1. Драгомирна. 1764-1775
В Галаці вся наша братія висадилася 1763 року й подалася до скиту Варзарешта, але місця їм тут не знайшлося. Тоді о. Паїсій удався в Ясси до митрополита кир Гавриїла та до молдавського господаря Григорія Каллімаха, і вони ласкаво прийняли афонського втікача. Паїсієві відведено молдавського Свято-Духів-ського монастиря в Драгомирні, зо всіма маєтками його. На жаль, не знаємо докладно року, коли саме старець Паїсій перебрався в Драго-мирну — десь року 1764-го.
І вся братія засіла в Драгомирні й приступила до свого звичайного монашого подвижни-чого життя. Цього часу до старця Паїсія з Мер-лополяни прибув учень старця Василія, товариш о. Паїсія по Київській академії, українець ієромонах Олексій Филевич. Він гостив у о. Паїсія всю зиму, любовно бесідуючи зо своїм другом. Старець Паїсій став просити о. Олексія, щоб облік його в схиму, що той і вчинив. І відтоді старець Паїсій став ієросхимонахом, але ймення йому не змінено — позостався Паїсієм. Це було перед Великоднем, але якого року — невідомо.
І старець Паїсій ревно взявся за належне впорядкування свого нового Свято-Духівського монастиря. Він закладає спільножитство (кіно-вію) за уставом Василія Великого, а Богослуж-би править за чином Св. Гори. Запровадив два хори: правий слов`янський, а лівий — молдавський, риса дуже цікава, яка змальовує нам національний світогляд старця Паїсія: він стояв за Богослужби рідною мовою.
Паїсій запровадив свого устава в монастирі, заснованого на уставах Василія Великого, Феодосія Великого й Феодора Студита. Т. зв. «Умна Молитва», яку завжди пропагував наш старець, ставилася в обов`язок кожному монахові.
Користаючись зо спокою, старець Паїсій розпочав велику перекладну працю — перекладав книжки з грецького на ново-церковнослов`янську або молдавську мову. На молдавську перекладав учень його Іларіон. Ці нові переклади звичайно читано братії довгими зимовими вечорами, риса дуже цікава для монастирського життя під Паїсієм, а науку давано двома мовами за чергою: «одного вечора наука була слов`янською мовою, а другого — молдавською. І коли якою мовою була наука, тоді ченці другої мови читали Повечір`я» (Житіє, с. 40). І знову надзвичайно цінний двомовний звичай для національного виховання братії.
Старець Паїсій любив повчати братію і багато його глибоких наук розсіяні в Житії його.
Особливо часто настоював старець Паїсій, що коли спільножитний монастир зазнає «маєт-колюбство та злотолюбство», то йому прийде кінець. І це було віще пророцтво для багатьох тодішніх монастирів...
І пильно працював старець Паїсій, а з ним і вся братія. «І тоді можна було бачити в монастирі Драгомирні монаше життя, мов би чудо нове або Богом насаджений земний рай... Багато душ він зібрав з Божої волі в однодушшя і од-номисля, а себе самого він клав першого на взірець»... (Житіє, с. 48—49).
Взагалі, о. Паїсій виявив тут увесь свій великий організаційний монаший хист. Та, на жаль, зачалася російсько-турецька війна (1768), а з нею моровиця й голод. А в кінці, по Кучук-Кайнарджійському миру 1774 року Буковина відійшла до Австрії, а з нею й Драгомирна. О. Паїсій позостався на роздоріжжі... Позоставатися під неправославною новою владою монастир боявся, і не знав, що йому почати... Бо знову згадувалися католики й уніяти, через яких о. Паїсій і рідну Україну мусив був покинути...
2. Секул. 1775-1779
Алє незабаром прийшло вирішення справи. Ігумен Секульського монастиря в Молдавії запросив старця Паїсія з братією до себе. Старець Паїсій звернувся до митрополита, просячи благословення на перехід. Митрополит поблагословив, а господар Григорій Гіка дозволив. І братія, а було їх уже 350 осіб, переселилася в Секул. Було це 1775 року. 1 знову братія зажила своїм старим подвижничим життям, як то було в Драгомирні.
З. Нямець. 1779-1794
Але в Секулі братії було занадто тісно, і старець Паїсій написав господареві Костянтину Мурузі, просячи допомогти поширити монастиря. Господар вирішив інакше: наказав старцю Паїсію перейти до Нямецького монастиря.
Цей монастир знаходився в великому місті Нямець (старе Н-ьмечь, болгарська вимова Ня-мец, побудоване німцями, тому Німечь — німецьке місто), постав він ще в 1497 році1, але на наш час сильно занепав і потребував на-прави, чому господар і митрополит охоче передали його о. Паїсієві, вірячи, що він його підійме на належну висоту, бо старець Паїсій мав уже славу вправного монастирського адміністратора.
Як положений в неспокійній місцевості, бо при великому місті, Нямець не підходив до спокійного аскетичного характеру старця Паїсія і його братії. І о. Паїсій сильно сумував і плакав, навіть позбавився був сну та їжі, бо пророче передбачив, що в такому місці не може бути правдивого аскетичного спільножитного монастиря, та ще за уставом Свято горським. А в додаток до всього прийшли з Нямця соборні монахи і зо слізьми стали просити не викидати їх з їхнього рідного монастиря... Положення склалося справді тяжке...
