домовленість з фондом „Діти України”, що він від Київського Патріархату передасть тисячу подарунків для малозабезпечених.

– Якось під час зустрічі з Папою Римським один журналіст поцікавився: наскільки важким є папський жезл. Чи важко бути Патріархом?

– Скажу щиро, що Патріархом бути важко. Важко було бути екзархом, предстоятелем УПЦ у складі РПЦ, але Патріархом помісної Церк­ви бути ще складніше, особливо в часи станов­лення Церкви, держави. Під час інтронізації я сказав: кукіль для Патріарха не є прикрасою, а швидше терновим вінцем, бо це пов’язано з бага­тьма проблемами: духовними, матеріальними, фінансовими. Оскільки ведеться шалена боротьба проти єдиної помісної Церкви, то всі зусилля недоброзичливців насамперед спрямовані проти Патріарха. Цікаво, що є багато людей, які активно виступають проти ідеї помісної автокефальної Церкви, навіть не усвідомлюючи, що ж це таке!

– А чи не доводилося вам шкодувати, що ви стали на шлях служіння Богові, ще в молоді роки пішли в ченці?

– Ні, ніколи такого відчуття у мене не з’являлося. Я вже працюю на благо Церкви десь; приблизно з 1945 року. Ще в Одеській семінарії я зрозумів, що хтось мусить служити духовним інтересам народу.

– Були в мене дру­зі, які теж хотіли стати священиками, але через деякий час усі під тиском різних обставин відмови­лися від цього. Тоді це був маленький, але под­виг, адже людина йшла проти загальної течії.

– Ви народилися на Донеччині, майже на кордоні з Росією. Час­то нині відвідуєте малу батьківщину?

– Буваю вдома частенько. Нещодавно ось був там. Коли при­їхав у рідне село та хотів відвідати свою церкву, мене туди не пустили... Бо вона опинилася в Московському Патріар­хаті. Мене вразило також те, що школа, де я навчався, тоді була українською, а тепер – російськомовна. Лише зовсім недавно під тиском демократичних сил там відкрили українські класи. Тобто зв’язки тримаю з місцем, де народився. А стосовно друзів... то не має значення, що вони пі­шли іншим шляхом. Кого Бог не покликав, то краще не ставати на цей шлях, бо він складний, відпові­дальний і не всякому під силу.

– Оскільки мова зай­шла про друзів, то слід згадати, що у вашому житті часто складалося так, що вас зраджували... Наприклад, багато архиєреїв, яких ви висвячували, не пішли за Вами у Київський Па­тріархат, а залишилися вірними Москві. До речі, через це між Вами та гетьма­ном Іваном Мазепою де­хто проводить паралелі.

– Справді, зрадили майже всі архиєреї, яких я висвячував. Щоправда, не тільки вони, але й багато ду­ховенства. На Соборі в 1991 році вони всі одностайно висловилися за автокефа­льну Церкву. Тому це зрада не те що особисто мене як Предстоятеля Української Православної Церкви. Це зрада самої Церкви, адже тоді саме від її імені вони виступали. Знаю, що тепер багато хто жалкує, пішовши не тим шляхом.

Стосовно паралелей, які зараз дехто проводить між мною та Іваном Мазепою, то він був державним діячем і прагнув визволити Україну від обіймів Росії. Я ж прагнув, аби наш народ мав духовну незалежність. Думаю, що порівняння тут зайві, хоч і отримали ми від Москви однакову „нагороду” – анафему.

– Як вам вдається поєднувати вміння спілку­ватися і з віруючими, й зі світськими людьми?

– Праця священнослужителів пов’язана перед­усім із проповіддю, євангелізацією світу. Ми повинні спілкуватися з усіма та нести слово Боже людям. Так чинили й апостоли, перші проповідники. Вони не цуралися світу, а йшли у нього. Лише за ра­дянських часів нам було заборонено спілкуватися з посадовими особами, мирянами. Зрештою, з усіма, окрім пенсіонерів.

– Що, окрім духовної літератури, вам до­водиться читати? Ваш улюблений світський пи­сьменник?

– Звичайно, я як людина не можу не читати художньої літератури. Во­на знаходиться під вели­чезним впливом хрис­тиянських ідей. Кожен твір, якщо він має якісь духовні якості, обов’яз­ково мусить мати вічні підвалини. Найбільше люблю Федора Достоєвського, який глибоко розкрив людську душу. Також подобається Віктор Гюго. Одним словом, авто­ри, які більше торкали­ся людської душі, її стра­ждань, ставлення до інших людей. Любив також літе­ратуру на воєнну те­матику, бо людина розкривається саме під час війни. Видно її добрі, злі якості, вона завжди стоїть перед вибором. На­приклад, віддати себе у жертву за вічні ідеали чи зберегти своє життя?

– Моєю мрією є дожити до того часу, коли в Україні буде одна помісна православна Церква. Якщо це трапиться, буду дуже вдячний Господу Богу. Крім цього, як кожен християнин, прагну увійти у вічне життя не для страждань. Вічне життя, Бог, любов є тими цінностями, якими я живу.

 

Юрій ДОРОШЕНКО,

Газета “Україна молода”, 6 січня 1998 року