Праці митр. Іларіона (Огієнка)

 

Петро Величковський, пізніше о. apxiмaндрит Пaiciii, народився у Micті Полтаві 21 грудня 1722 року, у видатній українській ро­дині місцевого протопопа о. Івана й його паніматки Ярини. При хрещені дитину названо Петром, бо того дня, 21 грудня, припадае «пам`ять Отця нашого Петра, Митрополита Київського i Bciei Pociї», що цього дня упокоївся, а пам`ять його, як великого україця, свято шанувалася в Україні.

Хрещеним батьком був полтавський полков­ник Василь Васильович Кочубей, син відомого Мазепиного ворога, покараного 1708 року на горло за доноса. Полковник Кочубей сильно поважав родину о. Величковського, дві родини близько жили.

Батько Пaїсія, о. Іван Величковський, був полтавським протопопом. Він закінчив Київську Могилянську академїю, i був видатною люди ною. Літописець Самуїл Величко розповідав, що коли року 1687 гетьман Іван Самойлович, по дорозі в Кримський похід, заїхав був до Полта­ви, то протопоп вітав його віршами власної ком­позиції1. Батько дав багато своєму великому си­нові.

Батько Іван Величковський був людиною видатною для свого часу, — він був видатним поетом: писав вірші різних форм, т. зв. барокові фігурні вірші: епіграми, евфонії й інші. Проф. Дм. Чижевський зве його «найбільшим майстром фігурного віршу» свого часу. Він же зве його майстром іграшкових віршів»2.

Писав Іван Величковський багато, але, на жаль, його писання не досліджені. Відомі його два поетичні збірники:

«Зегар з полузеґарком» та «Млеко от овци, пастиру належноє». Писав панегірники. Так, десь року 1681 — 1683 був видрукований у Чер­нігові його панегірик, присвячений архієписко­пові Чернігівському Лазареві Барановичеві. Так само писав «Вірші Гетьманові Івану Самойлови-чові» 1687 року3. Перекладав з чужих мов. На­писав вірша про Дедела4.

Старший брат о. протопопа Івана був о. Лаврентій. Він був ієромонахом, намісни­ком Св. Миколаївського монастиря у Пивську

на Полтавщині. Писав релігійні вірші. Проф. М. Петров помилково приписував йому вірші молодшого брата Івана. Лаврентій упокоївся рано — 1673 року.

Але ані батько, ані дядько не захопили Пет­ра — він віршів ніколи не писав.

Мати Петрова, протопопша Ярина, була енергійною жінкою, високо релігійною та чес-нотною. Таким вона виховала і свого Петра. На старість, коли син став монахом, вона вступила в Покровський жіночий монастир у м. Полтаві, де вже були дві Величковські.

Рід Величковських був високоталановитий та дуже побожний і чеснотний, і всі про це знали і всі їх шанували.

Баба по матері була вихрестка, вона вступи­ла в монастир і була навіть настоятелькою По-кровського жіночого монастиря в м. Полтаві. Сестра Петрової матері, Агафія, була черницею в тому ж Покровському монастирі.

Покровський жіночий монастир у м. Полтаві був видатним українським монастирем свого часу — у ньому спасалися видатні українки.

Прадід по матері був Мандя, відомий і ба­гатий жид купець. Він охрестився зо всім своїм домом. Родина Манді була дуже релігійна по-православному.

Звичайно, протопоп Іван Величковський свого часу року 1709 вижив у страхіттях Пол­тавської облоги, а ще страшнішу «московську жесточ» (жорстоке переслідування) по тому.

Полтавська протопопія, за звичаєм того часу, була родовою Величковських, і її займали батько, дід і прадід о. Паїсія. «Прапрадід мій, — пише о. Паїсій у своїй автобіографії — по бать­кові був Симеон, знатний і багатий козак. А прадід, Лука Величковський, протопоп Пол тавський». Як пише сам о. Паїсій, прадід його по матері «був славний і багатий купець жиді­вського роду, прозваний Мандя, — він охрестив­ся в Полтаві зо всім домом своїм. А дід — Гри­горій Манденко».