І старець знову написав до господаря слізьне прохання позоставити їх у Секулі. Але відповідь господаря прийшла скоро й була коротка: «Учини послух, іди в Нямець, ні про що
1 Історію Нямецького монастиря написав у п`яти томах архімандрит Андронік, написав молдавською (румунською) мовою.
не думаючи» (Житіє, с. 55). Робити справді не було чого, треба було слухатися і перебиратися в Нямець...
Частину братії позоставлено в Секулі, що був у двох годинах ходу від Нямця, а решту переселено до Нямця. Усі попрощалися в церкві, а старець був невтішний... «Плачучи гірко, він вийшов із церкви і пішов, але за свою глибоку старість та неміч одного тільки коня з нужди ужив»... Учні сердечно й любовно були при своєму вчителеві й оточили його...
«Вони, як бджоли, оточили його одноконно-го возика й ішли пішки, насолоджуючись його духовними речами — одні його провадили, а одні йшли з ним»... (Житіє, с. 57).
В новий монастир переселились 14 серпня 1779 року, в надвечір`я Успіння.
Частина Нямецької братії відійшла незадо-волена, а частина позосталася і зіллялася в одне з братією старця Паїсія. Соборна братія позосталася тут до смерті.
І знову почалася енергійна праця для розбудови спільножитства в Нямці, а число братії зросло до 400, крім окремих скитів, та в Секулі було до 100 братій. Старець невпинно й горли-во навчав свою братію, а до Секула раз річно, на Усікновення, приїздив на дев`ять день.
А сам Нямець, що був на честь Вознесення Господнього, сильно ожидав на Храмове свято, бо до нього сходилась не тільки вся Молдавія, але багато народу й з-за границі. Тоді чотири дні старець не знав утоми, всім любовно догоджав.
Коли знову розгорілася війна з турками, прибуло російське військо в Молдавію. Головнокомандуючий князь Потьомкін спинився в Яссах, а при ньому був і архієпископ Амбросій.
Почувши про подвиги старця Паїсія, архієпископ прибув до Нямця, де був зустрітий з великою честю. Архієпископ пробув у Нямці чотири дні і в цей час возвів старця Паїсія в архімандрити. Сталося це в 1790 році.
Життя точилося вперед, але в Нямці не було вже того завзяття, що панувало в них перед тим, коли братія була одноуста й односерда зо своїм ігуменом. «Духовне наше життя, — каже автор «Життя» й самовидець усього, — зійшло додолу остаточно й без повороту»...
А сам старець увесь віддався. своїй перекладній праці, ніби передбачаючи скорий їй кінець, а коли вже не міг — за хворістю — перекладати, то перероблює й виправляє написане.
4. Упокоєння. 15.XI.1794
Aлє здоров`я помалу покидало старця і видно було, що не довго йому позосталося бути зо своєю братією. В середу 8 листопада ст. стиля 1794 року Старець востаннє зліг і прохворував тільки тиждень. У неділю 12 листопада насилу таки встав, пішов до церкви, і радісно вислухав останню Св. Літургію, з якої насилу привели хворого до келії. А в середу 15 листопада, причастившися Св. Таїн, попрощався зо всією братією, «і впокоївся так, мов би заснув, і передав святу свою душу в руці Божі року 1794-го, листопада в 15-ий день, поживши від народження 72 роки» (Житіє, с. 69).
Коли пішла звістка про смерть широко відомого старця, до Нямця зійшлося сила-силенна народу. Мав приїхати на похорон й єпископ Тумський Веніямін, але не встиг, — старця поховали без нього.
Поховали старця Паїсія в Храмі Вознесен-ня при правій стіні. Тепер тут над могилою висить гарний портрет о. Паїсія, писаний масляними фарбами.
А на могильній плиті зроблено написа по-слов`янському й по-ромунському такого змісту:
«Здь почиваєть блаженний Отець Ієросхімонахь и Архимандрить Старець Паисій малоросіянинь, иже огь Афонской горьі сь 60 учениками вь Молдавію при-шедь и ту множество братій собравь и общежитіє собою обновивь, ко Господу отьіде 1794-го года ноємбрія 15. во дни благочестивого Господаря Михайла Суцула Воєводьі и Преосвященного Митрополита Іакова».
Як бачимо, і на могильній плиті не забули подати, що старець Паїсій — малоросіянин. Бо сам отець ніколи цього не забував!
Братія щиро любила й шанувала свого ігумена. Автор Житія пише про нього:
«І природними ознаками він був прикрашений: обличчя його було біле та світле, немов Ангола Божого. Взір був тихий, слово смиренне, не грубе («дер-зости чуждо»). Він усіх притягав до себе любов`ю, як магніт залізо. Увесь був переповнений добротою, повний милости. А ум його був завжди поєднаний любов`ю з Богом» (Житіє, с. 65-66).
Так закінчив свої духові подвиги старець Паїсій, закінчив їх на чужій землі, бо з рідної змушений був утікати. Дух його все рвався ближче до Бога, але вповні заспокоїтися на цьому світі не міг. Нарешті, знайшов собі вічний спокій при Бозі в оселях його!..