Праці митр. Іларіона (Огієнка)

 

Юнак Петро Величковський у Любецькому монастирі одержав свій перший мо-наший досвід, і він був зовсім недобрий. Цей нещасливий досвід сильно вплинув на вразли­вого юнака, і він постановив таки неодмінно втікати в Молдавію, що славилася своїми спо­кійними православними монастирями, або й на вимріяний Афон. Юнак мріяв знайти десь ма­лого скита з чеснотним старцем, і в нього на­вчатися чернечого життя.

Але того часу українські монастирі були сильно розложені: на Правобережжі вони були в більшості силою захоплені уніятами, а решта не стояли на потрібній висоті. На православні монастирі без кінця тиснули єзуїти та уніяти, і всіма способами розкладали їх. Петро Величков­ський усе це добре знав і постановив утекти з неспокійної України, бо тут уніяти не дають православному монахові жити...

Утікаючи з Любецького монастиря на Чер­нігівщині, молодий Петро попав у Чорнобиль на Радомишельщині. Це було пограниччя з Поль­щею, яке тоді сильно охоронялося, і тут було повно польської паноти та поліції, і дорога на Молдавію пильно охоронялася.

Крім цього, Радомишельщина була того часу найсильнішим осередком уніятства. У повітово­му місті Радомишлі сидів тоді папський посла­нець митрополит Афанасій Шептицький (1729— 1746), який грубим насиллям відбирав собі православні церкви та монастирі, а противників цього польські поліцаї хватали й кидали в яму-в`язницю, що була при ньому в м. Радомишлі. У в`язниці «упертих» православних приковува ли ланцюгом до стіни, і тут вони й конали у страшних муках...

Чернігівський архієпископ Филарет у своїй «Історії Церкви»1 чорними фарбами малює ун-іятські насилля над православними. Він свій опис узяв від свідків, що за його архієпископ-ства ще були й бачили ці уніятські насилля на власні очі.

«Трудно змалювати всі жорстокості, які уні-яти чинили тоді православним, — пише архі­єпископ Филарет. Православних священиків прив`язували до стовпів, били батогами, кидали у в`язниці, морили голодом, відрубували шабля­ми пальці, ламали руки й ноги... А хто й по цьому позоставався ще живим, але не хотів прий­мати унії, того виганяли з церковної хати»...

Не було більшого ката, як Афанасій Шептицький на Радомишельщині!.. Зла неслава про нього ходила ще в кінці XIX віку, частину її за­писав був і я, і видрукував у часопису «Радомислянин». А дослідник подає:

«На православні монастирі нападали і вдень, гра- . бували й палили їх, монахів жорстоко мордували, часто вбивали на смерть... Селян по селах та міщан мордували нелюдськими катуваннями, щоб примуси­ти стати уніятами. Православних, як овечок, заганяли в костьоли або в уніятську Церкву...

Саме в час читання Євангелії до православно­го Храму вривався панський прикажчик, бив народ батогом, і виганяв його, як скотину з хліва... Багато домів поруйнували, багатьох покатували, а інших по­вбивали»...

Ще раз звертаю увагу, що це подає архіє­пископ Чернігівський (1859—1866) Филарет,

 

 

1 Митр. Іларіон. Фортеця Православія на Волині: Свята Почаївська Лавра. 1961. С. 173-174.

 

який справи унії та дикі жорстокости митро­полита Афанасія Шептицького чував ще від свідків.

Нагадую ще тут, що року 1768-го почаївські василіяни видали були книжку «Народов-вща-ніє», а в передмові до нього подали, як треба за­тягувати до унії та уніятських церков селян, бо вони добровільно ходити не хотять. Василіяни навчають тут, що коли не можна затягнути лю­дей до уніятських церков хоча б хитрощами («хитростями»), то треба затягувати «затверділих казнею дворскою»... А яка була ця «дворська кара», цебто панське поміщиче катування, ми вже чули з уст архієпископа Чернігівського Фи-ларета, видатного історика Церкви1.

Ось у такий закуток уніятських катувань попав молодий юнак Петро Величковський. Додамо до цього, що року 1734-го знялося було велике селянське повстання проти польських панів та проти уніятства, а тому дороги й села скрізь були повні польського війська, що допо­магало митрополиту Афанасію Шептицькому запроваджувати унію ґвалтом і насиллям.

