Праці патріарха Філарета

– Сьогодні україн­ське православ’я, на жаль, розділене на частини. Це завдає великої шкоди як державі, так і кожній окремій людині, бо душа її розірвана, терзається, не знає, куди податися. З од­ного боку, частина Церкви тягне Україну до Москви, з іншого – іде боротьба між самими цими части­нами. Нам потрібно серйозно взятися за побудову в Україні єдиної православної Церкви. Це може ста­ти реальністю. Ми вже бачимо той час, коли Українська Цер­ква повністю відо­кремиться від Мос­ковського Патріархату, вибудувавши свою Помісну Пра­вославну Церкву. І ось тоді Україна по-справжньому оживе, збудиться до нат­хненної і творчої праці, бо Церква зав­жди була надихаючою божественною силою, яка допомага­ла народові долати негаразди на його історич­ному шляху. Тому, коли Росія побачила, що одного чудового дня Україна може звільнитися від її впливу, вона посилила тиск на Українську Церкву через Московський Патріархат, що сьо­годні, в силу відомих історичних причин, ­має в Україні досить міцні позиції.

Промовистий факт: комуністи в Україні під­тримали не національну Українську Церкву, а Московську. Власне, що може бути спільного між атеїстами і православ’ям? Атеїсти постійно боролися проти релігії, а тут – блокуються з Церквою. Пояснюється це просто: у них спіль­на платформа і політична мета – боротьба з українськими патріотичними силами і відновлення російської імперії, хоч би як вона нази­валася.

Але Московський Патріархат підтримують не тільки прокомуністичні сили, його підтриму­ють і деякі урядовці. Вони ж ввели в оману ук­раїнського Президента: він підписав указ про передачу частини Києво-Печерської лаври Московській Церкві. А це ж наша національна святиня. Хто володіє національними святиня­ми, той володіє і душею українського народу. Туди приходять люди з усіх кінців України, там вони надихаються на особисту і громадську ді­яльність. А якщо з цих святинь ітиме не укра­їнський, а великоросійський дух, то на що ж він надихатиме прочан?

На сьогодні передача решти храмів – 800 по Україні – загальмувалася. Держава вже не знає, кому їх передати. Московському Патріархату – будуть обурені національно-патріотичні сили, Київському – почне протестувати Мос­ковська Церква. Якби ми об’єднали Церкву в єдину помісну, гадаю, не було б жодних пе­решкод для передачі їй усієї Києво-Печерської лаври, Софійського собору, Андріївської та Кирилівської церков, інших храмів по усій Україні. Як сказав мені під час зустрічі Президент: утво­рення єдиної православної Церкви розв’язало б дуже багато політичних і суспільних проблем.

– Об’єднання може відбутися, але не з цією ієрархією, яка надихає православних віруючих на такі ворожі щодо їхньої держави настрої. Якщо ідеться про утворення єдиної Церкви, про об’єднання, то потрібно починати знизу, з парафій, з рядового духовенства. Нарешті пра­вославні віруючі починають розуміти, що їх ввели в оману. Вони гадали, що належать до Української Церкви, а фактично то є Ро­сійська Церква, тому від її священиків можна почути, що Українська Православна Церква Київського Патріархату і “неблагодатна”, і “неканонічна”, ба, навіть... “сатанинська”... Такі епітети можуть іти лише з серця, сповненого ненависті до своїх же пра­вославних братів-українців. Церква, якщо вона справді сповнена Божої благодаті, випромінює любов, а не ненависть.

Тим православним, які досі вважають, що так звана УПЦ – Церква українська, я б порадив зазирнути у її статут. Там у першій статті напи­сано: Українська Православна Церква є складо­вою частиною Московського Патріархату. Ос­танній Архиєрейський Собор засвідчив, що на­віть утворення нових єпархій в Україні затвер­джується Москвою. Або перегляньмо їхній ка­лендар на 1997 рік. Там уже немає навіть назви: Українська Православна Церква, а лише – єпископат Московського Патріархату, а далі – Росія, Україна, Білорусія... Тоді у чому ж поля­гає її незалежність? Залякана досьє КДБ, бо­ягузлива “українська” ієрархія боїться перехо­дити до Київського Патріархату.

– Священний Синод УПЦ Київського Пат­ріархату ухвалив з цього приводу заяву, в якій назвав це рішення “дивним”, бо предстоятеля УПЦ Київського Патріархату відлучають від Церкви, до якої він не належить. Феодор Вальсамон, тлумаченням цер­ковних правил якого керуються всі помісні православні Церкви, говорить: “Відлучений з нерозумного бажання того, хто відлучає, без усякого сумніву, може нехтувати відлученням: і швидше – той, хто відлучив, повинен підпасти покаранню”. А великий вселенський учитель, святитель Іоан Золотоустий, сказав: “Ті, що зловживають повеліннями Господніми і підда­ють людину церковній анафемі, привласнюю­чи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель”.