Це дуже цікаве вияснення, бо, може, влас­не воно було причиною великого аскетичного самовглиблення в нашого Петра-Паїсія Велич-ковського, — біблійне самовглиблення.

В 1726 році, коли Петрові було 4 роки, по­мер його батько. Полтавську протопопію трохи згодом, року 1730 посів старший брат Петра, Іван Величковський.

Вихованням сина зайнялася його мати, Яри­на, з роду Манденків, дід якої, Мандя, був жи­дом. Свій ідеалізм та аскетизм малий Петро унаслідував у значній мірі від своєї матері.

Коли Петрові було 7 літ, мати віддала його до місцевої Полтавської школи при церкві, де він за два роки навчився читати, а також прой­шов Часословця та Псалтиря. Але малий Петро скоро кинув незадовільну школу й став вчити­ся вдома, у свого старшого брата Івана, від якого й навчився писати тодішнім півуставним краси­вим письмом. І вже в цих дитячих роках Петро мав велике замилування читати церковні книж­ки, особливо ж Життя та твори отців Церкви, і мріяв про монашество, яке він полюбив усією своєю душею. Зрештою, монаша ідеологія пану­вала в родині Величковських.

Це була дитина тиха, лагідна, мовчазна і незвичайно побожна. До всього цього нахиляли його батьки і вся родина. Він любив ховатися де-будь, і все читав та читав... 1 церковні книж­ки сильно впливали на молоду лагідну душу.

Це саме знаємо і про Петрового ровесника Григорія Сковороду. Він сам писав, що з «най молодших літ тайна сила тягне мене до «нравоучительних» (чеснотних) книг, і я люблю їх по­над інші. Вони лікують і веселять моє серце» («Розговор о душевном мирі» Сковороди, гово­рить Лонгин, а він — це Сковорода).

Прекрасна й багата природа України сильно вплинула на душу молодого Петра на все життя і він носив у своєму серці красу її аж до могили.

«Аж до кінця життя свого Паїсій не забував про свою рідну й гаряче люблену Полтаву та Україну, зберіг свою українську мову, і в своїх листах та творах любив по своєму підпису ще дописувати: «Родимець Полтавський»1.

Докладно знаємо, що так само й Григорій Сковорода набув собі закохання до природи ще з дитинства та ще з першої Чорнухівської шко­ли. Учитель дяк уже з весни провадив науку на дворі, діти часто бігали з школи на річку та в ліс. Це закохання до природи позосталося в Сковороди на все життя. Воно пробивається по всіх творах Сковороди, а особливо в віршах, на­приклад, у «Саді».

Певне таким шляхом закохувався в приро­ду і юнак Петро Величковський.

Року 1735, коли Петрові було 13 літ, помер його старший брат Іван, протопоп Полтавський; він був підпорою родини, але священикував тільки п`ять років. Матері довелося самій поду­мати про наступника на Полтавську протопопію, і вона задумала поїхати до Києва, до митропо­лита Рафаїла Заборовського (1741 — 1745), щоб випросити грамоту малому Петрові на овдовілу Полтавську протопопію.

Але до митрополита не можна було явити­ся як-будь, бож Величковські — родина поетів.

 

 

1 С. Четвериков. С. 8.

 

Якийсь «учений муж» склав відповідні вірші, і молодий 13-літній Петро став їх пильно вивча­ти, щоб належно показати перед митрополитом. Крім цього, мати Ярина взяла прохального ли­ста від Полтавського полковника Василя Кочу-бея, хрещеного батька Петрового, та від «чес­ніших граждан», щоб митрополит затвердив за Петром Величковським батьківське місце. Вірші якось не давалися малому Петрові, але коли він став перед митрополитом, то від нервування набрався такої сміливости, що прочитав їх «бла­гоговійно» з подобаючою вимовою. Митрополит був задоволений, поблагословив хлопця й видав йому грамоту на Полтавську протопопію. Але звелів перше віддати Петра до Київської духов­ної академії, — повчитися в ній.

І року 1735 13-літній Петро Величковський вступив до першої кляси Київської Могилянсь-кої академії.