Петро Величковський у цьому мордуванні сильно захворів — від постійної тяжкої ходи ліва нога, від ступні аж до самого коліна, сильно спухла, так що й ходити він уже не міг. У м. Ржищеві, у скитку, він трохи відпочив, але знову сильно занедужав на жолудок і через мі­сяць так схуд, що й рухатись не міг.

У Ржищевському скитку юнак Петро стрів трьох монахів, що втікали в Молдавію, — це була тоді звичайна річ, бо монахові жити в умо-винах уніятського насилля в Україні не було

 

 

1 Митр. Іларіон. Фортеця Православія на Волині: Свята Почаївська Лавра. 1961. С. 173-174.

 

змоги. Петро трохи поправився, і впросив ченців і його взяти в Молдавію. Ченці погодилися на це дуже неохоче, бо юнак був ще хворий.

Через день ходи подорожні опинилися в одному селі і там заночували. А рано стали роз­питувати місцевого дяка, як їм легше пробира­тися на Молдавію.

Що далі було, розказує про це і «Життя», і Автобіографія Паїсія, і я подам дальніше за ними. Здивований і наляканий таким бажанням, дяк став розповідати:

«Не раджу вам, Отці Святі, іти в Молдавію. Тепер по всіх дорогах вештаються в нас польські жовніри, щоб ловити гайдамаків. І коли ви попадете в їхні руки, вони жорстоко вас помордують через ненавість до нашої Православної Віри. Ось у нашому селі недавно тра­пилося таке.

Дячок, що був тут передо мною, сильно боявся доноса гонителів православної віри, тому за Св. Літур­гією, читаючи Символа Віри, читав 8-й член так: «І в Духа Святого, Господа Животворящего, іже от Отця істинна ісходящого». Таким читанням він деякий час задовольняв уніятів, — ніби це «і Сина» («істинна»).

Та все-таки через деякий час донесли місцевому поміщику (католику), що дяк читає Символа Віри не по-їхньому. Почувши про таке, поміщика охопила лють... Він узяв з собою жовнірів і пішов з ними в цер­кву перед читанням Символа Віри.

Коли той блаженний дячок вийшов на середину церкви і став читати Символа Віри, поміщик підійшов до нього впритул і з увагою вслухався до кожного читаного слова. Дяк зрозумів, чого пан підійшов до нього, і став читати голосно, прорізно і врочисто. І коли він дійшов до слів: «І в Духа Святого», то сам наповнився Духа Святого і ще голосніше й ясніше виголосив: «І в Духа Святого, Господа Животворящого, іже от Отця ісходящого», — він відкинув те сло­во «істинна», яке він перед тим через малодушність прибавляв...

 

 

1 У той час Символа Віри голосно читав дяк посеред церкви. Тепер його співає хор.

 

Поміщик заверещав, як дикий звір, і тут же в Церкві кинувся на дячка, схопив його за волосся, кинув його об землю, і став топтати його ногами... А по цьому наказав виволікти його з церкви і немилосердно бити киями..

Цього часу хтось побіг до дячкової матері і спові­стив її про все... Мати прибігла до сина і зайшлася сльозами... Вона вговорювала сина не падати на дусі, але, в разі потреби, віддати й саме життя за православну віру...

А поміщик (дідич), бачачи й чуючи це все, наказав жовнірам бити мученика ще лютіше... Під цими уда­рами страждалець за Христа нарешті віддав і душу свою в руки Божі»...1

 

Усе це сильно вплинуло на молодого мрій­ника, бо він почув про реальне життя в Укра­їні... І вирішив — за всяку ціну втікати з неї, бо він не борець...

Дяк порадив подорожнім скоріше втікати долі Дніпром просто до Києва, де для право­славних життя безпечніше. І подорожні пішли, і натрапили на пустельника Ісихія, що мав собі скита на острівці. Петро постановив собі трохи пожити з цим пустельником, а його три мона­хи таки пішли далі.

Пустельник Ісихій, що мешкав на острівці, як виявилось, сильно любив «книжне діло» і трудився перепискою книг. Часом ходив по да­леких монастирях, аби тільки здобути собі по­трібну книжку. Але цей старець Ісихій ніяк не погодився взяти собі за учня Петра.

І своїм чеснотним аскетичним життям, і своєю чернечою ідеологією, і своїм служінням Господеві «книжним ділом», цебто переписуван­ням святоотцівських книг, старець Ісихій силь­но вплинув на молодого юнака, і цей вплив по-зостався на ньому на все життя.

 

 

1 Четвериков С. С. 34—35.