– Така стаття Конституції – не нова у світі. У більшості держав Церква відокремлена від держави, але це не означає, що вони не можуть взаємодіяти, а головне – це не означає, що Церква відокремлена від суспільства. Цього ос­таннього не можна зробити жодними вказівка­ми чи законами, бо одна й та сама людина є і членом Церкви, і громадянином держави, членом суспільства.

Держава не повинна втручатись у внутрішні справи Церкви, а Церква – у справи держави, в її політику. Але Церква завжди була з народом, зі своєю державою. Чому сьогодні УПЦ Київського Патріархату і Українська Греко-Католицька Церква підтримують Українську державу? Тому, що цього хоче народ, і це для нього – благо. Де йдеться про спільне для всього народу, життєво важливе для нього, – Церква з народом, з його громадськими організаціями. Сьогодні фактично розпочалася підготовка до наступних парламентських виборів, які будуть дуже важливими для долі нашого суспільства. Церква розуміє це і заявляє: нам конче потрібно консолідувати всі національно-патріотичні сили. І ми братимемо в цьому процесі активну участь.

Церква – це душа народу, а душа відчуває всі болі тіла. Однак і тіло повинне підкорятися порухам душі, бо вона – божественного походження, без неї тіло не здатне на свідоме життя. Тільки за надихаючої ролі Церкви народ здатний повноцінно і продуктивно жити.

– Так, для спасіння душі однаково, у якій церкві та душа молиться. Спаситель для всіх один. У Бога немає старших чи молодших націй, усі вони – Його творіння, усі перед Ним рівні. Однак якщо людина дбає не лише про спасіння своєї душі, а й про свій народ (треба гадати, що байдужість до ближніх і до своєї держави і спасінню душі не сприяє – Т.П.), то факт, у яку церкву вона ходить, має колосальне значення. Не випадково після розвалу Оттоманської імперії разом з утворенням окремих держав, таких як Греція, Болгарія, Румунія, там одразу ж виникли і свої помісні Церкви. Хоч раніше, до виникнення цих держав, і Церкви ці були у складі Константинопольського Патріархату. Розпалась імперія – розпався і Патріархат. Це закономірний процес. Зараз відбувається те саме. Розпався СРСР як імперія – Московський Патріархат також розпадається. Хоч би як чіплявся він за Україну, нічого з цього не вийде. Бо є Українська держава – і буде в ній своя Церква.

– Якщо державні мужі зацікавлені в збереженні Української держави, то вони так само повинні бути зацікавлені в Українській Церкві, бо російська – працює проти України. Наведу один з останніх фактів. Коли приїздив до Севастополя відомий своїми імперськими зазіханнями мер Москви Лужков, то його не зустрічав мер Севастополя, зате урочисто зустрічав, благословляв Лужкова, а заодно і російський флот архиєпископ Сімферопольський і Кримський, архиєрей так званої УПЦ МП Лазар. Він вітав його наміри, бажав, щоб вони здійснилися... Давайте подумаємо: а якби відносини України і Росії загострилися до такої міри, що дійшло б до війни, – не дай Боже, ми вважаємо і сподіваємося, що цього не буде ніколи, – але припустімо? То на чиєму боці буде Російська Церква, чи, як вона себе називає, УПЦ? Ось таку серйозну недружню силу ми терпимо і заохочуємо на території своєї держави. Чи є в цьому логіка?

РУНвіра – це повернення до релігії, яка була до Х ст., до хрещення, релігії не богоодкровенної, а природної. Річ у тім, що в самій людині є відчуття Бога, і кожна людина, свідомо чи несвідомо, шукає Його. Створивши людину за власним образом і подобою, Господь тим самим заклав у неї відчуття Божества. Але до пришестя Христа людина Бога не бачила, а оскільки тягнулася до Нього, то створювала собі богів, виходячи з власних незрілих уявлень: ставила ідолів, обожнювала стихії природи, небесні світила. Бог відкрив через Ісуса Христа істинну релігію і дав Святе Письмо, в якому викладена Його воля. Це вже є релігія для людства, яке вийшло зі свого дитячого віку. В дитинстві нас навчають правил, звичок, а в дорослому віці ми осягаємо значно складніші й абстрактніші поняття. Тому повернення до такої релігії як РУНвіра – це повернення до примітивних уявлень про світ, до примітивного розуміння божества. Усі народи на Землі колись мали ідолів, однак сьогодні вони задивлені в істинного Бога. Хто бажає своєму народові добра, миру і процвітання, той не кликатиме його назад. Історію і міфологію знати потрібно, але жити в історичному минулому – неможливо.

По-перше, я бачу її незалежною державою. І це вже є. По-друге, оскільки наш народ працьовитий і талановитий, наші надра багаті, а лани родючі, – я бачу її заможною. Оскільки Україна не має територіальних претензій до інших держав, вона буде стабілізуючим фактором у Європі. Буде Україна незалежною – буде гарантія миру.

– За спасіння своєї душі, за свою паству, за свій народ, за свій уряд, за свою державу, за мир у світі...

 

Газета “Час”, 1–12 березня 1997 року,

розмову вела Галина ПАЛАМАРЧУК